Омелько поклав руку на плече хлопчику.
— Тихо веди коней за скелі. І тримай, щоб не відскочили. І не потикайся з-за каменів. Ну от.
Малий, пригинаючись, так само як ото тільки-но Омелько, пробіг нагору проходом і взяв коней за поводи.
— Вже, батьку! — Прошелестів хлопчик.
— Молодець. Сиди тихо. — Проказав у прохід Омелько. І зразу настромив на стрілу свою шапку і висунув її над каменем. Склав пальці кільцем і щосили свиснув.
Верхівці миттю схопились за зброю.
Омелько повів шапкою вздовж каменя. На це з лівого берега лупонули постріли аркебузів, та ще над шапкою просвистіли дві стріли.
Присівши навкарачки, козак обернувся спиною до лівого берега, склав трубою руки і проказав до каменів у прохід.
— Гей, стрільці срані! Який шинкар вас вчив? Луна відбилась від кам'яної брили — на тім боці здалось, що кричать аж з-за кінця скель.
— А, це ти, вовкулака? — Закричав чорнявий у синім жупані. — За каменем сховався? Боїшся.
— Що ти кажеш? Не чую. — Так само до кам'яної брили прокричав Омелько. — Ти, ти, вовкулака чортів, архимник і ворожбит, виходь, виходь, поговоримо.
Поки худорлявий горлав, Омелько нап'яв лука, миттєво скинув його над каменем і пустив стрілу на звук. І зразу над лівим берегом почувся зойк і хрипкий стогін.
Омелько кинувся кам'яним проходом нагору і припав до щілини між каменями.
Він побачив, що худорлявий намагається видерти стрілу із кисті правиці. Інші поспішно набивали аркебузи. А двоє вершників вже тримали луки напоготові. Сотник просто направив свого коліщаткового карабіна на камені. Значить він ще не стріляв. «Це вже поважний ворог. Стрілою його зараз не дістанеш. От мушкетик би мій зараз…» — Міркував Омелько, приміряючись, як звідтіля вдарити краще по ворогах. Шелюг не тільки закривав його від ворогів, а й не давав добре прицілитись. Позаду почулось гаряче дихання. Обернувся — малий, пригнувшись, теж приглядається до того берега.
— Коні?
— Прив'язав до куща…
— Якщо щось — до сосни. А далі сідай на Лиска. Пам'ятаєш?
— Ага! Кого тепер поцілите?
— Не базікай під руку.
І ось втікачі побачили: троє верхівців їдуть кудись назад, спускаються за круглий пагорб.
— Дивись, вирішили обійти мене з заходу. Значить, не знають цього проходу. Дивись і навчайся: ці триматимуть нас під прицілом, а ті перепливатимуть річку…
Справді, так все і було — під липами всі зі зброєю напоготові.
А згори, із заходу, з-під розбитої блискавкою верби, випливали троє, тримаючись за своїх коней.
— Батьку! Вода їх несе до нас! Дострельте їх. Бо вони вилізуть і повбивають нас.
— Е, ні! Не вилізуть. Дивись. Якраз швидка течія підхопила коней та вояків і потягла просто до правого берега.
Малий вп'явся в руку Омелька.
— Тс-с! Нехай вилазять….
І ось перший кінь, рудий, зачепився передніми копитами за дно. І спробував стати. Та під водою був не грунт, не пісок, а крутий схил кам'яної брили. Кінь відчайдушно зашкрябав копитами по каменю. Течія розвернула його круп і він упав навзнак. Ще й свого хазяїна вдарив, і той занурився з головою у каламутні струмені.
Кінь якось вирівнявся і поплив униз по течії, його хазяїн ледь-ледь випірнув і вже без зброї в руках пробував якось зачепитись за берег. Але марно він обривав собі нігті об мокрий слизький камінь. Після кількох невдалих спроб він повернув назад і його винесло на лівий берег далеко вниз від броду.
Тим часом другий кінь видно намацав якусь невеличку площину, що вже підвівся на передні. І його господар за ним.
От тоді Омелько затис носа на переніссі лівицею, правицею зробив ніби кухлик. Набрав повні легені повітря і, присідаючи до землі, видихнув його із шаленим вовчим завиванням.
Не тільки цей кінь, а й коні всієї погоні на лівому березі шарпонулись. Один лучник — так ледь із сідла не вилетів. А кволі собаки забрехали хрипкими хворими голосами.
