– Скажи мені, Горацію, як рухаються ці колісниці? – поцікавився він.
Горацій вирішив не говорити джинові правду, щоб остаточно не стати маріонеткою в його руках.
– Наш лорд-мер такий сильний і могутній, що ув'язнив у цих колісницях джинів, які працюють день і ніч, розвозячи нас, смертних, у наших справах, – брехав не змигнувши оком Горацій.
– То виходить, що це він наймогутніший з правителів, а Сулейман і нігтя його не вартий, – занепокоївся джин.
Але карета вже під'їхала до міської ратуші і Горацій вийшов з екіпажа. Натовп розступився, даючи йому дорогу, і під барабанний дріб і хор фанфар Горацій, піднявшись по сходинках, увійшов у будівлю. Його зустрічали як героя.
На трибуні стояв лорд-мер, він почав говорити про те, що сьогодні їм випала велика честь номінувати на звання почесного громадянина пана Горація Вентімора. Коли лорд-мер почав перелічувати заслуги Горація перед містом, то так невчасно закашлявся, що всі чисто заслуги й прокашляв. Але натовп все одно вдячними аплодисментами зустрів промову міського голови. Потім слово надали Горацію, і він вирішив скористатися з нагоди і розкрити людям очі на правду. Він сказав:
– Шановні громадяни міста, скажіть мені, за що ви хочете мене нагородити таким почесним титулом, коли я не зробив для міста нічого, чим би міг заслужити таке високе звання? Я простий архітектор, який навіть не встиг побудувати для Лондона жодного будинку, – натовп завмер, очікуючи продовження сповіді, – а вся річ у тім, що ввів вас в оману і обдурив…
Цієї миті з повітря з'явилася велика рука і, схопивши Горація за комір, потягла до високої склепистої стелі, яка розчинилася перед ним, і Горацій опинився на даху поряд із неабияк розлюченим Факрашем.
– Ти навіщо хотів мене знеславити перед найбільшим із земних правителів? Ти зрадив мене! – обурено ревів він.
– Але ж ти не залишив мені іншого вибору, бо це через тебе моє життя полетіло шкереберть: дівчина, яку я кохав, тепер і не гляне в мій бік; шлях, на якому я планував зробити запаморочливу кар'єру, тепер закритий для мене, я вже мовчу про те, що ти мене дому ледь не позбавив, – і собі обурився Горацій.
– От і я вважаю, що тепер тобі нема чого жити, і збираюся скинути тебе з цього даху, щоб ти, той, що зіпсував мою долю, – адже зараз за те, що ти сказав, великий лорд-мер полонить мене і змусить вічно штовхати одну з колісниць (Факраш так і не зрозумів, чому їздять автомобілі), – помер такою смертю, на яку ти заслуговуєш.
– Але ж я звільнив тебе, ото й уся твоя дяка? – марно намагався відвернути неминучий кінець Горацій.
– Та краще б ти був мене не випускав, там мене хоча б ніхто не чіпав, а віднині я довіку служитиму смертним, – гнівався Факраш, простягаючи до Горація свої руки, щоб зіштовхнути його з даху.
– Стривай, але ж я, коли ти того бажаєш, можу так само знову повернути тебе до глека, а потім скинути його в найглибше місце в Темзі, де тобі ніхто більше не завдасть клопоту, – й далі хапався за соломинку надії Горацій, який зовсім не планував сьогодні помирати.
– Невже? Ти справді можеш це зробити і не обдуриш мене? – з надією в голосі запитав джин.
– Звичайно, але за однієї умови.
– Якої ще умови, ти знову намагаєшся крутити хвостом, мерзенний черв'яче, – спалахнув джин.
– Ні-ні, я прошу тебе лише про одну маленьку послугу: зітри з пам'яті всіх людей мого часу спогади про тебе і знов перетвори професора на людину, – попросив Горацій, уже розуміючи, що джин злякався не на жарт і тепер того хоч у вухо бгай.
– Ну, цю дрібницю я готовий виконати, але більше нічого я для тебе не зроблю, – відповів джин.
На Лондон умить опустилася велика хмара туману, і, коли він розвіявся, джин сказав:
– Усе, більше ніхто зі смертних не згадає про моє існування, а тепер твоя черга. – При цих словах Факраш схопив Горація за плече й одним ривком перемістив до його кімнати. – Закоркуй пляшку і кинь на дно, – почув Горацій голос із мідного глека.
