Бабця аж рот відкрила:
– Чоловіче добрий, як я можу таке обкрутити? Чоловік у неї добрий, уродливий, заможний, і сама вона не з таких…
Подав Стан їй капшук з дзвінкою монетою і пообіцяв:
– Варто тобі, бабусю, стати у пригоді мені, вдячність щедрою і мовчазною буде.
– Під монастир підводиш, чоловіче добрий! Знаю, що сердечна мука з людьми зробити може… Навіть не знаю, на якій козі до цієї жінки під'їхати… Візьмуся, але за результат не ручаюся.
Залишила вона свою хату на гостя, сама ж на весілля пішла – добре, що недалеко. Кличе звідниця Станову жінку і давай її тихенько зваблювати обіцянками-цяцянками – у тієї аж голова обертом пішла.
– Бабусю, – питає, – як би нам все влаштувати?
– Діло нехитре, красуне. Іди у спальню свого дитяти, розбуди – воно і запхикає, а вщипнеш – і зовсім на крик перейде. Батечко твій суворий, негайно накаже бабці показати, тобто мені. Хапай колиску з хлоп'ям – і до мене в хату. А потім…
Так жінка і зробила: прямо до Стана в хату пішла з дитиною на руках. Ще й двері за нею не зачинилися, як давай вона теревені правити та сміхом приправляти. Чоловіка вона так і не впізнала.
Наливав Стан дружині із старою зелене вино, виймав спадкоємця з колиски і додому поспішав – так Киріке його навчив!
Киріке – назустріч:
– Що, пане, чи я лукавив?
– Ні, Киріке. Ця жінка на все здатна. Чорт з нею. Ось їй Біг, а он поріг, окаянній!
– Не поспішай, пане! Дружина у тебе рідкісна. Дочекаймось її і від чортового ребра звільнимо. Подивишся, яка жінка вийде.
Ледве хміль пройшов, як схаменулися Станова дружина і стара звідниця: ані гостя, ані дитини в хаті. Вони в плач, руки заламувати – та хіба сльозами горе здолаєш? А немовляти і слід запав.
– Ой, лишенько, – голосить баба. – Хоч у чорта тепер, як бути, питай!
Бісова баба її й напоумила.
– А скрути-но пелюшки, поклади в колиску, хату підпалимо, а як загориться, заголосимо: «Пожежа!» Поки з весілля народ збіжиться, хата завалиться. З обгорілої колиски про долю немовляти судити будуть.
– Твоя правда, бабусю.
– Правда і в тому, що мені на старості літ доведеться з хати своєї йти.
– Навіть не думай. У моєму будинку притулок знайдеш. Чоловік мій – сама доброта, на правах матері погорілицю поселимо.
Підпалили хату і давай голосити:
– Ой, лишенько! Дитятко наше в полум'ї загинуло!
Побачивши, як вони побиваються, народ, що прибіг, загудів словами розради. А назавтра пригнічений горем дід одіслав дочку свою і стару з одним з робітників до чоловіка. Вже сидячи у возі, каже молода старій:
– Бабусю, сховайся в цей мішок, поки чортів наймит наш не розрахується – сьогодні строк його служби виходить.
Приїхали додому, віз лишили у дворі, а Станова дружина кинулася наповнювати рідні стіни плачем, чоловікові про те, що сталося, розповідати. А вдома ні Стана, ні Киріке. Дотягла вона тоді з допомогою батькового робітника мішок до кухні, заховала за грубою і назад до батеччиного будинку помічника відпустила. Ледве він зник з очей, прийшов Стан.
Розказала вона йому про нещастя, як звідниця навчила. А Стан відповідає:
– Не плач, жінко, будуть у нас ще дітки. Не вини себе. Чоловік мислить, а Бог радить.
На порозі з'явився Киріке. Господиня – до нього зі своїм горем. А Киріке й каже:
– Не вір їй, пане! Тримай міцніше, виймемо з неї те ребро!
Схопив її Стан за коси, на підлогу повалив, а Киріке заходився ліві ребра перелічувати: раз, два, три! Четверте витягнув зі словами:
– Тепер, пане, дружина у тебе – справжній скарб, – сказав і побіг до сусідньої хати, щоб повернутися з немовлям на руках.
Мати так і зомліла. А Киріке прощатися надумав:
– Рівно три роки у тебе відслужив, пане. І тепер мені пора. Якщо запитає хто, скажи, що працював на тебе нечистий цілих три роки за шматок мамалиґи, яку ти залишив колись на пні в лісі, і за худу підпірку для Пекельної П'ятки.