Цей же кінь, що вже випадково зачепився на камені, став дибки і боком впав у каламутні хвилі. І падаючи, притопив свого хазяїна. Щось цьому коневі сталося, бо він виплив нижче звороту на рівний берег. Але впав на мілкому і не підводився. А хазяїна цього коня, так більше ніхто і не бачив. Третій плавець кинув коня і повернув назад до лівого берега.
І кінь спробував вилізти, але не міг, і тільки стояв наполовину у воді і шкрябав копитом по кам'яному схилу.
— Гей, курваші! Ви мені коня даруєте? Чи позичаєте?
— Вовкулака! Гад пекельний!
— Сатана. Упир.
Омелько метнувся до своїх коней. Витяг із торби добрий аркан.
Притулився за останню невисоку брилу і, розкрутивши аркан, накинув його на голову коневі. І потяг, упершись ногами в камінь та відкинувшись всім тілом назад. І кінь наче зрозумів, чого від нього хочуть, піддав задніми ногами, передніми копитами зачепився за якийсь виступ і вискочив на тверде. Але потім, тільки Омелько зняв аркан, вирвався і побіг межи густі мокрі трави. Стало тихо. Тільки шуміла швидка вода. Омелько, ідучи під прикриттям каменів, скручував аркан. І на нього просто вилетів з-за брили малий.
Очі вирячив, вуста білі, і він щосили ними хапав повітря.
— Що?!
— Там! Над деревами…
— Щось знов побачив?
— Ага!
— Покажи, може, цього разу побачу і я. Стоячи за каменями зі сходу, малий показав пальцем на розбиту вербу. Від неї у повітрі, одна за одною, пливли три сяючі кулі. Кожна завбільшки з горщик. То вони спинялись, наче танцюючи на одному місці, то знов, з повіванням повітря, починали рухатись на схід. Ще кроків з півсотні — і вони допливуть до обламаної гострої гілки отієї найстарішої липи.
Омелькові гонителі не бачили цих сріблястих сяючих куль, бо пливли за їхніми спинами.
— Господи! Помилуй нас грішних і спаси! — Омелько з таким острахом, ревно та проникливо проказав це та перехрестився, що й малий зразу за ним повторив. І раптом Омелько закричав тим:
— Не стріляйте! Я зараз вийду! Ми поговоримо. Не стріляйте тільки. Бо всім буде велика біда. От і гаразд! Поговоримо.
— Батечку! — Малий вхопив козака за руку. — Не ходіть! Це він упир, вовкулака і перевертень католицький.
— Цить! Сховайся і не потикайся! — Відтрутив малого і виступив з-за брили.
Всі прицілились в нього.
— Чого вам від мене треба?
— Віддай шахвіри. Це з шатів святої ікони.
— Чого це ти дбаєш про наші ікони?
— Ці шахвіри не з церкви. Вони з костьолу.
— А ще що?
— Ти повинен віддати хлопчика.
— Це всі вимоги?
— Ще ти повинен поїхати до Львова і витлумачити, що там говорить турок, бо не все зрозуміло, що він говорить.
— Зрозумів! Тепер слухайте, тільки не стріляйте, бо буде біда. Ніяких шафірів у мене нема.
— Турок признався, що ти їх у нього забрав.
— Ніяких турків не знаю!
— А той бусурмен, якого ти віддав моїм хлопцям?
— То ординець!
— Він признався, що він турок і що він тобі віддав шахвіри та інші коштовності.
— Ще раз кажу — шафірів ніяких не знаю. Хлопчик мені буде сином. До Львова не поїду — ніякої мови, крім нашої православної, я не знаю.
— Подумай! Рахуватиму до трьох. Ти сам виліз — тепер від нас живим не підеш.
— Підождіть, не стріляйте. Ви ж бачите, я без зброї. Хіба беззбройну людину вбивати можна?
— Ти не людина — ти архимник.
Омелько підвів руки вгору і проговорив не дуже голосно, рівним голосом: — Оберніться і подивіться!
І раптом той, що кинув коня і зброю і вже виліз на пагорб, щосили заволав:
— Та стріляйте! Він сатана! Він вас дурить.
Сотник теж закричав:
— Тихо! Хто тут кермує?
Але, побачивши сяючі кулі, один аркебузер з переляку шарпонувся, натис на гачок. Курок з тліючим? нотом клюнув поличку із затравкою. І лупонув гучний постріл, сповивши стрільця густим димом. І зразу ж сріблясті кулі кинуло струсом повітря на товстенний сук старої липи. Спалах сяйва і грім вибуху був такої сили, що малого на якийсь час осліпило і оглушило.
