Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. В селі радість, гомін. Вечірні світла так і сяють на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг йде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні вогонь не береться. Тому чимало здивувався, коли нечаяно побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу.
– Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи.
– Я не звичайна пластинка, я сльоза.
– Сльоза?! – повторив ангел.
– Я сльоза вбогої дівчинки Марусі, – говорила дальше пластинка.
– Тої Марусі з синіми очима?
– Так. Ті сині очі зронили мене он там в полі серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає небога. Поратуй її, ангеле! Це ж вечір радості – не смутку, терпіння, смерті!
– Добре, сейчас, – відказав ангел.
Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. Послушний вітер поніс чим скоріш пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір'я, щоб повеліти слугам внести житняний сніп до хати. Вітер приліпив пластинку на його лиці. Він увійшов з нею до хати. Зачалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напитків.
Пластинка стопилася і потекла сльозою прямісінько в пугар, що в нього наливав собі пива господар-багач. Він випив налите вино, а з ним і Марусину сльозу.
– Недобре се вино, – сказав він, – навчу я того купця, щоб знав, яке вино мені дається! – Сказав та й посумнів чогось-то. А родина п'є те саме вино та й нахвалитися не може.
Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати. Вже з півгодини минуло, а він ще не вертається.
– Де отеє пішов батько? – питаються себе здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.
– Се Кравчишина Маруся, – каже він до родини, – трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертався з міста. Стояло, біднятко, а й думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мене заболіло за нею серце, тим (побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, ніби плаче, та й то вже остайніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її.
– У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити, – порадила жінка.
На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті і розповідала, як орудувала в місті.
Зворушений багач занявся хорою вдовою, як би своєю матір'ю. До себе враз з донечкою забрав і хліба й до хліба всього дав. Хора Кравчиха трохи Підвелася з ліжка. Вона об усім дізналася від багача. Очі сльозами зайшли. То сльози радості й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:
– Ненько дорога! Звідки се для нас добро взялося? Чи не сон се?
– Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло сю людську ласку.
– А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла загріти.
– Ти ж і загріла ним мене, любочко моя дорога, сиза.
І досі ще ніхто не знає, що то все зробила Марусина сльоза.
Григорій Квітка-Основ'яненко
Підбрехач
Дуже недобре діло брехати! «Брехнею, – кажуть люди, – світ пройдеш, та назад не вернешся». Брехун собі ворог і людям зло робить. Усякий зна сю правду, одначе усяк бреше. Не нарівно: один бреше на усі заставки, інший бреше потрішку, оглядаючися; а усе недобре діло брехати. Хоч ти на півпальця збрешеш, а лиха наробиш на ввесь вік. Оглядітеся лишень круг нас, на кого карлючка закарлючиться? Оттой як сватався, так казав, що в нього дві слободи і грошей повні комори: одурив дівчину, пішла за нього та й плачеться по увесь вік, бо не тільки нічим содержуватися з діточками, та, глядіть лишень, чи є що кусати! Другий позича гроші, божиться: «Через год, – каже, – віддам», а год минув – не тільки рост, та й істе пропало! Інший каже: «Давайте попереду грошики, я вам мудрих книжок понаписую». Грошики зчистив, а за книжками хоч і не приходьте. «Цур дурнів, – каже, – одурив вас, буде з мене, слухайте ось вам кумедії…» Та як усе розказувати, як, хто і коли збрехав, так і до світу не перекажеш їх. Ми тільки подумаймо об тім, що недобре діло брехати; недобре для себе, а другому такого наробиш, що й не відчитаєш нічим! Ось слухайте.
Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка годяща, була хазяйка, роботяща, мала й худобинку; а Пархім теж парубок голінний – хоч куди. Остап, нічого робити, каже:
– Добре, піду, аби б товариша зиськати.
Зострівся з Самійлом.
– Зділай милость, Петровичу Самійло, – каже Остап, – іди зо мною підбрехачем за Пархома до Хіврі.
– Та чи зумію лишень, – каже Самійло, – зроду не був у сім ділі.
