– Йди…
Дурень подумав, що діло зроблено, прив'язав бичка до руїн, а сам подався додому.
Вранці, тільки-но півні заспівали, устав і мерщій по гроші. А бичка – от невдача! – уночі вовки роздерли.
Приходить дурень, а там – самі кісточки та ратички.
– Що ж це виходить, – міркує він уголос, – зарізав бичка і тут-таки зжер. Потім ще й водички поп'єш?
– Еге ж…
– А стегна, мабуть, смачні?
– Ні…
Дурний не на жарт злякався, що спіймає облизня – ні бичка, ні грошей.
– Це, – каже, – не моє діло. Я продав, ти купив – і по руках. Віддавай мої п'ять золотих, я їх чесно заробив. Ти віриш мені?
– Ні…
Дурень, почувши таке, неабияк розгнівався. Вхопив палицю та й заходився нею гамселити по старих стінах, аж каміння з них падає. Та лихо не без добра. У стіні був замурований дуже давній скарб. Коли дурень ударив ще раз, потайний камінь відскочив, і золото посипалось йому просто до ніг.
– Давно б отак, – зрадів дурень. – Тільки це перебір. З тебе п'ять золотих, а зайвого мені не треба.
Узяв свої гроші і, радий, почимчикував додому.
– Ну як, продав бичка? – глузує з нього розумний брат.
– Продав.
– І кому?
– Руїнам.
– І що, розплатилися?
– Ясна річ, заплатили. І раді були б мене обдурити, та я палицею так їх одлупцював, що вони й кишені вивернули. Я взяв свої п'ять золотих – і гайда додому, а решта й досі там лежить.
– Де руїни? – напосідає на нього розумний, а в самого очі так і горять.
– Еге, так я тобі і сказав. Ти такий жадібний, що й сам нагребеш, і мені на спину накладеш – прощай хребет.
Розумний запевняє, що сам усе понесе, аби він тільки місце показав.
– Віддай, – просить, – мені своє золото і розкажи, де решту взяти. Сам голий як лопуцьок, у лахмітті ходиш – куплю тобі новенькі штани й сорочку.
А дурний і вуха розпустив: простягнув братові свої п'ять монет і провів до руїн покинутого будинку. Згріб розумний золото, забрав усе собі. Забагатів. А дурному братові нової одежини так і не справив.
Кривдно стало дурню – пішов він до судді правди шукати.
– Пане суддя! Був у мене бичок, я продав його руїнам…
– Годі, – зупинив його суддя. – Не кажи дурниць. Бичка він руїнам продав!..
І випхав дурня за двері.
Пішов той по світу в інших правди шукати. Та кому не скаже, кожен тільки пальцем біля скроні покрутить.
Непереможний півень
Жив собі півень. Якось грібся він у смітті і знайшов золотий. Злетів на дах і почав хвалитися:
– Ку-ку-рі-ку, я монету знайшов!
Цар почув крикуна і наказав своїм візирам гроші відібрати, а ті й раді старатися.
Півень горланить:
– Ку-ку-рі-ку, цар мене обікрав і забагатів!
Цар віддав золотий візирам із словами:
– Віднесіть йому назад, а то зганьбить нас на всю державу.
Повернули візирі півневі монету, а той знову на дах:
– Ку-ку-рі-ку, цар мене злякався!
Розгнівався цар і наказав своїм візирам зловити птаха, скрутити шию і в супі на обід подати – з'їсти надумав. Схопили візирі півня. Несуть, а він не замовкає:
– Ку-ку-рі-ку, цар мене в гості запросив!
Кинули крикуна в казан варитися, а він знай собі кричить:
– Ку-ку-рі-ку, ну й лазню цар мені натопив!
Уже й зварили півня, подали цареві, а обід радіє:
– З царем трапезуємо, ку-ку-рі-ку!
Хотів його цар цілком проковтнути, а той на все цареве горло кричить:
– Гуляю провулочком, ку-ку-рі-ку!
