— Друзі не погордують — підсоблять, підсадять. А до непевних — чого тобі їздити?!
Вони піднялися з-за столу.
— Про всяк випадок, Михводію, випрощаємося. Може, оце ще сьогодні піду далі. Ну, бувай здоров, пане-брате!
Вони обнялися і тричі мовчки поцілувались. Коли вийшли з хати, то побачили, що німа підкладає поліняку під казан. А в казані шумує сіра м'ясна піна, клубочиться пара, і по всьому подвір'ю розливається гострий дух козиного м'яса.
Омелько уважно, прискіпливо і неквапно перевірив збрую, промацав кожен ремінець і пряжку підпруги та сідла, перевантажив перекидні торби, лантух із дертю. Розсідлав і розгнуздав гнідого.
— Ну, синку, скачи на Лиска! Гоп! — Омелько підкинув малого в сідло. І сам з одного легкого поштовху злетів на Буланка. Ледь торкнув його п'ятами і Буланко зразу ж пішов короткою риссю угору по ярку. Лиско з малим у сідлі — за ним.
Німа підвелася від вогню, витерла очі, що застилав їх дим, і обернулась на вербу, під якою тільки-но стояли коні. А вони вже трюхали риссю вгору по ярку.
Малий обернувся і помахав німій дівчині. І вона помахала малому, потім заглянула у шумуючий казан, тоді подивилась на Михводія.
Михводій, прихопивши лабетою за чубок гнідого, заводив його до стайні, що була продовженням і хати, і комори. Михводій відчув її погляд, спинив гнідого і показав німій дівчині, щоб вона йшла в село.
Німа показала: «Хто ж за вогнем доглядатиме?». А Михводій: «Бери мішок із рештками раків і йди в село. Іди додому. «Німа постояла, постояла, подивилась на шумуюче вариво у казані, на чорний отвір дверей стайні, куди зайшов Михводій, на вершників, що вже зникали за схилом яру. Топнула ногою, вхопила мішок з недоїденими раками і побігла вгору ярком. За вершниками.
А бігла вона швидко, легко, зовсім не так, як бігають дівчатка, розкидаючи нарізно ноги.
Коли вона вибігла нагору з ярка, то вершники були вже далеко від неї. Сонце сідало, і коні коливались темними абрисами в золотім розпеченім повітрі останніх липневих днів.
Обличчя німої скривилось у сумну якусь посмішку, вона щось болісно замукала. Але бігу не спинила, хоча це її і не наблизило до вершників. Козак направляв коней не прямо в село — вони просувались попід лісом, якраз на середині підйому з річкової долини.
Малий зосередився і вчепився з усіх сил у кульбаку, прихопив, як міг, боки коня ногами. Він боявся впасти, та ще більше боявся виявити свій страх і напругу перед «батьком» Омельком.
Нараз батько Омелько спинив Буланка. Спинився і Лиско.
— Чого ви, батьку?
— Все ми з тобою біжимо та біжимо! Дай хоч на мить перепочину та очі порадую — селом помилуюсь! Бач, як на таці, все село перед нами лежить? А хатиночки які чепурні білесенькі. А садочки вишневі зелені, як темний смарагд. Он і полукіпки золоті, і стерня така ж наче. А річка? Ну тобі скло, кришталь чистий!.. А он, бачиш, яке торжище — вози, намети, коні, воли, людське юрмище. Тільки штандарту посередині не вистачає, та щоб сурма сурмила — і був би справжній військовий табір!..
Вони спинились на сугорбі, і знизу до них долинали від села людські голоси, дитячий лемент, іржання коней, мукання худоби, гавкіт, кудкудакання та поодинокі крики гусей.
Малий таки задивився на село, а батько Омелько вже нишпорив очима по околицях села, по узліссю, по навколишніх горбах.
Скрізь було, як у всякому селі на заході сонця. Із дібров та левад повертались череди худоби і турми овечок, з полів з-за гаю тяглися вози зі снопами, ішли люди з поля.
Тільки в одному місці, на сході, на добре освітленому вечірніми червоно-золотими променями тлі смарагдово-синього сосняку з'явились чотири вершники. Але знаходились вони так далеко, що якби не рухались, то Омелько міг би подумати, що то якісь золотаві цятки кущів, чи ще чогось. Але вони рухались, і рух виявляв у них вершників.
Вони рухались навпроти Омелька і виходили на прямісіньку дорогу на торжище.
— Дивись, синку, оно просто перед нами отамо місточок. Від містка праворуч — здоровенне темне дерево. Бачиш?