– Та воно не трудно, – каже Остап, – я буду починати брехати, а ти підбріхуй; звісно, як старости брешуть про парубка, за кого сватають, а без брехні вже не можна! Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть, то й закінчаєм діло, зап'ємо могоричі, а молоді опісля нехай живуть, як знають!
– Добре, Остапе, зумію, піду добуду паличку і зайду за тобою, – сказав Самійло і потяг додому.
Зібралися старости, як довг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки, пішли до Хіврі.
Увішедши у хату, помолилися, хазяїну поклонилися і почали казати законнії речі про порошу, про князя, про куницю і звели на красну дівицю.
Добре усе. Старі Хіврині усе слухають, далі почали розпитувати, що є у молодого.
– Та у нього чимало є чого, – каже перший староста.
– Де-то чимало? – каже підбрехач. – У нього усього є багацько.
– Єй волики.
– Та які волики? Таки настоящі воли.
– Єй овечата, – почина перший староста.
– Та які овечата? Таки настоящі вівці, – підбрехує Самійло.
– Єй хатина.
– Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, просторна.
– І у господарстві не дуже кому дає волі.
– Та таки і ніякому. Сам усім орудує і що хочеть, те й робить.
Хіврині старі аж плямкають, що таке добро достанеться їх дочці, та й почали питати, хто іменно парубок.
– От, коли знаєте, Пархім, – сказав Остап.
– Терешкович, Понура, – договорив Самійло.
– Е! Себто той кривий на ногу? – спитала мати Хіврина.
– Та він так, трошки, храма на одну ногу, – сказав перший староста.
– Де-то храма? І не на одну, а він і обома не здужа ходити, – підправив підбрехач.
– Та трохи чи не косий? – пита батько Хіврин.
– Та так, косенький, на одно око, – каже староста.
– Де-то вже на одно? І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить, – доповнив підбрехач.
– Та він щось горілку часто вжива? – питається батько.
– Так, вип'є потрошку, коли та коли, – каже Остап.
– Де-то вже коли та коли? Таки повсякдень, і таки не потрошку, а п'є, поки звалиться.
– Та, кажуть, щось там нашкодив, так чи не буде йому біди? – допитується батько.
– Яка там біда? Може, провчать трошки, – сказав староста.
– Як то можна трошки? Його так гарно кат кнутом попоб'є та й на Сибір зошлють, – закінчив підбрехач…
Після такої розмови що батькові та матері Хівриним робити? Випровадили нечестю старостів і трохи чи й не позивали ще за бешкет, що за такого жениха приходили сватати їх дочку. А на парня пустили славу, що й повік не збув!
Дуже недобре діло брехати!
Микола Гарін-Михаиловський
Книжка щастя
Була колись на світі (а може, є ще й досі) маленька, потерта, брудна книжка. У цій книжці була прихована чарівна сила. Хто брав її в руки, той робився добрим, веселим, гарним, і головне – той починав любити всіх і лише й думав про те, як би й усім було так само добре, як і йому. Купець не обдурював більше, багатий дбав про бідних, великий пан більше не думав, що він не помиляється і що в його голові може вміститися весь світ. І все тому, що той, хто тримав чарівну книжку, любив у цю хвилину інших більше, ніж себе. Але коли книжка раптом випадала з рук того, хто тримав її, він знову починав думати тільки про себе і нічого більше не хотів знати. І якщо книжка ще раз потрапляла на очі, її відкидали ногами, а то й за допомогою щипців кидали у вогонь. Книжка неначе згоряла, всі заспокоювались, але оскільки книжка була чарівна, то вона згоріти ніколи не могла і знову потрапляла комусь на очі.
Одного разу було веселе свято. Усі, хто міг, раділи. Але маленький хворий хлопчик не радів. Його завжди мучили всякі хвороби, і давно вже весь світ здавався йому аптекою, а всі незнайомі люди лікарями, які зненацька почнуть силою напихати його різними гіркими ліками.
