– Я жадаю сонця, свободи. Я душу дияволові продам за найпоганішу квітку! – мовив метелик, розпрямив крила і вдарився об шибку.
Його відразу ж помітили, захоплено ахнули і на шпильці посадили в коробочку з іншими дивовижами.
– Відтепер я сиджу на стеблинці подібно до квітів! – міркував уголос метелик. – Чи про це я мріяв? Але є ілюзія одруженого статусу: теж міцно сидиш.
– Жалюгідна втіха! – схилили голівки кімнатні квіти.
«Кімнатним квітам довіряти не можна! – вирішив метелик. – Вони дуже багато що перейняли у людей».
Найпрекрасніша троянда світу
У саду однієї могутньої королеви були зібрані квіти усіх пір року, всіх частин світу. Та найбільше тут було троянд, улюблених квітів королеви, троянд усіх сортів і видів – від дикої і колючої шипшини із запашним листям до найгарніших троянд Провансу. Вони плелися по стінах палацу, обвиваючи колони й вікна, пробиваючись у коридори, і тягнулися аж до стель палацових покоїв. Яка чарівна багатоманітність запахів, форм і барв була в саду королеви!
Але в самому палаці панували смуток і горе. Королева лежала на смертельній постелі; лікарі пророкували їй близьку смерть.
– Єдиний засіб урятувати королеву, – мовив один із лікарів, – принести їй найпрекраснішу троянду світу, емблему найчистішої любові. Королева не помре, якщо побачить цю троянду, перш ніж закриє очі навіки.
І ось усі від малого до великого кинулися до постелі королеви з найрізноманітнішими трояндами, але, на жаль, серед них не було тієї, яка б дарувала їй зцілення. Та троянда квітнула в садах любові! Але якою саме вона була?
І співаки співали про найпрекраснішу троянду світу, але кожен співав про свою. Тоді кликнули клич по всій країні, звернулися до всіх сердець, що б'ються любов'ю.
– Ніхто ще не назвав справжньої троянди! – мовив мудрець. – Ніхто не вказав, де вона квітне. Не з труни Ромео і Джульєтти, не з могили Вальборги виросла вона, – хоча троянди з їхніх могил вічно даруватимуть солодкий аромат у переказах і піснях, – не із закривавлених мечів Вінкельріда, не зі священної крові, що бризнула з грудей героя, який поліг за батьківщину свою, – хоч і немає смерті солодшої за цю, немає троянди червонішої, ніж пролита за вітчизну крові! І не їй присвячує своє молоде життя людина, що проводить роки за роками, цілі дні і довгі безсонні ночі, доглядаючи за магічною трояндою науки!
– Я знаю, де квітне та троянда! – мовила щаслива мати, що прийшла до постелі королеви з маленькою дитиною на руках. – Я знаю, де треба шукати найпрекраснішу троянду світу – емблему вищої, найчистішої любові. Вона квітне на рум'яних щічках моєї гарненької крихітки, коли вона, підкріпившись сном, розплющує веселі оченята і з любов'ю та ніжністю усміхається мені!
– Ця троянда прекрасна, але є ще прекрасніша! – мовив мудрець.
– Авжеж, набагато прекрасніша! – мовила одна із жінок. – Я бачила її. Священнішої за цю троянду немає на світі, але вона була бліда, як пелюстки чайної троянди. Я бачила її на щоках королеви; вона зняла свою королівську корону і ходила всю довгу, нестерпну ніч, заколисуючи своє хворе дитя, плачучи над ним, цілуючи його і молячись за нього, як тільки може молитися мати в години страху за свою дитину!
– Священна біла троянда скорботи, велика влада її, але все-таки це не та троянда!
– Я бачив її, найпрекраснішу троянду світу, бачив перед вівтарем Господнім! – мовив благочестивий старий єпископ. – Вона сяяла, як світле обличчя ангела. Молоді дівчата йшли до причастя, щоб поновити обітницю, дану під час хрещення, і на їхніх свіжих щічках квітнули червоні і білі троянди. І ось перед вівтарем стояла одна молода дівчина; всію душею, повною небесної чистоти і любові, підносилася вона до Бога. Ось вона – чистісінька, вища любов!
– Благословенна така любов, але все-таки ніхто не назвав ще найпрекраснішої троянди світу! – мовив мудрець.
