Минуло дев'ять місяців, і цариця народила сина. Хлопчик був біліший за молоко, із сяючим, як місячні промені, волоссям, і назвали його Фет-Фрумос – дитя сльозинки. Похмурий цар забув про свою похмурість, а сонце три доби не поступалося місяцю місцем на небосхилі.
Хлопчик ріс не щодня, а щогодини.
Убравшись у силу, велів він викувати собі залізну палицю, якою грався, підкидаючи її аж до неба. Озброївшись так, пішов він війною на кревних ворогів-сусідів.
На третій день шляху його очі побачили палац із сліпучого білого мармуру. Він стояв на острові, що потопав у зелені, а навколо розливалися дзеркальні води озера. Сів він у позолочений човен, що здіймався і опускався на чистих хвилях, наліг на весла і незабаром опинився біля мармурових палацових сходів, освітлених канделябрами, у яких горіли зірки. Пройшовши до зали, він побачив стіл, що вгинався від страв, а подавалися страви не в чому-небудь, а в перлових мушлях. Бояри веселилися, немов згадали молодість.
– Здоров був, Фет-Фрумосе! – привітав його цар. – Начувся я про тебе, тепер ось побачилися.
– А тобі недовго жити лишилося – виходь на смертний бій. Досить замишляти зло проти мого батька.
– Не про змови ж мовиться, я чесно на поле бою виходив. А проти тебе не вийду, краще братом назву.
Кинулися царські сини один одному в обійми, випили братину[11] з радісними боярами, і питає цар Фет-Фрумоса:
– Кого ти найбільше на світі боїшся?
– Тільки бога. А ти?
– Тільки бога та лісової відьми. Ця жахлива стара розоряє моє царство. Де не пройде – пустелі та руїни. Програв я з нею війну, тепер ось десятину їй плачу – кожного десятого юнака моїх підданих. Сьогодні якраз її день збирати данину.
О дванадцятій годині ночі в темному небі з улюлюканням промайнула скажена лісова відьма. Крила її маяли на вітрі, старече лице нагадувало видовбану джерелами скелю, на голові росли дерева, очі її – два провалля, рот – чорна дірка.
Фет-Фрумос на льоту зловив чаклунку і з усієї сили шпурнув її у величезну кам'яну ступу, придавив зверху скелею і скував сімома залізними ланцюгами. Хоч як намагалася відьма випручатись, нічого не вийшло, і покотилася вона в ступі через ліси, залишаючи за собою темний слід.
Фет-Фрумос повернувся, бенкет відбенкетував, а потім тільки узяв палицю і по сліду пішов. І привів його слід до білого терема. На порозі застав він дівчину. Вона сиділа за прядкою і пряла. Білосніжне плаття, золоті коси, вінок з конвалій, тонкі пальці, що утримували золоте веретено, – такої красуні він ще не бачив.
Почувши, як підійшов Фет-Фрумос, дівчина підвела на нього очі кольору морської хвилі.
– Вітаю тебе, Фет-Фрумосе, – мовила вона. – Ти давно заволодів моїми снами, в яких ми кохаємо один одного.
– Ти сама досконалість, – прошепотів він у відповідь. – Чия ти дочка, красуне?
– Лісової відьми, – призналася вона, похнюпивши голову.
– Мені байдужий твій рід, – заспокоїв він. – Ми кохаємо один одного, ось що важить найбільше.
– Тоді нам треба негайно тікати! – Вона кинулася йому на груди. – Мати уб'є тебе, коли побачить, і тоді я помру з горя.
– Не хвилюйся, – сказав він, розімкнувши обійми. – Де мені знайти відьму?
– Біснується в ступі, куди ти її замкнув, намагається перегризти кайдани.
Фет-Фрумос хотів одразу ж кинутися на ворога, але красуня зупинила його:
– Спочатку, Фет-Фрумосе, я розкажу, як перемогти матір. Подивись на оці дві бочки: одна – з водою, друга – із силою. Поміняймо їх місцями. Втомившись від поєдинку, мати зазвичай кричить: «Почекай, треба води попити!» Вона звикла пити силу, коли ворог просто вгамовує спрагу, але цього разу буде навпаки.
На тому й порішили. А тоді Фет-Фрумос прикрикнув:
– Гей, чаклунко, як твої справи?
Відьма так забилася в ступі, що кайдани злетіли з неї.
– Ну, Фет-Фрумосе, начувайся! Зараз поміряємося силами.
Підкинула його відьма до хмар з такою силою, що він, падаючи, по кісточки в землю вгруз.
