На світанку мачуха розбудила дітей.
– Уставайте, ледарі! Треба йти в ліс по дрова. – Потім дала їм по шматочку хліба і промовила: – Це вам на обід, більше нічого не отримаєте.
Ґретель сховала хліб під фартух. Гензелю не було куди сховати хліб, у нього кишені були напхані камінцями. Пішли вони в ліс, а Гензель увесь час непомітно виймав із кишень камінці й кидав їх на дорогу.
Коли прийшли в саму хащу лісу, дроворуб сказав дітям:
– Збирайте хмиз, а я багаття розпалю, щоб ви не змерзли.
Гензель і Ґретель набрали цілу купу хмизу. Коли вогонь добре розгорівся, мачуха звеліла:
– Лягайте біля багаття й відпочиньте як слід, а ми підемо дрова рубати, а потім повернемося по вас.
Гензель і Ґретель полягали коло багаття, а опівдні з'їли свій хліб. Вони весь час чули стукіт сокири й думали, що десь неподалік працює батько. А насправді стукотіла суха гілка, яку батько прив'язав до старого дерева. Гілку розхитувало вітром, вона вдарялась об стовбур і стукотіла. Діти дуже втомилися й міцно заснули. Коли вони прокинулися, було вже зовсім темно. Ґретель заплакала:
– Як же ми знайдемо дорогу додому?
– Не бійся, – втішав її Гензель, – от зійде місяць, і ми знайдемо дорогу.
Коли зійшов місяць, Гензель узяв Ґретель за руку, і вони рушили в путь. Камінці блищали і вказували дітям дорогу. Усю ніч ішли брат із сестрою, а на світанку прийшли до рідного дому й постукали у двері. Відчинила мачуха, бачить – стоять перед нею Гензель і Ґретель.
– Ох ви, погані діти! – закричала мачуха. – Чого ви так довго в лісі відсипалися? Ми вже подумали, що ви не хочете додому повертатись.
Батько дуже зрадів, побачивши дітей.
Але невдовзі в дроворубовому домі знову не стало що їсти. І знову діти почули, як мачуха вночі каже батькові:
– У нас лишився один кусень хліба! Треба позбутися дітей – заведімо їх у ліс подалі, щоб не знайшли дороги назад!
– Краще останнім шматком із дітьми поділитися, – мовив дроворуб, але дружина й чути про це не хотіла.
Поступився він раз, мусив і зараз поступитися.
Коли батько з мачухою заснули, Гензель устав і хотів назбирати камінців, як минулого разу. Але мачуха замкнула двері, і він не зміг вийти з хатини. Ґретель заплакала, але брат почав утішати її:
– Не плач, ми не пропадемо.
Рано мачуха розбудила їх і дала по маленькому шматочку хліба. Пішли вони в ліс, а Гензель дорогою кришив хліб у кишені й кидав хлібні крихти на дорогу.
Вони зайшли ще далі в хащу й розпалили багаття.
– Посидьте тут, дітки, поспіть трохи. А ми підемо в ліс дрова рубати й надвечір прийдемо по вас, – сказала мачуха.
Ґретель поділилася своїм шматочком хліба з Гензелем, адже він свій хліб дорогою розкришив. Потім діти заснули. Коли прокинулися, була вже темна ніч. Ґретель заплакала, а Гензель став її втішати:
– Не плач, сестричко, скоро місяць зійде, і ми відшукаємо дорогу за хлібними крихтами.
Коли зійшов місяць, подалися вони шукати дорогу, але так її й не знайшли. Напевно, птахи все склювали. Ішли діти всю ніч і весь день із ранку до вечора й дуже зголодніли: вони з'їли тільки трохи ягід, які знайшли дорогою. Нарешті вони полягали під деревом і заснули.
Діти прокинулися вранці та знову рушили в дорогу. Опівдні вони помітили гарну білосніжну пташку. Вона сиділа на гілці й співала так чарівно, що діти зупинились і заслухались. Раптом пташка змахнула крилами й полетіла, а Гензель і Ґретель пішли за нею. Пташка привела їх до маленького будиночка та всілася на даху. Поглянули діти, а будиночок не простий: зроблений він із хліба та цукру. Відламали діти по куснику хліба від стіни, присипали цукром і з'їли.
Раптом відчинилися двері, і з будиночка вийшла, спираючись на костур, стара жінка. Гензель і Ґретель злякались. Але бабця лише похитала головою:
– Які милі дітки! Як ви сюди потрапили? Заходьте, я вам лиха не заподію.