Раптом до кімнати увійшов маленький синок королеви; в його очах бриніли сльози, щоки були вологі; він ніс у руках велику розкриту книгу в оксамитовій оправі зі срібними застібками.
– Мамо! – мовив хлопчик. – Послухай, що я тільки-но прочитав!
І дитя сіло коло ліжка хворої і прочитало з книги про того, хто добровільно помер на хресті ради порятунку всіх людей, навіть ради поколінь, які ще не народилися!
– Немає понад цю любов!
І щоки королеви зарожевіли, очі широко розплющились: вона побачила, що з аркушів книги виросла раптом найчудовніша троянда світу, жива подоба тієї, що виросла з крові Христа, пролитої на хресті!
– Я бачу її! – мовила вона. – І довіку не помре той, хто бачив цю троянду, найпрекраснішу троянду світу!
Нове вбрання короля
Жив колись король, який найбільше за все любив нове вбрання. Сталося так, що до міста, де жив король, приїхали двоє шахраїв. Вони назвали себе ткачами й оголосили, що можуть виткати кращу в світі тканину. Вони казали, що вбрання, пошите з неї, стає невидимим для будь-якої людини, яка жахливо дурна або сидить не на своєму місці.
Король зрадів і звелів дуже добре заплатити шахраям за те, щоб вони швидше виткали чудесну тканину.
Шахраї вдавали, що працюють до пізньої ночі, вимагали найтоншого шовку та найчистішого золота, але на їхніх верстатах нічого не було. Вони тільки прикидалися, що тчуть нитки, яких не існувало.
Король хотів подивитися на їхню роботу, але відразу ж злякався, що не побачить чудової тканини. А виказати себе дурнем або таким, що не годиться для свого місця, йому не хотілося, от він і послав до шахраїв свого чесного старого міністра.
Міністр прийшов до шахраїв і нічогісінько не побачив!
«Невже я не годжуся для свого місця? Невже я дурний? – злякано подумав він. – Ні, не можна зізнаватися!»
– Як це прекрасно! – сказав старий міністр.
Посилав король до шахраїв і інших міністрів, але всі вони запевнювали, що прекраснішої тканини та вправніших майстрів ніколи не бачили.
Незабаром усе місто обговорювало чудову тканину. І от сам король наважився нарешті подивитися на неї.
На верстатах не було жодної нитки, а шахраї з усієї сили робили вигляд, що працюють!
«Невже я не годжуся для свого місця?» – злякався король.
– Як гарно! – сказав він.
І всі придворні закивали головами і сказали:
– Ця тканина прекрасна, ваша величносте! Зшийте з неї вбрання до завтрашньої процесії!
І король надав кожному з шахраїв звання придворного ткача.
Цілу ніч шахраї вдавали, що знімають тканину з верстатів, ріжуть її ножицями, шиють голкою без нитки, і нарешті сказали, що вбрання готове!
– Поміряйте вбрання, ваша величносте! – сказали шахраї.
Король роздягнувся, і шахраї вдали, ніби надягають на нього нове вбрання, застібають камзол, поправляють мантію…
– Як вам личить! Як чудово сидить! – на один голос сказали придворні.
А король крутився перед дзеркалом.
– Я готовий до процесії, – сказав король.
Король крокував на чолі процесії, а люди на вулицях міста казали:
– Нове вбрання короля і справді неперевершене!
Ніхто не хотів зізнатися, що нічого не бачить, адже це означало б, що він або дурний, або сидить не на своєму місці.
– А король голий! – крикнув раптом якийсь малюк.
– Послухайте, що він говорить! Це каже невинна дитина! – сказав його батько.
І від одного до іншого почали передавати:
– Король голий! Малюк каже, що король голий!
– Король голий! – закричали нарешті всі люди.
Королю стало недобре: йому здалося, що люди мають рацію. Та він йшов іще поважніше, а камергери несли за ним шлейф, якого не існувало.
Стійкий олов'яний солдатик
Були колись двадцять п'ять олов'яних солдатиків. Рушниця на плечі, груди колесом, мундир червоний, відвороти сині, пуговки блищать… Чудові солдатики! їх подарували маленькому хлопчикові на день народження. Хлопчик заплескав у долоні й заходився розставляти їх на столі.