Фет-Фрумос у боргу не залишився і її увігнав у землю аж по коліна.
– Почекай, треба води попити! – запропонувала лісова відьма. І мерщій до бочок.
Відьма ковтала воду, а Фет-Фрумос – сили.
З іще більшим завзяттям узявся він духопелити відьму й увігнав її в землю по шию. Небо затягло сірими хмарами, завив вогкий вітер. Терем трясло, ніби в лихоманці. Яскраво-червоні змії пронизували хмари, почався шторм, лунали розкоти грому – все це нічого доброго не провіщало. У непроглядній темряві Фет-Фрумос розрізнив милу серцю тінь з розмаяним золотим волоссям і простертими вгору руками. Ледве жива від страху, дівчина пригорнулася до нього. Він підхопив красуню на руки і помчав крізь бурю.
– Ось моя наречена! – сказав Фет-Фрумос царю, і очі його побратима наповнилися сльозами.
– Чому твої очі вологі, о царю? – запитав юнак.
– Фет-Фрумосе, – мовив цар, – навіть життя мого буде замало, щоб віддячити тобі за те, що ти вже зробив, але я наважуся попросити ще більше.
– Що саме?
– Моє серце належить дівчині із задумливим поглядом, ніжній, як тиха заводь. Вона дочка мисливця Дженара, такого жорстокого, як вона прекрасна! Я не раз пробував її викрасти, але все марно. Раптом тобі пощастить?
Осідлав Фет-Фрумос прудконогих коней, а наречена його залишилася чекати і плакати.
Довго чи недовго він їхав, перш ніж на обрії забовванів замок Дженара. Помилки бути не могло: у розчиненому вікні Фет-Фрумос побачив миле дівоче личко із задумливим поглядом.
– Вітаю тебе, Фет-Фрумосе, – гукнула вона і кинулася відчиняти ворота величного замку, в якому жила зовсім одна. – Вночі мені було видіння, що ти з'явишся від мого коханого.
Замок охороняв кіт із сімома головами. Коли нявкала тривогу одна голова, чути було на відстані одного дня шляху, коли всі сім голів – на відстані тижня шляху.
Дженар полював неподалік, усього за день шляху від замку.
Підхопив Фет-Фрумос красуню на руки, посадив на коня, далі вони не скакали, а летіли над морем.
А в Дженара був чарівний кінь з двома серцями. Занявкала одна голова замкового вартового, і цей кінь голосно заіржав, сповіщаючи про викрадення дівчини. Дженар одразу наздогнав утікачів.
– Фет-Фрумосе, – мовив Дженар, – ти мені подобаєшся, і для першого разу я тобі прощаю, але вдруге не пожалію!.. – І зник з очей разом з дочкою.
Але Фет-Фрумос повернувся по дівчину знову.
Дженар полював за два дні шляху, коли Фет-Фрумос і його дочка втекли верхи на конях під протяжне нявкання двох котячих голів. Скоро вони вже ковтали пил з-під копит Дженарового коня.
Обличчя Дженара прибрало жорстокого виразу. Він підняв Фет-Фру-моса і шпурнув його в темні грозові хмари, а сам зник з очей разом з дочкою.
Жменька попелу – все, що лишилося від Фет-Фрумоса, – змішалася з розпеченими пісками пустелі. Попіл перетворився на джерело і струмочком побіг по піску. У дзюрчанні струмка можна було вловити сумну пісню про світлокосу наречену Фет-Фрумоса. Але хто міг почути цей голос у пустелі, де не ступала нога людини?
А тим часом пустелею мандрували двоє чоловіків. Убрання й обличчя першого сяяли яскравим світлом, другий нагадував лише тінь першого. Ступні Христа і святого Петра (а це були вони), обпалені пустельним піском, торкнулися освіжаючої поверхні струмка, і вони пройшли водою аж до джерела.
Там Христос угамував спрагу, обмив лице і руки. Відпочиваючи в затінку під самотнім деревом, Христос піднісся думками до свого небесного отця, а святий Петро обернувся на слух і вловив сумну пісню джерела. Він попросив:
– Господи, хай джерело стане тим, ким було раніше.
– Амінь, – підняв руку Господь, і вони пішли далі.
Фет-Фрумос немов прокинувся від сну і почав розглядатися. Упізнавши мандрівників, що йшли все далі по водній гладіні, він зрозумів, кому зобов'язаний своїм воскресінням, і став молитися.
