Всі замовкли. Ні пари з вуст. Тільки чути, як недорізані ще харчать. Підняв Антихрист залізний свій ослоп і почав щось казати. Я всього не дібрав. Бо й не близько стояв, та й мова московська, хоч і зрозуміла, та все ж не наша. Тільки добре запам'ятав, як він на кінець сказав: «Слухай, мій народ, мої вірнії холопи. Мали ми на думці вимордувати вас усіх до одного. Але ми вже зняли з вас свій гнів, холопи…» Спочатку було зовсім тихо, а тоді як загорлають всі. Шапки кидають угору, шапками вимахують і ревуть, аж заходяться: «Живі прєблагой царь! Ти хорошо казніш ізменніков… Смерть злодєям. «Ну що за люди, синку, скажи мені: кат кривавий хотів їх усіх вирізати в пень… а вони кричать йому: «Многая лєта жіві, прєблагой царь!»?!!
Омелько спересердя сплюнув і замовчав.
Із заходу накочувався гуркіт. Все частіше небо спалахувало якимось фіалковим світлом.
— Батьку! А що вони йому зробили, що він їх усіх різав?!
— А хто його знає? Добрі люди казали, що цар шукає все якусь зраду. Ну, а зрада, це і дітям відомо, завжди буває серед своїх. Казали мені добрі люди, що він уже половину своїх старих друзів вирізав. Та не в тому злочин Антихриста: він вирізав до ноги всю челядь тих бояр, яких запідозрив у зраді… Чим винен конюх і його діточки малі, яких опричники у конюшні спалили?! Царські опричники навіть воду із ставків випускали, щоб риба без води здохла… А що говорити? Антихрист він і є Антихрист. Як ото він зняв опалу з московитів, то далі почалось таке, що ніякими словами цього розповісти не можна. До самого полудника в'язнів кололи, рубали, вішали, поливали окропом, варили в парі над казанами!.. Я після того кілька днів не міг їсти. Пив тільки воду та оковиту… Це єдиний раз у житті було, щоб я пиячив аж три дні… Мої хазяї теж пили. Але вони закусювали. А я не міг нічого в рота взяти. І зараз оце тобі розповідаю, а мене знов нудить. Ніби мені смердить юшкою з людського м'яса та гарячим кривавим лайном… А мух поназліталось на Поганую Лужу! Мабуть, з усієї Московії. Потім Антихрист удвох із синком, той теж колов людей, об'їхали всю площу: перевіряли, а чи всі, що лежать у крові, справді поздихали. Як він повернувся до своїх ченців-душогубів, вони як загорлають знову: «Гойда! Гойда!» Він щось їм сказав. Тут вони як гикнуть, як вдарять нагаями, як потнуть острогами своїх коней. І всі вершники на людей поперли. Охопив страшний жах усю Поганую Лужу. Кинулися люди врозтіч. Хіба піший кінного пережене? Крайні відскочили, а середні збились купою, тупцюють на місці. Одне одного давлять. І мене затисли: не можу ні руки підняти, ні вдихнути на повні груди. І бачу я через людські голови — Антихрист скаче просто на мене. І тільки чути несамовиті зойки, хрускіт кісток. Ось він вже за дві сажені від мене. З-за кінської морди бачу тільки, як горять його очі, ну, чисто звірині! Як уві сні все: наче поволі піднімає Антихрист свій гострий ослоп і опускає на мою голову. А я ніяк не можу відхилитись і уникнути удару. Коли Антихрист дістав мене ослопом, я почув, як тріснула моя шкіра на тімені, і як скригнуло вістря по кістці мого черепа. І так мені страшенно запекло, наче справді вогнем. І в очах, і у вухах, і в зубах. Хоча в мене зуби ніколи не боліли. Ніколи… І от після того, як загоїлась рана, почала траплятись зо мною напасть: перед дуже, дуже сильною грозою та перед сильною заметіллю починає мені вогнем пекти голову. Ніби хто вдягає мені на череп розпечену залізну сітку. А тоді враз засинаю мертвим сном. Слава Богу, що сплю мало. Це сьогодні тільки так довго спав. Це певний знак, що буде шалена гроза…
Коли Омелько доказав останні слова, спалахи блискавок вже раз-по-раз запалювали всю небесну баню.
Гуркотіло все ближче і ближче. Але дощ не капав.
