Поки Омелько і малий порались із кіньми — напували, годували й чистили, стара вже зготувала їм на сніданок круту гречану лемішку та здоровенний шмат сала приварила. Ще й поклала півхлібини, огірочки тугенькі, здорову білу голівку часнику та поставила глечик густого кисляку. Омелько і хлопчик снідали останніми, бо затримались із кіньми.
У хаті камешились тільки дівчатка-підлітки — наводили порядок. А баба Параска ними кермувала.
— Матінко моя, скажіть, Симон же минулого року їздив базарювати у Мозир до литвинів?
— Козаче-соколе. Та хіба я там пам'ятаю? 3наю, що до литвинів…
Старшенька полишила терти віхтем пательню над різанкою і озвалась дзвінким голосочком:
— Дядечко Симон ходили минулого року базарювати до Наровлю. Вони так добре тоді базарювали…
— Що тобі з сестрою він подарував по дукачу до намиста?
Вражена отроковиця широко розплющила очі і ледь не впустила пательню в різанку.
— Вам дядько Симон сказали?
— Може він і казав, та я не почув. Із в'язниці до хутора не дуже чутно…
— Ой, я така дурна! — Дівчинка вдарила себе по губах. — А на дукачі тому з одного боку бородатий король у короні, а на другому боці корона, вершник і стовп.
— Ні, то вони такі дукачі позичили дядькові Никодиму, а нам із сестрою подарували дукачі однакові. Там на одному боці орел з оттакенними пазурами. А на другім скаче лицар із мечем і щитом. А на щиті в нього…
— Дитино моя! — Перебила її стара лагідно, але дуже наполегливо. — Ходіть із сестричкою, вишеньок нарвіть на варенички. — А тоді до Омелька. — Я це надумала сьогодні вареничків зварити. Бо вчора він не їв. Нехай хоч сьогодні дитина поласує медком і вишнями.
— Спасибі, матінко, за вашу ласку. Мені оце треба два лантухи щільних, та щоб по верху по дві добрих мотузки пришили. Щоб вони повний лантух витримали.
— На коли тобі треба, козаче?
— Та на полудник.
Омелько взяв гнідого коня, і разом із малим вони пішли на гарман.
Сьогодні немолочені полукіпки були вже далеченько від гарману. Тому Омелько в'язав по кілька снопів двома паками, тоді вантажив на гнідого, як перекидні торби. А хлопчик відводив гнідого до гарману. Там шарпав за петлю волосяного аркану, яким паки були сполучені, і снопи падали на землю.
Коли таким робом навозили снопів повен тік, Омелько вхопився за ціпилно і не випускав його з рук, поки не обмолотив п'ять полукіпок.
Сьогодні Омелькові було куди краще, ніж учора — малий поруч. Як і вчора, коли був геть мокрий, розібрався і вскочив у коноплі. Тепер і зі спини малий зішкрябав плоскінний пилок.
— Батьку, це для якогось чародійства таке?
— Це не чари! Це страшний бусурменський дурман. Оцей пилок, як перетерти з бруньками квіток на материнці, та ще додати туди кілька травок для духмяності, трошки меду і крапочку попелу, то від тих оладочків бусурмени дуріють. Вони їх так поволі, як ото корова жуйку реми? ає, жують і поволі дуріють. І дуріють гірше, ніж наший останній п'яничка. Сяде, або ляже, як поліняка, лежить. Сміється, посміхається, щось мурмотить, а й сам не знає, що. Аж страшно подивитись: божевільні, та й усе!.. Наш як уп'ється, так хоч танцює, пісень співає, ну, нехай там б'ється — жива людина. А це — як здохлятина яка: голими руками бери.
— А нам для чого воно? Ми ж не бусурмени.
— Ти повинен знати, що скоро я стану ніби бусурменом. Буду серед них і буду їх пригощати цим дурманом, щоб наших людей із їхньої неволі визволити. Як визволю, знов на козака обернусь.
— Батьку, а це дуже важко: і туди, і сюди обертатись?
— Коли як… Зараз от важкої. Мені час на турка обертатись, а Симон, наш товариш, попав у біду. Та ще всякі курваші, всякі ляхи та їх похлібники під ногами плутаються!..
Тут їх з двору покликали на обід. Вони вже були майже біля перелазу, як малий спитав.
— А мельник Никодим теж курваш?
— Тс-сс! Потім ще побачимо. Більше ні слова!
По добрім обіді з борщу, гречаної каші зі шкварками та вареників з вишнями, Омелько звернувся до старої:
— Матінко моя. Як ваша ласка, то ввольте мою волю — спечіть вертуту на вечір. Та ще загадайте дівчаткам нехай навіють мені зерна на мливо.