Йому згадалася його обіцянка викрасти дочку Дженара. Увечері Фет-Фрумос уже був на підступах до замку. Дочка Дженара втерла сльози, побачивши його цілим і здоровим.
– Тобі мене не викрасти, – сказала вона, – якщо не дістанеш такого ж коня, як у мого батечка, з двома серцями. Біля синього моря живе стара, яка тримає сім кобил. Тому, хто пропасе їх три дні і не загубить жодної, вона дозволить вибрати собі лоша. Горе-пастухів чекає смерть, а удачливих обман: стара відьма виймає у всіх коней серця і вкладає їх в одного. А кінь без серця, сам розумієш, ні на що не придатний.
Осідлавши коня, він поїхав здобувати іншого.
Сонце палило немилосердно, коли Фет-Фрумос помітив комара, що борсався з останніх сил у гарячому піску.
– Фет-Фрумосе, – покликав комар, – віднеси мене до лісу, я, цар комарів, у боргу не залишуся!
Фет-Фрумос послухався.
Виїхавши з лісу, він побачив знесиленого рака із слідами сонячних опіків.
– Фет-Фрумосе, – покликав рак, – кинь мене в море, я, цар раків, тобі відплачу!
Фет-Фрумос кинув раки в море і поїхав далі.
Сутінки застали його біля брудної хатки, огородженої частоколом з насадженими на кілки людськими головами. На призьбі, на колінах у молодої рабині, що ськала у неї в голові, лежала зморщена сива стара баба.
Фет-Фрумос привітався.
– Здоров був, юначе, – підвелася стара. – Чи не моїх кобил прийшов пасти?
– Їх.
– Мої кобили скубуть траву лише вночі… Можеш братися до роботи хоч зараз. Гей, рабине! Нагодуй хлопця моєю стравою і проведи його.
За цілий день він не мав у роті й ріски, тож не відмовився від запропонованої їжі, а потім, скочивши на одну з кобил, погнав решту на пасовище. Там його зморив сон. Коли ж він прокинувся, вже світало, а кобил поблизу не було. Став він уже прощатися з головою, як раптом з лісу виткнулися кобили, яких гнав величезний комариний рій, – ось і віддяка царя комарів.
Коли Фет-Фрумос пригнав кобил, стара так розлютилася, що добряче перепало і ні в чому не винній рабині і кобилам.
– Ховайтеся як слід, чорт вас бери, щоб ніхто не знайшов! – примовляла вона, смугуючи батогом кінські спини.
Назавтра Фет-Фрумос знову погнав кобил і, сівши на траву, проспав непробудним сном аж до ранку. Яким же було його здивування, коли з дна морського, рятуючись від полчищ раків, піднялися кобили-втікач-ки, – ось і віддяка царя раків.
Перед третім дозором стара рабиня відвела його вбік:
– Ти Фет-Фрумос, я чула про тебе. Не їж того, що дає тобі стара, вона підливає туди сонного зілля… Я приготую тобі іншу страву.
Дівчина непомітно нагодувала його. Бадьорий і повний сил, до півночі він повернувся з дозору, загнав кобил у стійло і ввійшов до світлиці. Стара на лавці, здавалося, лежала мертва. Фет-Фрумос розбудив рабиню, що спала на печі:
– Поглянь, твоя стара віддала Богові душу.
– Де ж пак, – зітхнула вона. – Північ завжди сковує її тіло мертвим сном… Завтра твоїй службі прийде кінець. Візьми мене з собою, інакше тобі не втекти од відьми. – З цими словами вона дістала із старовинної скрині стертий точильний камінь, щітку і хустку.
Вранці настав час старій розраховувати пастуха. За обідом вона відлучилася до стайні, вийняла серця у сімох коней і сховала їх у жереб-ці-трилітку, схожому на скелет, та й покликала Фет-Фрумоса, щоб той вибирав собі коня. Коні без сердець були як один гарні, а триліток-скелет із сімома серцями валявся в кутку на купі гною.
– Ось цей мені до вподоби, – сказав Фет-Фрумос про трилітка.
– Невже ти задарма працював? – здивувалася хитра стара. – Вибирай-но когось із цих красенів жеребців…
– Ось цей мені до вподоби, – повторив Фет-Фрумос.
– Що ж, бери, – процідила вона крізь зуби.
Він стрибнув у сідло і тільки його й бачили.
У лісі він підібрав рабиню, що чекала його, посадив її позаду себе і поскакав щодуху додому.
На землю спала ніч.
– Спину пече, – скрикнула раптом дівчина.