Витягнув Киріке з-за груби мішок із старою звідницею і пощез.
І поки Стан шкодував про втраченого вірного слугу і благодійника, Киріке жив не тужив собі в пеклі у Скараоського в пошані, а стара звідниця кректала під Пекельною П'яткою.
Так спекався Стан і нечистого, і старої звідниці. З дружиною й дитиною у них лад. З того часу, якщо хто коли-не-коли починає йому нісенітниці плести, він тільки головою хитає: годі, мовляв, сон рябої кобили розказувати, не тому небилиці кажете, бо я Стан Бувалий.
Казка про порося
Жили-були дід та баба: дідові сто років стукнуло, бабі – дев'яносто, а дітей все не було, та й добра ніякого не нажили: хата вся в дірках, самі в обносках. А віднедавна й зовсім журба їх не полишала. Ніхто до них у гості не заглядав, немов старі – прокажені.
Якось баба дідові й каже:
– Завтра на світанку йди, куди ноги понесуть. І першого стрічного, буде то людина чи звір, клади в торбу і неси додому. Виховаємо його як свою дитину.
Дід, що теж мріяв про дітей, так і зробив… Йшов він ярами, поки нагледів широку калюжу, а в ній – свиню з дванадцятьма поросятами. Побачивши діда, свиня кинулася навтіки – поросята за нею, крім одного. Той, найпаршивіший, у багні загруз.
Зловив його дід, сунув бруднулю в торбу – і додому:
– Дивись, бабо, яке дитя я тобі приніс! Он який синочок чорнобривий, ясноокий, на тебе схожий! Ти б обмила його, як з немовлятами роблять, а то замурзався трохи кровиночка…
Вона і мила його, і щетину розчісувала, за кілька днів зовсім виходила. На лушпинні та висівках росло порося як на дріжджах – бабі на радість.
Зібрався якось дід у місто купити дещо. Повернувся, а баба давай його розпитувати:
– Що, старий, у місті чути?
– Хоче цар дочку свою заміж видати, по всьому світу велів оголосити: хто від свого будинку до царського палацу золотий міст перекине, коштовним камінням вимостить, з обох боків деревами обсадить з дивовижними птахами, того зятем зробить і спадкоємцем половини царства. А хто візьметься, та не справиться, – тому голову з пліч. Багатьох царевичів уже скарав. Весь народ їх оплакує!
– Одне добре, діду, що наш синок говорити не навчений і до царських наречених йому байдуже.
Так вони балакали, поки їх не перервав голосок із-за печі:
– Батечко, матінко, я міст перекину…
Баба на радощах утратила дар мови. Дід почав від нечистої сили хреститися. А порося не відстає:
– Не бійся, батечку, це я… Йди до царя і скажи, що я йому міст побудую.
Розчесав старий бороду, на ціпок свій сперся і пішов у палац. Питає цар діда:
– У якій справі, старий, прийшов?
– Ваша величносте! Син мій дізнався, що царівна на виданні, ось і послав мене перед ваші світлі очі – сказати, що він береться золотий міст побудувати.
– Як зможе, віддам за нього дочку і півцарства на додачу. А як ні, і вельможніших страчували. Веди до мене сина, якщо не роздумав.
Низенько вклонився старий цареві і поплентався по сина.
Порося, дізнавшись про царське запрошення, весело потрюхикало за дідом. Скаче, хрюкає, землю риє, як звичайна свиня.
Велить цар цих двох сватів упускати. Старий при вході кланяється, у дверях мнеться. А порося по килимах забігало, захрюкало, палац по периметру обнюхало.
Не на жарт розгнівався цар:
– Та ти, діду, геть здурів? Хто тебе напоумив свинарник у царських покоях влаштовувати?
– Не вели карати, государю, вели слово мовити! Це порося і є синок мій.
– Так це він мені міст спорудить?
– На те сподіваємось, ваша величносте.
– Забирай свого кабана і марш звідси! А якщо до завтрашнього ранку не буде мосту, не буде у тебе голови.
Удома розповів дід бабі про все, засперечалися чоловік з жінкою, аж під ранок їх сон зморив. Порося тоді віконце копитцем вибило, дмухнуло – і ніби два вогняні клубки потяглися від хатки до білокам'яних царських палат. Диво-міст з усім, що при ньому належить, виник немов з повітря. Хатка дідова стала палацом, та розкішнішим за царський. Прокинулися дід з бабою – а вони виряджені в пурпур, усе золото світу – в їхній скарбниці. А порося знай собі бавиться, на перських килимах качається.
