Тоді козак просто загукав, злегка вдаряючи нагаєм у дзвінкі стулки воріт.
— Симоне! Відчиняй! Це я — Омелько.
Зразу в хаті почулись сполохані голоси. Загуркотіли засуви, відчинились двері, і на подвір'ї враз з'явилась юрба. Попереду дебела вагітна молодиця, двійко дівчаток-підлітків, два хлопчаки, ще двоє дівчаток маленьких, стара смаглява баба та маленький сивий дідок:
— Добрий день, люди добрі. Приймайте гостей. — Привітався Омелько, знімаючи перед хуторянами шапку.
— Добрий день, козаче! — Проказала вагітна молодиця басовито. — То оце ти той славний Омелько?
— Я справді Омелько. А чи справді я славний, то про те нехай люди скажуть.
— Не прибідняйся. Всі ви, добра б вам не було, славні. Твій Симон теж славний. Славний, славний, а в льоху он сидить!..
— Цить! Мовчи. — Шарпонула її за рукав смаглява бабуся.
Стулки воріт відчинили дівчатка-підлітки. Тоді наперед вийшла смаглява баба, невисока, але статечна, взяла коня під вузду.
— Козаче-соколе! Ти її не слухай. Язик без кісток, то вона й меле… Омелько скочив з коня, зняв з сідла малого. Поцілував ручку старій господині. Малий теж приклався.
Козак і малий довго відмивались, натираючи руки білою глиною. Одна дівчинка їм поливала, друга подавала рушник. Потім Омелько і малий сиділи за довгим столом, їх пригощали пісним борщем з грибами, крутою пшоняною кашею та квасом з вишеньок.
Молодиця поставила пляшку зеленого скла з оковитою. Але Омелько відтрутив.
— Чи ти часом не таємний потурнак, славний козаче? — Єхидно спитала молодиця.
— Часом ще ні. А зараз я в ділі. Отож і не час… Ми з хлопцями возили рибу на ярмарок. Спродались і вертали на Січ. Та й здибались із людоловами…
І Омелько розповів про біди і пригоди цієї подорожі. Та не про все. Ні словом не обмовився про шахвіри, ні про дядька з косою, ні про вибух сріблястих куль. Сказав тільки, що блискавка вдарила у дерево, під яким вороги стояли, то їх геть порозкидало на всі боки.
— Бач, як воно буває! Тут сильний вітер під ніч схопився. Думали: все тут поруйнує, садок обтрусить… Та ні, Бог милував нас грішних, вітер скоро вщух, пішов рясний дощ та зразу й перестав. А от над лісом і туди далі на північ, всю ніч гриміло і так блимало, що ніби там небо горіло…
Омелько обернувся на малого і побачив, що він міцно спить. Сидить рівно, голову схилив підборіддям на груди, а ложку міцно затис у руці. — Вибачайте, матінко. Зараз малого вмощу, а тоді поговоримо.
Омелько показав старій очима і порухом брів, щоб при розмові молодших не було. Він виніс малого з хати і вмостив у хліві на сіні, де він поставив своїх коней.
І собаки навіть не загарчали, коли Омелько у хліві порядкував.
Коли Омелько з перекидними торбами зайшов до світлиці, там з молодечі вже нікого не було.
— Я так, люди добрі, зрозумів, що добрий наш приятель Симон потрапив до узилища. Так?
Молодиця аж сіпалась, щось хотіла бовкнути гостре і образливе, але баба так на неї зиркнула, що вона на якийсь час вгамувалась.
— Зять ходив цієї весни на рибу. Це ти, козаче, певно, знаєш. І добре потім уторгував. Та й купив у Білій пару справних сірих волів. Як мальовані — круторогі та бедрасті. А тут наша озимина цього року вродила як ніколи, та ще й раніше, ніж у сусідів. Він швиденько намолотив і повіз у Сквиру. Перша пшениця цього врожаю. Аж тут — де взявся такий панок із слугами. І каже, що то його воли. Що їх у нього навесні вкрали. Симон йому сказав, що він волів у Білій купив. А той каже, що поїхали в Білу, нехай там засвідчать, що ти їх купив. Симон сказав, що в нього часу нема по ярмарках їздити — вчорашніх свідків шукати. Панок тоді й говорить, що це саме він, Симон, і вкрав волів, бо ніяких свідків у нього нема. А Симон, ти ж знаєш, гарячий чоловік, не стерпів такого глуму і кинувся на нього. А ті сучі слуги тоді на Симона. Почалась бійка… Поранили Симона і він двох слуг повередив. Тепер сидить в узилищі у Сквирі… Коли суд буде, не кажуть… Мабуть, після Спаса… Забрали і волів, і воза, і пшеницю… Що ми тепер?