Тільки західний вітер тягнув все пружніше над каменями над водою, гостро шелестів тонким вербовим листям, гудів у могутніх кронах липового гаю на лівім березі. У закапелок під скелею, де сховались мандрівці, несло зірвані листки, сухі бадилини, тріски, пісок і грудочки землі. І крутило в проході все це сміття тугим стовпом. Ось і блиснуло шалено сліпучим світлом. І зразу ж, без перерви лупонув страшний грім, аж земля струсилась. Гроза примчала до них. Вітер вдарив пронизливим свистом. Знов білий сліпучий спалах.
Одночасно зі спалахом лупонув грім. Від нього і земля заколивалась. Від нього заклало вуха.
Коні шарпались за кожним вибухом грому. Та козак міцно тримав поводи. І він піднявся на повен зріст, щоб краще стримувати тварин.
При спалахах малий бачив, як Омелько намагається огладити, заспокоїти обох гриванів, наче щось їм говорить. Але бачив тільки, як ворушаться вуста козака.
Малий нічого не чув — кожний удар грому робив його на якийсь час глухим.
І, нарешті, злива вдарила з неба справжнім потопом. Гарячі пружні струмені били навскісно у землю, у скелі з такою силою, що розбивались на водяний пил.
Коні перестали вихати, здригатись усією шкірою.
Вони обоє притиснулись до Омелька мордами. І він, не випускаючи поводів з лівиці, правицею гладив по черзі то Буланка, то Лиска.
Через короткі й рівні проміжки часу спалахували блискавки одночасно з оглушливим громом і двигтінням землі.
Блискавки били звідусіль. Вибухало, розколювалось гуркотом все небо. Злива несла свої шалені струмені і вдаряла ними і у кам'яний захисток втікачів. При вибухах світла було видно, як струмені, вдарившись у скелі, перетворюються на водяний молочно-білий дим.
Нараз спалахнуло і вдарило із неймовірною, шаленою силою за самою скелею.
Від струсу вивалився уламок каменю і впав поруч із Омельком. Уламок не менший кінської голови.
Омелько промок до нитки, як тільки звівся на ноги. Малий, хоч сидів у затишку, та цупке полотно просякло вологою від того водяного пилу, що наповнив собою весь простір. Коли малий відчув, що він геть вимок, він не став ховатись у закуток під скелею, а теж підвівся і став до «батька» Омелька, прихопив своїми пальчиками мокрі поводи.
Коли спалахнуло блакитне сяйво блискавки, малий побачив, що «батько» повернув до нього мокре вусате лице і кивнув схвально: «Молодець! Дбай про коней!» Козак і малий стояли удвох у проході між скелями, а гаряча вода потічками стікала зі скелі і обмивала їм ноги.
На якусь мить блискавки наче припинились. Омелько тоді нахилився і промовив хлопчикові:
— Такої гарячої зливи я і в Африці не пам'ятаю…
Він певно щось ще говорив, та за річкою проти них постала стіна сліпучого світла, і все навколо струсонулось у гуркоті грому.
По сліпучому вибухові блискавки запала чорна щільна темрява. Тільки невпинний шум оскаженілої річки і зливи. Омелько прихопив малого за плече, нахилився до нього і сказав йому:
— Злякався?
— Батьку! Я нічого не чую. Мені вуха позакладало. Омелько поляскав малого по плечу: «Не бійся, і все буде гаразд. «І знов ударили блискавки одна за одною на тому боці. Якраз у круглий пагорб із старезними липами.
Коли громова луна відлетіла, і козак і хлопчик почули тріск за річкою. Але із-за скелі вони не бачили, що там сталося.
Вітер поволі видихався.
І злива вже не хльоскала тугими струменями, а просто ливма лила.
І блискавки наче зачепились за ліс і били там, і били.
— Батьку! Я піду подивлюсь, що там тріщало.
— Не рипайся! Річка піднялась просто до нас. Ще яких пів-сажені — ноги нам помиє. Хіба не чуєш?
Аж тут знов на лівому березі вдарила блискавка і освітила все навкруги, як удень.
Малий у повній темряві відчайдушно зарепетував.
— Батьку! Батьку! Змії! До нас повзуть змії!.. Високо в хмарах над ними пролетіла блискавка і грім упав їм на голови. Та блискавка висвітлила холодною блакиттю прохід між скелями.
У каламутних дощових струмках чорні лискучі гади прудко долали прохід між скелями. Вони поспішали на луки, звиваючись із неймовірною швидкістю. Омелько прокричав малому на вухо:
— То не змії! То вугрі! Дуже смачна риба.
— А-а-а… Я зараз, як блисне, вловлю.
У цю мить вище по течії, над старими вербами, вибухнула блискавка.
Козак і малий в просвіті між каменями побачили, як розкололась крона найвищої верби, і її частини опадають у темряву.
