Ліжка постелиш, нас з паніматкою спати покладеш. А ти, дівко, цілісінький день проспиш-провідпочиваєш – куди ще й ніч спатимеш?
Вночі попрядеш, потчеш, повишиваєш, пошиєш і знову спи-відпочивай!
Ну, під ранок білизну попереш, яку треба – поштопаєш та зашиєш і спи-відпочивай!
Та не задарма ж, дівко. Гроші платити буду. Щороку по карбованцю! Сама подумай. Сто років – сто карбованців. Багатійкою станеш!
Аветик Ісагакян
До сонця
Давним-давно у підворітті багатого будинку жив хлопчик-сирота. У лахмітті, спираючись на стіну, він просив Христа ради у перехожих.
Весна ще тільки увіходила в свої права, а гірські схили вже потопали в зелені, і привітне весняне сонце зігрівало все навколо теплом.
Перехожі йшли своїм шляхом, уникаючи погляду маленького жебрака.
Та ось сонце порівнялося з вершиною смарагдової гори, здійнявся вологий вітер і безпритульного хлопчика почало морозити.
– О, ясне сонечко, лише ти з добрості своєї зігрівало мене, чому ти покидаєш мене в морозному сутінку? Немає в мене ні матері, ані стріхи над головою. Біля чийого порога мені нещасному шукати притулку? Повернися по мене, сонечко!..
Хлопчик тихо проливав сльози – вологими потоками лилися вони по його запалих щоках. А люди йшли кожен до свого будинку, не помічаючи його. Не бажаючи помічати…
І сонце сховалось за гору і зникло з очей.
– Сонечко, я знаю, ти пішло до своєї матері. Ви живете за горою. Я знайду тебе. їй-богу, знайду…
І бідолаха, тремтячи як осиковий листок, чіпляючись за стіни розкішних будинків, просувався вперед. Незабаром місто залишилось далеко позаду.
Ось він біля підніжжя гори. Нелегко дається йому кам'янистий узвіз. Стираючи ноги об каміння, долаючи нелюдський біль, хлопчик, ні на мить не зупиняючись, видирався нагору.
Непроглядна темрява огорнула смарагдову гору. Зірки на її шпилі так і вабили. А вологий вітер усе не вщухав, відлунюючи в каньйонах і скелях.
Снували-полювали на чорних крилах пугачі.
Хлопчик, забувши страх, піднімався все вище й вище.
Раптом він почув собачий гавкіт, а за мить ніч розітнув людський голос:
– Хто ти і куди йдеш?
– Я хлопчик. А йду до сонця. Підкажи, добрий чоловіче, де його дім, близько чи далеко?
Незнайомець підійшов, тримаючи запалену скіпку в руках, і ласкаво заговорив до дитини:
– Ти, мабуть, втомився? А коли востаннє їв? Іди за мною. І як тільки батько з матір'ю відпустили тебе самого серед ночі та серед холоднечі?
– Немає в мене батька-матері. Сирота я…
– Іди, синку, за мною, – знову покликав співчутливий незнайомець і за руку повів хлопчика до свого будинку.
Будинок його виявився невеликою хаткою, сім'я – жінка і троє дітлахів – розсілися навколо столу.
У просторому дворі за хаткою бекали вівці. Незнайомець був пастухом.
– Любі діти, я вам братика привів. Тепер вас не троє, а четверо. Де на трьох хліба вистачає, і для четвертого шматок знайдеться. Обіймайте рідного, чого стоїте?
Жінка пастухова перша пригорнула сироту, ласкаво, по-материнському, розцілувала. Діти за нею слідом – по-братньому обійняли.
Хлопчик не зміг стримати щасливих сліз.
За стіл усі сідали, просвітлені й радісні. Мати приготувала ліжко і всіх поклала коло себе. Знесилений хлопчик незабаром забувся сном.
Уві сні він усміхався. Йому ввижалося, що він знайшов нарешті сонце, розніжений і обігрітий, він спить тепер у його теплих обіймах.
Хлопчикове серце співало з радощів – ну як тут не прокинутись?
Струсивши з себе залишки сну, він побачив, що ніяке не сонце він обіймає, а своїх братів і неньку.
Аж тоді він усвідомив, що сонце живе тут, у цій хатці. І сам він, учорашній сирота, в обіймах сонця.
