Думали вони, думали і нарешті придумали.
Віслюк поставив передні ноги на підвіконня, собака заліз на спину віслюкові, кіт скочив на спину собаці, а півень злетів на голову котові. І вони разом закричали: віслюк – по-віслючому, собака – по-собачому, кіт – по-котячому, а півень закукурікав. Ввалилися вони через вікно в кімнату, розбійники злякались і втекли в ліс.
Віслюк, собака, кіт і півень сіли за стіл і взялися до їжі, а тоді спати лягли. Віслюк улігся у дворі на сіні, собака – перед дверима, кіт згорнувся клубком на печі, а півень злетів на ворота.
Побачили розбійники з лісу, що вогник у будинку згас, і послали одного з них подивитися, що сталось.
Зайшов розбійник на кухню, бачить – на печі два вогники горять.
«Напевно, це жарини, – подумав розбійник. – Зараз скіпку запалю».
Тицьнув він скіпкою, а то був не вогник, а котяче око. Кіт підскочив, запирхав, зашипів і як дряпнув розбійника лапою!
Розбійник кинувся до дверей, а тут його собака за ногу схопив.
Розбійник вискочив у двір, а тут його віслюк копитом брикнув.
Розбійник побіг за ворота, а півень як закричить:
– Ку-ку-рі-ку!
Ледве-ледве прибіг переляканий розбійник до своїх товаришів і кричить:
– Лихо! У нашому домі поселилися страшні велетні. Один мені в обличчя вчепився, інший ножем ногу порізав, третій по спині дубцем стукнув, а четвертий кричав услід: «Тримай злодія!»
– Треба швидше тікати звідси! – вирішили розбійники.
І пішли з того лісу назавжди.
А бременські музики – віслюк, собака, кіт і півень – залишилися жити в їхньому будинку.
Біла змія
Давним-давно жив мудрий король. Не було на світі нічого, що від нього сховалося б. Подейкували про дивний його звичай: щодня по обіді він випроваджував усіх, хто ділив з ним трапезу, і надійний слуга приносив йому особливу, ні на що не схожу, страву.
Одного разу слуга не зміг побороти цікавість, адже навіть він не знав, що їсть король, залишаючись на самоті, і потай від усіх зазирнув під кришку. Побачивши під нею білу змію, не втримався і відкусив од неї шматочок. З тієї хвилини він почав розуміти мову тварин.
А саме цього нещасливого дня королева загубила свій улюблений перстень. А може, його вкрадено? Підозра впала на слугу, який міг бути до цього причетний. Король лаяв його на чім світ стоїть і вимагав назвати злодія, якщо, звичайно, слуга не хоче суду над собою. Не знаючи, як з цієї халепи виплутатися, слуга пішов на берег струмка і там випадково підслухав розмову двох качок.
– У мене немов камінь у волі, тому що я похапцем проковтнула перстень, який упустила королева, – скаржилася одна з них.
Схопив слуга птаху і поспішив на кухню до кухаря:
– Заріж-но цю качку, дивись, яка вона жирна.
Так от кухар знайшов у качиному волі перстень королеви, а слуга
виправдався. За це йому запропонували будь-яку посаду при дворі, але він вирішив покинути його і податися в мандри, прийнявши в дарунок від короля лише коня та трохи грошей на дорожні витрати.
Якось їхав він понад берегом озера і помітив, що три рибини заплуталися в густих очеретах і ніяк не можуть дістатися чистої води. Зглянувся він на них, спішився і кинув їх у глибоке озеро. Випірнувши з води, риби сказали:
– Ми знайдемо, як віддячити тобі за те, що ти врятував нам життя.
Їде він далі і чує десь унизу голос мурашиного царя:
– От якби люди обходили нас десятою дорогою, як і незграбні тварини! Слуга відразу ж з'їхав на узбіччя, і мурашиний цар присягнувся:
– Ми знайдемо, як віддячити тобі за це.
Потім пролягла його дорога через ліс, і побачив він, як ворона з вороном виштовхували з гнізда своїх пташенят.
– Забирайтеся геть, ненажери! – каркали вони. – Он які вимахали. Самі шукайте собі поживу!
Бідні воронята махали крилами, але були ще слабкі і не могли злетіти.
– Ми всього лише маленькі пташенята, – кричали вони, – ви зобов'язані нас годувати, поки ми навчимося літати! Інакше ми помремо з голоду.
