Посиділи мовчки, – він, смакуючи своє лихо, а я – роздумуючи та розгадуючи… Боже, боже! Що та жінка може! 1 котра ж найущипливій стає сіллю в оці, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестьян-ська. Хрестьянин, хвалить бога, не пекельного роду, не приділяно йому Господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки проб'є душу… Роздумався я отакечки, розгадався та, трохи позітхавши, почав всміхатись: «Не всі дома, – всміхаюсь, – у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поздоров нас, Боже, пишемось непроторенні дурні! Часом нікчемнійш ми від того витороплюватого бісика…»
А бісик як гримне на мене:
– Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!
Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі – бо сиділи ж рядком, – та й на його:
– А чого се ти, навіжене чортеня, гримаєш на мене, як на свого чортового батька?
– Бо хвастик з тебе! Хвастик! Хвастик! – скиглить, наче його завійна ухопила.
– А от, – кажу, – як попаду я тебе за твої бісові ріжки, то йоти вони й стриміли…
І таки б я його повчив, так неохота, бачте, поганитись…
– Зажди, – кажу, – зажди, дам я тобі… І не чує, так розпаливсь, та все:
– Хвастику! Хвастику!
– Як ти, – кажу, – дурне бісеня, за мою добрість, що я тебе пожалів, отак на мене визвірився, то пропадай ти із твоєю гаспидською жінкою. Яке наварив, таке й поживай: не буде тобі від мене ніякої ради ані поради.
– Давай раду! – верещить. – Давай, бо хваливсь, що даси… До того ще почав лаятись, та так погано, що й москаль, здається, його б не переміг, та так клене, що й найязиката перекупка мусила б сховатись під лаву. А сам так і сікається в вічі, як оса… Спом'янув і Гапчин макогін: «Нехай тобі (нібито мені) довіку Гапчин макогін голову товче, а ти щоб похилявсь та тільки белькотав: "Гапуню, серце! Гапуню, рибко"…»
«А бодай ти скис!» – думаю, а тим часом потрохи все далі й далі від його посуваюсь… бо вже й надокучило мені каляться з нечистою силою… та й до того ще й така думка: чи не доведеться мені за цю пекельну кумпанію возить попа в решеті? Та й кажу:
– Не дурно, – кажу, – в нас говориться, що як хочеш позбутись приятеля, то нагодуй його голодного або пожалуй та запоможи ного лиху. Мабуть, і у вас, бісів, такий самий звичай… Отака твоя дяка за мою ласку? За мою добрість?…
Він ніби трохи засоромився – покинув лаятись і схопив у лапки свою дурну голову, наче вона йому розпадається з туги. А я, вважаючи, що він втихомиривсь, зразу гонів на двоє геть від його. Так постерегло кляте чортеня.
– Га! Ізраднику! Втікать!
Та до мене, а я між старі верби, та скоком на пеньок, та з пенька черк на вербу, та з верби й захрестився наокруги.
Як він заскавучить, як заскиглить, боже мій! Світе мій! І тудою звивається, і сюдою – хоче до мене присікатися, та ба! – нічого не вдіє – захрещено… Тільки дурно мордується…
Та й мордувалося ж скажене бісеня! І скаче, і тупоче, і по землі качається, і вгору пнеться, копитцями і толочить, і риє, ріжками і довбає, і креше, зубами ляска, аж поза річкою лунає, очима вже по-мотлошив мене і пожер… Крутиться, вертиться, скавучить, скиглить, свергоче, виє, стогне… А з самого таке полум'я приска, неначе стонадцять кіп смоляного віхтя палає.
А я умостивсь собі на вербі, й байдуже мені: нехай, думаю, турецький син мордується! Я спокійненько та гарненько пересиджу, поки на світ благословиться, – а заспівають півні, нечиста сила слизне, тоді поберусь додому… бо таки вже час…
Посидів я трохи, подивився, потішивсь; далі й надокучило мені. Одно – невелика честь на гіллі стриміти, а друге і те, що треба ж і стерегтись трохи, бо нечиста сила каверзна: часом таке тобі утне, що й довіку чмихатимеш… І що далі, то все мені гірш та гірш надозолює… До того ще й жалкувати ні на кого, тільки на свій дурний розум; надало змилуватись над тим навіженим пекельником! Я, бачте, такий чоловік – м'якушка, що нехай де яка пригода, або журба, або смуток, то зараз там мої й жалощі… Отже ж і пожалував, бодай його хрінова мати жалувала!
А час хоч не стоїть, та й не летить крилами. На небі зорі аж скачуть і такого їх, наче хто раз у раз з кошиків підсипа; молодик ніби все ще вгору підбивається, соловейко не вгава – щебече… Коли ще на те світання благословиться!