Йон Крянге
Казка про Стана Бувалого
Був собі один парубок, і звали його Стан. Ні батька, ні матері – ріс серед чужих людей. Безпритульним хлопчиком йшов він од порога до порога, поки зупинився в одному квітучому селі. Не в одного пана побував слугою, перш ніж перевалило Станові за тридцять, овечки в нього завелися, віз та два волики, корова дійна, хатку собі поставив – сам собі хазяїном зробився. Та що за хазяїн без хазяйки? Але він стільки від сусідів про заміжніх жінок начувся, що тільки й знав, що одруження відкладав: з осені на зиму, із зими на весну, з весни на літо, а віз із одруженням і нині там. У народі кажуть: у двадцять років з власної волі одружуєшся, до двадцяти п'яти – інші допоможуть, до тридцяти – бабі кланяйся, а після тридцяти сам чорт тобі не сват.
Був Стан на вдачу тихий, слова зайвого не промовить, а як скаже – і не заперечиш.
Кожен такому зятеві був би радий – та хіба вмовиш? І друзі, і жінки – всі дали йому спокій.
Якось піднявся він до третіх півнів, мамалиґу з бринзою в торбу склав, запріг волів і з божою поміччю по дрова поїхав. Світало, коли до лісу доїхав. Дров нарубав, на воза склав, пустив волів пастися і сам підкріпитися сів. Уже й ситий, а мамалиґу все їсть – не додому ж нести. На пні залишив із словами: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». З божою поміччю запріг волів і додому пішов – сонце якраз у зеніті було. Ледве ліс залишився позаду, накрила Стана гроза: дощ, град із снігом – темно, хоч в око стрель. Страшний суд якийсь! У таку негоду і праведникові до гріха недалеко – улюблена погода чортів.
Скараоський, найважливіший над чортами начальник, візьми та й розішли своїх слуг рогатих по воді і по суші з місією: людей пересварити і шкоди більше наробити.
Кинулись чорти на всі чотири сторони. Кому, може, і пощастило з них, та тільки не тому, хто вибрав ліс для свого паскудства.
Збившися з копит у пошуках підходящої нагоди, у сутінках розгледів чорт слід од Станового воза і навшпиньки прокрався до узлісся, де дроворуб вантажив свого воза. Самого хлопця на той час і близько не було.
Розсердився чорт, зубами заклацав: без нічого до Скараоського не поткнешся, а від довгої пішої прогулянки у рогатого голова паморочитись почала, від голоду живіт до спини приріс.
А шматок мамалиґи лежить собі на пні – на корм нечисті. З'їв чорт мамалиґу і до начальника поплентався. У пеклі його чекав суворий допит:
– Що, голубе, добре попрацював? Багато душ занапастив?
– Де там, – покаявся чорт, тремтячи від страху. – Так природа розбушувалася, що на весь ліс – один відвідувач з роду людського. Тільки утік він од мене, не наздогнав я його. Добре хоч, попався мені шматок мамалиґи на пні. Вгамував голод, а то й охлянути можна. От і все, ваше темносте.
– Ах ти ж мізерний чорт! Мамалиґу зжер, а про слова людини, що вона їх на пні залишила, тобі й невтямки?
– Які такі слова, пане?
– Та ти простих смертних думки читати повинен, не те що розмови підслуховувати! Мене й у лісі не було, а вже знаю, що було сказано: «Знайде частування яка-небудь істота – подякує». Подякував, як проковтнув?
– Мовчки з'їв, пане.
– Он як! Ні в чому на вас, чортів, покластися не можна! Але я тебе провчу: йди-но ти на службу до свого годувальника і три роки в нього наймитуй. Дзвінкої монети не проси, ударте по руках, що ти, як вийде строк, забереш з його будинку, що тобі сподобається. І щоб Пекельній П'ятці від твого заробітку користь була – он підпори всі зотліли… Чи втямиш, що треба? Йди негайно.
– Буде зроблено, пане!
Перед Становим будинком перекинувся чорт у восьмилітнього хлопця, до двору благодійника затрюхикав. Стан мішав собі мамалиґу, коли пролунав собачий гавкіт. Гульк – хлопець од псів на огорожу заліз. Кинувся Стан до огорожі відкликати собак:
– Мовчи, Хормузе! Стій, Балане! Додому, Зурзане! А ти звідки, хлопче? Чого псів мені дражниш?
– Яке там дражниш, дядьку? Я вбогий сиротина, служби собі шукаю.
– Служби? Та ти з гусьми не впораєшся… Скільки років?
– Тринадцять.
– Чи тринадцять?… Сім, найбільше – вісім. Як тебе звуть?
– Киріке кличуть.
– Часом не святий Киріке Кульгавий, хто чортів за волосся тягне, хрестив тебе?