Нагодував добрий хлопець воронят. Угамувавши голод, вони загаласували:
– Ми знайдемо, як віддячити тобі!
Пішим подорожнім прийшов наш герой у велике місто – столицю тамтешньої держави. На вулицях було людно, перехожі снували туди-сюди. Раптом, розштовхуючи натовп, проскакав глашатай, голосно вигукуючи:
– Принцеса піде під вінець з тим, хто розв'яже її задачу. А хто засватається і не впорається із завданням, на того чекає смертна кара.
Багато людей уже пробували свого щастя і наклали головою. Але варто було хлопцю побачити принцесу, як він, зачарований її красою, знехтував небезпекою і прийшов до короля свататися.
Його негайно відвели на берег моря і кинули у глибокі води перстень, який жених мусив дістати. Ніхто не хотів дивитися, як потоне добрий хлопець, і його залишили біля моря самого. Стоїть він на березі і не знає, що робити. Та ось підпливли до нього три рибини, яких він урятував од загибелі. Середня тримала в роті золотий перстень. Зраділий хлопець вручив перстень королю, але замість нагороди дістав нове завдання – дуже вже не хотілося гордій принцесі виходити заміж за простого слугу. Вона сама розсипала в траві десять величезних лантухів проса і сказала:
– До світанку збери просо назад у лантухи. І щоб жодного зернятка не лишилося долі!
Сів хлопець у саду і став міркувати, як виконати йому таке завдання, але нічого придумати не міг. Сидів зажурений і чекав, що з настанням ранку його поведуть на страту. Та коли засяяли в саду перші промені сонця, він побачив, що всі десять лантухів повні проса і стоять усі рядком, і жодного зернятка не лишилося в траві. Виявляється, прийшов уночі мурашиний цар з тисячами своїх мурашок, і вдячні комахи швидко і старанно вибрали просо і склали його в лантухи.
Тож коли принцеса прийшла в сад, то, на свій подив, побачила, що хлопець виконав і це завдання. Та вона не могла перемогти свою гординю і сказала:
– Хоча ти й виконав обидва завдання, але не бути тобі моїм чоловіком, поки не принесеш мені яблука з дерева життя.
Хлопець не знав, де росте дерево життя, але він зібрався у путь-дорогу і вирішив шукати його доти, доки ноги йтимуть, хоч і не мав ніякої надії його відшукати. Обійшов він одне за одним три королівства і зайшов надвечір у ліс. Сів під деревом, і захотілося йому спати, – та раптом він почув у гілках шелестіння, і йому до рук упало золоте яблуко. А слідом за яблуком злетіли до нього вниз три ворони і сіли йому на коліна.
– Ми троє молодих воронят, яких ти врятував од голодної смерті, – сказали вони. – Ми тепер виросли і, коли почули, що ти шукаєш золоте яблуко, прилетіли з-за моря, долетіли аж до краю землі, де росте дерево життя, і принесли тобі це яблуко.
Годі й казати, як зрадів хлопець! Він поспішив у зворотний шлях і приніс прекрасній принцесі золоте яблуко. Відмовлятися й далі вона вже не могла і погодилася вийти за нього заміж. Молодята поділили яблуко життя і з'їли його удвох. І запанувала в їхніх серцях любов, і дожили вони щасливо до глибокої старості.
Король Дроздобород
Один король мав дочку, що уславилася на весь світ своєю вродою. Та була вона й пихатою, як ніхто. Нікого з женихів не вважала гідним своєї руки. Хоч би хто сватався до неї, всі діставали відмову та ще якесь лихе слівце чи глузливе прізвисько на додачу.
Якось старий король звелів улаштувати пишне свято і скликати з далеких країв та сусідніх міст усіх юнаків, які ще не втратили надію сподобатися принцесі.
З'їхалося чимало женихів. їх вишикували в ряд, одного за одним. Спочатку стояли королі та принци-спадкоємці, потім – герцоги, відтак – князі, графи, барони. Принцесу повели вздовж ряду, щоб вона могла вибрати собі за чоловіка того, хто найбільше припаде їй до серця.
Але й цього разу вона нікого не вподобала.
Один жених здався їй надто гладким. Інший – цибатим і довгоносим, як журавель на болоті. Третій зростом не вдався. Четвертий їй видався надто блідим. П'ятий – надто рум'яним. Шостий – не досить струнким… Але чомусь найбільше дісталося молодому королю, що посідав у ряду женихів найпочесніше місце. Принцеса вирішила, що борідка його надто гостра і надто виступає вперед.
