…Якось, іще зовсім крихтою, принцеса Анжеліка гуляла в палацовому саду зі своєю гувернанткою Спускунемою, у неї була в руках здобна булочка. Не встигли вони дійти до ставка, як раптом назустріч їм задріботіла бродяжка.
– Дай булку, – промовила дівчинка. – Я голодна.
– Що значить «голодна»? – запитала принцеса, але віддала булку.
– Які ви добрі й великодушні, принцесо! – вигукнула Спускунема.
Дівчинку взяли в палац. Спускунема підібрала її розідраний плащик і черевичок і сховала в скляну скриньку.
Коли дівчатка підросли, Бетсинда годинами вбирала Анжеліку й зачісувала, вона підновляла її плаття й робила сотні інших справ. Поки принцесу навчали, Бетсинда звичайно сиділа поруч і дізнавалася багато корисного.
…А тепер звернемося до Перекориля, племінника нинішнього короля Пафлагонії. Наставник його не знемагав від праці. Перекориль не вчив математику й давні мови. Зате королівські егери й лісничі вважали принца досить здібним учнем; танцмейстер розхвалював його за ретельність; учитель фехтування стверджував, що ніколи ще не зустрічав він людини, яка б так добре володіла шпагою.
Королева завжди бажала, щоб Перекориль із Анжелікою одружилися; того ж хотів і Перекориль, а часом і сама Анжеліка.
Але от Анжеліка почала холодно поглядати на кузена, потім заходилася глузувати з нього, а потім так безжалісно третирувала його на придворних балах, бенкетах і інших святах, що бідолашний Перекориль зовсім занедужав, зліг у постіль і послав за лікарем.
Поки він лежав хворий, прибув відомий художник на ймення Томазо Лоренцо. Він малював усіх придворних, і всі були задоволені його портретами.
Якось Лоренцо показав принцесі портрет білявого юнака.
– Це портрет нашого юного монарха, його високості Обалду. Його вченість не поступається звитязі. А наиясніше серце нашого молодого принца вже зайнято. Вами…
…Тим часом Перекориль, як і раніше лежав, хворий. Його відвідувала тільки Бетсинда.
Нарешті Перекориль відчув приплив сил, одягнувся й зійшов униз; і тут зустрів Анжеліку.
– Боже! – закричала Анжеліка. – Ви тут і в такому вбранні! Що за вигляд!
– Так, я зійшов униз, Анжеліка, і сьогодні прекрасно почуваюся.
– Мені що до цього?! – обурилася Анжеліка. – Я зайнята, принц Понтії поспішає з візитом до двору мого батька.
– Принц Понтії?! – жахнувся Перекориль. – Ви розмовляли зі мною інакше, коли в саду дали мені цю обручку, а я дав вам свою…
– Геть, зухвалий нахабо! І ви ще смієте нагадувати мені про свою нахабність! – І вона викинула його обручку у віконце.
– Отакої?! Невже це вас я кохав усе життя?! Адже, їй-богу, ви… трішки горбаті!
…Принц Понтії з'явився з трояндою в руках. Принц був у дорожньому вбранні, і волосся не прибране.
– Я проїхав з ранку триста миль, – оголосив він.
– Ви милі нам у будь-якому одязі, ваша високосте, – відповів монарх.
Тим часом для високого гостя принесли крісло. Але щойно Обалду сів у нього, як перекинувся разом з ним і стрімголов покотився по підлозі, ревучи по-бичачому.
До кімнати, як усі пам'ятали, він увійшов із трояндою в руці, а падаючи, упустив її.
– Де моя троянда?! Троянда! – волав Обалду.
Камергер кинувся піднімати квітку й подав її принцові. І от усі сіли й почали бесіду.
…Обід подали – смачнючий! Принцеса весь обід без угаву теревенила з понтійським принцом, а той їв без міри й удержу. Отут Перекориль і почав жартувати з принца Обалду: він пригощав його портвейном, хересом, мадерою, шампанським, марсалою, вишнівкою і пивом, і все це Обалду пив склянками.
Обалду перекинув каву, не до діла сміявся, говорив дурниці й, нарешті, заснув і оглушливо захріп. Однак і тепер він, як і раніше, здавався Анжеліці найчарівнішим зі смертних. Зрозуміло, це його чарівна троянда вразила Анжеліку сліпотою!
…Щойно Бетсинда покінчила зі своїми справами, увійшов Обалду й заволав:
– О! А! У! Ах, яка красу-у-у-ня! Будь моєю подругою, володаркою Понтії!