— Стій на місці! Не час!
Блискавки знов почали наздоганяти одна одну. Земля, вода і повітря струшувались від громових ударів.
А вугрі все плазували проходом. Потім якось непомітно, а злива почала вщухати. Блискавки кудись відлетіли на схід, і тільки ще довго-довго звідтіля чувся гуркіт.
Ось і дощ більше не крапав. Темрява послабилась. Потроху стало видно. Але сіре хмарне небо, здавалось, все придавлює до землі. В сутінках стало видно, як іде тепла пара від затихаючих струменів води.
Чорні води ріки не дійшли до мандрівців може на півсажені. І з них все ще час від часу виринали вугрі і зміїлись проходом, не звертаючи ніякої уваги на коней і людей.
Тут вже при світлі сірого ранку малий не втерпів і кинувся їх ловити. Схопити йому вдавалось, але втримати їх він не міг.
— Облиш! Куди там вугря і в'юна руками ловити? Кудись вони на берег лізуть, значить, така їх доля…
Малий невдоволено відійшов від череди вугрів і визирнув з проходу на річку.
— Батьку, наші липи поваляло.
Омелько, все ще не випускаючи поводів із рук, визирнув із схованки. На тому боці буря повалила не тільки підрубані липи. Половина круглого горба була оголена.
Потрощені липи велетенськими купами покрили східний схил круглого пагорба. Тепер по горбу була вільна дорога до самої води. Далі на схід лівий берег занурився у воду до самих верхівок шелюгу та ліщини.
Тепер, щоб переправитись конем уплав, треба було з крутого горба зразу спуститись у воду і плисти до скель. Від заходу не було ніякої можливості — з рудої води скрізь стирчали вершки кущів та напівзатонулі поламані верби та тополі.
Ще блискавка відколола від найбільшої та найвищої липи половину крони. Ця гора гілок і листя упала точно на прохід. Від уцілілої частини над проходом навскісно стирчала товстенна гілка.
По козацькому проходу з-під уламків липи випливали каламутні потоки. Річка розлилась на повну силу і стрімко несла каламутні води. Пружні струмені закручували всяке сміття, невеличкі деревця, поламані гілки, загиблих птахів. Біля стовбурів і біля пагонів кущів шумувала брудна піна і збиралось сміття.
Малий таки не втримався і кинувся на вугрів, що продовжували свою незрозумілу путь на луки.
Він плазом упав у проході, намагаючись схопити цих прудких довженних риб.
Та вугрі вислизали з-під його рук.
Він борсався в грязюці, намагаючись схопити здобич, яка ось під руками, а не візьмеш.
Омелько, сторожко тримаючи поводи притихлих коней, з веселою усмішкою споглядав, як хлопчик намагається спіймати вугря.
Одні риби блискавичними кидками зміїного тіла уникали хлопчикових пальців. Інші вислизали вже тоді, коли він таки прихоплював їх і піднімався з грязюки, щоб віднести до перекидних торб.
І ось найбільший, може, у три лікті, вислизнув з хлопчикових пальців і рвонувся за зворот скелі, до густої трави. Малий скочив на ноги і кинувся за рибою. Ось зараз зеленоспинний, срібнобокий вугор зануриться у густі зарості мокрої трави. Малий у відчайдушному стрибку просто впав на слизьку рибу. І впився в рибу пальцями. Риба викручувалась, вигиналась кільцями, звивалась, як справжня змія.
А малому пальці звело судомою, так він стиснув рибу. І ось перекаляний грязюкою, потовченою травою, риб'ячим слизом, хлопчик звівся на ноги.
Підійшов до Омелька з піднятими руками.
— Їй же Богу, з тебе щось буде! — Засміявся Омелько. — Піднеси ближче! І Омелько різким рухом своїх залізних пальців притиснув голову вугреві. Риба кілька разів сильно шарпонулась і обвисла сріблястим пасом.
— Ми зваримо з неї юшку?
— І не зваримо, і не вжаримо. Вода — он яка руда жижа. І сухого дерева ніде а ні тріски.
— А що ж тоді з нею робити?
— Тримай коней. Я її посолю та скручу і загорну в ганчірку.
Коли в лісі затагануемо, тоді спечемо… А тепер — роздягайся. Дай, викручу твої дахи…
Малий голяка стрибав по мокрій траві за скелею, цокотів зубами і приказував:
— А мені не холодно! А мені не холодно!
