– Ось що, лицарю, – суворо сказав цар, – маю ще нерідну доньку, як дві краплі води схожі вони одна на одну. Як упізнаєш серед них рідну, її й віддам.
От пішли царівни вбиратися в однакові шати, а Білий Арап тим часом згадав про бджолине крильце, підпалив його та й покликав до себе бджолину царицю.
– Не клопочися цим, Білий Арапе, – заспокоїла його бджолина цариця, дізнавшись про його скруту. – Зі мною ти впізнаєш її серед тисячі: та красуня, що від мене хусточкою відмахнеться, і буде рідна донька Рудого царя.
Рушив Білий Арап із бджолою на плечі до світлиці, де його вже чекали цар із доньками, та й ну до красунь придивлятися. А бджолина цариця тільки те й знає, що кружляє біля лиця царівни – та й відмахнулася хусточкою. А Білий Арап і підвів її до царя:
– Ось цю дівчину я з собою забираю.
Нічого не вдіє далі Рудий цар, каже:
– Не вдалося їй тебе з товаришами погубити – тобі нею й володіти.
Поклонився Білий Арап цареві та й ну царівну квапити:
– Збирайся хутчіш, голубонько, бо племінник Зелен-царя, а мій пан почне дорікати мені, що мене тільки по смерть посилати можна.
– Скорий поспіх – людям посміх, – відказала йому царська донька. – Перш ніж я покину отчий дім, відрядімо твого коня і мою голубку на край світу за трьома гілками солодкої яблуні та живою і мертвою водою. І якщо моя голубка швидше повернеться, то ти і думати не смій, щоб я з тобою їхала. А якщо твій кінь – сама хоч на край світу за тобою піду.
Погналися кінь з голубкою наввипередки. Голубка першою досягла краю світу – на те вона й легша була, прудкіша. А як схопила три гілки солодкої яблуні, зачерпнула води живої й мертвої, заступив їй кінь дорогу. Та хоч як улещав, умовляв голубку, все марно. Голубка рішуче відмовилася оддати свої здобутки – мусив кінь їх силою відняти.
Отже привіз кінь першим три гілки солодкої яблуні та чарівної води. То царівна й скорилася покірливо своїй долі, схопилася на коня, так само чарівного, і приєдналася до Білого Арапа з його дивною свитою, яка, до речі мовити, скоро покинула їх удвох.
І так ті парубок з дівчиною за довгу дорогу одне до одного приросли, що передумав Білий Арап лисому лиходію таку красуню оддавати. Царівні Білий Арап теж припав до серця. Хай що буде, а вони їдуть далі своїм шляхом.
Зустрічати Білого Арапа з царівною вийшов Зелен-цар, а з ним і доньки його, «племінник», і царський дворовий люд. Як побачив лисун, яка в Рудого царя донька красуня, зараз кинувся допомагати їй коня розсідлувати. Та царівна відганяє того геть од себе:
– Не наближайся, – каже йому, – мерзотнику! Не для тебе я сюди приїхала, а для Білого Арапа, адже він і є справжній племінник Зелен-царя.
Усі, хто був поруч, присутні так і завмерли, а самозванець, з якого царівна машкару зірвала, кинувся на Білого Арапа й відрубав йому голову батьковим мечем, гукаючи:
– Ось маєш, кривоприсяжнику!
Заіржав тоді несамовито кінь Білого Арапа, накинувся на самозванця і аж тоді заспокоївся, як підняв його високо-високо та гепнув ним об землю з-понад хмар.
А доки всі метушилися, донька Рудого царя хутко приклала Білому Арапові голову до тіла, трьома гілками солодкої яблуні обплела, скропила спершу мертвою водою, потім живою, і ожив її королевич. Протер він очі й мовив до царівни:
– Як же міцно я спав!
– І не прокинувся б ти ніколи, Білий Арапе, якби не я, – сказала донька Рудого царя, цілуючи його і повертаючи королевичу старий батьківський меч.
А Зелен-цар зараз же закоханих благословив і своїм королівством правити призначив. На їхньому весіллі гуляли бідні й багаті, бджолина цариця і мурашиний народ – словом, усі. А може, і досі гуляють.
Деніле Препеляк
Жили в одному селі рідні брати, обидва були одружені. Старший був працьовитий, бережливий і заможний, що не зробить – усе до ладу, от тільки дітьми Бог обділив. А молодший брат був нещасливий бідняк, ледачий, зате дітлахів – семеро по лавках. А ось жінка у бідняка була працелюбна і добра, а в багатого – скупа і злішої не знайти.
