Заздрість люта щипає Кривду за серце, поїдом їсть, спокою не дає. Хочеться їй усе те, що Правда поробила, виполонити, та силоміць нічого не вдіє. От і почала вона до неї хитрощами підходити.
– Сестро! – каже. – Як у тебе все гарно на землі – тихо та любо: є де спочити, є на чому очі звеселити, – не то, що в мене. Одно – бовтається та бісова калюжа: і вдень не гуляє, і вночі не спочиває.
– То виходь, – каже Правда, – сестро, до мене. Я не бороню тобі гуляти, тільки не роби шкоди.
От Кривда і вийшла на землю, а Правда така рада! Взяла сестру за руку, водить її по всіх усюдах, показує місця красні. У Кривди й очі розбігаються.
Обдивилася Кривда все і назад вертає.
– Гарно, – каже Правді, – гарно в тебе, як у раю тому! От тілько чого тобі нестає: нема в тебе нічого живого. Я б на твоєму місці польоту-шок різних розвела, побігунців всяких наплодила, щоб повсякчас славили вони твою працю!
– Я б, – каже Правда, – й зробила те. Як же його зробити?
– Еге! А хочеш – навчу?
– Навчи, сестрице! Навчи, голубко! – аж пада коло неї Правда.
А Кривда й каже:
– Знаєш, – каже, – сестро, що колись нам розказував Сум про дядька Огневика?
– Пам'ятаю.
– За тридев'ятьма глибинами та за тридесятьма днами живе він, сердешний, в тяжкій неволі конає. Сам огняний – огнем і живе: огонь їсть, огонь п'є, огнем і дише… Колись я гуляла по глибинах безодніх, опускалася аж на саме дно. І чую – під дном тим щось гуркоче-стукоче, аж дно вгинається-двигоче. От я припала до дна ухом, слухаю – що воно. А там шкварчить, шипить та гамселить! Я візьми постукай та й гукни: – Легшенько, – кажу, – легшенько! Чи бач, – кажу, – як розходилися – покою нікому немає! «А ти хто такий?» звідтіля глухо доходить до мене. – Хто б я, – кажу, – не була, а ви чого там такий гармидер підняли? Глядіть, – кажу, – як доберусь до вас – знатимете, хто я! «Ану, – каже, – доберись, доберись. Як то ти доберешся?…» Знаєш: дратує мене. – Не дратуйте мене, – одказую їм, – бо я Чорториєві як накажу – зразу він до вас докрутиться. А як добереться, то глядіть, щоб, бува, й душами не наложили! «Накажи, – регоче, – накажи. Ми ще йому звідсіля й помочі дамо…» Взяло мене, знаєш, зло. Прикликала я Чортория: «Крути дно!» А він зразу беркиць догори ногами! Угородив свої роги в землю та як поверне, так і забулькотіло навкруги. «А що, – питає звідти, – вже почали?» – Почали, – одказую, – починайте й ви! – Коли це – як загуде, як бухне! – кругом усе так і затремтіло… Раз! Удруге! Утретє! Дно так ходором і ходить, устояти не дає. А Чорторий з цього боку одно крутить, одно крутить, аж вода піниться-булькоче. А це – як скрикне Чорторий, як ухопить мене щось, як підніме вгору, так я і опинилась поверх води. Дивлюся: мій Чорторий у хвилях головою мотає та кричить-кричить! А так гін з троє від мене, серед пінявого моря, десь узялася гора висока-страшенна; на самому шпилі дірка, і звідти щось дише. Дише-дише, аж вода кругом кипить, а воно не перестає… Вергає піском, камінням, слинить шевською смолою, вонючою парою дух забиває… Коли це – вилазить з дірки страшенна вогняна голова, показує довгого-довгого язика й регоче-регоче… «А що, – каже, – злякалась? та й мене налякала, нехай всячина… Ачхи-и!» і як чихоне, так димом та попелом і