І така на себе досада мене допікає, що якби се не я, а хтось інший, то б до ладу його вичубив. Зітхаю важенько та думаю: «Гриць наварив, Гриць і поживай!»
Тільки що я собі теє промовив, мене наче вхопило: годі панькатися з тією принукою! Удостачу тієї підгнети! Не хочу! Не буду! Раз мати родила!
Обхрестивсь, та й беркиць з верби впрост на гаспидові ріжки. Несамовито загарчав гаспид… Земля наче луснула… застугоніла… Загуло, за-вихтирило… Усе пішло обертнем… Та як черкне мене вгору, то я фуркнув, як з лука… І понесло мене, наче степові пухи… Несе-несе-несе… та все околіями, аж геть поза Трощанські гаї, поза Сорочий Брод, поза Гайворонський степ, та поза якісь кручі, та яруги, та бескиди… Та як бехнуло, то аж трохи не на три цалі у землю мене втрощило… Схаменувсь помалу, підводжусь, роздивляюсь… Се ж я у проваллі поза млином! День вже такий, як бик, тичба людей гомонить коло греблі, а Гапка надо мною молитвочку вичитує… Сказано, жінка; тут би дякувати госпо-деві, що визволив чоловіка з напасті, а вона нарікати, та гудити, та кепкувати… І що ж ви думаєте, досі не йме віри! «П'яницям, – наполягає, – кат зна що верзеться…» Себто я п'яниця… Та до того як візьметься свої докладки докладать та вигадки вигадувать – бодай не снилось! То я вже і не змагаюсь, а як той побідаш, що сіяв ячмінь, а жінка йому: «Гречка!» – згоджуюся й я: «Нехай буде гречка!»
Панас Мирний
Казка про правду і кривду
Не в нашій стороні, не за нашої пам'яті й не за пам'яті наших дідів та бабів, а давно-давно… за царя Гороха, та за солом'яного бога, та за князя Хмеля, коли людей було жменя… або ще й людей тоді не було, – як появилися на світ двоє дівчаток-близняток.
Земля тоді була пустельна. Ні билиночки на ній не росло, ані травиночка не красила її чорної кори; ніяка звірина не оставляла свого сліду на ній, ніяка птиця не оголошувала своїм співом та криком німого повітря. Ніщо тоді на ній не жило, не родило, й сама вона – холодна та слизька – каменюкою була… Сірі тумани снували по ній, темні та непроглядні хмари огортали й крили від ясного сонця; дрібні дощі поло-сували її і вдовж, і вшир, і впоперек.
Тоді саме вони родилися. Зачало їх Ясне Сонечко, поливали й ростили дощові води, напували свіжії роси, буйні вітри гойдали їх на своїх легесеньких крилах, а блідолиций Місяць і зорі ясноокі доглядали їх тихого спокою…
І виросли вони всьому світові на диво. Стрункі та гонкі, як тії тополі, гнучкі, мов лози над водою, білолиці, як в садку лілеї, ясноокі, мов зорі по небу; заговорять – увесь світ усміхнеться, наче тая скрипонька заграє.
Увесь світ любив тих дівчаток-близняток. Вони не знали, що то таке ворожнеча й згода, що добро, що лихо, що моє, що твоє; бо все було їх – не ділене, не шматоване. Не маючи чоловічої облуди, як ті янголята, носилися вони понад землею, поринали в темних хмарах, хапали блискавиці руками й, граючись, кидали одна на одну. Або спускалися на темну землю, ховалися у густих туманах, перелітали з скелі на скелю й перегукувались через яри одна до одної. Коли їм обридало плескатися на дощі, лазити по слизьких скелях, вони знову вилітали за хмари і, обгорнувшись веселкою, сушилися на ясному сонці, виспівуючи голосні пісні. Увесь світ заслухувався їх пісень: вітри затихали, ясні зірочки підтягували їм, а блакитне небо раз у раз одкидало від себе голосну луну, котра, неначе в бубон, бухкотіла в його синій намет… Красне Сонечко стояло серед неба і, усміхаючись, прискало на них золотими іскорками. Вони хапали ті іскорки в жмені й розсівали їх по всьому світу… Так іноді невеличкі діти пересипаються жовтим пісочком. То була весела забавка, весела й всьогосвітня, бо весь світ, дивуючись на них, бавився їх іграшками…
…Минуло чимало часу; багато літ уплило, віків чимало минуло, а їм було і не в примітку. Веселі та безжурні, носились вони по всьому світу, не знаючи лиха та ворогування ні між собою, ні між ким другим.
Аж ось одного разу Ясне Сонечко, натомившись світити за цілий день, пливло до спокою.