– Знати такого не знаю, але мене Киріке кличуть.
– Та ти й справді горобець, Киріке, цвінь-цвірінь.
– Який є, не з кожного велетня будуть люди. З праці про людину судять, не із зросту-імені.
– От так Киріке – розумний, як чорт! Відгадай-но краще загадку: широке – на широке, зверху – гарячіше, зверху – розчепірене, зверху – кривизна, зверху – білизна, зверху – жовтизна, зверху – богатир?
Киріке тільки посміхнувся:
– А відгадаю – даси мені шматочок?
– Спочатку відгадай, там видно буде.
– На дворі піч, вогонь, таганець, чавунець, вода в чавунці, борошно і товкачик – мамалиґу мішати.
– Розумниця, Киріке! Скільки за рік служби береш?
– На рік не згоден.
– А на який строк?
– На три роки, панів на переправі не міняють.
– Чудово, Киріке. І скільки за три роки тобі покласти?
– А ніскільки. їду та одяг. А як відслужу, віддаси мені зі свого господарства, на що око покладу.
– Дивна угода. А коли душа моя тобі сподобається? Чорт тебе знає.
– Заспокойся, багато в тебе не попрошу, заберу непотрібне.
– Гаразд, тільки умова: не лаятися, а то, чого доброго, доведеш мене до гріха.
– Це само собою.
– Ось і по руках. Підкріпися картоплею в часниковому соусі та мамалиґою і до роботи.
Влаштувався хлопець зручніше, вгамував голод і служити почав. І так робота у нього йшла гаразд, що з ним і Стан про смуток свій забув, щасливчиком став, розбагатів, Киріке як сина полюбив.
Минуло два роки, і Киріке запитав:
– Пане, чому ти досі неодружений? Так і постаріти недовго без спадкоємця. Кому нажите передаси?
– Господь з тобою, Киріке! Не оженився свого часу – тепер тільки чортам на сміх. Я більше дід тепер, ніж хлопець…
– Нічого, пане, дідом прикидатися. Саме час тобі одружуватись: є чим жінку і дітей годувати. Добра он скільки.
– Дивна ти, Киріке, людина. Ні посівів у мене немає, ні… Жінку нелегко утримувати…
– Коли так, то вже я підсоблю, щоб пшениці тобі вистачило на калачі не те що до весілля – до хрестин. Бачиш он те поле стиглої пшениці?
– Бачу.
– Йди до поміщика і скажи, що візьмешся зжати й зібрати йому в скирти весь його хліб. Грошей за це не проси, а вимагай стільки пшениці, разом із соломою, скільки під силу понести тобі удвох з робітником.
– Ти, Киріке, мабуть, утратив здоровий глузд? Для такої служби сотні, а то й тисячі рук потрібні. Гра не варта двох в'язанок пшениці.
– Пане, довірся мені і йди до поміщика.
На десятий раз тільки набрався він духу, до поміщика поплентався:
– Потрібні женці?
– Аякже. Пшениця дозріла.
– Я би зжав її.
– Сам?
– Чи не все одно? Моє діло – зжати і в скирти її скласти.
– Скільки коштуватиме твоя робота?
– Ось складу я хліб у скирти, а ти мені стільки пшениці віддаси, разом із соломою, скільки понесу на спині зі своїм хлопцем.
Вирішив поміщик, що говорить з божевільним, і мовив:
– Завтра на світанку берися до роботи. Як зробиш усе і про ціну домовимось.
Повернувся Стан додому, а Киріке тут як тут:
– Пане, про що з поміщиком домовився?
– Як ти сказав, так і йому передав, тільки ось полю його кінця-краю не видно. Заварили ми, братику, кашу…
– Заспокойся, пане, довірся мені… – каже Киріке.
До поля добралися в сутінках, Киріке поклав Стана спати: ранок мудріший від вечора, а сам умить всю нечисть зібрав і працювати змусив. Хто жне, хто снопи в'яже, хто збирає і скиртує…
Прокинувся Стан удосвіта: все зроблено. А поміщицькі слуги вже панові донесли, той сам і прийшов!
– Приймай роботу, – сказав Стан. – Розрахуватися треба.
А Киріке тим часом мотузком, яким був підперезаний, перев'язав найбільшу скирту, на спину взяв – тільки його й бачили. Пан і язика в роті забув: як би не відніс на собі Стан і решту скирт. Ласкою взяти задумав:
– Візьми, добрий чоловіче, гроші замість решти хліба, і йди своєю дорогою! Якби знати, що сам чорт до цього руку приклав.