покрилася. «Оце, – каже, – видно, трохи води в ніс набрав, що так закрутило. А давно вже я з водою знався, давно і світа бачив. Іч, який став! Ану, вище підсунуся та погляну». Та й почав вилазити. Кругом огонь так і паше, а він лізе. «Оце, – каже, – яка мала дірка. Ану – роздайся!» Та стук у боки гори ліктями!.. Так гора ходором і заходила: лущить, роздається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, ноги звішав, з ніг гаряча смола ллється. «Отак, – каже, – саме добре. Щото давно світа не бачив – як радісно серце забилося! А тут тепер перемін – перемін… Що то таке?» показує на землю. – Земля, – кажу. «Чого ж вона, – питає, – така зелена та пишна?» Так і так, – розказую йому все, як жили колись, як тепер живемо. «То ти, значить, мені й родичка», далі каже. «Я, – каже, – Огневик, рідний брат твоєї матері; ти, значить, мені племінницею доводишся». – Може, – одказую, – й так. «Еге, – каже, – так, так… Спасибі тобі, що ти хоч нехотя допомогла мені, старому, світа побачити; я вже думав – сконаю в тій глухій неволі. Я тобі, – каже, – поки й мого віку, дякувати за це буду. Я б тобі й тепер оддячив, та не знаю чим». – Он, – кажу йому, – сестра моя на землі яких собі іграшок наробила, а мені, – кажу, – ні з чого. «Ні з чого? – питає. – А візьми лиш грудку глею». Я взяла. «Ліпи з неї, що хочеш». А я розплескала-розплескала ту грудку та й кажу: – Вже! – думаю що то воно буде? «Уже? – пита. – А ке сюди!.. Держи, – каже, – в руках, я дихну». Та й дихнув на ту грудку. А та грудка як затріпається та плюсь із рук у воду… Дивлюся – невеличка рибонька у воді грає, срібна луска, золоті пірця… Так і біга біля мене, так і ходить; я за нею, а вона від мене; я від неї, вона за мною… Плещемося у воді, граємося, а дядько регоче. «Оце, – каже, – тобі й іграшка. Схочеш, – каже, – ще чого, скажи мені: зараз буде. А тепер, – каже, – прощай, бо довго не бувши на свіжому повітрі, чогось мені моторошно стало». Та й посунувся вниз і дірку шевською смолою зверху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не доходило…
– To у тебе, – пита Правда, – й рибонька є? А покажи мені, яка вона?
– Добре, – каже, – сестро, ходімо до берега.
Пішли. Кривда плюснула у воду та як заплеще в долошки, кличе рибку.
А рибонька з глибу й виплила. Сама невеличка, очиці червоненькі; срібна луска на ній так і грає, золотими пірцями водицю перебиває.
Угледіла Правда та й не стямилася… Все їй своє: зелені долини, пишні квіти, ліси буйні – все те зразу померкло, спротивіло; все це рибонька собою заслонила, від любого й дорогого очі одвернула. Скрикнула тоді Правда, до Кривди повертаючись:
– Сестро! – каже, – що хоч бери, тілько намнож мені життя на землі!
А Кривда їй і одказує:
– Нічого мені, сестро, не треба. Дозволь тілько мені купно з тобою тим, що намножимо, володіти, над усім живим і свою волю мати.
– Добре, – каже Правда, – хай буде так, як ти кажеш.
От згодилися, ото й почали вони з землі всяку всячину ліпити.
Правда ліпить метеликів цвітних, бджілок та комашок всяких, а Кривда – пташок-польотушок, звірів-гризунів, зайчиків-лапанчиків, бобрів-стрибунів, кротів-вертунів. Наліпили їх цілий ворох. Правда, не довго думавши, понесла їх до дядька Огневика, і той удмухнув кожному життя.
