– Ні-ні, мене все цілком влаштовує, тим паче що на іншу квартиру я поки не заробив, тому і в цій мені не соромно приймати моїх гостей. До речі, про них. Пане Факраш, чи не могли б ви залишити мене на деякий час, а то до мене мають приїхати гості, а я зовсім до цього не готовий, – запобігливо, щоб не образити старого, попрохав Горацій.
– Та це ж найпростіше, не клопочися цим, о мій визволителю, я навіки тобі зобов'язаний, тож не заважатиму тобі, а лише віддячу, – сказавши так, Факраш розтанув у повітрі.
– За що мені все це? – простогнав Горацій.
Час линув швидко. Якось Горацій надіслав запрошення професорові приїхати до нього, знайшовши привід: розібрати клинопис на печатці, а заразом мав намір просити руки доньки професора – адже якщо в Горація тепер є таке грошовите замовлення, отже відтак з'являється й право побратися з юною Сільвією.
Поки Горацій був заклопотаний листом, у його будинку сталися разючі зміни: замість ветхої будівлі постав справжній східний палац. Стіни його були запнуті червоним оксамитом, а кутки прикрашали мармурові колони. Скрізь у будинку сновигали заклопотані раби. Верескнувши з жаху, до Горація притьмом прибігла пані Рапкін, яка тепер не впізнавала свій дім, вона гнівно репетувала, що Горацій, мовляв, не мав права так кардинально перебудовувати чужу власність, що в цьому будинку порядна англійська родина тепер і жити не зможе. Скінчивши свій довгий лайливий монолог, сердита пані Рапкін пішла геть.
Жах від зміни, що сталася з його будинком, у Горація змінився панікою, адже найближчим часом мала з'явитися шановна родина Фютвоїв! Він хотів перевдягнутися до приїзду дорогих гостей, але знайшов тільки халат, розкішно оздоблений коштовним камінням і золотим розписом. Вирішивши, що цей халат більше пасуватиме до його теперішніх чертогів, ніж звичайний діловий одяг, Горацій поспішно вбрався в нього.
Отетерілий професор Фютвой тим часом сидів у кареті візника. Він не міг отямитися з дива. «Цей шахрай, – думав збитий з пантелику професор, – прикидався скромним бідняком, а сам живе в палаці!!!» Сільвія та її мати були без міри зачаровані від побаченого. Усередині цього палацу, чиє розкішне оздоблення могло дорівнятися навіть Букінгемському палацу, скрізь можна було бачити темношкіру прислугу в невпинному русі, а сам Горацій, виряджений у дорогий халат, вийшов їм назустріч.
– Вітаю вас, шановний професоре! Вибачте за такий прийом, але я, слово честі, не знав, що мій організатор захоче нашу скромну вечерю оформити на свій лад, у східному стилі, – розуміючи, що кожне сказане слово заганяє його у ще більшу пастку, говорив Горацій.
– Та це ж коштує чималих грошей, – видихнув професор.
– Анічогісінько, запевняю вас, мені все це дісталося зовсім дешево, – відчуваючи, що хоча б зараз він говорить правду, упевнено мовив Горацій.
– Навіщо сперечатися, облишмо ці розмови. Може, проведете нас до столу? – поцікавилася пані Фютвой.
– Ах, так, даруйте мені, я такий неуважний, – вибачився Горацій, тим часом міркуючи, де ж тут могла б бути їдальня.
Поки Горацій думав, раби принесли до вітальні невисокий столик і розклали навколо нього подушки, жестами вказуючи на них гостям.
– А й справді, панове, присядьмо тут, – нарешті викрутився Горацій, – щоб повною мірою дотриматися східного колориту.
– Я достатньо знаю про Схід, і розумію, що це вже може тільки на шкоду піти старому англійцеві, – пробурчав професор.
– Любий, припини псувати нам вечір, сідай, я ще ніколи не була на східному прийомі, – захоплено мовила пані Фютвой.
– Ти не до шейха прийшла, на прийомі в якого це було б доречно, – бурчав і далі професор.
Тим часом подали закуски і вино. Ні те, ні інше не могло сподобатися своїм східним колоритом професорській родині, хіба що шербет, який танув у роті, дещо змінив становище на краще, та й то лише в очах жінок. Після такого прийому вже не могло бути й мови про можливе весілля. Паленіючи з сорому, бідолашний Гораціо ладен був крізь землю провалитися. Він мусив витримати всі удари, які йому судилися.