— Скільки тобі, козаче?
— Один лантух на дерть. А другий навіють на мливо.
Та тільки не повні лантухи, на три чверті. Я оце трохи полежу, чогось мені дрімається… А ви всі йдіть на гарман і зерно засипайте у лантухи. Ввечері я перевезу його до комори.
Омелько, трохи подрімавши в холодку на широкій призьбі, знов ухопився за червоне кислицеве ціпилно. І понеслося на всі боки від гарману розмірене лупання дубового бича. Наче десь далеко в бубон калатали.
Вже перед самим заходом сонця він відіслав з току всіх помічників, хто відгрібав солому, віяв зерно та насипав у мішки. Тільки гурт малих і старих втягся у вишневий просад, козак пожбурнув ціпа, скинув мокру сорочку і скочив у коноплі. Малий став напоготові з ложкою. І, як «батько» вийшов із конопель, зразу кинувся зішкрябувати зі спини пилковий леп.
— Вже пилку нам досить. Ще надеремо вершків з материнки — і можна готувати манджун.
Поки смеркло, козак і малий перевезли на гнідому лантухи з невіяним зерном до двору. По вечері сказав:
— Коні застоялись. Сю ніч попасемо їх на леваді. Вріжте нам сала та ще хліба окраєць. Та ще часнику, щоб духом нечистого відганяти…
Дідок теж опинився в хліві.
— Дідусю, скажіть, як із левади до млина вийти?
— Дуже просто: праворуч, праворуч та все за вербами, і через милю будеш біля млина… Через нашу гору до млина рукою дістати. Але там дерева дуже густо ростуть, а стежка кручена, кінь не пройде.
— Спасибі, дідусю за слово! Я отам бачив за жолобом стара чорна кирея з відлогою наче лежала. То можна її у вас позичити? Мені, щоб каптан не світився.
— То ти надумав, козаче?
— А надумав.
— Я дивився: га-арний у тебе самопал. У наш час таких не було. Але він попсований. Без кузні не полагодиш. То я тобі позичу пістоля. Славний пістоль, турецький. З мого останнього лупу. Ще тоді на Хортиці Байда фортеці не зрубав, та ще його тоді ніхто й не чув. Тільки пам'ятай: пружина туга. Старий показав на брус, що перекривав стовп конов'язі. Омелько підкотив окоренок, став на нього і зняв якийсь запилений, затканий павутиною полотняний згорток. Омелько запхав і пістоля, і кирею до перекидної торби і вивів коней із хліву.
Стара подала пастухам наїдок у плоскінній торбі і зачинила стулки воріт за ними.
На леваді Омелько спутав коней і, розстеливши кирею, вмостився під копицею. Малий притулився до нього. Вони обоє лежали голічерева і споглядали небо.
— От де книга, написана Богом! І ніхто її не прочитав і не прочитає! А в кожного там, на небі, своя зоря, як ото волохи кажуть: «своя планида». Тільки піди взнай, де саме твоя, і що тобі вона віщує? От скільки я зірок на нашім небі знаю?.. Може півсотні… А той француз- капітан, той, що вчив мене вузли в'язати, так він їх, може, кілька сотенЬ знав. По них він знав, якою саме дорогою по морю до якого міста і берега плисти.
— Хіба на морі є дороги? Там же все вода, все вода.
— Вода водою, а над водою є вночі зірки. І от ти пливеш по воді, а куди плисти, кермуєш по зірках. І була в капітана книга, в якій було вказано і списано, над яким містом в яку пору року яка зірка стоїть, щоб по ній тримати стерновому шлях… Зараз посплю. Так ти, синку, доглядай коней. Сиди і добре пильнуй. Як що не так — буди мене. Тільки тихо- тихо, щоб ті не почули. Щоб не було страшно — ось тобі ніж.
І малий, міцно затиснувши ножа, принишк під копицею і сторожко прислухався до ночі.
Порскали коні і час від часу важко гупали копитами, перестрибуючи опутаними ногами. Сюрчали вгорі на стерні цвіркуни. Десь там, за широкими проходами, далеко-далеко пугав пугач. З-за левади, з-за верб, ледь-ледь почулись перші півні. І зразу ж, згори, з подвір'я прогорлав Симонів півень. — Це ще перші?
— Спіть, батьку! Це ще перші…
О других півнях Омелько прокинувся і сів по-шевськи.
— Що чути?