Двадцять чотири були зовсім однакові, а двадцять п'ятий солдатик виявився одноногим. Його відливали останнім, і олова трохи не вистачило. Проте він і на одній нозі стояв так само твердо, як інші на двох.
На столі було багато іграшок. Та найкращим був картонний палац. Крізь його віконця можна було зазирнути всередину і побачити всі кімнати. Перед палацом лежало кругле люстерко – воно було наче справжнє озеро, і навколо нього стояли маленькі зелені дерева. По озеру плавали воскові лебеді.
Найгарнішою була хазяйка палацу. Вона теж була вирізана з картону. На ній була батистова спідничка, блакитний шарф, а на грудях – блискуча брошка.
Красуня стояла на одній ніжці, простягнувши вперед руки, – вона була танцівницею. Другу ніжку вона підняла так високо, що олов'яний солдатик вирішив, ніби красуня теж однонога.
«От би мені таку дружину!» – подумав він і причаївся за табакеркою, що стояла на столі.
Звідси солдатик чудово бачив прекрасну танцівницю, яка весь час стояла на одній ніжці й жодного разу навіть не похитнулася!
Уночі, коли всі люди полягали спати і в будинку стало тихо, іграшки влаштували бал. Навіть лускунчик заходився перекидатися, а грифель танцював на дошці, залишаючи на ній білі сліди! Здійнявся такий галас, що в клітці прокинулася канарка і почала балакати своєю мовою так швидко, як тільки могла, та ще й віршами.
Тільки одноногий солдатик і танцівниця не ворушилися.
Вона стояла на одній ніжці, а він застиг із рушницею, наче вартовий, і не відводив від красуні очей.
Пробило дванадцяту. І раптом розчинилася табакерка.
У цій табакерці сидів маленький злий троль. Він вистрибнув із табакерки й озирнувся навколо.
– Агов! – крикнув троль олов'яному солдатикові. – Танцівниця надто гарна для тебе!
Та олов'яний солдатик вдав, ніби нічого не чує.
– Гаразд, ти мене ще згадаєш! – сказав троль.
Уранці, коли діти прокинулися, вони знайшли одноногого солдатика за табакеркою й поставили його на вікно.
Раптом вікно розчахнулося, і солдатик полетів із третього поверху вниз головою. У вухах засвистіло. Хвилини не минуло – і він уже стирчав із землі догори ногою. Хлопчик і служниця відразу ж кинулися шукати солдатика, та скільки не нишпорили по землі, так і не знайшли. Звичайно, якби солдатик крикнув: «Я тут!» – його б відразу відшукали. Та він вважав негідним кричати на вулиці – адже він носив мундир і був солдатом.
І тут раптом почалася злива!
По вулиці розповзлися широкі калюжі, потекли швидкі ручаї. А коли нарешті дощ скінчився, прибігли двоє вуличних хлопчиськ.
– Дивись, – сказав один із них. – Це олов'яний солдатик!.. Відправимо його в плавання!
Вони зробили з газети човник, посадовили в нього олов'яного солдатика і спустили в канавку.
Човник поплив, а хлопчики бігли поруч, плескаючи в долоні.
Вода в канаві так і вирувала після зливи! Човник то пірнав, то злітав на хвилю, то його кружило, то несло течією.
Олов'яний солдатик увесь тремтів, але тримався стійко, як і належить справжньому солдату.
І от човник занесло під широкий міст, і стало дуже темно.
Раптом з-під мосту вистрибнув великий водяний щур.
– Ти хто такий? – закричав він. – Покажи паспорт!
І він з усієї сили загрібав лапами, щоб наздогнати солдатика. Але човник несло так швидко, що навіть щур не міг наздогнати його. Нарешті олов'яний солдатик побачив попереду світло. Міст скінчився.
Але тут почувся такий гуркіт, що будь-хто злякався б. За мостом вода шумно падала донизу – просто до широкого бурхливого каналу!
Зупинитися було неможливо. Човник із олов'яним солдатиком винесло в канал. Хвилі кидали його то вгору, то вниз, але солдатик, як і раніше, тримався хоробро і навіть оком не змигнув.
Раптом човник закрутився на місці, зачерпнув воду бортом і незабаром заповнився водою до самого краю.
Врешті вода накрила солдатика з головою. Він приготувався гідно зустріти смерть.
Та раптом із води випірнула велика рибина і проковтнула солдатика разом із рушницею.