Горацій поспішно повернув на місце печатку і бігцем побіг до річки. Лише коли бульбашки перестали спливати на поверхні чорної води, в яку поринув мідний глек, Горацій з полегкістю зітхнув і втомлено поплентався додому.
«Маю виспатися і навідати родину Фютвоїв», – подумки сказав він.
Джозеф Редьярд КіплінҐ
Віландів меч
На галяві, яку Дан і Юна наглянули для своєї вистави, вони ставили «Сон літньої ночі» Шекспіра. Глядачами були три корови. Дан грав ролі Пека у вухатому ковпаку і Основи, надягаючи ослячу голову з паперу, а також партії трьох фей. Увінчана польовими квітами, з чарівною паличкою із стебла наперстянки, Юна була прекрасною Титанією.
Актори так захопилися, що повторили п'єсу тричі поспіль, перш ніж усілися на траву, щоб перекусити. Зненацька із заростей вільхи пролунав посвист.
А затим із кущів виткнувся маленький засмаглий оцупкуватий і кирпатий чоловічок з гострими вухами й розкосими усміхненими синіми очима. Ні з сього ні з того він видав репліку Пека.
У дітей перехопило дух, а крихітна істота додала:
– Сто років не репетирував, але навряд чи кому моя роль удасться краще.
Діти пильно дивилися на нього: синій капелюх у формі квітки, голі ступні, порослі шерстю ноги…
– І нічого на мене так витріщатися. Адже я прийшов на ваш погук.
– Ми нікого не гукали.
– Значить, хтось інший ставив «Сон літньої ночі» просто на моїх схилах, до того ж на Іванів день? Та століття-друге тому всі Народи Пагорбів висипали б на цю галяву, почувши таку гру.
– Ми чекали чогось такого, – почала Юна, – але ніяк не…
– …думали, що зустрінемо чарівника, – закінчив Дан.
– Хіба я вимовляв слово «чарівник»? – розсердився Пек. – Я ж не називаю вас людиськами?
– Мені б це не сподобалося, – щиро сказав Дан. – Щось подібне могло виходити від джинів і ефритів з «Тисячі і однієї ночі».
– Так і є. Давним-давно цю землю населяли безсмертні боги, привезені фінікійцями, галлами, ютами, фризами, англами і данцями. Але Англія – не найкраще місце для богів, окрім хіба що тутешніх, як-от мене. А прибульцям конче треба було поклонятися, будувати храми, приносити жертви.
– Людські жертви? – здригнувся Дан.
– Необов'язково, – розкрив карти Пек. – Ти забуваєш про худобу, про те ж таки пиво. Але люди неохоче жертвували коней. Вони пустили у непам'ять стародавніх богів, отож тим довелося самим заробляти свій хліб. Хтось під покривом ночі не гребував страшно стогнати. Так можна було нажахати вбогого селянина аж до жертви у вигляді курки чи грудочки масла. Знав я одну богиню на ім'я Белісама: одна із сотень водних духів. Такі вважались богами, називалися Народами Пагорбів, а потім і зовсім зникли, не прижившись в Англії. Але серед них був він. Спустившись із небес на землю, Віланд, нащадок скандинавського бога Тора, не припиняв кувати їм списи та мечі. У голодні часи Віланд не опустився до крадіжки і христарадства. Наша перша з ним зустріч відбулася одного разу в листопаді. Того дня жахливої грози пірати палили село. На носі їхньої темної галери розташувався велетенський чорний ідол, дерев'яний, із шиєю, усіяною бурштином, – Віланд. Ледве угледівши мене, він одразу заспівав своєю рідною мовою. Його пісня була піснею майбутнього володаря всієї Англії. Але мене це анітрошки не зачепило! Скільки таких «майбутніх володарів усієї Англії» залишалися з носом. І я відповів: «Сьогодні ти Коваль Богів, але наступної нашої зустрічі ти тяжкою працею зароблятимеш собі на хліб». Так і сталося. Я бачив, як будувався його храм і які жертви приносилися там. Але через двісті років на місці храму Віланда вже стояла церква, а про саме божество нічого не було чути. Одного разу я йшов лісом і зустрів під деревом старого товстуна фермера. Виявилося, що його коняка загубила підкову. Він поклав на камінь пенні, прив'язав свою шкапу до дуба і гукнув: «Гей, ковалю, у мене для тебе робітка є!» З цими словами фермер сів на землю і заснув. Яким же було моє здивування, коли з-за дерева вийшов стародавній коваль у шкіряному фартусі й заходився коло коняки. Віланд! Згорблений, з довгою сивою бородою. Я підбіг до нього: «Що ти тут робиш, Віланде?»