— Собаки чогось брехали там, далеко в селі. У них на подвір'ї все тихо. — Ну, тоді спи. Коли тобі час прийде, я тебе підніму.
— Я спати не хочу. Я хочу ще на зорі дивитись.
— Ні, не зараз. Ти повинен добре виспатись — завтра важкий робочий день. Без твоєї допомоги я не впораюсь. І ніж віддай, бо сонний ще пораниш себе.
О півнях козак розбудив малого. Над левадою слався легенький туман. Було тихо-тихо.
Осідлані Буланко і Лиско, а гнідий з лантухами по боках, стояли поруч із копицею і хрупали в шальках овес. Омелько витяг із торби добрий шмат хліба, до нього врізав чималий кусень сала.
— Покріпляйся добре, бо йдемо у похід.
— Справжній?
— Справжній! — Кивнув головою Омелько і заходився очищати тонким стилетом огірочок — тугий з білими смужками від носика і весь у пуп'янках. Розрізав навпіл, мов бритвою, посипав половинки сіллю і потер. Половину дав малому, половину сам схрупав.
— Якби ти тільки знав, синку, як ото в пустелі мені хотілося звичайного огірочка з нашої землиці. Бач, з усього може бути радість і мрія. Навіть з огірка.
Ставало все світліше. Але до сходу сонця було ще досить часу. Омелько зняв порожні шальки з коней, запхав їх у торби. Малого висадив на Лиска, сам злетів на Буланка і підхопив поводи гнідого.
Короткою риссю по густій траві левад вони швидко дістались до млина за селом. Коней вони сховали у верболозі. До самого млина, старого, похиленого, оброслого по даху купами смарагдового моху, вони підійшли пішки. Вода весело плюскотіла через край греблі. А височенне колесо стояло сухим під сухими потоками.
— Ой! Я такого здоровенного колеса у своєму житті не бачив.
— Тихо, дивись і прислухайся!
Омелько схилився і уважно розглядався сліди на вогкій землі перед дверима млина.
Зовсім поруч, над самим ручаєм три ясени знесли віття у передденну синяву неба. І вони так близько росли одне до одного, що малий міг їх руками дістати. Він зайшов між ясени і задер голову, щоб подивитись, як угору піднімаються ясно-сірі стовпи. Побачив, що на висоті може двох людських зростів стирчить сучок. Сухий сучок. Та якийсь дивний, як руками зроблений. — Батьку!
Омелько миттю кинувся до ясенів.
— Батьку! Он там сучок якийсь…
— Я тебе підсаджу! Спробуй пошарпати сучок…
Малий став на плечі козакові. Але не зміг дотягтись до сучка.
— Злізай! Зараз все дістанемо. Омелько опустив малого на землю, а сам прожогом кинувся у зарості до коней. Миттю повернувся назад із сокирою, знайденою на хутірському пожарищі.
Відтрутив малого, примірявся сокирою, куди вдарити. Широко розмахнувся і засадив сокиру у стовбур. Аж дерево загуло.
Тепер Омелько підсадив малого. Той став одною ногою на широкий обух і без усяких зусиль дотягся до сучка.
— Синку. Ти його поторсай туди-сюди.
Сучок піддався і хлопчик видер його з гнізда. Встромив у отвір руку. — Є! — Голосно скрикнув малий і витяг довгий, мов ковбаса, капшук сап'яновий.
— Стрибай! Я тебе вловлю. Хоп! — Омелько вловив хлопчика, поставив на землю, а тоді вдарив кулаком по топорищу, потім шарпонув і видер сокиру із стовбура.
Козак із сокирою в руці, а малий із капшуком і сучком побігли щодуху до схованки. Розстелили кирею і на неї висипали монети. — Ой! Скільки їх тут.
— Тихо, синку! Не заважай. Мені не можна помилитись, а час кінчається. Омелько з купи вихоплював монети, обдивлявся з обох боків і розкладав на три купки. Найбільшу купу засипав назад у капшук, менші загорнув у шматки від старої сорочки малого.
Далі козак швидко відстібнув ремінь з шаблею і перекинув його через праве плече, так що шабля висіла від грудей до стегна. Розкрутив дідів згорток і видобув звідтіля турецький пістоль. Встромив за широкий козацький пояс поруч із чингалом.
— Батьку! А він заряджений?
— Певно, що не заряджений. Для страху. А в бійці замість булави буде. Бачиш — яка мідна куля на кінці.
Далі Омелько скинув чоботи, підкатав шаровари, натягнув стару чорну кирею поверх каптана. Підперезався мотузкою, а замість смушевої шапки натяг якогось клобука з сірою смушевою опушкою.
