Принц поселився в жалюгідній комірчині поряд зі свинарнею. До вечора він змайстрував горщик і прикрасив його бубонцями. Коли в ньому варили їжу, бубонці дзвеніли, награючи пісеньку. А якщо потримати над парою руку, можна було дізнатися, що кожен житель міста готує сьогодні на обід!
Одного разу принцеса разом з фрейлінами пішла на прогулянку і почула чудову музику. Вона навіть зупинилася: це була та сама мелодія, яку вона вміла награвати на фортепіано!
– Який освічений свинопас! – сказала вона. – Запитайте у нього, скільки коштує цей інструмент!
Одна з фрейлін пішла на чорний двір.
– Скільки ти хочеш за свій горщик? – запитала вона свинопаса.
– Десять поцілунків принцеси! – відповів той.
– Це неможливо! – обурилася фрейліна.
– Дешевше не вийде!
– Скільки він просить? – нетерпляче запитала принцеса, коли фрейліна повернулася.
– О, це жахливо! – вигукнула фрейліна.
І пошепки переказала принцесі слова свинопаса.
Принцеса розгнівалася, але тут знову почувся дзвін бубонців, і грали вони так чудово!
– Чи не візьмеш ти десять поцілунків від моїх фрейлін? – звернулася принцеса до свинопаса.
– Е, ні! – відповів свинопас. – Горщик коштує рівно десять поцілунків принцеси!
– Нечема! – сказала принцеса. – Станьте навколо, щоб нас ніхто не побачив! – веліла вона фрейлінам.
Фрейліни обступили її, свинопас отримав десять поцілунків принцеси, а принцеса – горщик.
Цілий вечір і наступний день горщик був на вогні, і незабаром принцеса і фрейліни дізналися, що готується на кожній кухні міста. Фрейліни стрибали з радості:
– Ми знаємо, у кого сьогодні суп і млинці, а в кого каша й котлети!
А свинопас тим часом змайстрував калаталку, яка могла грати всі
танці, які тільки є на світі.
– Я ніколи не чула нічого кращого! – зауважила принцеса, прогулюючись садом. – Запитайте свинопаса, скільки він хоче за цей інструмент.
– Сто поцілунків принцеси! – відповів свинопас.
– Він жахливий! – сказала принцеса і пішла доріжкою геть, але раптом передумала.
– Добре! – сказала вона. – Я дам йому десять поцілунків, як і вчора!
Проте свинопас не погодився.
– Сто поцілунків принцеси! – повторив він фрейліні. – Якщо ні – калаталка залишиться у мене.
І знову фрейліни обступили принцесу, а свинопас почав її цілувати.
– А це що таке біля свинарні? – запитав імператор, вийшовши на балкон. – Що це знову вигадали фрейліни! Треба піти подивитися!
Він спустився в сад, підкрався до фрейлін, але вони лічили поцілунки і тому його не помітили.
– Це що таке?! – закричав імператор, побачивши, що свинопас цілує принцесу. – Що за жарти?! – І пожбурив у них черевиком. – Забирайтеся геть! – закричав імператор.
Він дуже розгнівався і вигнав принцесу і свинопаса зі своєї країни.
– Яка ж я нещасна! – плакала принцеса.
А свинопас зайшов за дерево, стер з обличчя чорну фарбу, скинув брудний одяг та шапку і постав перед принцесою у своєму колишньому вбранні.
– Ти не захотіла вийти заміж за чесного принца! – сказав він. – Ти не зрозуміла, які чудові соловей і троянда, а свинопаса цілувала, щоб отримати дурні іграшки! Так тобі й треба!
І він пішов у своє королівство.
Маленький Тук
Жив-був маленький Тук. Туку доводилося няньчити свою сестричку Густаву, яка була набагато меншою за нього, і разом із тим вивчати уроки, а ці дві справи ніяк не виходили одночасно. Бідолашне хлоп'я тримало сестричку на колінах і співало їй пісеньки, намагаючись вивчити завдання з географії. На завтра задано було вивчити всі міста в Зеландії і знати про них усе, що тільки можна.
