Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?
Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити та: «Не лізь, – каже, – попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь». Я гуляв. Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.
Гапка, мабуть, плескала вам, ніби-я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: «Ось воно є!» І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.
Сонечко вже запало за гору. Річка ледве блискоче, віє весняний благий вітрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко: роздивлюсь, мовляв, і як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінно ті колеса купити.
Кум-Демко – хай царствує – був мій давній, трохи не з пови точку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду й на роз вагу. Приходжу, Кум дома – рад, вітає: «А, Свириде, друже!» Вітає й кумова жінка. Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащекувать та побарашкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.
– А чув, Свириде, – каже Демко, – що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко-господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована? Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя і треба його гарненько почастувати. Чуєш?
– Та чую ж, чую, – одвертає.
Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у-його в хаті верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб очіпок злетів.
А Демко знов до мене:
– Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив: стояли коні, а зійшло сонечко…
– Де там він їх бачив, як з вечора до самого ранку під коморою без-притомний лежав! – озвалась Демчиха. – Не пив би горілки, не проворонив би коней!
– Оце жіночий розум! – сміється Демко. – Начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува?… Еге-ге! Аби здорова на плечах голова! Хто його й зна, в кого більш шкоди лучається, чи у п'яних, чи у тверезих…
– Ні, куме, – кажу, – що правда, то правда: горілка до добра не доведе!
(А сам поглядаю на Демчиху.)
– Авжеж, не доведе, – згоджується Демко. – Треба, бач, міру знати.
– Еге ж, міру! – почала, начебто кепкуючи, Демчиха.
Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, – така була в його не з малих пляшечка жбанком, од якогось турчина, чи що, собі придбав, і дає їй у руки: «Оковитої мені, та хутенько!»
Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що Глушкових коней запопали.
Коли ось і Демчиха з оковитою…
– Ой жінко, – стріча Демко, – тебе б по смерть посилать, то б нажився чоловік…
– А мені здається, що госпося наче на крилах обернулась, – кажу.
(Не те що всміхнулась – і не поглянула на мене.) А Демко бере пляшку і частує мене:
– Вип'ємо, куме, по повній, бо наш вік недовгий! Я, бачите, не дуже ласий на ту горілку, то трохи й осталось у мене в чарці, а Демко зараз підповня:
– Пий, куме, до дна, бо на дні молодії дні!
Нікуди дітись, випиваю, бо як тебе частують, то треба ж не попесь-ки, а по-чеськи… Випиваю, а проте таки доводжу, що та горілка – невірна дівка.
– А невірна, – знов згоджується Демко.
Та до жінки:
– Не покуштуєш, Одарцю? Добра!
– Дякувати! – одвертає.
Сіла оддалік, руки склала, сидить нерухома та пасе нас очима… Аж мені ніяково…
А кумові байдуже – одну випиває, другу наливає…
– Не покуштуєш, Одарцю? То Бог з тобою, серденятко. Пішла, як то кажуть, баба пішки, не буде замішки… До тебе, Свириде…
А тим часом розмова точиться та точиться. Обміркували Глушкову шкоду, згадали, як торік у ярмарку баба скочила на чужий віз та за Буг утікала – запопали її аж по тім боці на березі…
І каже Демко:
– А славно там, поза Бугом! Якби-то спроможність! Якби-то кудою схотів, тудою й полетів! Давно б я поза Бугом гуляв. Неспроможність гіркая! А таки я за Буг виберусь!
Треба вам знати, що кум Демко, аби запорошив трохи око, зараз ладиться у мандрівку. Пам'ятаючи таке, я з ним дуже не змагаюсь, а тільки звичайненько ніби питаю:
– Чи ти бридиш, куме? Оце б ти мав кидати жінку, хазяйствечко?
– А на біса мені та жінка? – одказує. – На біса те хазяйствечко? Одна морока!