Стара принесла дітям частування – молоко з оладками, яблука та горіхи. Потім вона постелила їм два гарні ліжечка й укрила їх білими ковдрами. Гензель і Ґретель полягали й подумали: «Мабуть, ми потрапили до раю».
Одначе стара лише прикидалася доброю, а насправді це була лиха відьма, і будиночок із хліба та цукру вона збудувала для того, щоб приманювати дітей. Вона любила варити маленьких дітей у казані – це були її улюблені ласощі.
Уранці, коли діти ще спали, вона встала, подивилася на їхні рум'яні щічки та розмріялася про те, яку смачну страву з них приготує. Чекати було несила, й вона розбудила дітей.
– Спершу ми спечемо хліб, – сказала стара. – Я вже затопила піч і вимісила тісто. А потім я зварю вас і з'їм! Оце так ласі шматочки!
Бідолашні діти сторопіли. Вони дуже злякалися й не розуміли, що сталося з доброю та привітною бабусею. Ґретель заплакала, а Гензель намагався придумати, як їм урятуватись.
Відьма штовхнула бідолашну Ґретель до печі, де палахкотіло полум'я.
– Ну, залазь у піч, – сказала вона. – Поглянь, чи добре вона натоплена. Чи не час хлібини саджати?
Ґретель полізла була в піч, але здогадалася, що затіває стара: вона хотіла закрити піч заслінкою, засмажити дівчинку і з'їсти.
– Я не знаю, як це зробити! Як же мені туди залізти? – спитала Ґретель.
– От дурна, – з досадою сказала стара. – Навіть я можу туди залізти. – І вона просунула голову в піч.
Тут Ґретель штовхнула відьму, і та опинилася просто в печі. Ґретель прикрила піч залізною заслінкою й замкнула.
– Ми врятовані! – закричали Гензель і Ґретель.
По кутках будиночка стояли скрині. Діти відчинили їх, і виявилося, що скрині доверху набиті золотом і коштовним камінням. Діти напхали ними повні кишені.
– А тепер біжімо звідси! – сказав Гензель. – Треба вибратися з відьминого лісу.
Ішли вони довго й нарешті дісталися до великого озера.
– Як же ми переберемося через нього? – спитала Ґретель. – Адже тут немає ні човника, ні мосту.
– Он пливе біла качечка, – відповів Гензель. – Попросімо її перевезти нас на той берег.
– Добра качечко! – гукнула Ґретель. – Допоможи нам, будь ласка! Ми не можемо перебратися через озеро, тут немає ні човника, ні мосту.
Качечка підпливла, Гензель сів на неї й покликав сестру.
– Ні, – відповіла Ґретель, – качечці буде занадто важко. Нехай перевезе вона спершу тебе, а потім і мене.
Добра качечка так і зробила. Діти переправилися на інший берег, пішли далі й нарешті побачили батьківський дім. Тут діти взялися бігти, заскочили в будинок і кинулися батькові на шию.
Відтоді, як батько залишив дітей у лісі, він не мав ані хвилини радості, а лиха мачуха вже померла.
Ґретель розкрила фартух, і по підлозі розсипалося коштовне каміння, а Гензель викидав із кишень золото цілими жменями. Настав кінець їхнім злидням і горю, і зажили вони щасливо й заможно.
Хоробрий кравчина
Одного чудового літнього ранку біля свого вікна сидів кравчина. Він був молодий, веселий і працював щосили.
У цей час на вулиці з'явилася крамарка.
– Варення! Смачне варення! – кричала вона.
Кравчина висунув у вікно голову й гукнув:
– Ідіть сюди! Я хочу купити варення!
Крамарка піднялася з важким кошиком до кравчини на горішній поверх. Він примусив її відкрити всі горщики, довго розглядав їх, зважував, нюхав і нарешті сказав:
– Варення, здається, добре. Зважте-но мені восьмушку або навіть чверть фунта.
Жінка, яка сподівалася продати багато варення, відважила йому чверть фунта і пішла, сердито буркочучи. А кравчина відрізав величезну скибку хліба і намазав його варенням.
– Ні, – сказав він, – перш аніж поїсти, я маю пошити куртку.
Він поклав хліб біля себе й узявся до шитва.
Мухи, що сиділи на стінах, відчули запах варення і злетілися.
– Хто вас сюди кликав? – закричав кравчина і став гнати їх із хліба.