Цар зрозумів, що так просто півня не здихається, ніяк він не замовкне, і наказав візирам вихопити мечі:
– Закричить – одразу рубайте!
Візирі приготувалися.
Півень з царевого живота кукурікає:
– Зі світу білого в темряву вкинутий, ку-ку-рі-ку!
– Рубайте! – скомандував цар.
Блиснули мечі візирів – охнули по царевому череву.
Вибрався півень на волю, злетів на дах:
– Ку-ку-рі-ку!..
Говорюча рибка
Колись давно жив собі бідняк. Найнявся він до рибалки помічником. Плата – пара рибин на день, тим і харчувалися з жінкою. Зловив якось рибалка гарненьку рибку і наказав робітникові пильнувати її, а сам – знов у воду.
– Господь всемогутній, – думає бідняк, – вона теж жива, батько-ма-ти у неї є, подружки, почуття радості й болю.
Не встиг про те подумати, як рибка заговорила.
– Так і є, – відповідає, – брате мій. Я хлюпалася з подружками в річкових хвилях, і так мені було весело, що не втямила, як ускочила в рибальські сіті. Напевно, матінка вже кинулась, де я, і ридає, а подружки сумують. Сама я ледве жива без води. Якби ж то знову бавитися разом з подружками в прохолодних і чистих хвилях! Будь милосердним, одпусти мене…
Бідняк зглянувся на рибку і кинув її в річку.
Ох, і розсердився рибалка:
– Дурень! Я до пояса у воді мерзну, рибалю, а ти моєї праці не цінуєш? Забирайся! Який ти мені робітник? Іди вмирати з голоду.
Забрав у нього корзину з рибою і прогнав бідняка геть.
– Що ж тепер робити, чим жити? – з такими думками поплентався той додому.
…Сумує бідняк про своє безталання, і зустрічається йому на шляху Чудовисько в людській подобі, а перед собою жене добру корову.
– Здоров, діду! Ти чого похнюпив носа, про що зажурився? – цікавиться Чудовисько.
Розповів бідняк про своє лихо.
– Послухай, друже, – каже Чудовисько. – Позичу я тобі на три роки свою корову. Не переводитиметься у вас з дружиною молоко, наїстеся досхочу. А після трьох років прийду я до вас уночі із загадками. Відгадаєте – корова вам залишиться, а ні – ви мені дістанетесь.
«Голодної смерті не минути, – думає бідняк. – Треба брати корову, три роки протримаємось, а там бог не попустить, свиня не з'їсть: чи то вихід знайдемо, а то й загадки відгадаємо…»
– Згоден, – тільки і сказав він.
Ударили по руках, і бідняк повів корову додому.
…Три роки прожили дід з бабою як у бога за пазухою, поки строк не вийшов.
Сидять тепер чоловік з дружиною та на двері дивляться, передбачити намагаються, які загадки їм Чудовисько приготувало.
Коли це стукається до них незнайомець.
– Здрастуйте, – вітає хлопець, – я подорожній. Кладеться на ніч, а я дуже втомився, пустіть мене переночувати.
– Пустити можна, тільки жалко нам тебе. Позичили ми у Чудовиська на три роки корову, а сьогодні воно прийде до нас із загадками. Відгадаємо – залишимося з коровою, а ні – станемо його рабами. Хоч би що з нами трапилось, а ти не повинен постраждати.
– Я і про себе, і про вас подбаю, – заспокоїв їх гість і залишився ночувати.
Вибило північ, коли у двері почали грюкати.
– Хто?
– Чудовисько із загадками.
Почувши це, дід із бабою і зовсім дар слова втратили.
– Я сам за вас відповім, – підморгнув хлопець-гість.
– Я прибув, – нагадує про себе знадвору Чудовисько.
– Я теж прибув, – повторює за ним з дому гість.
– Звідки ти прибув?
– Із-за моря.
– А як?
– Осідлавши кульгавого комара.
– Значить, море маленьке.