Тільки й водилося у бідного брата, що пара волів – хоч і гладких, та все ж таки без плуга-борони, воза-саней яка з них користь? Щоразу, коли була в них потреба, просив у інших, частіше – у брата, в якого всього було вдосталь. А того потім жінка шпиняла.
– Рідня ріднею, – любила повторювати вона, – а копійка любить, щоб її рахували.
– Не скупися, жінко. Окрім мене, братові допомогти нікому.
Так би й далі велося, якби не віз. Через кожні два дні Деніле по воза приходить: то дрова привезти треба, то борошно, то сіно…
– Послухай, брате, – сказав нарешті старший молодшому. – У тебе ж є воли, чому воза не купиш? Мого вже геть поламав, нічого вже позичати.
– Твоя правда, – погодився молодший, – та де ж гроші взяти?
– Бери волів – вони у тебе рослі і гарні – і йди на ярмарок. Продаси цих – інших візьмеш, які дешевші. А на різницю воза купиш, господарство заведеш собі.
– Слушна порада!
Поспішив додому, вивів волів на налигачі та й пішов на ярмарок. Піднімається на похилий пагорб, а назустріч йому чоловік, поперед себе нового воза котить, щойно на ярмарку купив.
– Почекай, добрий чоловіче, – звернувся до нього Деніле. – Притримай свого воза, на одне слово підійди.
– Я почекав би, та він не стоїть. А що?
– Віз у тебе нібито сам їде?
– Хіба сам не бачиш?
– Пропоную обмін: ти мені воза, я тобі волів, намучився вже з ними: то сіна їм треба, то загороду давай, то від вовків бережи… Вже якось приловчуся воза штовхати, якщо він і сам їде.
– Я дивлюся, ти не такий простий, як здаєшся… – сказав господар воза. – Тобі поталанило, що я сьогодні зговірливий – по руках: тобі – віз, мені – воли!
Узяв Деніле воза, під гору додому йде.
– Зовсім сказився віз! Як накладу мішків з борошном чи сіном, щоб так само котився!
А віз знай собі мчить уперед, немов обігнати його хоче.
Але за спуском пішов підйом. Спинився віз – і ні з місця.
– Погана була ідея з возом!
Насилу зсунув він воза вбік, закріпив на місці, сів на дишло і міркує:
«Ну й ну! Якби я був Деніле Препеляк, волів би занапастив, а якби не був, воза б знайшов. Препеляк я чи ні?…»
Бачить – перехожий жене кози.
– Гей, друже, – каже Деніле. – Чи не поміняєш козу на воза?
– Навіть не знаю… Коза у мене дійна, спокійна…
– Що слова на вітер кидати? Забирай воза, віддавай козу!
Хіба посперечаєшся? Віддав козу, узяв воза. Потім попутного воза дочекався, прив'язав до нього свого… Постояв Деніле з відкритим ротом і повів козу на ярмарок. А худобина на всі боки рветься, скоро зовсім набридла.
Йде він далі з козою, а назустріч чоловік з базару повертається – гуску під пахвою несе.
– Здоров був, добрий чоловіче! – каже Деніле.
– І тобі не хворіти!
– А давай мінятися? Бери у мене козу, а мені віддай гуску.
Поторгувалися трохи, і Препеляк забрав гуску. Приходить на ярмарок, а птах як заґелґоче на все горло: га-га-га-га!!!
– Ну й ну! Чорта здихався, з його батечком зв'язався! Так і оглухнути недовго!
Навпроти чоловік гаманці продавав. Обміняв Деніле гуску на гаманець, що на довгих ремінцях на шиї носять, повертів його в руках і каже:
– Дурна макітра, що ж я накоїв! Була пара – не воли, а чудо, залишився з порожнім капшуком! Немов лихий мене поплутав, а я ж не вперше на ярмарку.
Добрався Деніле до рідного села – і до брата:
– Здорово, брате!
– Заходь, Деніле! Скільки ж ти на ярмарку пропадав?
– Поспішив туди людям на сміх.
– Що за новини з міста несеш?
– Та нещасні воли мої пропали, ніби їх і не було.
– Невже звір напав чи обікрали тебе?
– Та власною рукою віддав, брате.
Розповів Деніле братові про всі свої міни.
– Що не кажи, братику, рідкісний ти простак!
– Згоден, брате, але тепер я набрався уму-розуму. Візьми собі гаманець, мені він не потрібний. Але ради Бога позич мені востаннє воза з волами: дров з лісу привезти, а то у жінки з дітьми вогонь розвести нічим…
– Тьху! – урвав його брат, не дослухавши. – Бери воза, але це востаннє.