А Омелька хвилею повітря ще й на землю кинуло. Вибух розніс на дрібні тріски залишок найбільшої липи. А те кручене товстенне коріння горіло яскравим вогнем, наче зовсім сухе дерево.
На сусідніх стовбурах вибухом постинало всі гілки. По корі тих стовбурів, наче хто бризнув палаючою смолою, зміїлись язички вогню і підіймався блакитний димок.
І по землі мов хто розбризкав вогонь — горіло в багатьох місцях.
Всю погоню покидало на землю.
Хто очманіло сидів. Хто нерухомо лежав. Хто безтямно повзав.
Двоє коней лежало нерухомо.
Собак взагалі не було видно.
Сотник повзав рачки, щось ніби шукав у траві. А каптан і штани у нього в кількох місцях тліли, і від них ішов блакитний дим.
— Ну от — все скінчилось! Ось ваші шахвіри, ось вам ваший турок! — сказав Омелько і обійняв малого за плечі.
— Що це було, батьку?
— Наш порятунок. Сам пророк Ілля побив їх колесами своєї колісниці. — А хіба бувають у колісниці три колеса?
— Синку! Божеське людським не міряють. Швидко на коня! Бо нам ще їхати та їхати!
— А той кінь, гнідий, тепер наш?
— А то чий?!
І коли вони були вже на половині шляху до лісу, Омелько наздогнав гнідого коня. Без аркану, не злазячи з Буланка, прихопив чужого коня за вуздечку. І повели вони гнідого із собою в козацькі проходи.
Отак, вже о три-кінь, вони під'їхали до сосни, колись давно розбитої блискавкою. А в цю горобину ніч ще залишки старі було розколото навпіл. Від понівеченої старезної сосни на козацьку стежку їх вивів вірний козацький кінь Лиско.
10. КОЗОЛУП
Невидима стежка, кручена і звивиста, позначена тільки в кінській голові Лиска, вела їх зручним проходом між деревами, через трав'янисті галявини, зарослі опадки і піщані ручаї.
Чим далі вони посувались на південний схід, тим менше було слідів страшної нічної бурі. Менше відчувалось напруги в повітрі. От тільки коли у вузьких проходах Буланко і новий кінь торкались шиями, їхні гриви злітали вгору і якийсь час стояли сторчма. Тоді Омелько хрестився і проказував коротку молитву. Малий все повторював за ним.
Спочатку була сила-силенна поваляних вікових сосон. Де-інде й вивернутих із корінням.
Але поволі повітря ставало сухішим, легшим, напоєним пахощами свіжої живиці та розквітлої на піщаних горбах рожевої смолки.
Перед полуднем почав на них напливати гострий запах смолистого диму. У легкім тумані блакитного диму вони виїхали на здоровенну галявину. Одна велетенська сосна на краю галявини дотлівала.
Від галявини до узлісся буря проламала широкий просад. Товстенні стовбури лежали, потрощені, як цурпалки. За цими поваленими деревами відкривався вниз вільний прохід далі на широку рівнину.
— Тагануємо! Вогнище готове.
Вони зразу спішились і припнули коней до високого пня. Омелько миттю прилаштував вугря, загорнутого в траву, на тліючий стовбур сосни.
Скоро до смолистого диму почав додаватись запах смаженої риби.
— Батькуй Так смачно пахне, що аж у животі хапає.
— Потерпи. Боронь Боже, недопечену рибу їсти. Такі різі будуть, що й сконати можна.
Вони сиділи збоку від жару, щоб дим очі не виїдав. А коні стояли трохи навкіс від них. То зразу ні малий, ні Омелько і не звернули уваги, як всі три коня скинули голови, нашорошили вуха, роздули ніздрі. Тільки тоді Омелько схаменувся, як прив'язані коні почали вихати. Він схопився від вогню вже з луком і стрілою на тятиві. А коні просто обісіли — рвалися з прив'язі. Козак вискочив на повалений стовбур, щоб краще роздивитись, що там такого? І перелякано заволав малому:
— На сосну! Швидко! — Він тільки головою кивнув, на яку повалену сосну лізти.
Коні відчайдушне заіржали, рвонулись і відірвались. Помчали через галявину до лісу.
Малий навкарачки дряпався вгору похилим стовбуром. Він вже піднявся до перших гілок. І раптом послизнувся, і ноги його сприснули вниз. Але руками він вхопився за гілку і так і завис між стовбуром і землею.
І саме в цю мить від долини вилетів неймовірної величини вовк. Мчав просто до коней, що вже зникали межи сосон. Вовк рухався з такою шаленою швидкістю, що Омелько ледь встиг прицілитись у нього і спустити стрілу. Стріла влучила звіру ззаду в спину і вийшла вістрям з грудей під горлом.