– Відійдіть, ваша високосте! – казала Бетсинда.
Але Обалду не вгамовувався. Він здійняв такий галас, що його почув Перекориль. Щойно він побачив, що відбувається, як у гніві кинувся на Обалду, а потім упав навколішки перед служницею й просив її не відкидати його почуттів і негайно взяти з ним шлюб.
– Що ви, принце, я лише бідна служниця, – відповідає дівчина.
– Хіба не ти ходила за мною, коли я був хворий і лежав усіма покинутий? – веде далі Перекориль.
Бетсинда втекла з кімнати.
– О, чарівна служнице, – зустрів її на сходах король, – зверни погляд свій на поважного самодержця!
– Ах, сер, що скаже її величність! – викликує Бетсинда.
– її величність!.. – король вибухає сміхом. – Хіба немає в мене мотузок, сокир, катів і плах?
Коли Перекориль почув ці злочинницькі розмови, він забув про повагу до короля й приплюснув дядька до підлоги!
…Король опам'ятався й схопився на ноги.
– Покликати до мене капітана гвардії! – заволав він. – Схопіть принца! Поспішайте стратити лиходія!
Капітан Атаккуй був у розпачі: він дуже любив Перекориля.
– Король звелів вам повісити принца, – сказала йому Спускунема. – Ну й вішайте на здоров'я! Він же не сказав, якого з двох.
– І точно, не сказав, – відгукнувся капітан. – Так ведіть Обалду й стратьте!
Уранці він пішов заарештовувати принца.
– Я повинен заарештувати вас і передати… до рук ката.
– Ти що, з глузду з'їхав, приятелю?! – тільки й устиг вигукнути нещасний принц.
…Спускунема знайшла Перекориля в саду.
– Ну, милий Перекорилю, – каже Спускунема, – доведеться тобі тікати в чужі краї.
– Нікуди я не поїду без своєї ненаглядної, – заперечує Перекориль.
– Вона вирушить з тобою, милий принце, – каже Спускунема. – Але спершу ми маємо взяти коштовності наших наиясніших батьків і нинішніх короля з королевою.
– Хто це «ми»? – перепитує Перекориль.
– Ти і я! – повідомляє графиня.
– Як, ти – моя наречена?! – дивується Перекориль. – Та ти ж стара карга! Я кохаю Бетсинду й нікого більше!
…Коли в покоях королеви двічі продзвонив дзвіночок, Бетсинда з'явилася до її величності. Всі три її пані були вже тут: королева, принцеса й графиня Спускунема.
– Геть! – волає королева.
– Забирайся! – кричить принцеса.
– Геть! – додає Спускунема.
Ах, скільки лих обрушилося того ранку на голову Бетсинди! Король запропонував їй руку й серце, і, звичайно, його дружина заревнувала; у неї закохався Обалду, і, звичайно, Анжеліка розлютилася; її покохав Перекориль, і Спускунема готова була неї розтерзати!
Графиня підійшла до скляної скриньки, у якій усі ці роки зберігала стару накидку й черевичок Бетсинди й сказала:
– Забирай своє ганчір'я й геть звідси!
Бетсинда накинула на плечі накидку, на якій ще виднілася напівстерта вишивка ПРИН… РОЗАЛ… а далі була величезна діра.
І Спускунема погнала її геть із кімнати, виштовхнула за двері на мороз.
…Пробила дев'ята година, і родина зібралася в їдальні, тільки принц Обалду був відсутній.
– А де ж Обалду? – спитав король.
– Ваша величносте!.. – виголошує перший міністр Розкрадай, – боюся, що… його… о пів на десяту стратять.
– Сказано тобі: про справи після сніданку! – мовить Храбус.
– Та нам тоді вже не уникнути війни, ваша величносте, – наполягає міністр. – Його батько, вінценосний Заграбастав…
– Який іще Заграбастав?! – дивується король. – Коли це батьком Перекориля був Заграбастав?
– Адже стратять принца Обалду, ваша величносте.
– Ви звеліли стратити принца, я й взяв цього… балду, – доповів Атаккуй.
Замість відповіді король запустив у голову Атаккуя тарілкою із сосисками.
– Все питання в тому, – сказав він, – поспішає мій годинник чи відстає. Якщо відстає, ми можемо спокійно снідати. А якщо поспішає, то є ще надія врятувати принца Обалду. От історія!
– Ви віслюк, тату! Пишіть швидше наказ про помилування, і я побіжу з ним туди! – кричить принцеса.