– Погляньте! – вигукнула вона й засміялась. – У нього борода наче дзьоб у дрозда! Король Дроздобород! Король Дроздобород!
Коли старий король побачив, що дочка геть і не думає вибирати собі жениха, а лише дарма кепкує з людей, він дуже розгнівався й заприсягнувся своєю головою та короною, що видасть її заміж за першого жебрака, що постукає до брами.
Минуло два дні. І от під вікнами палацу задзеленчали струни і якийсь бродячий музика завів свою пісеньку. Король послав по музику слуг.
Брудний, обірваний жебрак боязко ввійшов до палацу.
– Яка робота, така й плата, – сказав король. – Мені так сподобався твій спів, що я вирішив віддати за тебе заміж свою дочку.
Почувши це, принцеса нажахано впала перед батьком навколінки, але король навіть не поглянув на неї.
– Нічого не вдієш! – сказав він. – Я заприсягнувся своєю головою й короною, що віддам тебе за першого-ліпшого жебрака, і я додержу свою клятву!
Хоч скільки плакала принцеса, скільки благала – усе було марно. її відразу обвінчали з убогим музикою.
А після вінчання король сказав:
– Не личить дружині жебрака жити в королівському палаці. Можеш іти зі своїм чоловіком на всі чотири вітри.
Убогий музика, не кажучи ні слова, узяв за руку молоду дружину й вивів за браму. Уперше в житті принцеса пішки вийшла з палацу. Опустивши голову, не дивлячись навколо, крокувала вона вслід за своїм чоловіком.
Коли сонце почало сідати за пагорби, вони підійшли до стін великого багатого міста. Над золотою важкою брамою височіла кругла вежа. Вони пройшли через усе місто й зупинились аж на околиці, біля маленької, врослої в землю хатини.
– Чия це хатина? – спитала принцеса.
– Вона моя і твоя! – відповів із гордістю музика й відчинив перекошені двері. – Тут ми з тобою будемо жити. Заходь!
Принцесі довелося нахилитись, аби, переступаючи через поріг, не вдаритись головою об низький одвірок.
– А де ж слуги? – спитала вона, роззирнувшись.
– Які там слуги! – відповів жебрак. – Що треба буде, зробиш сама. От розпали-но вогонь, постав воду та приготуй чогось поїсти. Я дуже втомився.
Але принцеса зовсім не вміла розпалювати вогонь і куховарити, і музиці довелося самому це все робити. Він приготував убогу вечерю, вони поїли й лягли спати.
А наступного дня жебрак на світанку підняв із ліжка принцесу:
– Уставай, жінко, ніхто за тебе не працюватиме!
Так прожили вони днів зо два, і потроху всі музикантові припаси вичерпались.
– Ну, жінко, – сказав він, – хорошого потрошку. Це неробство не доведе нас до добра. Почни хоч кошики плести… Прибуток від цього невеликий, зате й робота неважка.
Він пішов до лісу, нарізав лозиння і приніс додому цілу в'язку.
Принцеса почала плести кошики, але тверді лозини не слухалися її, а тільки дряпали й кололи її білі ніжні руки.
– Сідай-но краще прясти, – звелів чоловік.
Але груба нитка врізалась у принцесині пальці, з них крапала кров, а з очей текли сльози.
– На що ти годишся?! – докоряв чоловік. – Може, спробувати торгувати глиняними горщиками?
Спочатку люди розбирали горщики в прекрасної крамарки і платили їй, не торгуючись. Аж одного разу якийсь гусар на баскому коні вихором вилетів із-за рогу й пронісся просто по горщиках, залишивши по собі хмару пилу та купу битих черепків.
Принцеса залилася слізьми. Вона побігла додому і, плачучи, розказала чоловікові про нещастя.
– Та хто ж сідає з глиняним посудом на ринку скраю, біля проїзної дороги! – сказав музика. – Ти не придатна ні до якої порядної роботи. Кажуть, у королівському палаці потрібна посудомийка. Збирайся!
Тепер прекрасна принцеса була на побігеньках у кухаря й виконувала найчорнішу роботу. У глибоких кишенях свого великого фартуха вона носила по горщику і складала туди залишки страв, а ввечері відносила ці горщики додому, щоб повечеряти.
У той самий час, коли вона чистила казани й вигрібала з печі попіл, у палаці готувалися відсвяткувати весілля молодого короля.
