— Я боюся! — Заламала руки Настя.
— Тоді, молодице, не патякай.
Але Христя схопила глиняний ліхтар, нахилилась і витягла шнурок з хрестиком.
— Католицький. — злісно вигукнула вона. — Ти їх доб'єш? — Голос її забринів напругою і чеканням.
— Не можу. Це слуги пана-католика, нова влада, одним словом. Якщо порішу — прискачуть сюди владці. Почнуть тут вас допитами мордувати. То таке падло — гірше турків… Ти, Настю, піди та приведи мого джуру. Скажи:
«Батько Омелько на вареники кличе». А ти, голубонько, якщо не шкода, принеси мені добру мотузку, так, на ліктів на п'ять…
Омелько зі смаком з'їв два вареники, обтер вуса і встав з-за столу.
Тут якраз і малий в обнові поспів, і за ним Настя з Тетяною.
— Він! І він! — Скрикнув малий, тицькаючи пальцем на оголомшених ворогів.
— Ой що ж воно тепер, людоньки, буде? — Знов заломила руки Настя.
— Цить, молодице!.. А ти, синку, ходи, вчися, як ворогів в'язати.
Омелько пов'язав гайдуків панських одним мотузом і прихилив до товстенного стовбура груші.
— Молодички, голубоньки, злийте мені на руки, бо забруднився в руду! Тетяна злила Омелькові на руки, Христина подала рушника.
— Оце рушничок! Скільки ж їй, голубонько, над ним сиділа?..
— Брехати не буду — не моя робота. Це мені німа і вишивала, і мережала. — Ота, така невеличка, сіроока?
— О! І ти вже її, козаче, знаєш?.. Вишиває вона й мережає, як співає… Тільки ж — німа.
Та лише козак і малий сіли до столу, як почав приходити до тями здоровань. Застогнав і розплющив очі.
— Ой, що ж воно далі буде? — Настя спочатку заломила руки, а тоді почала хреститись.
— Не мертвися, Настю! Зараз ми з джурою поїмо вареничків. Потім він піде до Тетяни і приведе сюди коней… Далі я повантажу оце лайно на коней і піду своїм козацьким проходом.
— Оце на ніч підеш… — Із глибоким жалем чи то спитала, чи то ствердила Христя.
— Батьку! Я піду по коней.
— Як тобі вареники не лізуть, то йди приведе коней.
Омелько зосереджено випльовував вишневі кісточки в кулак і складав їх на дошки столу.
— А зараз, голубоньки мої, повизбируйте гроші, що позакачувались. Та принесіть мені мо. баклагу оковитої. Як у самих нема — купіть у тих, що у вас тут шинкарюють. Ось монета! Та притьмом, притьмом, голубоньки мої! Та язик за зубами тримайте. Бо я піду, а вам будуть всякі пригоди, якщо розпатякаєте.
Настя присіла навпочіпки, збирала монети. А Христя взяла гроші та майнула з двору.
Тут якраз на вулиці зчинився якийсь шум, і щось гупнуло об ворота.
Настя підхопилась, щоб кинутись до воріт, та Омелько її спинив.
— Збирай гроші! — Обсмикнув одяг, поправив зброю і поспішив до воріт. А на вершок воріт сперся підборіддям Михводій. Від нього на все подвір'я несло сивухою, цибулею і козлятиною. Він час від часу погикував. — Баламуте! Ти вже їх упорав? Бо я чекав, чекав тебе та вирішив, що час тобі помогти. Відчиняй ворота, я своїх укоськав… Він не договорив, бо ще почулись голоси Тетяни і малого.
Омелько розчинив ворота і при примарнім світлі молодика побачив, що на гнідкові возсідає-хитається Михводій. На луці сідла в нього лежить поперек важенна гаківниця. Він її правицею підтримує, а в лівиці у нього поводи двох коней. На одному коні ледь сидить п'яний, як чіп, гайдук. На другому коні поперек, як лантух, лежить другий. За тими кіньми стоять Тетяна і малий з Буланком і Лиском.
— Заходьте. — Тільки проговорив Омелько, як Буланко, відтрутивши грудьми чужих коней, потяг і хлопчика, і Лиска у двір.
Коли всі опинились у дворі, Тетяна і Омелько взялися за стулки воріт. Як зійшлися стулки воріт — козак і молодиця зіштовхнулися лице в лице. Тетяна тихо спитала:
— Що робитимеш, козаче?
— Поки що відбився, але треба тікати…
— Ой біда, а я ж тобі хотіла сорочку пошити.
— Поший, як відаєш. А мережу нехай німа зробить.