– На добраніч, мої голуб'ята, – сказало воно, – стеліться мерщій; пора спати.
– На добраніч, мамо, – одказали вони. – Спочивайте собі, нам і панотець Місяченько посвітить.
– О, я знаю, чого йому любо так рано висвічувати! – буркнуло Сонце. – Стеліться мерщій; я сьогодні його не пущу від себе, нікому вам буде світити. Хай лишень хоч одну нічку та всьогосвітня повія попоникає, дожидаючи старого перелесника!
Дівчатка глянули на матір гнівну, червону; переглянулися між собою й усміхнулися.
– Що се мати плеще таке, і не розберемо нічого, – промовили одна до одної.
– Мамо! Мамо! Що се ви таке казали? – спитали в Сонця.
– Зостарієтесь швидко, як усе будете знати, – сердито відказало воно й прикрикнуло на них: – Стеліться, кажу, мерщій!
Дівчаточка розлетілися в різні сторони, ухопили за краї чорну хмару й, скрикнувши: – Ану, пора слатися! – струснули її.
Надулася, заклуботала чорна хмара, посипалися з неї огненні блискавиці, загув, заторохтів грім, а град так і пороснув на землю.
– Ого! Скілько його набралося! – скрикнули дівчатка. – Добре, що догадалися струснути, а то воно муляло б у боки… – І, ще раз струснувши, підлетіли вгору й спустилися якраз посеред хмари.
– Бач, як пухко та м'яко тепер, – обізвались, пірнувши аж на саме дно.
– Уже, мамо, послалися. На добраніч вам! – скрикнули далі, потягаючись.
Сонце скоса глянуло на них, позіхнуло й закрило натомлені очі. Зразу непроглядна темнота обняла весь світ; небо потемніло…
– Ану, сестриці! Де ви забарились? – гукнула Вечірня Зірка, вискакуючи перша на краї неба. – Нам час настав, пора погуляти! – І, весела та ясна, вона окрутнулась кругом себе, немов обдивлялася, чи до лиця то їй її убори.
А убори були дорогі та пишні: з золотої парчі плахта, оксамитова червона свита, а на голові віночок з самоцвітного каміння.
За нею, немов хто торбину розв'язав з горохом і сипнув ним по небу, посунули зорі. Ось Віз заскрипів і покотився геть-геть; вибігла Квочка з своїми дітьми… «Кво-кво!» й розпустила їх кругом себе. Поважно виплив Павич, розгортаючи хвоста на всі боки; Хрест засвітив, засіяв; а там ще та ще… одна по одній – і не потовпляться.
– А що, чи всі зібралися, сестриці? – спитала Вечірня Зоря…
– Усі! Усі! – одказали зірочки.
Вечірня Зоря вдарила в долошки й окрутнулася. її сестриці, побравшись у боки, пішли кругом неї. Немов вітер зимою серед степу закрутив веремія, так заходили зірочки кругом Вечірньої, вимахуючи руками та притупуючи ногами… Були такі, що пустилися й навприсядки, небо аж гуло та бухкотіло: такого вони віддирали гопака.
…Дівчаточка-близняточка не спали. Вони загадалися над тими чудними словами, які сьогодні їм Сонце-мати сказало. Що воно то за слова такі? Уперше зроду їм доводиться їх чути. Уперше зроду доводиться бачити матір якусь чудну та дивну. Що з нею сталося? Дарма про їх ігри, що завели зорі, байдуже про їх співи, танці, їм було важко… А се зразу вони почули – об серце щось стукнуло.
– Що там таке? – разом скрикнули вони й запримітили невеличкого черв'ячка, завбільшки з шашіль, що, підкравшись, ущипнув їх злегенька.
– Ти хто такий? Відкіля? – спитали його.
– Я? – прогугнявив черв'ячок, піднімаючи вгору свою непримітну голівку, й хижо зареготався слизьким ротом. – Я? А ось я зараз скажу, хто я такий! – І, се кажучи, звернувся свердликом і, уп'явшись у серце, почав його точити.
Дівчаточка несамовито скрикнули, так їм стало боляче та трудно.