Зразу все те і розкотилося по всій землі… Правдиві ж сотворіння нікому нічого: метелики тілько літають по квіточках та набираються краси з них, різні комашки лазять по травиці та п'ють свіжу росу, а Крив-дине сотворіння накинулося на луги зелені, квіти пишні, ліси буйні: лист гризуть, корінь січуть, стовбур точать… Наробили такого дешпоту на землі, що страх! Усе знівечили, усе попсували. Дійшлося до того, що й їсти вже стало нічого. Нараяла Кривда одно одного їсти. І от кинулися пташки ловити метеликів та дзьобати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна; одно одного підсідає, стереже, де б його краще згарбати. Наплодилися всякі бойовики: коти-ки-братіки, лисиці-сестриці, вовки-сіроманці, ведмеді-небреді… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався.
Тоді Правда побачила, як її Кривда обійшла, та так гірко засмутилася, а Кривда рада-рада!
Отоді саме знайшовся й Чоловік. Правда як угледіла, так і кинулася до його.
– Тепер, – каже, – лукава сестро, все тобі віддаю, припоручаю все. Одного тільки його не віддам. Виховаю його та вигляджу, напою його серце чаром-любов'ю, натопчу його голову розумом добрим, натхну в його душу правду святую і настановлю царем на землі. Хай усім заправляє, над усім володіє.
От і почав Чоловік порядкувати на землі. Зараз зробив такий наказ: щоб ніхто нікого не зобиджав, щоб всі в миру жили.
Коли на другий день доводять Чоловікові, що ніхто його наказу не хоче слухати.
– Як не хоче слухати? Хто не хоче слухати? – скрикнув Чоловік.
– Так і так, – кажуть йому. – Ведмідь коня розірвав, вовк вівцю задрав, собаки зайця розметали, лисиця курей поїла, кури траву поклювали… – Всяке чим-небудь переступило його наказ.
– Ведіть мені злочинців на суд! – скрикнув Чоловік.
Нагнали винуватих з усякого роду й плоду, – всяке чим-небудь провинилось, закон переступило.
– Як ви сміли, сякі-такі, не послухатися мого наказу? – пита грізно Чоловік.
– Царю наш, розпоряднику наш! – повинилися перед ним злочинці, – винуваті ми, ніде правди діти. Тільки ж і ти нас розсуди по правді, по закону: як нам жити, чим годуватися? Ми ж усі з голоду помремо, а як нам з голоду помирати, то краще повели нам голови поодтинати.
От і почав Чоловік думати та гадати, як тих винуватих розсудити. Правда на одно ухо йому шепче:
– Суди! Карай! Як вони сміли таке вчинити, других зобиджати, другим життя коротити? Хіба вони те життя давали їм?
А Кривда з другого боку в друге ухо нашіптує:
– Ану, – суди! ану – карай! Кого ж ти будеш судити? Кого карати? Усіх повинно судить – всі винуваті… Всіх виполони до ноги, до коліна!.. Яке ж ти маєш право їх виполонювати? Хіба ти їм життя давав?… А жити їм як? Годуватися чим? Хіба вони винні, що такими вродилися?… Ну – перероди їх, перероби!
Подумав-погадав Чоловік, розкинув думками і сяк і так: і покарати б, щоб не робили злочинства… Та чим же вони винуваті, що такими вродилися?… Махнув рукою та й звелів всіх випустити і не сказав нікому нічого…
На одно тільки здався перший Чоловік. Більше винуватив тих хижаків, що одно другого їли, ніж тих, що травою годувалися. Ті життя другим коротили, а ці їли, що сира земля ростила. І взяв він всіх гризунів та шипунів під свій призор, до свого догляду, боронив од хижаків. Намножив черед всяких, сам став пастухом.
Зажив перший Чоловік, на всю губу зажив. Переганяє череди з долини на долину, з одного випасу на другий, скотину множить і сам множиться. Діждав він багато синів і дочок, онуків і правнуків, дожив до старості – старий та древній!
І от чим більше він жив та старівся, тим більше почали клопотати його думки: «Що буде, як його не стане? Як те життя свого коліна впорядкувати, щоб не було між ними сварки та бранки та лихого розладдя?… Поділити? – думав він. – Розійдуться вони по всій землі широкій, розтечуться по країнах далеких, позабувають, якого роду й плоду і, стрінувшись, почнуть ворогувати… Не ділити, зоставити вкупі? На кого ж їх зоставити, на кого припоручити? Припоручити на якого сина – другі будуть ремствувати, а на всіх разом – не помиряться».