— Бачу.
— Ото там нам зготували карасів у сметані, ти знаєш.
— І вареників з вишнями.
— Отож, ми не поїдемо туди навпростець. А чому?
— А чому?
— А тому, що коли їдеш навпростець, то тебе зразу побачать і зрозуміють, куди ти їдеш. Як же манівцями, то можеш побачити часом щось цікаве і корисне. Та ще й застерегтись…
Тут вони почули далеке мукання німої.
Озирнулися — вона поспішала до них глинистим схилом, де не було ніякої дороги.
— Зачекаємо німу?
— Ні! Ти їй подарував намисто з дукачем. Я її раками пригостив. Тепер нам треба робити своє. Та й не личить козакам багато з бабством возитись. Тепер тримайся. Пускаю Буланка чвалом.
Омелько не голосно, але пронизливо свиснув, і кінь з місця влупив по гарячій дзвінкій стежці. Лиско за ним.
Повз них пролетіли тернини, обсипані рясною сивою ягодою, кущі шипшини із червоніючими кораловими ягодами, ще не звезені з поля золоті полукіпки, срібні зарості верби над вузеньким ручаєм.
І ось вони вже у блакитнім затінку самого ложа річки. Тут все блакить: і пісок, і зелень, і темні вільхи і вицвіла блакить неба у відбитті склистого річкового плеса.
З розгону пустили коней на правий південний берег. Коням на цьому броді було лише по черево. Але праворуч і ліворуч видно було, що вода чорна, глибока.
Як витяглись коні з річкового урвища на курну дорогу, Омелько пустив Буланка укороченою риссю.
Знов послабився всім тілом, попустив руки з вуздечкою та нагаєм.
Малий спробував теж так вмоститись у сідлі, щоб у нього метелялись руки й ноги, щоб був він розслаблений, як і його «батько» Омелько.
Вони зігнали з дороги курей, що купались в куряві. Якийсь рудий псюга зі жмаками недолинялої шерсті на ребрах кинувся з гавкотом на вершників. Та Омелько якось особливо цмокнув на собаку, і той, винувато заметелявши хвостом, відбіг до тину. Ця широка дорога йшла, звиваючись, до містка.
І коли Омелько побачив за хатами височенну грушу, він завернув праворуч на глинисту вулицю. Тут копита вдарили по землі, як по барабану.
Перед похиленим тином, за яким буйно цвіли височенні мальви, Омелько спинив Буланка. Лиско теж спинився.
І зразу, ж з-за тину, за яким буйно підносилось всяке зілля, з'явилось не менше десяти дитячих голів: одні старші, другі менші, треті ще менші. Деяких замурзаних облич не було видно — тільки рученята, що чіплялись за верх тину, та блиск очей крізь розшарпане плетиво лозин.
Вискочила за ворота чорнява продавщиця полотна.
— Заходьте, заходьте, дорогі гості! Все вже готове! Підхопила за узду Буланка і завела у двір.
За нею найбільша дівчинка, років тринадцяти, вже із заплітками в чорних косах, взяла за узду Лиска і повела у двір.
Омелько торкнув Буланка, і кінь став на коліна. Дітлахи, що щось щебетали, хихикали, шепотіли, враз завмерли, витріщили очі на Буланка і роззявили рота.
Потім всі, як за командою, обернулися до Лиска і його малого вершника. Хлопчик, як і в обід на торжищі, з'їхав по гриві Лиска на землю, тільки цього разу не впав і коліна не подер…
Чорнява молодиця камешилась біля козака і хлопчика. Показувала і так, і так сорочечку та штанці. Пошиті гарливо, а не будь-як, аж три рази шви пройдені.
— Я, козаче, твоєму малому любисток з чередою в єндолі запарила. От змию йому голову — тоді вже нехай вдягає обнову… Ти, козаче, йди, там уже все зготували, і карасів Настя понесла. Як попораю твого джуру, зразу ми з ним прийдемо… Може і тобі б було голову змити?..
— Мені треба поголитись і голову підголити. Щоб завтра на заутреню службу піти… Ти, синку, слухай тітку Тетяну. Нехай вона тобі голову змиє. — А як же ви без мене? Хто біля коней буде?
— Не скигли. Коней я тут лишаю. Ось тобі твоя велетенська «дагга». — Омелько подав старі заяложені піхви від чинбарської швайки, з яких на ніготь визирала блискуча рукоять. — Скільки там голову змити, витерти? Раз, два — і все! Іди.