Ніхто цього не любить, і ось чому хлопчик, тоді як усі діти веселилися, йшов, гуляючи зі своєю нянею, такий же сумний і нудний, як і завжди. У нього була велика важка голова, яка перетягувала його, і тому йому легше було дивитися вниз, і, можливо, внаслідок цього він і побачив маленьку брудну книжку. І хоча няня й тягла його за руку вперед, він усе-таки наполіг на своєму й підняв книжку
Він тримав її, і що міцніше притискав до себе, то веселіше ставало у нього на душі. Коли він прийшов додому й побачив маму, він закричав радісно: «Матусю!» – і побіг до неї. І хоча дорогою вискочив тато, який читав у цей час одну дуже розумну книжку про те, як треба поводитися з дітьми, і гукнув сердито своєму вередливому синові: «Хіба не можеш не кричати?» – хлопчик не образився і зрозумів, що тато кричить тому, що в нього немає такої самої книжки, яка була в нього.
І тітка, побачивши його веселого, не змогла стримати свого захоплення, підбігла і стала його так боляче цілувати, що іншим разом хлопчик знову б розплакався, але тепер він тільки сказав:
– Люба тітонько, мені боляче, пусти мене, будь ласка!
І хоча тітка ще дужче від цього почала його шарпати, він терпів, бо розумів тепер, що тітка любить його і сама не тямить, що робить йому своєю любов'ю боляче. Коли хлопчик нарешті прибіг до матері, він показав їй свою книжку і сказав щасливий, присідаючи і зазираючи їй в очі:
– Книжка…
Мати не знала, звісно, яка це книжка, але вона бачила, що син її щасливий, а чого ж більше матері треба? Вона захотіла тільки ще додати йому трохи щастя і, погладивши його по голові, лагідно мовила:
– Любий мій хлопчику…
Справді, хлопчик був дуже щасливий, і, коли няня, укладаючи його спати, взяла була в нього книжку, він так почав плакати, що няні довелося повернути йому книжку, і хлопчик так і заснув з нею.
А вночі до нього прилетіла чарівниця фея і сказала:
– Я фея щастя. Багатьом я давала свою книжку, і всі були щасливі, коли тримали її. Але, коли я брала знову її від них, вони не хотіли ще раз приймати цю книжку від мене. Ти, маленький хлопчику, перший, котрий захотів узяти її назад. І за це я тобі відкрию таємницю, як зробити всіх щасливими. І хоча ти ще дуже маленький хлопчик, але ти зрозумієш, бо в тебе добре серце.
А що саме цього хотів хлопчик, бо така вже була сила чарівної книжки, то він і сказав феї:
– Люба феє! Я дуже хочу, аби всі, всі були так само щасливі, як я: і мама, і тато, і той стельмах, який сьогодні приходив найматися на працю, і та старенька, яка, пам'ятаєш, ішла і плакала тому, що їй нічого їсти, і той хлопчик, який просив у мене милостині… всі, всі, добра феє!
– А коли б для того, аби всі були щасливі, тобі довелося б умерти?… Хочеш знати таємницю?
– Хочу!
– Тоді ходімо!
І прекрасна фея простягла хлопчикові руку, і вони пішли.
Вони вийшли на вулицю і довго йшли. Коли місто залишилося позаду, фея показала йому вгору, і хоча було темно, але там, на вершечку гори, високо-високо, яскраво горіли вікна чарівного замку.
Фея нахилилась до хлопчика і сказала:
– Ось що треба зробити, аби всі були щасливі. Там, у цьому замку, спить зачарована царівна. Аби всі були щасливі, треба її розбудити. Але це не так легко: сон царівни стереже злий чарівник. Ти бачиш перед нами ту велику дорогу, освітлену вогнями, що йде просто в гору? Бачиш, скільки йде цією дорогою дітей? Багато хто з них іде туди, в замок, щоб розбудити царівну, але ніхто не розбудить! Це чарівна дорога: у міру того як вони підіймаються в гору, їхні серця кам'яніють, і, коли вони приходять нагору зі своїми кам'яними серцями, вони забувають, навіщо прийшли, і злий чарівник голосно сміється і кидає їх у вигляді каменів он у той темний бік, звідки чути ці крики, плач і стогони.
– Це хто кричить?
– Ті, які ходять у темряві і в багні. Вони кричать, бо їм страшно і нудно в темряві, кричать, бо вони в багні, бо хочуть їсти, кричать, бо сподіваються, що прокинеться царівна і почує їхні голодні крики. Злий чарівник сміється і кидає їм замість хліба кам'яних людей, які, падаючи, убивають їх, а вони, не бачачи в темряві нічого, думають, що це каміння летить на них з неба чи хтось з-поміж них-таки кидає його, і тоді вони вбивають один одного.