Пристали до нього Правда та Кривда, кожна своє доводить. Кривда радить: поділи!.. Правда рає: не діли… Не знає чоловік, що йому робити, так і вмер, не зробивши нічого.
Як умер та поховали його, то зараз усі сини й зійшлися на раду:
– Що робити, як їм бути?
От самий старший і каже їм: – Брати мої милі! Вмер наш батько, не зоставивши нам розпорядку ніякого… Як тепер будемо жити?
– Як жити? – питають другі. – Ну, кажи!
– По-моєму, – каже старший, – як жили, так і жити вкупі.
Мовчать менші, тільки голови посхиляли.
– Укупі? – замовив підстарший. – А хто ж буде старшинувати та розпорядок давати?
– Та вже ж хто старший, то не менший, – каже найстарший брат.
– То себто ти? – спитався підстарший. – Що ж ти за цяця така, що нами будеш верховодити? – скрикнув він.
– А ось яка я цяця: раніше родився від тебе.
– То що, що ти раніше родився!.. А в нас хіба не один батько був? Не одна мати родила?… Чого ж ми будемо тобі коритися?
Другі собі гудуть:
– Справді, справді! Одного батька однакові діти. Чого ж одному все, а другому нічого. Почали змагатись.
– Ну, як хочете, так і робіть, – каже старший брат.
– А як, – кажуть, – робить? Ось як зробить: ділиться – всіх порівну ділить, щоб нікому не було завидно.
Почали ділитись. Лічать, ділять, дивись – одно зостається лишнє або кому одного недістае. Як ти поділиш, як помириш? Усяк кричить: «Моє!», або: «Мені не стало!»
Знову почали змагатись. Спершу змагались на словах, а далі дійшло діло й до бійки. Устав рід на рід, коліно на коліно, розпочали січу душогубну, згубу самосічну; вибили народу чимало, вигубили цілі роди, ви-полонили цілі коліна. Зосталося небагато нащадків, що розтаскали начисто добро батьківське й порозтікались мерщій одно від одного в різні краї, несучи в своєму серці ненависть люту та ворожнечу тяжку на тих, від кого одрізнялися…
Так та Кривда знайшла ярміс приступити й до Чоловіка і через його вже опанувала всім світом.
Марко Черемшина
Сльоза
Скільки разів возьме кріпкии мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студе-ний вітер і мороз, що шпарами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити о милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.
– Ненечко дорогенька, – лебеділа Маруся, – нині Святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лекшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечір разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передучора ви самі про те згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви вже кажете, що навесні мож буде її викупити, то вже най і так було би. За-
робимо й викупимо, коби здоровля. Позвольте ж мені, ненько, з нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди радили, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я борзенько вернуся.
– Та студінь надворі, – простогнала Кравчиха.
– Я ваші чоботи взую – хоч великі вони, але я соломою випхаю. Добре, ненечко?
– Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студінь сніги…
– Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.
Вже не мучила дальше питаннями хорої матінки, тільки зробила, як думала: накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала. От вже таки добре з полудня. Взимі який вам то день? Сюди-туди обернешся, та й вже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею до неньці полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стежками піду, то скоріше зайду», – думає собі. А тут сніг засипав стежки, що й сліду не видко, їй про те байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг йде та йде, а мороз бере дужіше, чим рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діраву, стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник-сніг сиплеться у її подерті чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й вже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чолі виступив піт і в тій самій хвилині замерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Дрожачии голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько приодітий чоловік перейшов случайно коло неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе зайде у твому ледарстві», – сказав він та й пішов дальше, значить, не доміркувався Марусиного безвихідного положення, її ридання стає щораз тихіше. Студінь для неї меншає. В її серці робиться гарячо, любо… Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обіймає вона її за шию та просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а легше вам стане».