Деніле тільки того і треба. У лісі вибрав дерево товстіше, навіть волів розпрягати не став, відразу рубати заходився, щоб стовбур точнісінько у воза впав. У цьому весь Деніле Препеляк! Тільки не розрахував трохи – важкий стовбур, падаючи, воза на дрізки розтрощив і волів занапастив.
– Ось тепер брата підвів! Як бути? Може, попрошу у брата кобилу?…
– Що за чоловік, – не сподобалася ця ідея старшому братові, – видать, у монастирі тобі місце, а не серед людей, як ти всім набрид, до чого жінку й дітей довів. Забирайся!
Вийшов Деніле з «гостинного» будинку свого брата, осідлав кобилу – тільки його і бачили! Та коли проїздив мимо озера, дійшли до нього слова братові про чернецтво.
– Ось побудую я тут монастир краси невимовної, на весь світ прославлюся, – вирішив він.
Почав з хреста: змайстрував і в землю уткнув – місце освятити. А сам у ліс якнайдалі подався, стовбури для стовпа, основи, балки та палі підібрати. Випірнув з озера чорт – і до нього:
– Ти що це тут зводити надумав?
– Хіба не бачиш?
– Стривай! Озеро, ліс і ця місцина – все наше.
– Ага, і качки ваші на воді. Що ще собі привласните, іроди рогаті? Ось я вам покажу!
Чорт під воду пішов, самому Скараоському про все доповів. Страх пойняв чортів, порадилися вони, і відправив начальник їхній Скараоський до відлюдника Деніле гінця рогатого з повним бурдюком золота.
– Візьми гроші! – пропонує парламентер Препеляку. – І щоб ноги твоєї тут не було.
– Пощастило вам, нехристі, що золото цінніше за віру, а то б вам не минути лиха!
А в озері тим часом Скараоський біснується: ціле багатство віддав, це ж скільки душ купити можна було…
Поки Деніле міркував, як гроші додому доправити, перед ним новий чорт вигулькнув:
– Гей, старий! Роздумав мій пан: спочатку позмагаймося трошки, а там уже золото візьмеш.
– Як же будемо змагатися?
– А так: хто з нас через плече кобилу твою перекине і тричі навколо озера пробіжиться без привалу, без відпочинку, того й гроші.
Сказав, кобилу підхопив, миттю три кола зробив. У Препеляка аж щелепа одвисла, але він швидко оговтався:
– Велика сила в тобі. Ти кобилу через плече перекинув, а я її між ніг утримаю. – Стрибнув у сідло і без передиху озеро тричі – раз по раз – обскакав.
Розгубився чорт, але незабаром інше змагання вигадав:
– Будемо бігати наввипередки.
– Тільки де тобі зі мною змагатися? Побіжиш для розминки з моїм молодшим сином.
Показав чорту на кущі, а там заєць сидить.
Рвонув з місця заєць, чорту за ним не встигнути, а Деніле за перегонами спостерігає, регоче від душі.
– Ну й швидкий же твій шибеник! – відсапавшись, мовив чорт, – тільки його схопити зібрався, а його і слід загув!
– Яблучко від яблуньки… – посміхнувся Деніле. – Хочеш ще зі мною наввипередки побігти?
– Знайшов дурня! Вже краще давай боротися.
– Поборемося, коли життя тобі набридло. Тільки спочатку з дядьком моїм тисячолітнім упорайся, перш ніж на мене виходити. Хоч він і старий дід, та сильніший за тебе! – сказав і повів чорта до ведмедячого барлогу.
Немає потреби переказувати хід поєдинку, ледве ноги чорт виніс.
– Що? – сміється Деніле. – Не подобається такий поєдинок? Борися тоді зі мною!
– З тобою, а то з ким же, давай, хто голосніше гаркне.
– Гаразд, спершу ти.
Перший раз чорт гаркнув – затремтіла земля, завирували моря, риби догори черевом спливло видимо-невидимо, чортів з озера повиносило, так і до кінця світу недалеко. А незворушний Деніле сидить собі на бурдюку із золотом:
– І це все, на що ти здатний? Щось я і не розчув. Гаркни-но ще! Гаркнув чорт ще страшніше.
– Ні, не чути.
Гаркнув чорт знову – трохи не надірвався.
– Та тебе за шелестінням трави не чути… Моя, отже, черга гаркнути?
– Твоя…
– Боюся, як би від мого крику твоя голова не тріснула. Якщо рано тобі помирати, захистимо твої очі і вуха рушником…
– Як скажеш, дуже жити хочеться!