Нарешті повернулася його мати, яка ходила кудись, і взяла Густаву. Тук – бігом до вікна та до книжки, і читав, читав, аж мало не осліп: у кімнаті ставало все темніше і темніше, а матері не було за що купити свічку.
– Он іде стара прачка, – промовила мати, дивлячись у вікно. – Вона й сама ледве ходить, а тут ще доводиться нести відро з водою. Будь гарним хлопчиком, Тук, побіжи та допоможи бабусі!
Тук зараз же побіг і допоміг, але, коли повернувся в кімнату, було вже зовсім темно. Довелося йому лягати спати. За ліжко Тукові правила стара дерев'яна лава зі спинкою і з ящиком під сидінням. Він ліг, але все не полишав думати про свій урок: про міста Зеландії і про все, що розповідав про них учитель. Треба було б йому ще раз прочитати урок, та було вже пізно, і хлопчик сунув книжку собі під подушку: він чув, що це чудовий засіб для того, щоб краще запам'ятати урок, хоч надто покладатись на нього, звичайно, не можна.
І ось Тук лежав у ліжку і все думав, думав… Раптом хтось поцілував його в очі і в губи – він у цей час і спав і нібито не спав, – і він побачив перед собою стареньку прачку. Вона ласкаво подивилася на нього і сказала:
– Гріх був би, коли б ти не знав завтра свого уроку. Ти допоміг мені, тепер і я допоможу тобі. А Господь не залишить тебе без своєї допомоги ніколи!
Тієї ж миті сторінки книжки, що лежала під головою Тука, зашелестіли і почали перевертатися. Потім пролунало:
– Куд-куда!
Це була курка, та ще з міста Кеґе!
– Я курка з Кеґе! – І вона сказала Тукові, скільки в Кеґе мешканців, а потім розповіла про битву, яка тут відбувалася, – це було навіть зайве: Тук і без того знав про це.
– Коррамба! – і щось гупнуло.
Це впав на ліжко дерев'яний папуга, що правив за мішень у товаристві стрільців міста Преєте. Птах сказав хлопчикові, що в цьому місті стільки ж мешканців, скільки у нього рубців на тілі, і похвалився, що Торвальдсен був свого часу його сусідом.
– Буме! Я славлюся чудовим місцем розташування!
Але маленький Тук уже не лежав у ліжку, а раптом опинився верхи на жеребці, який рвонув у галоп. Він сидів позаду вирядженого лицаря у блискучому топхельмі,[1] з розмаяним на вітрі султаном. Вони проїхали ліс і опинилися у старовинному місті Вордіпґборзі. Це було велике і повне руху місто; на пагорбі міста височів королівський замок. Вікна в ньому яскраво світились, адже в замку давали бал. Король Вальдемар танцював у колі розкішних молодих фрейлін.
Та ось настав ранок, і, ледве зійшло сонце, місто з королівським замком розтануло, вежі зникли одна за одною, і наостанок на пагорбі залишилася тільки одна вежка, а саме містечко стало маленьким, бідним. Школярі, що поспішали до школи з книжками під пахвами, говорили: «У нас у місті дві тисячі мешканців!» – але насправді їх стільки не було.
Маленький Тук знов опинився в ліжку; йому здавалося, що він марить наяву; хтось знову стояв біля нього.
– Маленький Тук! Маленький Тук! – почулося йому. Це говорив маленький морячок, нібито юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»
Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім'ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.
– Не забудь про стани! – сказав король Роар.
Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторінку в книжці! Перед хлопчиком стояла старенька полільниця, вона прийшла з міста Cope, – там трава росте навіть на площі. Вона накинула на голову і на спину свій сірий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, ішов дощ.