Все царство облетіла чутка про велике диво. На царській раді ухвалили царівну за дідового сина віддати, правда, весілля не грали – що за вінчання з поросям?
Але царська дочка зі своєю долею змирилася і почала господарювати в новому палаці.
Вдень порося як і раніше по палацу скакало, а вночі свинячу шкіру з себе знімало, обертаючись на красеня царевича. Ніби й звикла до нього молода, а через два тижні відвідала батьків і виклала перед ними все як на духу. Мати візьми та й навчи її:
– Як твій чоловік засне, кинь його свинячу шкіру у вогонь, так ти її й збудешся!
Як тільки повернулася вона додому, наказала камін розпалити. Затріщала в полум'ї щетина, згорнулася кинута у вогонь свиняча шкура. Запах пішов по всьому будинку, і молодий прокинувся, із жахом підхопився. Кинувся до каміна, заплакав:
– Дурна жінко! Що ти наробила?! Якщо хто навчив тебе, зробив ведмежу послугу; якщо в твоїй голові такий план зародився, мало в ній розуму!
Раптом залізний обруч стягнув стан цариці, а чоловік усе говорив:
– Лише коли я доторкнуся до твого стану правою рукою, спаде цей обруч і ти зможеш народити немовля, бо через дурість свою нашкодила ти і нещасним батькам моїм, і мені, і собі. Якщо я коли-небудь знадоблюся, знай, що ім'я моє Фет-Фрумос, а знайти мене можна в Ладан-монастирі.
З цими словами Фет-Фрумос пощез з очей, а разом з ним і диво-міст, і палац, у якому старі з невісткою серед усього золота світу жили. Дід з бабою поплакали і невістку на всі чотири сторони відпустили, адже тепер їм її не прогодувати.
І пішла вона білим світом блукати, чоловіка свого шукати. Довго-довго вона йшла, перш ніж дісталася до самотньої хатки, порослої мохом, і постукала в хвіртку.
– Хто? – відгукнувся старечий голос.
– Відчиніть подорожній без даху над головою.
– Коли з добром ти, заходь, а ні – йди собі, он у мого собаки зуби сталеві, не встережешся!
– З добром, бабусю!
Відчинила стара хвіртку:
– Як ти сюди втрапила, жінко? Сюди і жар-птиці не залетіти, не те що людині дійти.
– Гріхи свої спокутую, бабусю. Паломниця я до Ладан-монастиря, а де він, і знати не знаю.
– Щасливий твій бог, якщо втрапила прямо до мене. Я – свята Середа, може, чула?
Кликнула свята Середа клич, і відразу збіглися звірі з усіх її володінь. Заходилася свята Середа розпитувати їх про Ладан-монастир, але всі в один голос відповідали, що навіть вони про це нічого не знають. Засмутилася свята Середа, та нічого не вдієш. Дала вона подорожній просфору і трохи вина на дорогу, а також золоту прядку-самопрядку (у біді, мовляв, стане у пригоді) і послала бідолаху до своєї старшої сестри святої П'ятниці.
Цілий рік ішла вона непрохідними місцями, поки дісталася до святої П'ятниці. У неї повторилося те саме, що й у святої Середи, – тільки, крім просфори і вина на дорогу, дала їй свята П'ятниця золоте мотовило, яке само пряжу намотувало, а потім направила свята П'ятниця царівну до своєї старшої сестри, святої Думініке. Того ж дня мандрівниця пішла далі місцями ще дикішими й безлюднішими, ніж раніше. Так, будучи не в змозі третій рік розродитися, насилу добралася вона до святої Думініке. Свята була не менш гостинна, ніж її сестри. Приголубила бідолаху, кликнула клич, і враз збіглися всі істоти – підводні, наземні і небесні, але й вони не знали, де Ладан-монастир стоїть, як раптом, невідомо звідки, кривоногий жайворонок пришкандибав і прямо до святої Думініке. Запитує його свята:
– Може, ти, жайворонку, чув, де Ладан-монастир стоїть?
– Як не чути, паніматко?! Я туди ваблений серцем літав, коли ногу зламав.
– Якщо так, негайно достав цю жінку в Ладан-монастир і навчи, як їй далі бути.
– Хай буде воля твоя, паніматко, хоч і нелегкий шлях.