Фет-Фрумос обернувся. За ними мчав справжній шквал, а величезні очі-жарини смугували червоними, як полум'я, променями тіло дівчини.
– Кинь щітку, – попросила вона.
Фет-Фрумос кинув. Позаду них одразу виріс непрохідний ліс, який аж кишів голодними вовками.
Фет-Фрумос не жалів коня.
– Спину пече, – знов закричала дівчина.
Фет-Фрумос озирнувся і побачив величезну сіру сову з налитими кров'ю очима.
– Кинь точило, – веліла дівчина.
Фет-Фрумос кинув. Позаду них одразу виросла неприступна сіра скеля.
Фет-Фрумос поїхав ще швидше.
– Пече, – повторила дівчина.
Стара зробила отвір у скелі і просоталася крізь нього струменем палючого диму.
– Кинь хустку, – скомандувала дівчина.
Фет-Фрумос так і зробив.
Вони побачили позаду себе велике озеро, в якому купалися сріблястий місяць і вогненні зірки.
Фет-Фрумос почув довге заклинання і здійняв очі на хмари. На віддалі двох годин шляху летіла в піднебессі північ на мідних крилах. Коли божевільна стара догребла до середини озера, Фет-Фрумос підкинув угору свою палицю, вона вдарилась об крила півночі. Ніби камінь, упала північ на землю і жалібно каркнула дванадцять разів.
Місяць сховався за хмарами. Стара, під тягарем залізного сну, занурилась у чарівне озеро, яке по середині поросло довгою чорною травою. Такий вигляд мала темна душа старої.
– Врятований! – вигукнула дівчина і пішла в туманне царство тіней, звідки з'явилася на землю, викликана чаклунством старої, а юнак поскакав до замку Дженара.
Цього разу Дженар полював на відстані семи днів шляху. Фет-Фрумос посадив його дочку на коня перед собою, і всі сім котячих голів занявкали в один голос.
Кінь Дженарів голосно заіржав.
– Що сталося? – запитав мисливець.
– Фет-Фрумос викрав твою дочку, – сказав чарівний кінь.
– Наздоженемо ми його? – поцікавився Дженар, дивуючись, чому Фет-Фрумос і досі живий.
– Ні, – мовив кінь, – він скаче верхи на моєму братові, у якого на п'ять сердець більше, ніж у мене.
А тим часом Фет-Фрумос із дочкою Дженара прибули до царського палацу.
Ніхто вже не вірив, що Фет-Фрумос повернеться, а його наречена виплакала всі очі. Сліз зібралася повна золота купіль, у якій цілий і здоровий Фет-Фрумос змив із себе дорожній пил. Сліпою заснула вона в його обіймах, і снилося їй, що Богородиця узяла з небосхилу дві блакитні вранішні зорі й поклала їх дівчині на чоло. Прокинувшись, вона знову стала зрячою.
На завтра було призначено весілля царя з дочкою Дженара.
На післязавтра грали весілля Фет-Фрумоса.
Попереду їх чекало довге і щасливе родинне життя, а якщо вірити чуткам, що над Фет-Фрумосами час не владний, то й вічне.
Ованес Туманян
Розумний і дурний
Жили колись два брати, розумний і дурний. Розумний змушував дурного на себе працювати і так знущався з нього, що одного дня бідолаха не витерпів. Не хочу, каже, з тобою жити, віддавай, що мені належить, і прощавай.
– Добре, – погодився розумний. – Я погодую худобу, а ти востаннє збігаєш на водопій і приведеш її назад. Яка корівчина зайде у хлів – моя, яка не зайде – твоя.
На вулиці холодний вітер до кісток пронизує, а дурний погнав корів на водопій. Назад замерзла худоба не йшла – стрімголов бігла до теплого хліва, аби швидше всередину. Серед двору залишився один лише бичок-одноліток – ото й весь дурнів спадок.
Накинув дурень на шию бичкові налигача і потягнув на базар. Дорогою трапилися їм руїни якогось покинутого будинку.
– Гей, бичку, переставляй копита! Ну ж бо! – підганяє дурень.
А руїни йому у відповідь:
– Ну ж бо!..
Дурень зупинився:
– Це ти мені кажеш. Чи не так?
– Так… – відповідає луна.
– То, може, бичка візьмеш? Він пасся влітку в бору!
– Беру…
– Скільки даси? Багато не треба обіцять.
– П'ять…
– Зараз заплатиш мені?
– Ні…
– То я завтра прийду. Де хочеш знайди!