Тільки молодиця і хлопчик ступили на поріг, як з городу на подвір'я вискочила чепурна молодиця в юпці та квітчастому очіпку.
— О! — Зраділа вона. — Вже тут? Добрий вечір, пане козаче! Аж мені легше стало. А то оце прийшло двоє козаків! Кажуть, що вони твої сусіди на єзах… Тільки говірка в них трохи не така і такі нахаби: сіли за стіл під грушею й кажуть, що чекатимуть тебе, поки ти не прийдеш.
— Які з себе?
— Один такий у білій свиті, дебелий, на наших схожий. А другий худорлявий, чорнявий такий сологуб…
— Далі не треба. Синку, Тетяно, коней швидко в клуню! Швидше! Та йдіть мийте голову. І поки не покличуть, не потикайся з хати! — Сказав Омелько таким жорстоким голосом, що аж молодиці застигли.
— Ой, що буде? — Зразу заломила руки чепурна молодиця.
— Та тихо. Це не козаки, а панські гайдуки. Хочуть від мене малого вкрасти. І мене віддати на тортури панам-католикам. Я піду, ніби сильно впився. А ти, молодице, швиденько біжи, та, якщо є чим, підпоїть цих «козаків». Та дивіться, щоб там дітей не було. Так Христі і скажи. А як я прийду — зразу в хату йдіть подалі від гріха.
Чепурна метнулась до Христі, а Омелько вже вішав лук із налуччям до сідла на Буланкові, видобував баклагу з торби і ніби дудлив з неї оковиту, аж пирскаючи на всі боки. Господиня і малий притьмом завели коней у клуню. Та ще й двері клуні приставили горстками коноплі, ніби туди ніхто й не заходив.
Тетяна насварила дітлахів, щоб бігли в хату. Всі вмить щезли у хаті, ледь не збивши з ніг малого, що спинився, споглядаючи «п'яного» батька. Виписуючи кренделі та щосили при тому притупуючи, Омелько вивалився на вулицю і загорлав:
І тупотів, і пританцьовував, збиваючи золотаву куряву.
Тут із теплих сутінок на нього вискочив дудар Панько.
— О, козаче! Я тебе шукав, шукав! Так тебе хлопці хотіли бачити.
Кажуть: «Знайди нам його. Ми так його хочемо бачити. «Дали мені цілий гріш, щоб тільки тебе з найшов. Якби не я, вони б тебе до завтра шукали, у кого ти гостюватимеш… Їх ще двоє і до Михводія пішло. Та щось їх нема. Я їм теж показав, як до нього пройти…
— Ну молодець, дударику! Послужливий ти, Панько, ну, не гірше юдея. Грам мені, грай. Сьогодні я гуляю.
— Та я б з радістю, дорогенький. Та мені парубки танці замовили. Вже й могорич запили! Мені вже треба не йти, а бігти на куток! Там уся парубоцька громада зібралась… Я тільки прибіг подивитись, чи ти вже з'явився?.. — Вже з'явився, з'явився. Пограєш мені, а тоді біжи собі до шмаркачів, послужливий дурню!
Панько на «дурня» спинився, але Омелько прихопив його за ліве плече лише двома пальцями.
— Грай! Грай мені, грай!
І Панько з переляку, від болю притис міх і забігав пальцями по карабках і щосили задув у сисак.
Омелько якось дивно танцював, обертаючись на одній нозі, та щосили тупаючи другою. Потім пішов навприсядки та не втримався і гепнувся у пилюку. Та зразу ж скочив і затупотів так, наче хотів знищити славний витвір галицьких шевців. Та все прикладався до полив'яної баклаги.
Ворота на Христине подвір'я були завбачливо розкриті, і Омелько просто вкотився на подвір'я.
І нараз став, хитаючись та вихиляючись на всі боки. Підніс до вуст баклагу, ковтнув, закашлявся. І тихим голосом спитав.
— А де ж карасі?
Тут вискочили дві молодиці: Настя в очіпку, а господиня Христя у намітці, підхопили Омелька під руки і повели під грушу до столу.
На столі глиняний ліхтар кидав тепле світло на здоровенну глиняну пательню, закриту чорною гостроверхою кришкою.
Омелько, притискаючи велику баклагу до грудей лівицею, правицею зняв кришку, потяг щосили рибний. дух, закотив очі.
А тоді враз, наче протверезів, і ніби тільки зараз побачив двох чоловіків за столом, зрадів.