– Ага, дізналися! – зареготався знову черв'ячок і почав розказувати: – Я – Сум, мій батько – Гнів, а мати – Темнота. Ми – Світові вороги. Колись ми з ним у миру жили, поки ваша мати – Сонце – нас не зрадила, Видюща – вона задалася завислива та ненажерлива, хотіла над усіма старшинувати… Все їй, та їй, а другим нічого. Чи обносимося ми, убір панотець, що заправляли нами, почнуть справляти – вона вибирає собі щонайкраще та найясніше: чи їсти сядемо – хапає шматки найласіші. Ніхто другий і слова не каже, а вона так і присне вгору, так і зіб'є бучу! Кому-кому найбільше діставалося від неї – моїй матері. Вони собі зроду підсліпі вдалися; треба дуже близько до чого підійти, щоб побачили. От Сонце й глузує з того. Вхопить оце смачненький шматочок, усе з його ласе та сите висмокче, а недоїдок та обгризок у руки їм тиче. Мати візьмуть та до рота, а воно як зарегочеться! А за нею й другі. Довго терпіли батько той глум, а то раз і не витерпіли. Дуже вже розходилося їх серце. То вони як запалили його навідліг рукою, аж перевернулося сердешне Сонце… Та як схопиться, як наробить репету та до панотця… Так і так: за тими сліпородами мені життя немає! Клепало-клепало, наклепало завбільшки з гору. Кликнули панотець батька. – Як це, – кажуть, – ти таке вчинив? – Батько правуватися, та й тут не здержалися, почали дужче, ніж абияк, балакати. А панотець як скрикнуть: «Цить, – кажуть, – горлатий! Ти ще й на мене руки здіймеш?
Прикувати його зараз до стовпа, та так, щоб він і не ворухнувся!» От зразу де не взявся Огневик, що огнем заправляє, – він одного поля ягода з Сонцем: обоє на наш рід іродом дишуть, – тягне кузню за собою: пута в сто пуд, молотки в тисячу… Як махне, як вдарить по ковадлу, – так іскри й сиплються!.. А його підручні вже батькові й руки скрутили, до стовпа привели…
Мати як почула, що батька мають кувати, та до Огневика, так йому в пику й впилася! А він тілько що вийняв з горен пута гарячі, аж білі – як махне ними, та матір по обличчю – тілько зашкварчало та мати нестямно скрикнули! Аж до панотця в горниці той крик досяг! Вибігли панотець на крик… А тут таке лихо скоїлося: в матері очей як не було, тілько один попілець посипався! Тоді панотець дуже-дуже розгнівалися. Зараз Огневика за те, що випік матір очі, навіки під землю запроторили; там він у тяжкій неволі й досі конає. Нас з Сонцем поділили: йому дали володіти світом вдень, а нам уночі. Тобто щоб ми ніколи не стрівалися. Здається, чого б більше? Ніт же, таке задалося лукаве. Коли літечко тепле настане, все оживе й зрадіє, тоді воно як почне гріти, як почне світити – та ту сердешну нічку переведе до того, що вона коротша заячого хвоста стане. А зимою, не бійсь, як настане віхало та мороз лютий, що аж очі видавлює, тоді воно заховається собі та й рутить… Уже півдню треба б бути, а воно задає такого хропака, аж небо гуде. Йому добре: спить собі, а ти ходи кругом світу, стережи його по холоду та завірюсі. Уже задалося! Та й се б ще нічого. Ніт же, ненажерливе, йому й сього ще мало. Випрохало в панотця собі у пару нашого-таки парубійка – Місяця. Що то був за козак бравий, поки не знався з тією ягою, – білолиций та чорнобривий, а голова кучерява-кучерява!.. Ніт же, як почало його золити, як почало волосину по волосині смикати та висмикало так – зовсім дідом став: голова, як те коліно!.. А що була за пара нашій Вечірній Зорі! Він і тепер усе за нею жалкує. Та й вона його любить. Мати таки іноді й зведуть їх докупи. Як збіжаться, то вже не наговоряться й не налюбуються: одно одному як у вічі не вскочить! Ну, а ті осоружні зайці-брехунці, що нашим і вашим слугують – Волосожари паскудні! – взяли та й набрехали Сонцеві, що вони всяку нічку збігаються докупи та судять його; що то буцім мати їх зводить… Ото воно й розпалилось сьогодні, немов його дрік укусив. Достанеться тепер бідному Місяцеві! Бач, який час, а його й досі не видно… В трьох окропах визолить його, змочить!
– Так ба-а… що воно! – тільки й промовили здивовані дівчатка, як Сум зразу так і зник; не вгледіли, де й дівся.
…Час був вже пізній. Дівчаточка глянули на небо. Стоять зорі, виморені та витомлені, тільки сонними очима лупають; інші, повившись невеличкими хмарками, й прикорхнули. Одна нещасна Вечірня Зоря не спить: перейшла аж на другий край неба. Стоїть сумна-невесела, заглядає за гору. – Немає, не видко! – промовляє так гірко, як не плаче… Горе безталанній Зіроньці! А лукаві Волосожари вискочили з-за гори та зиркнуть на неї, зарегочуться та й знову сховаються за гору. Бідна Зіронька за смутком нічого того не бачить: ухопилась за обличчя біленькими рученьками та голосить-голосить!