– Брешеш, пане, з божою поміччю справилися!
– Без нечистого не обійшлося, тож бери торбинку з грошима і йди душу рятувати.
Радіючи, Стан узяв плату і поспішив до Киріке, а вдома вже все обмолочено, перевіяно, змелено.
Назавтра каже Киріке:
– Тепер, пане, не будеш опиратися? Я піду, один залишишся. Як господарство таке велике піднімати? Женитися треба.
– Ох, Киріке, і женився б, та де знайти дівчину хорошу, не бабу сварливу?
– Не турбуйся, пане! Я тобі таку господиню знайду, яких ще пошукати. Жіноче серце для мене – відкрита книга. Усліпу можу наречену тобі вибрати. Сусіди, он, шепочуться, що тобі жінку нема на що утримувати.
– Як же ти мені жінку вибереш?
– А ходімо з тобою в неділю в село на танці. Танцюй з тією, що люба тобі буде, а я збоку подивлюся, що за цяця.
Так вони і зробили. Танці саме в розпалі. Киріке з іншими хлопчаками на огорожі сидить, викривляється. А Стан від однієї дівчини очей відірвати не в змозі, кружляє біля неї, нема-нема та й за руку схопить – закохався до безтями. Тільки музика замовкла, каже Станові чортеня:
– Пан он як розчервонівся! Дівчина полюбилася, не інакше?
– Гарна бісова дівка, ніби приворожила.
– Краще подалі від неї тримайся. Ти подивися на неї: і не посміхнеться. Три ребра чортових у неї. Хоч і в найгарнішої жінки теж одне таке ребро є – нам би її знайти.
Послухався Стан, і повернулися вони додому вдвох, а думки у пана все про наступну неділю.
У неділю йдуть вони на танці до іншого села. Киріке з хлопцями забавляється, Стан з дівчиною танцює, розмовляє, а та йому геть голову закрутила. Киріке його за руку зловив:
– Пане, ти, мабуть, і цю взяти готовий. Сподобалась?
– А хоч би й так!
– Так вона нам не підходить. У тихому болоті… У неї два ребра чортових є.
Знову поступився Стан, та з того дня парубок ні про що й думати не хотів, окрім одруження! Висох весь, поки неділі дочекався.
Ось прийшли вони до третього села на танці. Повів Стан дівчину, а в неї, чортиці, бісики в очах. З першого погляду таких дівчат помічав, а що на серці у них, сам Киріке знає. А він тут як тут. Влад забилися серця Стана і незнайомки. Сатана їх звів, не інакше. Відкликав Киріке Стана вбік:
– Чи вона, пане?
– Вона, Киріке! Або з нею, або ні з ким не одружусь.
– Так вона нам саме враз, – відповів Киріке. – Хоч є і в неї одне чортове ребро, ну та витягнемо.
Стан аж не тямиться з радощів! Од дівчини не відходить, та й вона на знаки уваги охоче відповідає. Не витримав Стан, пішов у батьків руки її просити. А ті й щасливі посватати за гарного чоловіка, весілля не відкладали, забрав жених наречену з приданим додому, зажили як одна душа. І каже Стан своєму робітникові:
– Не жінка у мене, Киріке, а золото!
– Золото, не заперечую. Та не забувай, що й у неї одне ребро чортове є: якщо хочеш з нею решту життя прожити, вийняти треба.
Не минуло й року, народила дружина Станові сина. А через три місяці приїхав у гості тесть, кличе подружжя на весілля жінчиного брата. Киріке, чортеня, все зметикував і каже:
– Пане, жінка з дитиною хай їдуть, а сам пообіцяй слідом поїхати, якщо часину викроїш, а ні – то й ні.
Тесть, жінка і дитина утрьох поїхали.
На другий день весілля каже Киріке Станові:
– Пане, настав час чортове ребро у жінки твоєї дістати. Стрибай на коня і скачи на весілля. Поряд з будинком тестя твого стоїть хатка, де стара звідниця живе, майстриня свого діла – відьмі до пари. їдь до неї, удай із себе подорожнього. Золоті гори їй обіцяй, а умов її жінку твою в хатку заманити. Узнаєш ціну жіночої вірності.
– Але ж упізнають мене там, Киріке?
– Хоч прямісінько на весілля йди, а я все зробив, аби ніхто тебе на впізнав.
Тільки-но добрався чоловік до того села, прийшов до старої звідниці і зажадав привести йому того ж вечора жінку якогось Стана із сусіднього села.