— Ось тобі пищик. Якщо вгледиш збройних людей — подавай знак. Отак: «піть- піть-піть!». Ну, Господи, не видай. Амінь!
І, прихопивши за повід гнідого, потяг його з кущів на стежку. А далі на дорогу до млина.
Вони одночасно підійшли до млина — здоровань у рудій свиті та Омелько з повідним конем.
— Здоровенькі були, хазяїне! Не чекали так зрання?
— Та всякі бувають люди, як кому треба… Здорові були!
Мірошник здоровенним ключем відчинив вислий замок і розчинив рипливі важкі двері.
Омелько прив'язав гнідого до конов'язі.
Легко зняв лантухи із зерном і, перекинувши зав'язки через плече, поніс у млин.
— Що там у тебе, чоловіче?
— В одному на дерть. У другому віяне мливо на борошно. На шулики на Маковія.
— Тоді тягни нагору міх із мливом і засипай у кіш. Та, гляди, не чіпай закрутку, бо камені на тонке борошно виставлені. А я піду — пущу воду. Омелько засипав у кіш провіяне зерно. У цей час мірошник вийшов із млина, підняв ляду перед потоками. Вода радісно зашуміла в потоках, впала-вдарила на лопаті колеса. Колесо здригнулось. Якусь мить стояло і тремтіло. Та ось колесо зарипіло і зрушилось. Тугий струмінь води бився в лопаті, розливався склистою плівкою по ободу, вигравав рожевими іскрами під першими рожевими променями сонця.
Закрутились у млині вали, корби, здоровенні дерев'яні колеса зубчаті, задвигтіли сірі жорна, припорошені, мов опастю, білим пилком млива.
І тонкою цівкою у корито посипалось тепле пахуче борошно. Мірошник підступив до корита, потер пучками тепле борошно, понюхав і зиркнув на Омелька жовтуватими, наче вовчими, очима.
— Ти, чоловіче, не тутешній?.. Та наче й не ратай…
Омелько випростав долоні з-під вислих обшарпаних рукавів чорної киреї. — Помацай мозолі! — Лагідно сказав Омелько. Та тільки мірошник торкнувся просто кістяних мозолів, як Омелько прихопив його пальці. І мірошник не міг а ні стиснути пальці в кулак, а ні видерти їх з Омелькових рук.
— Пусти! — Якось перелякано і враз схриплим голосом попрохав мірошник. — Це я тобі показав, що я справді працюю! — Омелько відпустив товстенні пальці мірошника і поткнув йому в руки порожній лантух. — Пускай борошно в лантух!
Мірошник, недобре косячи жовтим оком, наставив лантух під струмінь теплого борошна. Та зразу потягся до великого козуба, щоб мірку взяти та відміряти собі за труди свіжого борошна.
— Полиш мірку! — Зупинив його Омелько. — Я грошима плачу! — І побрязкотів за пазухою монетами у капшуку.
Мірошник здивовано скинув брови, відкрив рота, та й закрив, нічого на сказавши.
— Зав'яжи та постав… Тепер засипай на дерть. Та закрути закрутку на дерть. Дрібної мені не треба.
І Омелько пильно дивився, куди повертав закрутку мельник.
А коли дерть переставала вже сипатись, він спитав.
— Тобі скільки — три чи тридцять срібників платити?
Очі в мельника забігали, він став відступати до стіни, заводячи руку за спину.
Омелько вихопив з-за поли киреї пістоль.
— Руки, матері твоїй ковінька! Востаннє питаю: три чи тридцять?
Мельник підняв руки, очі в нього бігали, не могли ні на чому спинитись. — Ну…. нехай… три…
— Добре. Ось тобі три таляри! — Омелько кинув один за другим три грубезні йохимсталяри у кіш. І в ту ж мить щосили повернув закрутку.
Жорна заскреготіли одне об друге.
— Що ти робиш?! Не займай закрутку!!! Пусти мене! — Репетував мірошник, але стояв на місці.
Верхнє жорно вже скреготіло по нижньому — висікало іскри.
Запахло підгорілим борошном.
— Та хто тебе не пускає? Іди. Спиняй. Я вже твої камені посріблив.
Омелько тримав пістоля, вперши ліктя у стегно.
— Іди, іди! Тепер тільки в тебе срібні жорна!
Мірошник боком, боком, попід стіною підкотився до закрутки і в останню мить підняв верхній камінь, бо жорна вже почали зі скреготом крушитись. Омелько боком, не зводячи люфи пістоля з мірошника, вийшов із млина і став навпроти дверей.