Темно було в шлунку риби, темніше, ніж під мостом! Та олов'яний солдатик і тут тримався стійко і ще міцніше стиснув рушницю. Так він пролежав досить довго.
Раптом рибина почала кидатися з боку в бік, пірнати, звиватися, стрибати й нарешті завмерла.
Ніби блискавка спалахнула в темряві.
Потім стало зовсім світло, і хтось закричав:
– Оце так! Олов'яний солдатик!
Виявляється, рибину спіймали, відвезли на ринок, потім вона потрапила до кухні. Куховарка розпорола їй черево, побачила олов'яного солдатика й понесла його до кімнати.
Усі мешканці будинку збіглися подивитися на мандрівника. Солдатика поставили на стіл, і – диво! – він побачив ту саму кімнату, того самого хлопчика… На столі так само височів картонний палац, на порозі якого стояла красуня танцівниця…
Олов'яний солдатик, не моргаючи, дивився на танцівницю, танцівниця дивилася на нього, і обидва мовчали.
Раптом найменший хлопчик схопив його й невідомо чому кинув просто до комину. Мабуть, це були каверзи злого троля з табакерки.
У комині палали дрова, і олов'яному солдатикові стало дуже спекотно. Він відчував, що горить. Барви збігли з його обличчя, він увесь вилиняв…
Але і у вогні він тримався прямо, міцно стискав рушницю і не відводив очей від своєї красуні. А танцівниця дивилася на нього. Солдатик відчував, що тане…
Двері до кімнати розчахнулися, протяг підхопив прекрасну танцівницю, і вона пурхнула просто в комин до олов'яного солдатика. Полум'я охопило її – і кінець. І олов'яний солдатик зовсім розплавився.
Наступного дня служниця вигрібала з комину попіл і знайшла грудочку олова, схожу на сердечко, і обгорілу брошку.
От і все, що лишилося від стійкого олов'яного солдатика і красуні танцівниці.
Вільгельм Гауф
Карлик Ніс
Водному великому місті жив із дружиною Ганною один швець. Цілий день він сидів на розі вулиці, лагодив черевики й робив нові.
Дружина його торгувала садовиною й городиною, і покупців у неї було багато, бо вона вміла краще за всіх розкласти й показати свій товар. Вони мали сина, вродливого хлопчика, який зазвичай допомагав жінкам і кухарям донести куплене додому.
Господарям цих кухарів подобалося, коли в дім приводили такого вродливого хлопчика, і вони завжди щедро його обдаровували.
Одного разу шевцева дружина сиділа, як звичайно, на ринку. Перед нею стояло кілька кошиків з овочами, травами та насінням, ранніми грушами, яблуками й абрикосами. Якоб – так звали хлопчика – сидів поруч із нею й вигукував:
– Егей, панове, подивіться, яка чудова капуста, як дивовижно пахнуть оці прянощі! Ранні груші, господині, ранні яблука та абрикоси! Купуйте!
Повз них проходила якась стара жінка, обдерта, обшарпана. У неї було маленьке личко, усе в зморшках, червоні очі й гачкуватий довгий ніс. Вона йшла, спираючись на довгий костур, накульгуючи та шкандибаючи.
Шевцева дружина вже шістнадцять років щодня сиділа на ринку, та жодного разу не бачила цієї старої.
– Погляньмо на травки, чи є в тебе те, що мені потрібне, – сказала стара і, порпаючись своїми коричневими, потворними руками в кошику з травами, почала витягати звідти довгими пальцями жмутки, що були так гарно складені, а тоді підносити їх один за одним до носа та обнюхувати з усіх боків.
У шевцевої дружини надривалося серце, коли вона дивилася на те, як обходилася з її рідкісними травами ця баба. Але вона не наважувалася нічого сказати, бо перевірити крам – право покупця, а крім того, вона чомусь боялася старої. Переривши весь кошик, та пробурмотіла:
– Сміття, а не товар. Хіба ж так було п'ятдесят років тому! Сміття, а не товар!
– Та ти ж просто безсовісна баба! – вигукнув Якоб. – Спершу ти запускаєш свої бридкі пальці в чудові трави і мнеш їх, тоді підносиш до свого довгого носа, після чого нікому, хто це бачив, не захочеться їх купувати, а тепер ти ще називаєш наш товар сміттям! Але ж кухар самого герцога все купує в нас!