Нарешті настав урочистий день.
Скінчивши роботу, принцеса пробралася з кухні нагору і причаїлася за дверима парадної зали, щоб хоч іздаля помилуватися на королівське свято.
Повз принцесу-посудомийку вервечкою проходили слуги, несучи величезні тарелі з дорогими наїдками. А повертаючись назад, то один, то інший кидав їй то шкоринку від пирога, то крильце птиці або риб'ячий хвіст, і вона ловила все це, щоб сховати у свої горщики, а потім забрати додому.
Раптом із зали вийшов сам молодий король. Побачивши за дверима вродливу дівчину, він схопив її за руку й потягнув танцювати. Але вона відбивалася від нього з усієї сили, відвертаючись і ховаючи очі. Адже це був король Дроздобород – той самий, кого зовсім недавно вона прогнала з ганьбою.
Одначе не так легко було вирватися з його міцних рук. Король Дроздобород вивів принцесу просто на середину зали й пішов із нею в танок. І тут зав'язка її фартуха луснула. Горщики випали з кишень, ударились об підлогу й розлетілися на дрібні черепки. Бризнули на всі боки перше і друге, суп і печеня, кісточки та шкоринки.
Здавалося, стіни королівського замку впадуть від сміху. Реготали вельможні гості, сміялися придворні дами та кавалери, гигикали юні пажі та сиві радники, реготали і слуги, згинаючись у три погибелі й хапаючись за боки.
Від сорому та приниження принцеса ладна була провалитися крізь землю. Затуливши обличчя руками, вона вибігла з зали й кинулася сходами вниз.
Але хтось наздогнав її, схопив за плечі й повернув до себе. Це був король Дроздобород!
– Не бійся! – лагідно сказав він. – Хіба ти не впізнаєш мене? Адже я той самий бідний музика, який жив із тобою в маленькому перекошеному будиночку на околиці міста. І я той самий гусар, що розтоптав твої горщики на базарі. І той висміяний жених, якого ти образила ні за що ні про що. Через кохання до тебе я змінив мантію на жебрацьке лахміття і провів тебе дорогою принижень, аби ти зрозуміла, як гірко людині бути скривдженою й висміяною, щоб серце твоє злагіднішало і стало так само прекрасним, як і обличчя.
Принцеса гірко заплакала.
– Я така винна, що не гідна бути твоєю дружиною… – прошепотіла вона.
– Усе погане лишилося позаду, – відповів король. – Нумо святкувати наше весілля!
Придворні дами вбрали принцесу в сукню, розшиту діамантами та перлинами, і повели до найбільшої й наипишнішої зали палацу, де на неї чекали вельможні гості й серед них – старий король, її батько.
Усі вітали молодят і бажали їм щастя.
Гензель і Ґретель
Жив собі бідний дроворуб. Було в нього двоє дітей і дружина – але не рідна мати, а мачуха. Хлопчика звали Гензель, а дівчинку Ґретель. Настав такий день, коли не було на що купити навіть шматок хліба. Цілі ночі дроворуб не спав, зітхав і нарешті сказав дружині:
– Що тепер буде? Як нам дітей прогодувати, адже й самим їсти нема чого!
– А знаєш що, – відповіла дружина, – заведімо завтра дітей у саму хащу. Розпалимо там багаття й дамо їм по скибочці хліба. А самі підемо й залишимо їх самих. Не знайдуть вони дороги назад – і ми їх позбудемося.
– Ні, жінко, – відмовив дроворуб, – цього я не зроблю. Не можу я покинути дітей у лісі. їх же дикі звірі з'їдять.
– Тоді доведеться нам усім із голоду помирати! – сердито відповіла дружина.
– А все-таки шкода моїх бідолашних дітей! – сказав дроворуб.
Проте діти від голоду не могли заснути й чули все, що казала мачуха батькові. Заплакала Ґретель і сказала Гензелю:
– Бідолашні ми з тобою! Видно, пропадати доведеться!
– Не плач, Ґретель! – сказав Гензель. – Я щось придумаю.
Пізньої ночі він устав, відчинив двері й тихо вийшов на вулицю. На небі яскраво світив місяць. Білі камінці на подвір'ї блищали під його промінням. Гензель напхав їх повні кишені. Потім він повернувся додому і сказав Ґретель:
– Тепер нічого не бійся, сестричко!
І, наче нічого й не сталося, влігся в ліжко.