– Бідолашний Віланд, – не стрималась Юна.
– Віланд упізнав мене і промовив: «Ти знаєш що. Хіба не твоє пророцтво збулося? Я сам заробляю на життя, підковуючи коней. У мене інше ім'я – Вейланд-коваль». Він поставив копито коняки собі на коліно і мрійливо усміхнувся: «Раніше я погребував би прийняти цю стару шкапу навіть собі в жертву, а тепер хапаюся за можливість підкувати її, аби заробити пенні». – «А що заважає тобі повернутися у Вальгаллу, на небеса, у житло загиблих у бою воїнів?» – поцікавився я. «Навряд чи це можливо», – мовив Віланд, зчищаючи бруд з копита: він справді любив коней. «Згадай, за часів моєї могутності про мене говорили як про доброго бога. Нині ж моя свобода в руках людини, яка від щирого серця побажає мені добра». – «А як же цей фермер? Хіба ти не підкував його кобилу?» – «Я, – була його відповідь, – але тутешні фермери надзвичайно недоброзичливі». Прокинувшись і побачивши, що його шкапу підковано, фермер і справді поїхав, не промовивши й доброго слова на адресу коваля. Ох і розсердився ж я на нечему, довелося погнати його коняку задом наперед – три милі я виховував у фермерові почуття такту.
– Ти, напевно, був невидимим? – вихопилося в Юні.
Пек неохоче потвердив.
– А тоді на пагорбі стояв маяк. Навколо нього я й водив бідолашного вершника від зорі до зорі. Фермер, упевнений, що він під дією чарів (ну не без цього), почав ревно молитися і кричати. Він не замовкав доти, доки з монастиря, що стримів над пагорбом, вийшов юний послушник на ім'я Х'юго і запитав старого пройдисвіта, що сталося. Фермер одразу почав торочити щось про відьом, чарівників і домовиків, але я достеменно знав, що його «відьмами» були кролики, а «чарівниками» – лосі. Народи Пагорбів нагадують видр: з'являються людям лише з власної волі. Послушник Х'юго був доволі розумний, щоб як слід роздивитися копита коняки. її було підковано так, як міг підкувати тільки Віланд. «Гм, – пробурмотів Х'юго. – Хто підкував твою кобилу?» Довелося признатися, що не обійшлося без Вейланда. «Пенні – це дуже мало, сподіваюся, ти хоч подякував ковалю». – «Ні, – відрізав фермер. – Адже Вейланд-коваль – язичник». – «Язичник чи Папа Римський, а він допоміг тобі і заслужив на добре слово». – «Як? – закричав фермер. Він був розлючений, адже завдяки мені його коняка й далі бігала колами. – Я повинен дякувати самому дияволові, якщо він допоміг мені?» – «Інцидент вичерпано, – строго сказав послушник. – Іди й подякуй ковалю, інакше я сам тобою займуся». Фермер повернув назад. Я, невидимий, правив конем, а послушник Х'юго йшов слідом. Але, діставшись до місця, фермер передумав дякувати. Він покликався на весь світ, що Х'юго змушує його поклонятися язичницьким богам. Послушник марнувати час на вмовляння не став, а, обхопивши фермера за товсте стегно, стягнув його з коня і так труснув бідолаху, що фермер тільки й зміг, що процідити: «Дякую тобі, Вейланде-ковалю». Коли фермер опинився на землі, пролунав давній бойовий клич Віланда. Він радів. Потім Х'юго звернувся до Віланда: «Послухай, Ковалю Богів, мені гидко від хамства цього грубіяна, але я дякую тобі від його імені та імені всіх смертних, котрим ти робив добро, і в свою чергу бажаю добра тобі».
– А що на те Віланд? – стала розпитувати Юна.
– Він видав радісний клич, адже тепер він став вільний. Але він був би не він, якби пішов, не відплативши добром за добро. «Я викую послушникові дарунок, – заговорив Віланд. – Дарунок, який стане у пригоді всюди, навіть у Старій Англії». І він викував клинок з темного металу. Це був меч, гідний роботи Коваля Богів. Віланд дозволив місячному світлу оповити лезо і почав вимовляти над ним стародавні заклинання, а потім наніс на клинок руни. «Ось, – сказав він мені, – найкращий меч, який мені доводилося будь-коли робити. Його власник навіть не уявляє, як йому поталанило. А тепер – у монастир». Знайшовши Х'юго, Віланд уклав йому в руку меч, і молодий послушник міцно стиснув руків'я уві сні. У церкві при монастирі Віланд покидав на підлогу всі свої інструменти – на знак того, що він більше не коваль. Збіглися ченці, що прокинулися від шуму, і серед них – Х'юго з мечем у руках. Ковальське приладдя на порозі церкви викликало загальний подив, і послушник одразу розповів, як він обійшовся з фермером і що побажав Вейланду-ковалю. Згадав і про дивовижний меч з рунами, що його він знайшов у себе в ліжку.