Дала тоді свята бідолашній подорожній просфору і трохи вина в дорогу, а ще золотий таріль, золоту, усипану самоцвітами квочку із золотими ж курчатами. Довірила турботи про царівну жайворонку, і той, шкутильгаючи, відразу вирушив у дорогу. Коли нещасна падала з ніг від утоми, садовив її жайворонок на свої крильця, і вони летіли повітрям. Цілий рік провели вони в мандрах, подолали безбережні моря і нескінченні країни, пробиралися крізь непролазні ліси і смертельні пустелі, населені драконами, отруйними гадами, василісками, чий погляд обертав на камінь, не кажучи вже про гідр із двома дюжинами голів та інших страховиськ, що підстерігали на кожному кроці.
Врешті-решт опинилися вони в іншому світі, світі райського блаженства!
– Ось і Ладан-монастир, – пояснив жайворонок. – Тут живе Фет-Фрумос, якого ти шукала всі ці роки.
Царівна ледве не осліпла від розкоші навколо, а коли зрозуміла, що перед нею диво-міст і той палац, у якому тривало її недовге щастя з Фет-Фрумосом, вона мало не заплакала з радощів.
– Рано радієш. Тут на тебе чекають нові випробування, – опустив її з небес на землю жайворонок і показав колодязь, до якого наказав приходити три дні підряд, розповів, кого вона зустріне і як треба відповідати, як використати прядку, мотовило, таріль і золоту квочку з курчатами.
Попрощавшись зі своєю підопічною, він поспішив полетіти назад, щоб зберегти від каліцтва свою другу ніжку. А втомлена подорожня попленталася до колодязя.
Там вона взяла прядку і дала відпочинок ногам. Через якийсь час прийшла по воду служниця. Угледівши незнайомку з чарівною прядкою, що без сторонньої допомоги золоту пряжу тоншу за волос пряде, кинулася до господині доповідати.
А господинею тут була ключниця Фет-Фрумоса – відьма. Як дізналася вона про чарівну прядку, відразу послала служницю, щоб та привела подорожню. Тільки та прийшла в палац, як відьма перейшла до діла:
– Я чула, у тебе є золота прядка, що сама пряде. Продай мені її, назви свою ціну.
– Дозволь мені провести ніч в опочивальні царя.
– По руках! Віддай прядку і чекай тут до вечора – цар якраз з полювання повернеться.
Відала подорожня прядку і чекає. А відьма такого зілля царю в молоко підлила, що заснув він непробудним сном. Кличе тоді відьма подорожню до його опочивальні:
– Влаштовуйся, а вдосвіта я прийду по тебе.
Відьма перейшла на шепіт – боялася, щоб не почув її із сусідньої кімнати слуга царя, його одвічний супутник на полюванні.
Не встигла відьма піти, як упала бідолашна подорожня на коліна перед сплячим чоловіком:
– Фет-Фрумосе! Простягни тільки руку, доторкнися до мого стану, щоб розсипався зачарований обруч, щоб прийшла на світ твоя дитина!
Так промучилась нещасна всю ніч, а цар ніби нічого не чує. Вдосвіта прийшла відьма і прогнала бідолаху. Сіла та знову біля колодязя, сльози ковтає, мотовило дістає. Знову служниця прийшла по воду, а пішла із звісткою про нове диво. Негайно повернула жадібна відьма служницю до колодязя, знову виманила у царівни її скарб, щоб на ранок прогнати геть. Тієї ночі голосіння царевої дружини почув вірний царський слуга і задумав обдурити підступну відьму. Ледве цар схопився з ліжка й обидва вони поїхали на полювання, слуга розповів йому про події двох останніх ночей… Серце цареве забилось удвічі швидше, по щоках його покотилися сльози, а тим часом його нещасна дружина знову чергувала біля колодязя, адже в неї ще залишалася золота квочка з курчатами поряд на тарелі! Служниця цього разу про воду геть забула – відразу до господині кинулася:
– Господине! У тієї жінки є таріль і квочка з курчатами – все із золота, краси несказанної.
Незабаром заволоділа відьма останнім царівниним скарбом.
Коли цар повернувся з полювання і йому подали молока, він непомітно вилив його і прикинувся, що міцно спить
А відьма, цілковито покладаючись на своє зілля, сама привела подорожню в царську спальню. Знову ридала нещасна біля царського ложа:
– Фет-Фрумосе! Зглянься на дві безневинні душі, що ось уже чотири роки відбувають страшну кару. Простягни свою праву руку, обійми мене, щоб розсипався залізний обруч і прийшла на світ твоя дитина. Я не можу більше терпіти!
Не встигла вона це сказати, як Фет-Фрумос торкнувся її стану. Із дзвоном розлетівся обруч, і вона народила немовля.