— Диви. Старі знайомі! Наче бачились на Інгульці! Га? Чи не там?.. Та, зрештою, не те головне. П'ємо по-першій. Ну, будьмо!
Омелько ледь не розтрощив чарки «гостей», що все ближче й ближче посувались по лаві до нього. Він виглядав п'яним, як чіп. Нахилився над столом, притискаючи лівицею до плеча баклагу, а правою хапав спинки карасів, запихався ними.
А дудар Панько грав.
Поки «гості» встигли об'їсти половину здоровенного карася, Омелько одною рукою вже розправився з третім карасем.
Зрештою, чорнявий з перевиненою головою, спитав схриплим від хвилювання голосом.
— Ну як базарювалось?
— Та все спродав! Аж дві копи в мене!.. Одну, хлопці, проп'ємо!.. А ти, Панько, грай, грай.
— Оце так побазарював! — Із удаваним захопленням прохрипів чорнявенький. — Де ти пістоль такий купив? Дай подивитись!…
Чорнявенький простяг руку і висмикнув пістоля з-за пояса в Омелька. Омелько наче й не побачив цього, продовжував обсмоктувати хребець карася.
Дудар Панько замовк, стояв, віддихувався.
— Дайте йому чарку, бо вже він здох! — Наче знов протверезівши, твердо сказав Омелько, але зразу ж схилив голову просто на пательню.
Тоді Чорнявий налив Панькові чарку.
А коли він наливав, здоровило в білій свиті витяг в Омелька з-за пояса турецький чингал.
Тут Панько знов заграв, І це наче оживило Омелька. Він поколупався десь у поясі і припечатав з розмаху важкий гаманець на дошки столу.
— Хлопці! Ось гаманець — несіть оковиту! Пиймо, браття, меди-пиво, червоне вино. Гуляй, душа, без кунтуша…
Омелько змахнув рукою і знов ударив гаманцем по дошках. Зав'язка грі ела-і-срібняки з дзвоном і блиском покотились по столу, посипались на землю. Обидва гостя кинулись збирати монети зі столу. Кожний однією рукою збирав монети, а другою тримав Омелькову зброю. Та монет більше висипалось на землю. Тоді вони схилились над землею, у гарячці поклавши пістоль і чингал на стіл. Омелько тихо поставив баклагу.
Щосили вхопившись руками за стіл, вдарив носаком чобота у вилицю здорованя.
Блискавично зігнув ногу, аж коліно дістало до грудей, і з розгону вжучив між лопаток чорнявого.
Панько від несподіванки і жаху подавився слиною і замовчав.
— Грай, послужливий дурню! Грай! Бо і тебе покладу до купи! Грай «горлицю»! Грай!
Панько з переляку тепер задудів, заграв голосно і навіть швидше, ніж треба.
Омелько застромив зброю за пояс. Взяв глиняний ліхтар і посвітив на скоцюрблених. Вороги не ворушились, навіть не стогнали. Але Омелька це не заспокоїло. Тепер він став на весь зріст і з усього розмаху додав обом носаком чобота по-під ребра.
— А тепер, сивий дурню, іди грай своїм очкурам. Сивий вже, а де козак, а де гнида панська, впізнати не можеш, Іди, не муляй мені очі! Та мовчи, бо з-під землі дістану. І карабки позабиваю тобі в гузно. Будеш добре тоді дудіти…
— Та пане Омелечку, та рідненький. Та я ж хотів козацтву нашому славному прислужитись. Ви ж такі герої!..
— Та йди вже, базіка!
Омелько поставив ліхтар на лаву. Обережно зняв із непритомних ремені з шаблями. Обшукав пояси і за пазухою: чи нема якогось різака. І чоботи промацав: а, може, де ніж захалявний притаєно?
— Христино, Настю! А де вареники? У сінешніх дверях дзвінко брязнула засувка, і на поріг стала Настя.
— Вони пішли? Де вони?
— Оно відпочивають.
— Господи, ти їх повбивав? Ой що ж тепер буде?
— Та не репетуй! Прочуняють і підуть… Спасибі тобі, Настуню, за карасиків!..
Тут із сіней випливла з макітрою в руках ставна і висока Христя.
— Ну й вареники! Ну й мед! Присягаюсь: ні у Кракові, ні в Парижі я не їв. Якби ще не оці гидолової віри іроди, то не знав би, де я — на землі чи в раю…
— Та вони ж православні! — Скинулась Настя.
— Візьми свічку та подивися: який хрест у цього чорнявого? — І Омелько витягнув ногу і перевернув на спину свого непритомного ворога.