Тут Демчиху, мабуть, допекло до щирця, бо аж засичала:
– Авжеж! На біса жінка… Як він рюзумний, то й сам потягне за Буг, а як ще забере з собою кума Свирида, то буде така пара, що й поза Буг не стидко!
(Се так на мене закида гадюку, а я… наче мені невтямки.)
– Що мені той Буг? – править Демко. – Хіба в бога один Буг? З-за Буга я й далі… кудою схочу, тудою й потягну… Еге, Свириде?
– Тягніть, тягніть на здоров'я! – глузує Демчиха. – Аби Гапка не потягнула когось на розправу…
(Знов гадючку на мене закида, а я знов, ніби мені невтямки.) А Демко вже заходжується аж у Палестини.
– Чув я, – каже, – за тії Палестини. Оце ж до тих Палестинів і посуну!
І що йому міцніш у голову уступає, то він далі посува. Вже й поза тії Палестини, хвалиться, втопчу стежку, а з-за Палестинів…
– Може, й під лаву, поруч з кумом Свиридом? – перехоплює Демчиха.
(«А Свирид таки тебе не зачепить, гаспидова дочко!» – думаю.) Й наче не чув, озиваюсь до Демка:
– Як на мене, куме, то я б зроду не залишив своєї господи…
– У Палестини! – править. – У Палестини! І геть-геть за Палестини! В голові йому вже добре бринить… Частує: «До тебе, куме, до тебе,
Свириде!» – а усе сам спожива… А далі, що було остатнє у пляшці, вижлуктав без чарки, нахильцем… І не вгава: у Палестини! у Палестини!
Мені аж бридко стало…
– Які там, куме, Палестини? – кажу. – Нащо вони нам здались?
– Оце ж несогласний Свирид у Палестини, – знов вв'язується Демчиха. – В Свирида така думка, щоб найперш Панамарчука одві-дать…
(Себто шинкаря – тоді у шинку сидів Панамарчук Петро).
Я знов ніби не чую, а вона таки цокотить:
– Несогласний Свирид у Палестини, несогласний… Поведе тебе до Панамарчука… не пустить до Палестинів. А Демко як гримне:
– Не пустить?! Хто не пустить?
Трохи припекло вже й мені.
– Годі вже, куме, з тими Палестинами! – кажу. – Чи ж припада добрим хазяйнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, – доводжу, – хазяїну не блукать, а придбать…
А він на мене:
– Зась!
– Як то, – питаю, – зась?
– Зась! Зась! – репетує. – Не дам у кашу собі дмухать!
– Таке? – кажу.
– А, мабуть, «таке»! – сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче… Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:
– Ой Свириде, не баріться та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила, та такий, як з заліза… І коцюба в її справна… Ой, не баріться…
А Демко таки не вгава:
– Зась! Зась! Не дам собі в кашу дмухать! Хоче знятись з лави, та несила – наче прикипів… А Демчиха аж танцює:
– Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.
Горобець маленький, а сердечко має… І не те що горобець, і святий часом скривиться… Надозолила мені катова дзундзуриха.
– А пожди, – кажу, – дам я тобі й макогона, і коцюби!
Та впрост до неї…
А вона скок до дверей та з хати… А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, – бо до ката було там в неї усячини понастановлено, – а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку… Я й не схаменувсь, як випхався…
Постояв, постояв, полапав трохи двері – двері в їх славнії, дубовії – та й повернув на греблю: хай тобі риба й озеро!
Іду та гадаю: нащо то господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав'язує!
Ось і гребля. А зоряно так, що, здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: він сидить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.
– А що, – кажу, – бісику, чого се такеньки зажурився? Зітхає ва-женько. Питаю:
– Гірко, бісику?
– І-і! – одказує.
Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». «А що, – думаю, – сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, а дома Гапка дожидає… Виглядала-виглядала, а далі вже годі… Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить… Тихесенько потягну я двері… Га! Чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме, варитиме… Пізно прийду – не помилує, й раніш прийду – не помилує, то нехай вже прийду пізно».
Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив'яли, – у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило, І знов питаю:
– Гірко, бісику? А він знов:
– І-і-і!
– А хіба ви вчора народились, – кажу, – не знаєте, що на світі більш смутку, як радості… Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться… А ви таки не вдавайтесь у тугу, киньте лихом об землю. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа – колись і виясниться.
– Не виясниться! – каже.
– Чому так? Нема, – доводжу, – непереходячого на божому світі, нема повсічасного, навічного, – або перейде, або привикнеш. Он, слав-лють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип'ячій смолі не велика придоба.
– Що те ваше пекло? – сумує. – Що та ваша кип'яча смола! Жарти…
Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.
– Як підкладати угілля, – кажу, – та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.
– Та ваша пекельна смола – ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!
Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились. А я йому:
– Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернику поколе та й реве до бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.
Аж підскочив:
– Які?
– А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру крестьянську, щоб ви й попоорали і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому, а вдома нічим голодну душу по-живити…
Махнув лапкою, ніби: «Нікчемні твої ліки!» Та й буркнув:
– І не такої вона мені завдавала! Наче мене у тім'я стукнуло: «Вона!»
– Що ж то за «вона»? – питаю.
– Жінка. За жінкою пропадаю! – признається.
– Еге! Се вже непереливки! – Згадалося, знаєте, яка та сіль в оці, ті жінки…
– Жінка? – перепитую.
– Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!
– Оце, – кажу, – щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде, як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м'якенька, як шовкова.
– Як ваша Гапка? – всміхнувсь, та так, наче вкусив. (Сказано, бісик, то добре зна, де торкнуть!)
– Що та моя Гапка, – кажу, – як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.
– Хвастик з вас! – і знов всміхається. – А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?
(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться.)
– Що ж, – згоджуюся, – може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.
Він важенько зітхнув і почав:
– Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, – тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить – далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона – там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся – не надивлюся, не наговорюся… Ой та й година ж була! Як згадаю, то аж…
Та й умився сльозами.
– Самий мед? – питаю.
– Мед! – плаче. – Мед! Ой мед! Такий… такий… мед… такий…
– Та годі вже, – впиняю (бо не впини закохання, то він і поки світу сонця той мед смакуватиме у споминку). – Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?
Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.
– Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? – соромлю його. – І сорому немає!
– А я ж їй годив! – плаче. – А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!
– Як то, – питаю, – ви на своїй шиї її возили? Як то в'и переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать – чихніть та розказуйте.
Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку головкою та й знов розказує:
– Забажала вона, – розказує, – світу провідать. Ніжки, каже, в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене дуже кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…
Вона ще каже, а я вже долі лежу й шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце…» І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься – знов порхну так, що аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько!» Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька…
Та знов у плач.
– Що ж вона? – питаю.
– Розгнівалась. «Зателепа! – гнівається. – Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!»
Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.
– А ви ж що їй на те?
– Я прошу: серце, вибач мені…
– Та й моторяка ж з вас! – сміюся. – «Вибач, серце!» Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!
– Як свою Гапку?
Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…
– Що вам та Гапка на заваді? – кажу. – Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй «вибач, серце», а вона?
– Одвертається та кепкує: «Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки». А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав та, благаючи, й кажу: «Рад би для тебе надвоє перерватися». А вона тоді: «Ану, перервись надвоє!» Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.
– Вжахнулась? – питаю.
– Не вжахнулась! – зітха важенько. – «Оце і всього того дива? – кепкує. – Що то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!» Я зараз начетверо…
– Вдовольнили кралю?
– Не вдовольнив… «Чому, – каже, – не навосьмеро?»
– Ви навосьмеро?
– Я навосьмеро…
– Догодили-таки?
– Подивилась й зморщила носок… «Що то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! Тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться…» Пішла і… заспівала…
Далі вже й не промовить – придушив його жаль, як зашморгом.