Омелько мовчки, з незворушним лицем вислухав оповідь старої. Не опускаючи голови, нахилився до торби, поколупався там і виклав на дзвінкі дошки ваговитий гаманець.
— Слухайте, що скажу. Оце вам гроші на добрих волів. — Омелько одна по одній виклав шість срібних монет. — Ці гроші мої. Як дуже збагатієте — віддасте через десять років. А оце — на викуп Симона. Це гроші гуртові, коли Симон зможе віддати, нехай віддасть. Він знав хлопців, знає добре хлопців з нашого куреня і тих, хто казну тримає… Хто піде у Сквиру з ваших родичів, то не моє діло. Мені ж не з руки, бо, ви ж знаєте, кожному владцю, як кістка в горлі, запорожець. Як я там об'явлюся, тільки зашкодить Симонові. Головне — визволяйте його до Спаса. Потім буде пізно, як почнуть судити… А поки викупите Симона, я вам трошки підсоблю. Я вже й місце придивився. Отамо, біля конопель. Тільки щоб туди, крім мого малого, туди не потикався ніхто… — Синку… Та як же так?.. Отако. Та тобі треба голову змити, та чисте вдягти та відпочити! — Захвилювалась стара. Не знала, що казати, що робити. Тільки пересовувала срібляники по дошках.
— Матінко, моя голубонько! Козак завжди при ділі. Хоч би й воші б'є, а все не гуляє! Якщо така вже ваша ласка, то виперіть мені каптан. Щоб він добре висох, поки я молотитиму…
Старий дідок сидів на ослінчику і тільки сльози рукавом утирав.
Омелько зайшов до клуні і, вибравши найзамашнішого ціпа та граблі й дерев'яну лопату, подався з двору. А свій багатостраждальний каптан кинув на плетений тин. Пси, коли він ішов подвір'ям, потрюхали за ним і помахували волохатими хвостами.
Омелько вже пройшов вишневий просад, як почув галас у хаті. Лаялись щиро і запекло. Але про що йшлося, на такій відстані не було дібрати.
Козак уважно обдивився місце для тічка. Зрадів, що не помилився, коли примітив зі стежки це місце: рік чи два тому тут був добрий гарман, ще й глиною змащений. Довелося тільки у кількох місцях зрізати заступом бур'янини. Перетяг снопи із найближчого полукіпка, розстелив у два ряди колоссям докупи.
Ревно проказав молитву і, вхопивши обіруч кислицеве ціпилно, лупонув дубовим бичем по колосках. І більше ні про що не думав козак, а пильнував, щоб один удар був за другим, як у того молота, приладнаний до водяного колеса.
Лупання ціпа хоч і глушила солома, а одначе воно покривало всі звуки хутора. Та й ціп же був справний — і по його зросту, і по його руці. Так і прилипло до пальців рожеве кисличне ціпилно, вичовгане роботящими руками до скляного полиску. Бив розмашисто, рівно і приспівував під удари бича:
— По-на-див-ся жу-ра-вель! До ба-би-них ко-но-пель!
Тільки на мить переривав розмірене лупання бичем, щоб відсунути обмолочену солому і відгребти лопатою зерно.
Як хто зачаклував: тільки добив полукіпок — і сонце зайшло.
Сонце зайшло чисте — на добру годину.
Омелько озирнувся на садибу: там щось вони камешились, бігали подвір'ям.
Здер із себе геть мокру важку сорочку і швидко вступив у розігріті спекотним днем дурманно духмяні коноплі. Дух їх був гострий, солодкуватий, від нього зразу сушило і терпло в горлі. Одною рукою затулив носа і подерся, затамувавши дихання, через височенні зарості конопель. Коли в нього вже не вистачило духу, якраз ширина латки скінчилась. Він віддихнувся, знов закрив носа. І швидко подерся крізь коноплі. Цупке листя дерло шкіру, з плосконі обсипав його рясний теплий, мов борошно, пилок.
Так Омелько продерся в коноплях кілька разів туди й сюди. Та почув, що піт починає підсихати. Зразу спинився і, витягши з піхов турецького ножа, почав обушком леза зішкрябувати конопляний пилок, що поналипав на спітніле тіло. Добре цвіла плоскінь, бо цієї липучої та пахучої замазки набралось із вороняче яйце. Омелько обережно зліпив докупи це тісто, обкатав у полові і, загорнувши у листок подорожника, заховав у пояс. Тільки переступив високий перелаз, до нього кинулись собаки і почали лащитись.