— Ну все ти знаєш! Ну просто сатана — дивлюсь я на тебе, а мені аж млосно стає…
— Ой голубонько моя золота! — Омелько нишком, але міцно прихопив її за перси. — Я теж млію. Але зараз не час. Після Покрови приїду по сорочку… — Омельку! — Затинаючись по-п'яному, покликав Михводій. — Поможи мені з коня злізти!
— Слухай, голубонько, поки я тут з козолупом, насмикай мені моркви, як не шкода — цілу торбу.
— Не шкода, та вона ще тонюсінька.
— Не бери собі в голову. Насмикай і змий. Та живо, бо після перших півнів рушаю….
Омелько підставив плече Михводію, і той, крекчучи та стогнучи, перекотився з коня і гупнув чоботами по землі. Тоді дрібними кроками підчапав до гайдука, що лежав поперек сідла.
Лівицею взявся за чубок коня, а правицею добре прихопив за пояс і як би малого хлопчика зняв із коня і поставив на землю. Але той не втримався і впав навзнак.
— Тьху! — Михводій сплюнув. — Ще й козаком себе назвав. Тобі, лайдаку, не горілку пити, а сцяки з-під старої льохи!.. Ану вже ти, злазь і стій! Михводій прихопив верхівця за душу, підняв із сідла і поставив на ноги. Всі кинули все і з'юрмились навколо. Очі повитріщали: де така сила в людських руках бачена?
— Оце так руки в чоловіка. То ви, дядьку, й коня можете підняти. — Спитала зчудована козолуповою силою Настя.
— Невісточко! — Кахикнув Михводій. — Якого там коня, як я свої ноги не можу підняти! Добра б йому не було. Не слухаються і все… Омельку, садови їх до столу.
Омелько посадовив своїх ворогів за стіл. Але тільки один міг сидіти — здоровило із розбитою вилицею. Троє інших — п'яні і помордований чорнявий упали головами на стіл.
Настя поклала гроші на кут столу і стала перед Омельком. Тут і Христя через городи приспіла майже бігцем і виставила з кошика на стіл Омелькову баклагу з оковитою та глек із медом, — Хух! Таки встигла.
— От дякую тобі, господине! — Омелько встав, взяв руку Христі і поцілував. — Спасибі й вам голубоньки, за турботи і ласку! Щоб ви згадували нашу тиху вечерю, дарую вам ось що: Тетяні — теличку, Насті — баранця й овечок, Христині — волика, щоб не орала бовкуном!.. А ми ще трохи посидимо, погуторимо ось із «козаками» та й подамося після перших півнів.
Омелько вклав кожній по щирому йоахимсталяру.
— Та за що ж такі дарунки?! — Почала заламувати руки Настя. — Та якось воно мені ніяково!.. Та воно ні за що…! Що я людям скажу?!
— От завела! — Пхикнула Христя. — Що вони тобі, сповідники?!
— А як спитають?! — не вгавала Настя.
— Та збреши, от вже недоріка! — Розсердилась Тетяна.
— Досить вам, дівчата! — Христя прихопила обох за рукави. — Тут чоловіча розмова. Хіба не бачите? Пішли до хати!
— Синку! — Покликав Омелько — Прив'яжи коней до конов'язі. Бачиш, он під стайнею кільця? Та мерщій іди сюди!
Михводій притулився спиною до стовбура груші, а ліву ногу підняв обома руками і поклав на лаву.
— Ану, Омельку, налий мені чарчину! Якого вона смаку?
— Михводію! Я їду до лісу порішити того перевертня. Ти зо мною? Чи в селі лишаєшся?
— Та з тобою, Баламуте! Яка мова!
— Тоді забудь про оковиту. Нехай вони дудлять, щоб не всрались, як почну їм роги правити…
Здоровань вже зовсім оклигав, спробував поворушити руками, але застогнав від болю.
— Випий горілочки — легше стане! — Омелько націдив з баклаги повну глиняну чару оковитої. І залив у пельку пов'язаному. Той пожадливо випив і мовчав.
Тим часом Михводій повернувся другим боком на лаві і поміняв ногу. І наче не дивився, а тільки кинув руку за спину одного п'яного.
І вже п'яний підіймався над столом, бо Михводій заломив йому руку за спину своє лабетою. Стискав кулак «козака», в якому було втиснуто захалявний ніж.
— Воно думало, що я старе ледащо? Воно думало, що я не бачу? Воно думало, що воно мене заріже!
При цих словах Михводій перехопив руку ворога лівою і крутонув щосили. Два рази хруснула кістка.
— А-а-а-а-аааа! — Прохрипів, просичав «козак» і дохлим півнем упав на стіл.
— От тобі й «а»! — Гупнув кулаком по столу Михводій. — Кого ще клишоруким зробити, гниди панські?