Настоятель весело розсміявся: «Х'юго, сину мій, мені не потрібні були послання від язичницьких богів, щоб зрозуміти, що чернечий шлях не для тебе. Візьми свій меч і не розлучайся з ним, залишайся таким же доброзичливим і здобудь нарешті свою силу. А ковальському начинню Віланда я відведу місце перед вівтарем, бо хоч яким у минулому був Коваль Богів, він чесно заробляв собі на життя, даючи нам тільки користь». Потім усі повернулися додивлятися сни, окрім Х'юго, який, сидячи надворі, вертів у руках меч. Біля виходу ми з Віландом попрощалися, і він попростував до того самого місця, де колись висів, щоб ніколи більше не повертатися.
Діти, здавалося, й дихати перестали.
– А яка доля послушника Х'юго? – після тривалої мовчанки запитала Юна.
– І меча? – не стримався Дан.
– Ви питаєте не задля звичайної цікавості? – запитав Пек.
– Ні! – заперечливо захитали головами діти. – Розкажіть, ну будь ласка.
– Гаразд, але пізніше. А зараз я проведу вас додому, інакше батьки спохватяться.
Крилаті шоломи
1. Центуріон тридцятогоПісля уроків Дан залишився вчити латину, і Юна пішла на узлісся, де в розколині старого березового пня лежала величезна Да-нова рогатка і кульки. Юна дістала зі сховку рогатку, вклала в неї кульку і вистрілила в напрямі стугонливого лісу. Раптом з густих кущів пролунав дивний шум і звідти вийшов хлопець у мідному, сяючому на сонці обладунку, озброєний списом і щитом. Юна ніколи ще не бачила такого великого мідного шолома з розмаяним кінським хвостом.
– Хто б це міг стріляти? – запитав незнайомець у Юни.
– Я, – призналася Юна. – Вибачте.
– А хіба Фавн не підготував тебе до моєї появи? – здивувався хлопець.
– Тобто Пек? Він мене не попередив. Хто ти такий?
Незнайомець усміхнувся, показавши перлові зуби:
– Моє ім'я Парнезій, центуріон Сьомої когорти Тридцятого легіону. То це ти стрельнула кулькою?
– Еге ж. Ось моя рогатка.
– Ну, на вовка з нею не підеш.
– Вовки покинули ці місця, – промовила Юна. – Ми вирощуємо фазанів. Бачив їх?
– Аякже, – усмішка не сходила з його уст. – Справжні чепуруни. Схожі на декого із римлян.
– Ніби ти не сам римлянин!
– До деякої міри. Мої предки з острова Вектіса. Сонячної днини його звідси видно.
– Можливо, з острова Вайт? Перед дощем він як на долоні.
– Може бути. Наша вілла займала південний край острова. їй більш як триста років, не кажучи вже про стайню.
– Аз якої ти родини?
– Мама, як завжди, за в'язанням, батько за рахівницею, а я з сестрою і двома братами тільки те й робили, що гралися.
– А як ви проводили літо? – допитувалася й далі Юна.
– Був час, коли ми були частими гостями у друзів, але батька почала мучити подагра (мені тоді було років шістнадцять, не більше), і ми поїхали на води. Там нудьгувати не доводилося. Сестра познайомилася із сином магістрату[3] із Заходу і вийшла за нього заміж. Молодший брат, великий рослинолюб, зустрів Першого доктора легіону й обрав шлях військового лікаря. А старший мій брат на водах спізнався з грецьким філософом, разом з яким осів на нашій фермі. Я був радий за нього і за себе, адже сам я марив армією і боявся, що він мене випередить.
Парнезій підвівся і напружив слух.
– Схоже, це Дан, мій брат, – зауважила Юна.
– Разом із Фавном.
На узліссі показалися Дан і Пек. Після вітальних рукостискань Парнезій повів свою розповідь далі:
– Отже, мені пощастило потрапити до армії. Коли навчання залишились позаду, Максімус вручив мені жезл центуріона Сьомої когорти Тридцятого легіону.