— Синку, іди сюди! — Покликав Омелько від закапелка під скелею. — Вдягай оцю сорочку. Буде тобі як ряса. Це Кринчина сорочка, царство йому Небесне. Вдягай, вдягай, не бійся, вона не з мерця знята. Ти ж сам бачив: татарські пси все з нього здерли… У них теж нема сухого палива. І вони теж порають коней. Як тільки вони чогось підснідають, зразу поженуть за нами… — А може їх грім побив?
— Якби… Але я відчуваю, що скоро вони тут будуть. Отож, збираймося. Вони сухим шматтям, що було в торбах, обтерли насухо коней. Кожного оглянули від храпа до крупа, від чубка до копит. І напоїли чистою водою, бо Омелько здогадався підсадити хлопчика на скелю і той із заглибини на верху скелі начерпав кілька казанків чистої води. Ще й у баклагу націдили на Дорогу.
Поки Омелько сідлав коней та приладнував торби й інше своє начиння, малий побіг вздовж берега. Щоб краще роздивитись, що там ще сталося на тому боці. Та й за якусь хвилю повернувся:
— Батьку! Там вода опадає. І там ще таке страшне…
— Знов хтось на дереві об'явився?
— Ні-і-йй! Там людські кістяки і черепи голів об'явились. Там зі сходу схил обвалився і воно все об'явилось!
— Добре! Подивимось, що воно за кістяки вилізли… А от штани твої покладемо на круп Лискові. У нього кров гаряча — нехай сушить.
— А ваші, батьку?
— Я і вогкі вдягну. У мене шкіра витривала. А в тебе від мокрих штанів можуть на сраці вавки піти… Тепер засиплемо нашим гриваням останній наш овес. Якщо живі лишимося, треба вже на базар їхати.
Коли Омелько надягав на Лиска шальку, від дотику його руки кінська грива піднялась вгору і так стояла. Омелько перехрестився і здивовано протяг:
— А таки щось сьогодні таки та буде.
— Буря? Знов буря?
— Ні. У мене голова ясна, як ніколи. Я на три дні наперед виспався. — А я не спав і спати не хочу!
— А їсти хочеш?
— Хочу. От якби мого вугря покуштувати…
— Ну, до вугря ще довго. Та й козлятина ще не готова. Візьмемо ми з тобою по тарані. А одну на запас лишимо. Поїмо та й підемо подивимось на кістяки.
Козак і малий вилізли на підсохлий верх брили. Малому випала пузата тарань з ікрою. Він зразу видер ікру всю і поклав поруч на камінь, щоб смачним закусити. Вони швидко з'їли рибу, і малий вже потягся до ікри, як Буланко нашорошив вуха і підвів високо голову. Лиско теж задер голову і нашорошив вуха на лівий берег.
— Ну, синку, час штани натягати. Та сорочку добре заправ. Та очкура хороше засиль.
Омелько схопив малого за руки і швидко спустив униз на вогку землю, сам легко зістрибнув і вмить був у шароварах і при зброї.
І, низько пригнувшись, причаївся у кам'яному проході.
— Що тепер буде? — Спитав малий, підскакуючи до коней і хапаючи Лиска за повід.
— Як добре подивимось, то побачимо. Як побачимо — то й зрозуміємо.
І розбиті липи, і кущі і розмита земля круглого пагорба — все оповивала вогка блакитна юга. Немов у повітрі склився блакитний димок.
В паркому теплому повітрі кожен, кожен шерхіт, кожен плюскіт наче помножувався багатократно і розлітався на всі боки.
Спочатку втікачі почули хрускіт гілок, плюскіт води, слабкий, хрипкий собачий брехіт. Далі — і напружені людські голоси.
Вершники неквапно, притримуючи раз по раз коней, виїхали на вершину круглого пагорба.
За останніми двома вершниками, а всього їх було десятеро, на сворах плуганилось п'ять гончаків. Собаки все спинялись. Хворобливо вигинали хребти, немов хотіли спорожнитись, здригались у судорогах і знов тяглися за псарями.
— Впізнав? — Прошепотів Омелько до малого.
— Ага! Отой у білій свиті був. Отой худий у синім жупані був… Іще оті два псарі були… А оцього, чепурного, не було…
— Т-с-с-с!.. Це їхній сотник. Бач, як цей покатоличений перевертень убрався? Ото на голові в нього блищить сталева місюрка. І кольчуга справна. Карабін за плечима. Дивися: і лук, і стріли, і шабля і спис. Ще й два пістолі при сідлі в кобурах. Та ще й сталевий щит взяло і кончар… Це він на одного мене так вирядився. А де ж це стерво було, як людей на заріз гнали?!