Але мухи налітали цілими зграями.
– Ну заждіть! – гаркнув кравчина, схопив ганчірку й ударив по хлібу.
Коли він підняв ганчірку, на столі лежало аж сім убитих мух.
– От який я молодець! – вигукнув кравчина.
Він викроїв собі пояс і вишив на ньому великими літерами: «Одним ударом побив сімох!»
Кравчина вдягнув пояс і вирішив податись у далекі країни. Майстерня тепер здавалася йому надто тісною для його відваги.
Перш аніж вирушити в дорогу, він обнишпорив увесь дім, розшукуючи що-небудь їстівне, але не знайшов нічого, крім шматка сиру, який і поклав до кишені.
У кущах кравчина помітив пташку, що заплуталася в сильцях, схопив її й теж запхав до кишені. Потім він весело рушив у путь.
Дорога привела кравчину до гори. Він видерся аж на верхівку й побачив там велетня.
– Здоров будь, приятелю! – сказав йому кравчина. – Чому ти сидиш тут? Хочеш, підемо разом мандрувати?
– З тобою, нікчемна людинко?! – зневажливо відповів йому велетень.
– А що? – обурився кравчина.
Він розстебнув жупан і показав велетові свій пояс:
– Ось, прочитай, що я за людина.
Велетень прочитав: «Одним ударом побив сімох!» – і подумав, що йдеться про ворогів, яких убив кравець. Він мимоволі відчув повагу до маленького чоловічка, та все-таки захотів його випробувати. Велет підняв камінь і так стиснув його в руці, що з каменя закапала вода.
– Зроби так, якщо ти сильний! – сказав він.
– Та це для мене забава! – сміючись, вигукнув кравчина.
Він вийняв із кишені м'який сир і стиснув його в руці: сік так і полився.
– Ну що? – спитав він.
Велетень не знав, що сказати, він не вірив власним очам. Він узяв камінь і підкинув так високо, що його ледве було видно.
– Зроби ти так!
– Твій камінь усе-таки впав назад на землю, – сказав кравчина. – А я так кину, що зовсім не повернеться.
Із цими словами він вийняв із кишені пташку й підкинув її вгору. Пташка, зрадівши, швидко злетіла у височінь і, звичайно, не повернулася.
– Кидати ти вмієш, – сказав велет. – А чи можеш носити тягарі?
Він підвів кравчину до величезного зрубаного дуба і сказав:
– Якщо ти такий сильний, допоможи винести це дерево з лісу.
– Охоче! – відповів кравчина. – Ти візьми на плечі тільки стовбур, а я підніму і понесу суччя та гілки – це ж важче.
Велетень закинув собі на плечі стовбур, а кравчина всівся на гілці. І велетневі, який не міг обернутись, довелося тягти все дерево та кравчину на додачу.
Кравчина в цей час насвистував веселу пісеньку, ніби тягати дерева було для нього дитячою забавкою.
А велет протягнув трохи величезний тягар, не витримав і закричав:
– Я зараз кину!
Кравець зіскочив з дерева, підхопив гілки обома руками, ніби весь час ніс їх, і сказав велетневі:
– Ти такий величезний, а не можеш одне дерево донести!
Пішли вони далі. Велетень побачив вишневе дерево, вхопив його за верхівку, пригнув і дав потримати кравчині. Той хотів був поласувати стиглими вишнями, та не зміг утримати дерево. Щойно велет відпустив гілку, вишня випросталась і підкинула кравця вгору.
Коли він упав на землю, велетень спитав:
– Тобі бракує сил утримати такий прутик?
– Я перестрибнув через дерево просто тому, що внизу мисливці стріляють по кущах, – відповів кравчина. – А чи зможеш ти стрибнути отак?
Велетень спробував, але не зміг перестрибнути через дерево й повис на гіллі.
– Так, переважив ти мене, – сказав велет. – Ходімо ночувати до моєї печери.
Кравчина з радістю погодився.
Велетень запропонував кравчині лягти на ліжко й виспатися як слід. Але ліжко було надто велике для кравчини, тому він заліз у якийсь куточок і заснув.
Опівночі велет устав, схопив залізний лом і одним ударом розколов надвоє ліжко. Він був упевнений, що на ньому спить кравець і що тепер він нарешті знищив його.
Рано вранці велетень пішов до лісу й забув про кравчину. Коли бачить – той іде назустріч живий і здоровий. Велетень злякався, що кравчина поб'є його до смерті, й, нажаханий, утік подалі.