— О! — Об'явилась з-за хліву молодиця — Уже нового господина собі знайшли. Що в тебе за малий? Хотіла його скупати — так він такий рейвах зняв: видирається, кусається. Та я ж йому зілля запарила! Та я ж йому ночви помила! Та на ньому лепу цілий пуд. Може, і нужа є!
— Молодице! Облиш малого. Нехай спить. Він всю ніч і на мить очей не скліпив.
— То я його маю в своїй хаті класти на один піл з дітьми своїми?
— До тебе ніхто в хату на проситься.
— Та як так? Та що про мене люди скажуть?..
Омелько мовчки махнув рукою і пішов у хлів: як там коні, і що малий. Всі три коня з шальками хрупали овес. Малий, накритий подертою кожушиною, міцно так спав, що, здавалося, і не дихає.
А на низенькім окоренку сидів сивий дідок і пильнував глиняний ліхтар, з якого блимав недогарок товстенної свічки.
— Оце, козаче, побачив тебе і наче трохи ожив душею! Спасибі, що звичай тримаєш. Бачу, що спокійно можна і помирати — є ще в нас бійці… А то як поперла шляхта лядська зі своїми пахолками та посіпаками, так наші люди перед ними зразу й підупали. Тьху! Аж гидко дивитись.
— Діду, не переймайтеся. З кожним літом нашого лицарства прибуває.
Сьогодні ми за Порогами та у Великім Лузі. А прийде наш час — наша шабля далеко дістане. І землю, і віру захистимо. Татарам і туркам хіба погано ребра скородимо?! Заждіть, ще й католики наші самопали почують.
— Ой спасибі тобі, козаче. Оживив мою душу. Бо так мене ті кляті баби заїли. Вредний народ, баби, щоб ти знав! Ото поки ти в силі, ще нічого… А як слабість тебе одоліла, так дзьобають без сорому і совісті… І нічого тобі не проминуть: чи скибку хліба впустиш, чи там, звиняй, закуняєш та перднеш… А колись же я був при самім Остафії! Завжди при ньому: чи на татар ідемо, чи ніби татари, перевдягнені, на московські залоги налітаємо. — То скільки вам років, дідусю?
— Та рахуй, якщо вмієш. — Остафій помер скоро сорок років тому. А як він помер, то в мене вже була друга дружина. А від першої дочки була онука. Вперше я оженився, як князь Михайло піднявся наказати католиків і ляхів… Ех. Якби ми тоді перемогли. А оце моя третя жінка. Вона народилась, як вже Остафій був старостою черкаським.
— То ви стільки років живете! Аж завидки!
— Е, козаче, довге життя — то дар Божий. А старість — лайно… Ти ходи, повечеряй, а я посиджу та подивлюсь за кіньми та за ліхтарем…
Тільки вийшов Омелько з хліва, як підскочили дівчатка-підлітки з глеком-носаткою та тонким рушником. У хату зайшов — всі встали за столом і привітали козака. Стара зразу витягла з печі здоровенну макітру з варениками. І дівчатка кинулись їй на підмогу, втрьох вони поставили на стіл перед козаком. Ще й мисочку з медом. Золотим і прозорим, як кришталь, липовим медом. Другу мисочку ближче до малечі.
Омелько проказав «Отче наш» і всі за ним? речно повторили. Та тільки Омелько взяв вареника і занурив його в золотий тягучий мед, зразу знявся шум, і малеча кинулась до макітри. Кожний спритно вхопив по варенику. І кожному по шиї блискавично врізала молодиця. Омелько аж сп'янів від вареників з вишнями та свіжого меду. Було йому так добре, що й слова не хотілося проказати.
Малеча, з'ївши по варенику і позлизувавши мед з пальців, сиділа тихо. Тільки проводжала поглядом кожен рух козакової руки до макітри.
Він мовчав, і всі мовчали.
Омелько прикинув на око, що ще лишилось по два вареники на кожного, обтер вуста, розрівняв вуса і щиро подякував за ці справді райські вареники. Встаючи з-за столу, попрохав, щоб завтра лантухи приготували ще до обіду. — Козаче-соколе! — Проникливо сказала стара. Ночуй у хаті. Я тобі постелю на лаві, а малому на долівці на траву кину кожуха.
— Красно дякую, матінко. Але мене треба при конях бути. Час непевний: якщо не лихі люди, то нечиста сила на нас зазіхає.
— Ото ти, козаче, та тієї нечистої сили та й боїшся? Чи ти справді такий лякливий? — Єхидно спитала молодиця.
— Я, молодице, не боюся ні лихих людей, ні нечистої сили. Я їх стережуся. Добраніч, люди добрі.