– Але ж, юначе, ви таки нерозсудливий, якщо хотіли цією розкішшю замилити мені очі. Чи ви думали, що можете затьмарити своїм багатством, походження якого мені досі не відоме, саму королеву, хай Господь продовжить її дні! Та нас цим не купиш, – люто гаркав професор, – я ціную в людях розум і ощадливість, а в сьогоднішній вашій поведінці я не побачив ні того, ні іншого. Гадаю, ви розумієте, що бачити вас надалі в нашому домі – приємність не з найкращих, тож бувайте здорові. При цих словах професор разом зі своєю родиною рушив до виходу.
– Стривайте, пане Фютвой, я зможу вам усе пояснити, – благав Горацій.
– Ви справді так вважаєте? – поблажливо усміхаючись, мовив професор.
– Пане професоре, дозвольте мені все вам розповісти, але тільки віч-на-віч. – Горацій вирішив, що лише правдою він зможе достукатися до серця цього старого бездушного пентюха.
– Що ж, я дам вам такий шанс, зараз я відправлю своїх дам додому і повернуся до вас, а тим часом я на вашому місці знайшов би найпереконливіші аргументи, на які ви тільки здатні, щоб повернути собі честь і гідність у наших очах, – прорік Фютвой, виходячи з будинку.
По якімсь часі професор повернувся в дім і знов умостився на подушці.
– Професоре, перш за все я хотів би вас повідомити, що хочу просити руки вашої доньки, – почав був Горацій, та професор перебив його.
– Ви не знаєте, чого зараз просите, й до того ж ви так низько впали в моїх очах, що не бачити вам Сільвії своєю дружиною як власних вух, – напрочуд спокійно сказав професор, – для мене цілком очевидно, що ви, шановний добродію, для неї не пара, і якщо ви попросили мене повернутися саме для цього, то тільки згаяли мій час.
– Ні-ні, не тільки з цієї причини, – сказав Горацій уже професорові в спину, на що той обернувся, – я хотів вам повідати справжню природу цього східного колориту, можливо, тоді ви мене зрозумієте і пробачите, а може, й переглянете своє рішення щодо нас із Сільвією.
І Горацій розповів усю ту неймовірну історію, що сталася з ним після відвідин аукціону, на який його послав професор. Той вислухав юнака дуже терпляче, не перебиваючи, а лише голосно сопучи час від часу. Коли Горацій замовк, професор надзвичайно лагідним і вкрадливим голосом сказав йому:
– Послухайте, мій любий друже, ви багато працювали і, очевидно, втомилися, от вам і примарився цей джин, а ще я, старий дурень, причепився до вас із тим аукціоном. От ваша вразлива, ще не зовсім сформована психіка й не витримала. Підіть за моєю порадою, – поїдьте відпочиньте, змініть обстановку, і побачите: від вашої нав'язливої ідея і сліду не стане. Зробіть це, юначе.
– Інакше кажучи, ви мені так і не повірили, – розчаровано зітхнув Горацій. – Але якщо джин – витвір моєї уяви, то як пояснити все це? – Горацій обвів руками інтер'єр довкола.
– Тут усе зрозуміло: мої розповіді задурили вам голову, то ви й назбирали все це крупинка до крупинки, а зараз видаєте за роботу джина, – сказав Фютвой, ледь стримуючи роздратування.
– О, стривайте, професоре, візьміть ось цю печатку, саме нею було запечатано мідну посудину, в якій сидів той джин. На печатці помітні якісь письмена, я гадаю, в них ідеться про полоненого посудини, – мовив Горацій, щиро сподіваючись, що написи на печатці й справді стосуються Факраша.
– Гаразд, пане Вентімор, домовимось про таке: якщо напис на печатці стосується вашого казкового джина, то ви будете цілком реабілітовані в моїх очах і тоді ми зможемо говорити про ваше весілля з моєю донькою, але в разі, якщо там ідеться про щось зовсім інше, ви слухаєте моєї поради і їдете лікуватися, а про весілля, звісно, доведеться забути, – виніс свій вердикт Фютвой, після чого, захопивши печатку і не прощаючись, вийшов з будинку Горація.
Щойно за професором зачинилися двері, крізь стіну увійшов Факраш. Він побачив дивну картину: молодий чоловік, якого він так прагнув обсипати дарами, ходив з кутка в куток, обхопивши свою голову руками, як це робить людина, чиї справи зовсім кепські.
– Що трапилося, мій невдячний друже, чи знов тобі мої подарунки не до вподоби? – здивовано запитав Факраш.