Зав'язав Деніле чортові очі і вуха рушником, розмахнувся палицею дубовою (він, звичайно, відлюдник, а в палицю вірив більше, ніж у святий хрест) і лусь чорта по правій скроні – в ім'я Отця…
– Досить, більше не гаркай!
– Брешеш, чортове насіння! Чи не ти тричі гаркав?
І бабах його по лівій – і Сина…
– Ой, годі, сил моїх немає!
– А ось і подивимося!
Утретє «гаркнув» він чорта по голові – і Святого Духу.
– Вбивають! – заголосив чорт і так, із зав'язаними очима і жалібними стогонами, водяною змійкою в озеро пірнув, все як на духу Скара-оському розповів: відьмак ваш Деніле – ось вам моє слово.
А Деніле сидить на бурдюку і думу думає, як би його додому донести. Виходить з озера третій чорт з величезною булавою напереваги:
– Так от ти який, друже! Тепер моя черга з тобою змагатися. Хто з нас булаву оцю найвище підкине, той і гроші візьме.
– Ось з тебе, нечисть, і почнемо!
Чорт булаву я-а-ак шпурне – тільки через три доби в ґрунт врізалася, земну твердь трохи не похитнула.
– А тобі так слабо? – хвастає чорт.
– Нічого не слабо, витягни її з матінки землі.
Чорт і витягнув.
– Ну, чого зволікаєш час?
– Будь терплячий, лукавий, устигнеш.
Жде-чекає сатана, а вже ніч: зірки мерехтять, а місяць щербатий.
– Що ж не кидаєш?
– Кинути недовго, прощайся з булавою.
– Чого б це?
– Бачиш на місяці щербинки? Це брати мої потойбічні. їм як повітря залізо потрібне – нічим коней підкувати. Глянь, як руками розмахують, на булаву твою око поклали.
– Е ні! Булава – від дідів-прадідів спадок, нізащо з нею не розстанусь! – підхопив булаву і – в озеро. Доповідає Скараоському, як ледве без булави не залишився.
Закипіла в Скараоськом лють, зібрав він нечисть і наказує:
– Хай котрийсь із вас негайно піде і погубить прокляттями недруга нашого!
Вийшов один чорт наперед, а сам так і труситься.
– Не бійся! – підбадьорив Скараоський. – Погубиш – у чині піднімешся.
Мить – і чорт стоїть перед Деніле.
– Гей, друже! Ти своїми витівками всіх чортів на вуха підняв, тепер не відкрутишся. Будемо проклинати один одного: хто в цьому кращий буде, той і гроші візьме.
Як почав клясти нечистий, так бідний Деніле на одне око кривий став, але взнаки не подав:
– Не на того напав, нікчемний чорте! Наплачешся у мене.
– Що даремно базікати, вивергай уже прокляття, коли вдатний.
– Перекидай бурдюк із золотом через плече і за мною: вдома залишив батьківські прокляття.
З цими словами він осідлав бурдюк. Підхопив його нечистий разом з бурдюком на плечі, Деніле й оглянутися не встиг, як опинився вдома, побачив жінку і дітей.
– Сини мої любі, тягніть-но сюди прокляття батьківські: чесалку і гребені для клоччя! – розпорядився Препеляк.
Набігло дітлахів звідусіль, кожен – з батьківським прокляттям.
– Тримайте, молодці, цього пана, та прокленіть, як слід, щоб мало не здалося!
А дітям, ясна річ, сам чорт не брат. Накинулись усією оравою і давай лукавого чесати. Чорт як закричить та як чкурне. Про гроші навіть не згадав.
А Деніле Препеляк з того часу про бідність та голод зовсім забув і довге життя прожив. До глибокої старості збирав за багатим столом своїх дітей.
Міхай Емінеску
Дитя сльозинки
Давним-давно, коли в пустелі можна було зустріти бога, жили-були похмурий, як непроглядна ніч, цар із світосяйною, як білий день, царицею.
Півстоліття воював цар із сусідом. Сусід покинув цей світ, але ворожнеча кипіла в крові його нащадків. А в похмурого царя не було дітей, тож йому нікому було передати свою ненависть. Світосяйна цариця жила як удова при старому чоловікові, тому що він більше часу проводив на війні, ніж у її покоях.
Якось уставши з ліжка, вона почала оплакувати свою бездітність перед образом матері всіх скорботних, і відповіддю на благання юної цариці були сльози, що полилися з темних очей Богородиці. Цариця приклалась устами до вологої ікони і незабаром відчула, що чекає дитину.