Омелько постояв трохи на дворі — дивився на іскристі зорі і дихав вечірнім запашним повітрям.
Собаки підійшли до нього, потерлись лобастими мордами об його коліна. Омелько почухав їх за вухами і попрямував до хліва.
Тонесенька нитка жовтавого світла пробивалась крізь шпарину в дверях. І тут він підвів очі і якраз побачив високо над клунею срібний іскристий слід падучої зорі. «Щось воно буде. Як ото казала та чорна чарівниця: «Ти зоря падуча над морем. Ти з-за моря впав сюди. За море ти і впадеш». Згадав свою чорну чарівницю і згадав, що в темряві вона вся розчинялась. Тільки десь над ним плавали її білі сяючі зуби і білки величезних вирлатих очей. Бо вона була може десь на голову вища за нього… Тихенько, без найменшого рипіння відчинив двері. Свічка догоріла до кінця гноту у маленькій восковій калюжці. Дідок, колишній кіннотник Остафія, спав на окоренку і, як дитина, пускав слину на коротку білу бороду, на грубу сорочку.
Дідок спав, але порожні шальки були гарливо складені на загороді.
Омелько підняв на руки, як дитину, і поклав на сіно поруч малого.
Старий щось прошамотів, але зовсім не прокинувся. Омелько дмухнув на залишок гноту, і по хліву поплив медовий димок перегорілого воску.
Омелько впав на сіно голічерева і широко розкинув стомлені руки й ноги. Він, коли лягав на спину, то зразу засинав. Так і зараз: тільки відчув вагу в долонях і стопах — вже спав… Він спав і знав, що він спить міцно, і оживав силою. І крізь цей міцний сон наче заспівали за горою перші півні. Потім другі півні заспівали наче ближче. А от коли третіх півнів заспівав чорний здоровенний Симонів півень десь над головою, він прокинувся. І відчув, що все тіло знову здатне до напруги і руху.
— Прокинувся, козаче? — Ледь чутно спитав старий.
— Та півень збудив. Зараз скажу собі: «Спи!» і знов спатиму, доки не стане о півнях.
— А ти зачекай, не кажи собі. Бачу, що ти характерник, а от всього не знаєш. Ти слухай уважно, я говоритиму тихо. Щоб ці відьми не почули. Тут гріх скрізь, знаєш. Симон купив тих волів не в Білій, а по дорозі з Білої. Бо був п'яний, а продавали задарма. І дивися, ось що: воли предивні, а тавра ніде не видно. Чому? А Бог його знає… Симон про те, дурень, сказав Гальці. Хоч моя дочка, але порода не моя, вся вона в свою чортову бабу. Ото була хвойда та ще й відьма навчена… Галька все через гору та через діброву бігає до своєї куми. А в куми чоловік — мірошник.
Кума Варка старша за Гальку набагато, вважай, вже баба… У куми хата в однім кінці села, а млин на іншому кінці села. То Галька, як іде до Варки, то завжди забіжить до млина. Бо млин, наче, по дорозі. Хоча можна до куми дістатись коротшою дорогою.
Та це ще не все. За селом цим є ще гора невисока і ліс, і там теж село. А в тім селі млин найкращий на всю округу. Але мірошник там дуже старий. Він хоче продати, але править дорого. Бо і млин там добрий, і місце зручне: багато людей туди приїздить і приходить. І от що виходить: наш Симон позичив всі гроші, що за два уходи в Степ уторгував. Та ще й коней позичив. І Никодим вчасно не віддав коней — ніби возить сестрі дерево на хату. Тому й подався Симон у Сквиру волами. Там до нього цей полупанок і причепився… Де воно на нашу голову взялося — лайдак лайдаком, тільки що при шаблі та королівській грамоті.
— А бачив хто ту грамоту?
— Та люди казали, наче хтось бачив. А ще діди казали, що цей шляхтич бував у Никодима. А де це бачено, щоб шляхтич сам возив зерно до млина? Та ще верхи?
— Та наче такого не бачили. Тільки от одного не второпаю: ваша Галька вже небавом дівчаток видаватиме заміж. Яка тут вже гречка9 — То вона зараз така бридка в тяжі! І старшою здається. Та й мельник не парубок. Ну, а дівчатка це не її, а Симонової сестри дочки… То я тобі й кажу: ти, козаче, подумай, може що й вигадаєш…
— Ага, дідусю. Щось вигадаю.
— Тоді спи. Добре виспися.
— І ви, дідусю, спіть, відпочивайте. — Е ні, я вже не спатиму. Я згадаю усіх своїх друзів. Погомоню з ними подумки…