– Не до вподоби? Хіба можуть вони мені сподобатися? Це ж через них я остаточно втратив можливість узяти шлюб із Сільвією, а її батько відтепер мене взагалі не має за людину! Хто вас просив утручатися в моє життя? – мало не плачучи, запитував Горацій.
– Та ж ти сам сказав, що твоя хазяйка не надто вправна кулінарка, а твоя жебрацька халупа – це зовсім не те місце, де належить приймати поважних гостей, – спокійно заперечив йому джин.
– Однак я не просив нічого змінювати! – скрикнув Горацій.
– Певна річ, не просив. Бо ти дуже скромний і стриманий, тому я й не чекав, що ти попросиш, а дав усе тобі сам, – сказав джин, цілковито впевнений у тому, що вчинив правильно.
– Факраше, благаю, зробіть мій дім таким, яким він був до вашого втручання, і допоможіть мені реабілітуватися в очах професора, – попрохав Горацій, – через вас я вскочив у таку ситуацію, що мені не було іншої ради, як розповісти всю правду про вас Фютвою, а ще віддати йому печатку з вашої пляшки.
Горацій навіть не встиг помітити, як за цими словами в очах джина промайнула тінь тривоги, адже це тривало лише мить.
– Не хвилюйся, мій друже, спасенна душа, я сам піду до твого вченого чоловіка і поговорю з ним. Ачей допоможу йому переконатися в твоїй правдивості й доброчесності, – заявив джин.
– Ви й справді це зробите? – спитав Горацій, не ймучи віри своїм вухам.
– Аякже, це ж саме ти врятував мене від тисячолітнього ув'язнення, то хіба я можу відмовити тобі в такій дрібниці? – здивувався Факраш.
– Дуже буду вам за це вдячний. Якщо все стане на свої місця, я присягаюся, що нічого більше у вас не проситиму. – Не встиг Горацій договорити, як джин знову зник. – Ну й дурні манери у цього старигана!
– Знову зник, не попрощавшись, – сонно пробурмотів Горацій, намагаючись знайти в палаці спальню.
Уранці промені жовтневого сонця, що пробивалися крізь запинала на вікнах спальні, розбудили Горація. Юнака щиро потішило те, що Факраш не збрехав і повернув будинок до його попереднього стану, а це означало, що й до професора він сходить. Настрій містера Вентімора поліпшився, і він, нашвидкуруч поснідавши, пішов у свою контору, де його чекав незакінчений план будинку. Та замість плану будинку він побачив там розлюченого замовника, якого намагався заспокоїти Бітвор.
– Забагато в голову про себе забрали, юначе! – залементував Самуель Вакербас, щойно Горацій з'явився на порозі контори. – Невже ви вирішили, що порядний англієць, який ані своїм родом, ані своєю справою не заплямував своєї репутації, побажає жити в такому будинку?
– Про що ви, містере Вакербас? – здивовано спитав Горацій, бо ніяк не міг уторопити, про який будинок говорить його замовник, якщо план будинку досі ще лежить у нього на столі.
– О, він ще й удає, ніби не розуміє, про що йдеться! – вибухнув Вакербас.
– Я ж попереджав тебе, що англійцям не потрібні надмірності, вони люблять простоту і комфорт, – менторським тоном мовив Бітвор, який не міг змиритися з тим, що саме цьому невдасі Горацію, а не йому, Бітвору, поталанило засягнути такого вигідного клієнта.
– Я взагалі не розумію, чим мій проект, якого ви і в очі не бачили, міг вам аж так не сподобатися, – дивувався й далі Горацій.
– Та як не бачив, його тепер усі мої сусіди можуть споглядати. Щоправда, у кмітливості вам не можна відмовити, а от щодо смаку… – Вакербас був невблаганний.
У голові Горація враз ніби щось клацнуло: це, напевно, знову витівки джина, адже той обіцяв йому допомогти з будівництвом. Та ще не встиг Горацій піддатися паніці, як у кімнаті, з якої поспішив вийти Бітвор, матеріалізувався Факраш.
– Що тобі не сподобалося в твоєму новому будинку, чоловіче? – сердито вигукнув він.
– А це хто такий? – здивувався Вакербас.
– Це мій компаньйон, ми разом працювали над вашим будинком, – пояснив Горацій.
– Те, що ви зробили, не можна назвати роботою, хіба це будинок – у ньому немає ні більярдної, ні їдальні, ані ще чорт знає чого! – усе ще шаленів Вакербас.