– Так! – сказала вона і розповіла йому про забавні комедії Хольберга, про короля Вальдемара та єпископа Абсалона, потім раптом уся зіщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, і заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро і тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жінкою. – Треба одягатися відповідно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Моє місто схоже на пляшку: увійдеш у горлечко, звідти ж треба і вийти. Раніше воно славилося чудовою рибою, а тепер на дні «пляшки» – червонощокі хлопці; вони вивчають тут різні премудрості: грецьку, єврейську… Ква!
Хлопчикові почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобіт по болоту: все той самий звук, одноманітний і нудний, під який Тук і заснув міцним сном. І добре зробив.
Але й тут йому наснився сон, – інакше що ж усе це було? Блакитноока, білява і кучерява сестричка його, Густава, раптом стала дорослою чарівною дівчиною, і, хоча ні в неї, ані в нього не було крил, вони полетіли разом у повітрі над Зеландією, над зеленими лісами і блакитними водами.
– Ти чуєш крик півня, маленький Тук? Кукуріку! Ось із бухти Кеґе полетіли кури! У тебе буде пташиний двір, великий-превеликий! Тобі не доведеться бідувати! Ти, як мовиться, уб'єш бобра і станеш багачем, щасливою людиною! Твій будинок височітиме, як вежа короля Вальдемара, буде багато прикрашений такими ж мармуровими статуями, як ті, що створені поблизу Преєте. Ти розумієш мене? Твоє ім'я облетить увесь світ, як корабель, який хотіли відправити з Корсера, а в Роскілле – «Пам'ятай про стани!» – сказав король Роар – ти говоритимеш добре і розумно, маленький Тук! Коли ж нарешті зійдеш у могилу, спатимеш у ній тихо…
– Як у Cope! – додав Тук і прокинувся.
Був ясний ранок, він нічогісінько не пам'ятав зі своїх снів, та й не треба було – нічого заглядати вперед.
Він схопився з ліжка, взявся до книжки і швидко вивчив свій урок. А стара прачка просунула в двері голову, кивнула йому і сказала:
– Спасибі за вчорашнє, голубчику! Хай Господь здійснить найкращий твій сон.
А маленький Тук і не знав, що йому снилося, зате знає це Господь Бог!
Комірець
Комірець давно вже досяг шлюбного віку, але нареченої в нього не було. Одного разу його кинули у прання разом із панчішною підв'язкою.
– Які ви граційні та гарні! – розсипався в компліментах комірець. – Такої краси я ще ніколи не бачив. Ви дозволите з вами познайомитися?
– Не варто! – відрізала підв'язка.
– А де ви живете?
– Я прошу вас, не треба зі мною заговорювати! – белькотала підв'язка.
– Але бачити таку красуню й мовчати – неможливо! – увивався коло неї комірець.
– Ах, ви не могли б залишатись на місці? – вигукнула підв'язка. – Ви точнісінько як справжній чоловік!
– Я ще й денді! – додав комірець. – У мене шевська підставка і гребінка є!
І хоча щасливим володарем цих аксесуарів був не він, а його господар, комірець не переставав вихвалятися.
– Відійдіть! – наполягала підв'язка.
– Недоторка! – відгукнувся комірець.
Аж ось його вийняли з таза, накрохмалили, а коли висох, поклали на прасувальну дошку, взяли гарячу праску…
– Вдовичко! – перейшов комірець на праскову плитку. – Я весь палаю від вашого дотику. Будьте мені за дружину!
– Ах ти, обідранець! – Праскова плитка пихато пройшлася по комірцю.
Комірець трохи зносився по краях. Ножиці були покликані підрівняти їх.
– Ви, певне, відома балерина? Бач, як гарно витягуєте ніжки! Людям з вами не зрівнятися! – привітав комірець новий об'єкт свого вподобання.
– Так і є! – відповіли ножиці.
– Вам личить бути графинею! – розійшовся комірець. – Я можу запропонувати вам лише господаря-денді, шевську підставку і гребінку, але як би я хотів дати вам графство…
– Сватів засилаєте?! – розгнівались ножиці і покраяли його.
– З наречених залишилася тільки гребінка! – підсумував комірець. – Міледі, у якому чудовому стані ваші зубки!.. Чи входив до ваших планів законний шлюб?