– Окулярів немає! Що за оказія! – вигукнув монарх. – Піднімися до мене в спальню, Анжеліко, і пошукай під подушкою…
Анжеліки вже не було в кімнаті, вона єдиним духом злетіла по сходах, схопила ключі й повернулася.
– А тепер, – каже її батько, – йди знову нагору й дістань окуляри з моєї конторки. Якби ти мене дослухала…
Нарешті король підписав наказ про помилування, і Анжеліка схопила його й метнулася до дверей.
– Краще б ти залишилася, дитинко. Навіщо бігти? Однаково не втиг-неш. Б'є половину. Так я й знав.
…Обалду вже поклав голову на плаху! Кат заніс сокиру, але цієї миті з'явилася принцеса й сповістила про помилування.
Чекаючи на смерть, Обалду не випускав з рота троянди.
Але коли він заговорив з Анжелікою, то забув про квітку й, звичайно, упустив її. Чутлива принцеса миттю нахилилася й схопила її.
Тепер, як не дивно, Анжеліка була зовсім байдужа до нього. Він більше не здавався їй гарним і розумним…
…А Бетсинда все йшла і йшла.
її наздогнав порожній візок, що їхав з ринку; візник сказав, що живе на узліссі, де старий його працює лісником, і якщо їй у той самий бік, він її підвезе. Бетсинді було однаково, у який бік їхати, і вона погодилася. Так вони їхали і їхали й нарешті підкотили до ґанку й увійшли. Лісник був старий, і в нього була купа дітей. Коли вони побачили гарненьку незнайомку, вони посадили її біля вогнища й почастували молоком із хлібом.
– А накидка, подивіться, точно як той шматок, що висить у нас у шафі. Ой, дивіться, а на шиї в неї – синій оксамитовий черевичок, зовсім такий, як ви підібрали в лісі.
– Що ви там верзете про черевички й накидку? – здивувався старий лісник.
Отут Бетсинда розповіла, що її крихіткою покинули, у цій накидці й одному черевичку. Лісник просто рот роззявив від здивування. Він відчинив шафу й вийняв черевичок і старий оксамитовий шматок і зрівняв їх з речами Бетсинди. Приклавши шматки один до одного, можна було прочитати: «ПРИНЦЕСА РОЗАЛЬБА».
Добрий старий упав навколішки і скрикнув:
– О принцесо! Законна володарко Понтії… Я бідний лорд Шпинат, що от уже п'ятнадцять років, як живе тут простим лісником.
– Повертаю вам ваші пости, лорде Шпинат! – І королева через брак меча змахнула олов'яною ложкою над лисиною старого придворного.
Відтепер королева Розальба таємно роз'їжджала по замках своїх прихильників, і за рік вони були готові рушити на ворога.
…Армія Вірних досягла земель одного могутнього феодала, Окаяна, що поки не примкнув до королеви.
Коли вони підійшли до воріт його парку, він послав сказати, що просить її величність бути його гостею.
Він схилив коліна перед королевою й сказав:
– Перший князь імперії привітає свою володарку. Я пропоную вам руку і серце!
– О, сер!.. – прошепотіла Розальба. – Серце моє вже віддане юнакові на ймення принц… Перекориль.
Отут князь невимовно розлютився.
– Помста моя буде безмірна!
Бунтарі рушили геть від воріт парку, але за півгодини князь із купкою своїх поплічників наздогнав їх і заходився трощити направо й наліво, нарешті саму королеву взяли в полон.
– Приженете фургон, – наказав Окаян конюхам, – засадіть у в нього цю чортиху й звезіть його величності королю Заграбастові.
…Погода стояла холодна, і наш утікач, що звався тепер містер Кориль, був радий, що спокійно сидить у поштовій кареті між кондуктором і ще одним пасажиром. На першій же станції до диліжанса підійшла простолюдинка з кошиком на руці й запитала, чи не найдеться їй містечка.
– Я поступлюся їй місцем, – сказав Перекориль.
Другий пасажир зійшов на наступній зупинці, і тоді Перекориль знову зайняв своє місце усередині й вступив у розмову із сусідкою. Вона виявилася приємною й начитаною співбесідницею. Бідолашний принц виявив при цьому стільки ж неуцтва, скільки вона – знань.
– Милий мий Пері… – сказала вона. – Найдобріший мій містере Кориль, ви ще молоді, у вас усе життя попереду. Вам тільки вчитися так учитися! Якщо буде в чому нестаток, – загляньте в цю сумку – я дарую її вам – і будьте вдячні… Чорній Паличці, – сказала вона й вилетіла у вікно.