– Зовсім не маленьке! Соколу й до середини не долетіти.
– Значить, сокіл ще пташеня.
– Гарне пташеня! Якщо «крильця» розпрямить, на все місто тінь відкидає.
– Значить, не місто, а містечко.
– Гарне містечко! Зайцеві його не оббігти.
– Значить, не заєць, а зайченя.
– Гарне зайченя! Шкурки на шубу-шапку-взуття вистачить.
– Значить, носитиме карлик.
– Гарний карлик! Прокричить у нього на голові півень, він і не почує.
– Значить, він глухий.
– Де вже – глухий! Сарна далеко в горах траву жує – і то чує.
Чудовисько так розгубилося, що не придумало нічого кращого, як забратися геть.
Ото дід з бабою зраділи! Вранці гість почав збиратися у дорогу…
– Ти не можеш так просто піти! – заступили йому шлях дід із бабою. – Ми тобі життям зобов'язані. Як віддячити тобі?
– Нема за що дякувати! Я мушу йти.
– Назви хоч ім'я своє, щоб ми знали, за кого молитися.
– Добро хоч у воду кинь – не пропаде, не потоне. Пам'ятаєш, як відпустив ти говорючу рибку? Ото ж був я. Тепер Чудовисько знатиме, як риба може говорити, – сказав незнайомець і пішов своєю дорогою.
Братець-топірець
Пішов одного разу тесля на заробітки. Дійшов до якогось села, глядь – а народ там дрова руками ламає.
– Гей, – гукнув він, – ви навіщо руками дрова ламаєте, немов у вас топірця немає?
– Що ще за топірець? – поцікавилися місцеві.
Витягнув тесля свою сокиру з-за пояса і на очах у всіх нарубав дров. Звістка про топірець миттю облетіла все село.
Звідусіль набігло селян, обступили вони теслю, на купу всякого добра топірця виміняли.
Домовилися по черзі дрова рубати.
Першого дня топірець був у сільського старости. Тільки він удар не розрахував – по нозі собі попав, про що не забув роздзвонити на все село:
– Дивіться! Братець-топірець зовсім здурів – б'ється!
Зібрався народ – хто з палицею, хто з рогачем, заходилися по топірцю гамселити. Били, били, а топірцю хоч би що. Тоді вони його підпалили.
Коли полум'я згасло, селяни побачили, що від топорища залишилася лише жменька попелу, зате сам топірець як лежав, так і лежить, тільки що темно-червоним зробився.
Усі – в крик:
– Ой, біда! Братець-топірець почервонів, як видно, од гніву, тепер лиха чекай!
Думали-гадали і до в'язниці топірець присудили. Шпурнули вони топірець у сінник, а той, само собою, як сірник спалахнув, дим стовпом стоїть.
Селяни в паніці кинулися до теслі.
– Йди, – кажуть, – негайно, втихомир свого топірця!
Назар Хоробрий
Був собі Назар-бідняк. Чоловік ні талантів особливих не мав, ані працювати не любив, до того ж був боягузом, яких мало. Цілісінький день біля жінчиної спідниці крутився, за що й прозвали його – Назар Боязкий.
Якось уночі вийшло подружжя у двір, а ніч видалась місячна, світла.
– Ну, жінко! Така ніч ніби створена, щоб грабувати каравани, – розмріявся Назар Боязкий.
– Знайшовся розбійничок! – опустила його з небес на землю жінка. – З дому ні ногою!
Розсердився Назар:
– Дурна жінка! Не смій мені перечити!
Дружина – в хату, двері – на защіпку:
– Хай тобі трясця! Йди грабуй каравани! Чого стоїш?
Того вечора, незважаючи на всі благання Назарові, двері жінка так і не відчинила – довелося на вулиці просто неба ночувати.
Вже був світлий день, коли лежав знедолений Назар на сонечку, все сподіваючись, що його ось-ось у хату впустять, коли обпали його мухи. Тут хоч який ледачий був – замахнувся – і разом усіх, хто пику йому обліпив, уколошкав!