А кравчина вирушив просто до королівського палацу. А що він дуже втомився, то, довго не думавши, простягся перед ним на траві і заснув.
Доки він спав, навколо нього зібрався народ. Люди стали роздивлятися кравчину і прочитали на його поясі напис «Одним ударом побив сімох!».
– Що треба цьому великому воїнові в нашому королівстві? – здивувалися вони й вирушили до короля, аби повідомити його про кравчину.
Король наказав одному з придворних піти до кравчини і, щойно той прокинеться, запропонувати йому вступити на військову службу.
Кравчина вислухав королівського посланця і сказав:
– Я саме для цього й прибув!
Король прийняв кравчину з великими почестями, але його воїни незлюбили нового товариша.
– Що буде, – гомоніли вони, – якщо ми коли-небудь посваримося з ним? Адже тоді загинуть одразу семеро.
Вони вирішили всі разом іти до короля і просити відставки.
– Ми не можемо зрівнятися з людиною, яка вбиває одним ударом сімох, – сказали вони.
Король не хотів заради одного втратити всіх своїх вірних слуг і вирішив позбутися кравчини, але не знав, як це зробити. Він боявся, що кравчина, розсердившись, знищить його і захопить трон.
Нарешті король придумав, як учинити. Він звелів переказати кравчині, що йому, як великому воїнові, дається важливе доручення.
В одному з лісів королівства оселилися два велетні, які займалися грабунками й розбоєм, підпалами та вбивствами. Але ніхто не міг наблизитися до них, не ризикуючи життям. Кравчина мав убити велетнів, за що король пообіцяв йому руку своєї єдиної дочки та півкоролівства. На допомогу собі кравчині дозволили взяти сто лицарів.
«Непогано! – подумав кравчина. – Прекрасна принцеса і половина королівства – таке не кожному пропонують!»
– О так, велетнів я приборкаю, – відповів він гордо. – А сотні лицарів мені не треба. Хто одним ударом побиває сімох, тому нема чого боятися двох.
Кравчина вирушив у путь.
Невдовзі він побачив обох велетнів. Вони спали, і від їхнього хропіння дерева гнулися.
Кравчина швиденько набрав повні кишені каміння і видерся на те дерево, під яким спали велети. Він усівся саме над їхніми головами й почав кидати каміння на груди одному з них.
Велетень довго не відчував цього; нарешті він прокинувся, штурхнув другого велетня в бік і сказав:
– Чого ти б'єшся?
– Це тобі наснилося, – сказав той, – я й не думав тебе бити.
Велетні знову заснули. Тоді кравчина почав кидати каміння на другого велета.
– Чим це ти в мене кидаєш? – закричав той.
– Нічим! – розсердився перший велетень.
Вони трохи посперечались, але заспокоїлись і знову заснули.
А кравчина взявся за своє. Він вибрав найбільший камінь і кинув його на груди першому велетневі.
– Ну, це вже занадто! – закричав той, підскочив і так ударив свого приятеля, що він захитався.
Другий велетень розлютився і відповів тим самим. Вони стали виривати з корінням дерева й лупцювали ними один одного доти, доки обидва не попадали мертві.
Тоді кравчина зістрибнув на землю.
– Щастя ще, – сказав він, – що вони не вирвали того дерева, на якому я сидів! А то мені довелося б, наче білці, перескакувати на інше!
Він вийняв меч і завдав велетням по кілька ударів у груди. Тоді повернувся до короля й сказав:
– Я прикінчив обох. Нелегко це мені далось, але ж я одним ударом убиваю сімох. Вони й волосини на моїй голові не встигли зачепити.
Кравчина зажадав від короля обіцяної винагороди. Та той уже шкодував про свою обіцянку і думав над тим, як позбутися небезпечного героя.
– Ти маєш здійснити ще один подвиг, – сказав король. – У лісі живе єдиноріг. Спіймай його.
– Єдинорога я боюся ще менше, ніж велетнів, – відповів кравчина.
Він узяв мотузку та сокиру й пішов до лісу. Єдиноріг одразу вискочив із хащі й кинувся на кравчину.
– Тихше, тихше! – сказав той.
Він зупинився й зачекав, а коли звір зовсім наблизився, відскочив за дерево. Єдиноріг не встиг зупинитись і так міцно застромив свій ріг у стовбур, що ніяк не міг витягти його.