– Авжеж! – відповіла гребінка. – Я заручена з шевською підставкою!
– Заручені? – розлютився комірець.
Позбувшись останньої претендентки, він роздумав одружуватись.
З часом комірець разом з іншим ганчір'ям опинився на паперовій фабриці. Це був справжній салон для різношерстого товариства; тонке полотно традиційно трималося подалі від грубого. У кожної ганчірки була сила-силенна історій, не кажучи вже про хвалькуватого комірця.
– Скільки в мене було наречених! – нахабно брехав він. – Проходу не давали, адже підкрохмалений я здавався завзятим денді! У моєму розпорядженні були особисті шевська підставка і гребінка. О, моє перше кохання – зав'язка: тонка, ніжна, м'яка! Бідолаха кинулася через мене в таз! А одну вдовичку я довів просто-таки до кипіння… Досить було її кинути – і вона почорніла з горя! А балетна прима… вона завдала мені глибокої рани, чортиця! Моя люба гребінка так сохла за мною, що залишилася без зубів! Мені й справді є що згадати!.. Але найближче до серця я взяв учинок підв'язки, тобто зав'язки, що кинулася через мене в таз.
я не без гріха!.. Саме час мені почати життя з чистого аркуша! Збулося, як він того й хотів: усе ганчір'я перетворилося на білий папір, а комірець, як завзятий хвалько, – на цей самий аркуш.
Метелик
Надумав метелик одружитися. Звісно, з найгарнішою квіточкою.
Він розглянувся: квіти трималися на своїх стеблинках скромно, як справжні наречені. Але як вибрати з цього розмаїття найкращу?
Втомившись перейматися цим, метелик підлетів до польової ромашки. Французи називають її Маргаритою. Вважається, що вона придатна для ворожіння. Так і є. Закохані обривають її пелюстки: «Любить? Не любить?»
– Матінко Маргарито, польова ромашко! – звернувся до неї метелик. – Ви знана ворожка! Хто моя суджена?
Але ромашка стиснула пелюстки і нічого не сказала: адже вона сама була нареченою, тож не стерпіла «матінки». Метелик так і полетів ні з чим з твердим наміром самому шукати ідеальну квітку.
Цієї весни вдалися проліски і крокуси.
– Гарні, – похвалив метелик, – але їхній красі бракує зрілості!
Метелик, як і решта молодих хлопців, віддавав перевагу дещо старшим панночкам.
Роздивившись анемони, він визнав їх гіркуватими. Фіалки здалися йому занадто сентиментальними. Тюльпани були дуже розчепурені. Нарциси – простачки. У липового цвіту забагато родичів. Яблуневі квіти дуже легковажні – не для шлюбу. Зате горошок він уподобав: біло-рожевий, повнокровний і витончений одночасно, він, безперечно, стане прикрасою кухні. Метелик майже вже запропонував одружитися, коли помітив поряд із нареченою стручок з усохлою квіткою.
– Хто це? – поцікавився метелик.
– Моя сестра, – зізнався горошок.
– А отже, і ви в майбутньому, – мовив метелик, і тільки його й бачили.
Наступними на ярмарку наречених були квітки жимолості. Але їхні видовжені жовті обличчя лише налякали жениха.
Пори року змінювали одна одну, а метеликові пошуки так і не увінчалися успіхом. Осінь подарувала йому нові квіти в ошатних убраннях, але метелик зупинив свій вибір на кучерявій м'яті.
– Вона не може похвалитися квітами, але вона – самі пахощі.
Проте м'ята відхилила його сватання:
– Залишімося друзями. Адже ми немолоді. Хто ж одружується на схилі віку?!
Хтозна, якби метелик не перебирав нареченими, може, і не залишився б до старості літ бурлакою…
Дощі і заморозки не змусили себе чекати. Піднявся вогкий вітер. Погода не для прогулянок в літньому вбранні. Метелик залетів у натоплену кімнату і там наздоганяв літо. Але довго він не витримав!