– А навіщо чарівник так робить?
– Він повинен їх мучити, тому що тільки цим темним місцем і можна вийти на дорогу, що веде до замку, на дорогу, над якою вже не владна сила чарівника. Але про це ніхто не знає, і поки там і темно, і брудно, і страшно – всі хочуть потрапити на ту освітлену, але зачаровану дорогу. Якою хочеш іти дорогою? Чи тією, де темно й брудно і немає таких розкішно вбраних і веселих дітей, які йдуть цією великою просто в гору дорогою?
– Цією, – хлопчик показав у темний і брудний бік.
– Ти не боїшся? Там злі діти, вони ходять у темряві туди й сюди і, не знаючи дороги, кричать і вбивають одне одного; там може вбити тебе камінь чарівника. Підеш?
– Так.
– Ходімо.
Вони пішли, і хлопчик побачив навколо себе страшні обличчя злих дітей.
– Діти! Йдіть за мною! Я знаю дорогу!
– Де, де?
– Сюди, сюди, йдіть за мною!
– Але хіба є інша дорога, крім тієї, якою йдуть ті щасливі діти?
– О, ні, тією дорогою не йдіть. За мною йдіть!
– Але ти, як і ми, йдеш без дороги?
– Ні, тут є дорога… Ідіть… зі мною фея.
– Е, дурний ти хлопчисько, ми втомилися, і ми хочемо їсти… У тебе є хліб?
– У мене є книжка щастя.
– О, та він геть дурний… затопчімо його в багно з його дурною книжкою!
– Хочеш, полетимо звідси? – нахилилася до хлопчика фея.
– Ні, не хочу… Вони затопчуть мене, але ж книжка залишиться тут… Це добре, люба феє, і ти того, хто підніме її, поведеш далі, чи не так?
Хлопчик не чув, що йому відповіла фея: злі діти вже кинулися на нього… Вони думали, що затоптали і хлопчика, і його книжку. Але книжку знайшли інші й пішли далі, а коли всі розійшлися, фея підняла хлопчика з багна, обмила його й віднесла в замок до царівни.
Він не помер, він спить там у замку поруч із царівною, і йому сняться гарні сни. Добра фея розповідає їх йому, коли прилітає з брудної і темної дороги, якою хоч тихо, а всі йдуть і несуть книжку щастя до зачарованого замку.
І коли принесуть нарешті книжку – прокинуться царівна і хлопчик, загине злий чарівник, а з ним зникне і морок, – і побачать тоді люди, що для всіх є щастя на землі.
Нові звуки
Йому багато дано!..
Він народився, ріс у пишному замку, оточеному чудовими садами. Він князівський син, багатий, молодий, сильний, вродливий. А до того ж він обдарований незвичайним талантом: він скрипаль. Ще в ранньому віці, ледве тримаючи маленькою ручкою смичок, він видобував із скрипки дивовижні звуки. Батьки, упадаючи всією душею коло нього, щиро піклувалися про хлопчика. Він ріс, як ніжна квітка в теплиці: ні бурі, ні грози, ні негоди.
Нарешті!
Він виріс. Він знаменитий. Яке щастя! Він – гордість усього свого князівського роду. Вельможі в захваті від його виконання. Знатні жінки одна з поперед одної хочуть упасти йому у вічі. Марно! Він гордий, неприступний і безтурботний. Та ось у серце його вкралось кохання. Як ніжний напій, воно зігрівало, веселило і запаморочувало голову. Довго мовчки милувався він красунею. Врешті, не витерпів. Освідчився і… був знехтуваний. Ким знехтуваний? Бідною дівчиною, квіткаркою, котра коли-не-коли заходила в замок.
Хлопець на всі ласки, на всі запевнення, що безмежно кохає її, діставав одну відповідь:
– Обманиш!
– Що це означає?!
– Ти не розумієш, що означає обман?
– Ні!
Дівчина недовірливо похитала головою. Він справді не розумів. Народжений у багатстві, він змалечку нікого і нічого не потребував.