Здоровань затрусився, роздивляючись на неживу, поламану кисть товариша. Стогнав, зводячи голову, чорнявий. Пов'язка в нього збилась і було видно, що око в нього повереджене, заплиле. Третій ще тільки сопів п'яним віддихом. — Омельку! Ти в нас характерник — приведи його до пам'яті.
— Підніми йому писок! — Злісно проказав козак.
Раз — і він миттю висмикнув стрілу із сагайдака і вколов у ямку під нижньою губою.
Тонкою ниткою почуріла темна кров на дошки стола. П'яний гайдук тихо заскиглив, застогнав. Розклепив очі і підвів обидві тремтячі руки, щоб відштовхнути стрілу.
— Не рипайся. Бо тобі обидві руки поламаю… Омельку, пане-брате, отому залий оковити, бо ще здохне. Бач яке лайно слабодухе виявилось. Йому на лаві сидіти та микати на гребені, а воно на коня залізло.
Омелько силою залив горілки, і той трохи порожевішав, бо й при свічці було видно, що він геть сірий лицем, ну як мрець.
— Ось що, сологуби ви срані. — Делікатно звернувся до них Омелько. — Я вам вже який день своє вміння показую, а ви мені все не вірите, що я сильніший за вас. Ви от думаєте, що в мене пальці слабші, ніж у нашого, славного пана козолупа? Дивіться! — Омелько витяг йоахимсталяр і спокійно зігнув його навпіл. — До чого це я? До того, що цими пальцями я вам очі повиколупую. Тільки одному лишу одне око. Він вас додому поведе… Але можу і так відпустити… Якщо скажете, де твій і твій кінь! — Він рвучко повернувся до чорнявого і дебелого.
Чорнявий мовчав, а дебелого вже трусило від страху. І він попрохав: — Дай ще оковитої — у горлі сушить…
Омелько залив йому порцію оковитої.
— Коней стереже наш хлопець молодий… навпроти торжища…
— Далі кажи!
— А пан у діброві з Петром…
— А чого ви мене по двоє пасли? Невже удвох думали впоратись зо мною? — Та дудар нахвалявся, що Михводій сказав: «Оце розговіємося з Омелечком. Оце вип'ємо! Оце вдаримо лихом об землю. «Та ще…
— Що «та ще»?!
— На торжищі всі казали, що козак добре впився, бо срібняки за шмат полотна кидав і щирий таляр дав за мішок раків…
— Значить кажеш, що мали надію, як я уп'юсь до всрачу, то мене п'яного поборкаєте?..
— Та виходить, що саме так… Дай ще оковитої — горло сохне…
— Надпий! Мені не шкода… А ти, Михводію, скажи мені: а куди ти їхню зброю подів?
— А їхні списи у сусіда в стрісі, а шабельки-угорочки під кроквами на шворочці…
— Добре, нехай так… А тепер, сологуби срані, крім тебе — очкура, ти просто сільське бидло, ведіть мене до вашого пана. А щоб ви не втекли і не рипались, малий вас роззує. Щоб не було біди, поки роззуватиме, Михводій триматиме вас за горлянку. Малий, тягни чоботи з оцього дебелого очкура. Михводій же великим і вказівним пальцем прихопив дебелого за адамове яблуко.
Коли малий знімав чоботи з чорнявого, з онуч посипались монети.
— Ха-ха-ха! Хохо-хооо! — Заходився реготом Михводій і ледь ненавмисне не задушив чорнявого.
Омелько тільки криво усміхався і барабанив пальцями по дзвінкій глиняній чарчині.
Коли малий постягав з усіх чоботи, Омелько по-одному клав їх лицем на спориш. Ставив чобіт на шию, а Михводій кілком, висмикнутим з тину, бив кілька разів по п'ятах. Бив від душі. Троє лише стогнали і харчали, а чорнявенький зомлів.
— Синку, тепер швиденько узуй їх! Та онучі не мотай! Поки намотаєш — п'яти так спухнуть, що не влізуть і у халяву…
Нарешті і перші півні запіяли. Омелько і Михводій посадовили полонеників по два на коня. І всім пов'язали руки за спину, а ноги стягли мотузами під черевом коней.
Омелько підсадив Михводія на гнідого. А малий виліз на бительню, з неї вже скочив у сідло.
Коли вони виїздили з двору, із тіні з'явилась Тетяна і подала Омелькові повну торбинку.
У кінці кутка, аж біля другого містка, ревіла, свистіла, гула Панькова дуда. І стугоніла земля під ударами залізних парубоцьких ніг.