– Е, рабе, та ти, бачу, переходиш за край, – громовим голосом гримнув на нього джин, – я звів тобі палац, якого не було навіть у Сулеймана Великого, хай буде пером земля йому. А ти поводишся, мов той невдячний пес, що гавкає на панів своїх. Ходитимеш за це рачки!
І Вакербас поволеньки почав ставати навпочіпки, видно було, що він чинив опір, але не міг нічого вдіяти.
– Як ви смієте, я член палати перів… Ви знаєте, що я можу з вами зробити? – лементував Вакербас, проте вчасно зрозумів, що зараз не найкращий час для вимог і погроз, тому жалібно попросив: – Вибачте з ласки своєї мене, нерозумного, поверніть мені вертикальне положення, я буду цілком задоволений вашою спорудою, адже це найбільший із замків, я нікому не скаржитимусь і житиму в будинку, що ви збудували.
Обличчя джина знову прибрало великодушно-милостивого вигляду, він клацнув пальцями, і Вакербас зміг звестися на ноги. Промисловець був напрочуд провидливим чоловіком, тому, не чекаючи продовження цієї вистави, поспішив забратися з контори, поки його не повернули в колишнє положення.
– Навіщо ви знов улізли в моє життя? – простогнав Горацій.
– О ти, найневдячніший із смертних, тобі знову не до вподоби те, що я зробив заради тебе.
– Я сам хотів довести цей проект до кінця! Ви зганьбили навіки моє ім'я як архітектора, тепер до мене вже точно ніхто не прийде із замовленням, – ще більш зневірено мовив Горацій.
– О, ти помиляєшся, нерозумний, ти не знаєш людей, тепер твоє ім'я лишиться у віках, адже досі такого замку ще не бачило людство, ваш храм Артеміди порівняно з цим – просто жалюгідний флігель.
– Пане Факраш, ви мені краще скажіть, чи були ви у Фютвоїв і чи говорили з професором, – стрепенувся Горацій, згадавши джинову обіцянку.
– Так, я був там, і вважаю, що дівчина Фютвой зовсім не пара тобі, – категорично заявив йому джин.
– Та як же… – здивований Горацій не міг вимовити й слова, адже він посилав джина до професора, сподіваючись на цілком протилежний результат.
– Дуже просто: я одружу тебе з принцесою, донькою короля Північних Іфритів, а ця Сільвія – безрідна і зарозуміла панночка, не гай свій смертний вік на цю дівицю, – повчально мовив джин і додав: – А щоб ти не надто обурювався, я допоможу тобі пристати на мою пропозицію. А допоможу таким чином: або ти погоджуєшся, або дух професора залишається втіленим в одноокого осла до кінця його земних днів. Даруй, я, напевно, мав із цього почати. Отже, я його перетворив на мерзенного одноокого осла, щоб ти не дуже опирався, – вдоволений зі свої вигадки, заусміхався джин якоюсь хижою усмішкою.
– Але ж це нечесно, я не кохаю жодну принцесу, а тільки Сільвію! – заволав Горацій.
– Твоєму весіллю з нею все одно не бути, чи ти думаєш, що до вівтаря її під руку поведе осел? – аж залягався гуркотливим сміхом джин. – Я сказав, що ти береш шлюб із принцесою, а найменша твоя непокора окошиться на твоїй же Сільвії якнайприкріше.
– Але ж запитаю я вас, пане Факраш, як я одружуюся з нею, якщо я простий, нікому не відомий безрідний лондонець, а вона принцеса. Навіщо я їй? – вирішив схитрувати Горацій.
– Про це я вже подбав, – так само впевнено сказав Факраш, – поглянь у двір.
За вікнами конторки зібрався чималий натовп витріщак, які розглядали багатий ескорт, що чекав, коли Горацій вийде з конторки.
– Хто у вас, смертних, наймогутніший правитель? – поцікавився джин.
– Лорд-мер, звичайно, – бовкнув Горацій, не подумавши.
– Тоді їдьмо до нього на посвячення тебе в почесні городяни міста Лондона, – урочисто промовив Факраш.
Горацію не було іншої ради, як піти за джином. Коли вони посідали в карету й рушили, настала джинова черга дивуватися побаченому. Він не знав, що таке автомобіль і електрика, адже весь час, проведений на волі, він витратив на пошуки винуватців свого ув'язнення та на непотрібні дарунки Горацію. Тому все, що він побачив на вулиці, було для нього, що жив три тисячі років тому, щонайменше незвичайним.