Звір кілька разів перекинувся з розгону через голову. І на якусь мить застиг. А тоді враз ожив і почав підскакувати, мов якась страшна сила підкидала його над землею.
Він клацав слинявою кривавою пащекою, гріб кігтями і розкидав навколо себе траву, пісок, глицю і шишки.
Омелько вловив мить і одна за одною пустив дві стріли. Перша стріла прошила вовка від шиї до черева, а друга пробила око і застрягла у черепі. Звір витягся. Але все гріб і гріб передніми лапами пісок. Малий відпустив руки і впав на землю. Та зразу ж підвівся і, шкутильгаючи злегка, побіг подивитись на звіра.
— Куди ти?!
— На вовка подивитись. Він такий страшний.
— Не підходь! Це скажений вовк. У нашого пана, як я ще був зовсім маленьким, другий псар забив із куші скаженого вовка. І взяв його за хвіст, щоб відкинути з дороги. І скоро по тому захворів. Як чув, що хтось воду в кухоль наливає, чи з дійниці переливає в глечик молоко, то криком кричав від болю, головою бився об стіну. Весь піл, де він лежав, був у крові! Так нещасний мучився, поки помер, так кричав!.. Тепер нам клопіт — це страхіття треба спалити. Бо як хтось його скуштує, то теж сказиться!..
— І наш Бубка може?..
— Бубка, якщо ті курваші його не порішили, ніколи не вхопить вовчого падла. Отам під хвостом коло гузна у вовка є залоза. Отой сморід од тих залоз — так і карабашів лякав. А вони, може, й більші за вовка були… Ну добре, на балачки час витрачаємо. Поки не спалю вовка, коні не заспокояться. Омелько шаблею нарубав здоровенну купу гілок, накидав на звіра і підпалив. Зайнялось високе полум'я.
— Батьку, а наша риба? — Скрикнув малий і прожогом кинувся до велетенського догораючого стовбура.
Обпікаючи пальці, витяг згорток із вугрем. Він поклав його на повалену сосну і розколупав гілочкою, бо жаринки пекли руки. Майже вся рибина обвуглилась. Лишився шматочок може більший за два вершки. Малий поклав його на чисту кору, щоб вичах і побіг до козака.
— Батьку! Дайте того ножичка, що ви мені подарували!
Омелько витяг тонкий стилет із шапки і подав хлопчику. Малий шматочок вугря розрізав. Один шматочок з'їв, обсмоктуючи хребет і облизуючи пальці. Другий шматочок відніс «батькові». Бо той не відходив від багаття, а все підкидав гілки у вогонь.
— Спасибі, що батька не забув. Ти сам їж. Я їх не раз і не два їв, коли у ляхах був. А ти — коли то ще Бог дасть тобі вугря скуштувати — їж сам. А ножа мені віддай: без піхов — річ небезпечна. От зроблю піхви — будеш сам носити. А зараз ходімо коней збирати…
На диво, першим вони знайшли чужого гнідого, потім Лиска, а далі й Буланка.
Тоді Омелько взяв сокиру і нарубав доброго, товстого гілля і постягав на багаття. І тільки тоді, коли вогонь добре зайнявся, поспішили з цієї небезпечної галявини.
Коней напоїли в оладці з мілкого прозорого ручаю. І самі напились.
Малий знов пожалівся.
— Вугор такий смачний, але їсти ще більше хочеться!
— Потерпи, синку. До хутора вже рукою подати.
Спочатку вони стернею посувались бадьорою риссю. Потім стежкою межи височенними коноплями, від яких ішов густий, якийсь водночас терпкий і подразливий дух. Далі була здоровенна латка буйного маку, який уже поскидав майже зі всіх кущів великі рожеві, з чорними плямами, пелюстки. Далі йшов добрий часник, високе соковите пір'я цибулі, попелясті кущі рясного гороху, ціле поле чорної редьки із широким, рваним і дірчастим листом. Далі просадом рясніли наче коралами засипані, вишні.
Вже перед самим подвір'ям зростали високі груші і кілька низеньких, але рясних, аж гілки обламувались, яблунь. Все подвір'я оточував добрий високий плетений тин із тесаними стулками воріт на дубовим стовпах. Та ще збоку непримітно, під яблунями, був у тині високий перелаз.
Коли Омелько під'їхав до самих воріт, він запугав. Але на його пугання ніхто не відгукнувся, крім двох кудлатих полових собак.