Їхали тим шляхом, що вперше — бродом, а тоді рінню, річковою долиною. Та на торжище не виїхали. Там гомоніли люди, хтось, грав на скрипці «горлицю». Звідтіля тягло молочним, волячим духом, кінським потом, дьогтем і смолистим димом вогнищ та пахощами куліша з салом, рибною юшкою, густим духом часнику й цибулі. Кілька разів повіяло хмільним медом.
Вони проїхали під самим урвищем берега, під самим торжищем.
Собаки при возах забрехали на вершників. Але ніхто на торжищі не сполошився, не поцікавився: на кого брешуть собаки?
— Безпечні люди, Михводію.
— І дурні, і безпечні, пане-брате!
Пробасив Михводій.
Вартового з кіньми вони знайшли швидко. Він зморено спав. І хоч коні заіржали, почувши своїх, він не збудився.
Омелько обережно забрав від нього зброю, ударив під дих. І поки той харчав і гикав від болю, зав'язав йому руки за спиною…
Коли вже піднімались пологим схилом, Омелько спитав чорнявого:
— Як знайшли?
— Собака твій вивів… Його із сукою панською прихопили. — Поспішив запопадливий здоровань у білій свиті.
— Тебе питаю?
— Я мовчу, я мовчу! — Поспішив полонений запевнити Омелька.
А чорнявий не відповів.
— Добре, добре! Ти, вірний пес панський, ще побачиш, як він тебе першого і продасть. Тепер слухайте мене уважно. А хто недочує і не втямить, той — покійник… До вашої галявини звідсіля більше милі. Зараз ніч. Отут ми затагануємо. Щоб мені не було з вами зайвого клопоту, сидіть на конях. І Омелько прив'язав окремішньо кожного коня до дерева на невеликій галявині. Михводій з допомогою Омелька спішився і присів під дубом. Він викресав вогонь і запалив? нота. Малий і козак навпомацки назбирали добру купу гілок та шишок. Біля самих коней з бранцями козак в пітьмах викопав ямку для вогнища. Засипав туди все паливо і розвів вогонь. Малий вкляк біля вогню і підправляв сухі гілочки.
Омелько тихо потяг його за рукав. Від вогню у затінок. Зашепотів на вухо.
— Бачиш, де бувалий степовик сидить? У затінку. Навіть? нота шапкою прикрив, щоб і жаринки хто чужий не помітив. Ми тут з тобою в затінку. А наші вороги освітлені. До всього, їм страшенно боляче і страшенно мулько сидіти верхи… Ходи тихенько до Михводія та спитай, чи хоче він їсти? Малий нечутно і швидко прослизнув до Михводія.
— Дядечко Михводію! Батько Омелько питають: чи хочете ви їсти?
— Ні? — Їжте без мене — я на чатах.
Омелько видобув із торби вертуту і вломив по доброму шмату.
— Смачно?
— Ой, смачно! Я такого в житті не їв.
— А вже! Для подорожі річ найкраща.
Ще вони не доїли останні крихти, як занепокоїлись, завихали коні.
Михводій підвівся на одне коліно і заклав тліючого? нота в курок гаківниці.
І ось на галявину вилетіли здоровенний чорний пес і строката мисливська сука.
Пес зразу ж упав на землю і плазом, скиглячи та повискуючи, ніби і скаржачись і вибачаючись, поповз до Омелька.
Сука спинилась посередині галявини, поводила мордою, принюхуючись, і привітливо помахувала хвостом.
— Сучий ти сину, Бубка! Почув нас, почув…
Здоровенний одновухий пес, з подертою шкірою, з погано вигоєними ранами по всьому схудлому тілі, перевернувся догори лапами і обпісявся, коли Омелько почухав його по підщелеп'ю.
— Я ж тобі сказав: твій пес нас на тебе вивів, заговорив дебелий бранець у білій свиті.
Пес підвівся і тепер терся лобом об нові штани хлопчика. Підійшла сука. Приязно помахувала хвостом.
Омелько, присівши навпочіпки, почухав її по чубку, потім злегка поторсав по підщелеп'ю.
— Синку, — прошепотів він, — тепер ми візьмемо собак та підемо до пана в гості.
Омелько перевірив пістолі за поясом, попідкасував поли каптана потурецькому, під пояс. Перевірив, чи легко виймаються шабля і чингал із піхов.
Помацав під ногами, знайшов шишку і легенько кинув у Михводія.
— Ти? — Зразу ж спитав Михводій у темряву.
Омелько у відповідь тричі тихо свиснув дроздом…
Яскрава тоненька скибка молодика почала знижуватись до верховіття, коли малий і козак підійшли до краю соснового лісу.
Там, за неглибокою опадкою, починався дубовий гай.