…Перекориль вирішив, що все це йому наснилося. Однак на колінах у нього лежав кошик – подарунок Чорної Палички; і от, коли вони прибули в місто, він прихопив її з собою та оселився в готелі.
«Може, у сумці знайдеться щось на сніданок», – подумав Перекориль. Він розкрив кошик, і знаєте, що там було?
1. Скатертина й серветка.
2. Цукорниця, повна кращого колотого цукру.
3. 4, 6, 8, 10. Два качани, дві чайні ложечки, два ножі, цукрові щипчики й ножик для масла.
11, 12, 13. Чайна чашка із блюдцем і полоскальниця.
14. Кувшинчик солодких вершків.
15. Чайниця із чорним і зеленим чаєм.
16. Величезний чайник, повний окропу.
17. Кастрюлечка, а в ній три яйця.
18. Чверть фунта найкращого масла.
19. Житній хліб.
Покінчивши з їжею, Перекориль вирушив на пошуки житла. Він винайняв скромну квартиру напроти університету, сів за книжки, працював цілий рік і незабаром став прикладом для всього студентства.
Через день після іспитів, коли він із двома приятелями веселився в кав'ярні, він раптом зазирнув у газету й прочитав:
«Надзвичайні події відбулися в Понтії. Нагадаємо, що коли його величність Заграбастав розбив у кровопролитній битві короля Кавальфора й зайняв престол, єдина дочка покійного монарха, принцеса Розальба, зникла з палацу.
Минулого вівторка купка джентльменів, вірних колишнього дому, у тому числі й барон Шпинат, вийшла озброєна з лементами: «Боже, бережи Розальбу, першу понтійську королеву!» – а в середині йшла дама, як повідомляють, надзвичайної краси.
Особа, що величає себе Розальбою, стверджує, що п'ятнадцять років тому її вивезла з лісу жінка в колісниці, запряженій драконами; вона нібито залишила крихітку в палацовому саду, де її знайшла принцеса Анжеліка, нині дружина принца Обалду. Вона жила там у служницях під іменем Бетсинди. За її словами, вона залишила столицю рік тому і весь цей час жила у Шпинатів. Того ж ранку, коли вона пішла зі столиці, королівський племінник принц Перекориль теж залишив місто. Нам стало відомо, що загін, на чолі з бароном Шпинатом, розбитий, а самозвана принцеса взята в полон і відправлена до столиці».
– Друзі мої, – сказав принц, – навіщо ховатися? Я і є Перекориль Пафлагонський…
Друзі поспішили разом із принцом у його житло. На письмовому столі лежав його заповітний кошик. Принц розкрив його й побачив меч із золотою рукояттю.
Раптово із дзенькотом відкрилася його скринька, і назовні визирнуло все лицарське спорядження.
Друзі винайняли коней і не злазили із сідла, поки не доскакали до міста, що на самому кордоні з Понтією. Тут вони зупинилися й вирішили підкріпитися в готелі. Не встигли вони покінчити з їжею, як почулися звуки барабанів і труб, і незабаром усю ринкову площу заповнили солдати.
Військо відразу обложило готель, і, коли солдати стовпилися під балконом, принц упізнав їхнього командира й гукнув:
– Кого я бачу?! Мій друг, відважний, вірний Атаккуй!
– Мій пане, – вимовив той, – ми йдемо допомогти нашому союзникові, Заграбаставу.
– Як, злодієві цьому, мій чесний Атаккую? – закричав принц із неприхованим презирством.
І славетний юнак виголосив блискучу промову. Зрештою Атаккуй підкинув у повітря свій шолом і закричав:
– Хай живе його величність Перекориль!
І тоді принц вимовив:
– Ворога ми дочекаємося тут і розгромимо дощенту.
…Король Заграбастав освідчився Розальбі. Та вона не погодилася взяти з ним шлюб, і він звелів їй готуватися до смерті.
Усю ніч король радився, як краще вбити вперте дівчисько. Отут він згадав про двох лютих левів, яких нещодавно одержав у подарунок, і вирішили: нехай ці хижаки розтерзають Розальбу.
Король сидів у королівській ложі, оточений юрбою охоронців, а поруч сидів Окаян.
Але от на арену вивели принцесу. Вона стала в самому центрі арени. Розчахнулися ворота, і два величезні, худі й голодні леви вирвалися з клітки, де їх три тижні утримували на хлібі й воді. По цирку пройшов стогін. Але дивно! Леви добігли до Розальби й почали до неї леститися.