Спробував підрахувати ворожі втрати, та збився – так багато мух полягло. Здавалося, ціла тисяча.
– Коли я такий богатир, що мені робити біля цієї дурної жінки? – промовив так і пішов до сільського попа, розповів йому про намір кинути дружину і про свій незвичайний подвиг. А ще почав умовляти попа якось його подвиг увічнити. Піп з гумором був, узяв та й написав на шматку полотна: «Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив!»
Назар прив'язав це полотно до жердини, тихенько вивів з хліва сусідського осла і подався із села.
Довго чи недовго він їхав, аж охопив його страх – так далеко від рідної домівки він ще ніколи не вибирався.
Вже Назар і наспівував, і сам із собою балачку заводив, і на осла погукував, а страху свого побороти не зміг. Як на те, почав ревти осел… Ну й Назар із ним разом – хто голосніше?
Тим часом через той ліс ішов селянин, за вуздечку коня вів. Оглушений диким ревом, зупинився, подумав, що нишпорять у лісі розбійники, кинув коня, а сам утік.
Так Назар Хоробрий пересів з осла на коня, на якому дістався до незнайомого села. А там якраз весілля гуляли. Непроханого гостя запросили на почесне місце, годували-поїли, як короля.
От гостей цікавість узяла: хто такий цей прибулець? Тут місцевий піп, який грамоти навчений був, розібрав слова на «прапорі» гостя: «Слава Назару Хороброму!»
Незабаром усі наввипередки запевняли, що перед ними сам Назар Хоробрий, який одним махом тисячного ворога розбив!
– Авжеж це сам Назар Хоробрий! – підтакнув якийсь пустобрех.
Той заходився розповідати про Назарові подвиги, той козиряв давнішнім з ним знайомством…
– Що ж такий герой без зброєносця їздить? – дивувався дехто.
– Це на нього схоже! Назар Хоробрий якось мені сказав: «Для чого мені слуги! Весь світ – слуга біля моїх ніг».
Гості пили за здоров'я Назара Хороброго, на його честь складали пісні, а відгулявши весільний бенкет, пустили чутку про нього на весь світ.
А Назар, залишивши далеко позаду привітне село, пустив коня пастися на соковиту травичку, а сам приліг відпочити на зеленому лужку.
Панами цих земель були сім братів-велетнів, сім розбійницьких отаманів. Виглянули вони з вікон своєї фортеці на вершині горба і помітили подорожнього, що розташувався на їхньому лугу. Захотілося їм узнати, хто цей зухвалий прибулець.
Похапали вони свої важкі палиці – і на луг, а там мирно пасеться кінь і безтурботним сном спить чоловік під прапором, що майорить на вітрі. Стали вони читати: «Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив!»
– Та це ж сам Назар Хоробрий!
Навіть велетневих вух досягла звістка про народного героя. Страшенно налякані, чекали вони, коли прокинеться Назар.
А той, як побачив перед собою сімох лютих велетнів з палицями в руках, затремтів, як осика на вітрі, і на виду зблід.
Велетні помітили, що він змінився на обличчі, але вони вирішили, що то від люті він побілів і готується одним махом побити їх усіх. Попадали вони ниць і загукали:
– Слава Назару Хороброму, який одним махом тисячного ворога розбив! Щасливий наш бог, що легендарний Назар сам до нас завітав. Ми, семеро братів, служитимемо тобі вірою і правдою. їдь за нами он у ту фортецю на вершині пагорба, вияви честь господині – нашій се-стрі-красуні.
У фортеці його приймали по-царськи, а нескінченні розповіді про його подвиги зробили своє діло: красуня велетка закохалася в Назара Хороброго, що знову ж таки зіграло йому на руку.
У цей час об'явився поблизу тигр і унадився розоряти ці землі. Честь убити звіра, звичайно, випала Назару Хороброму!
Дізнавшись про це, Назар кинувся бігти в напрямку до рідної домівки, але всі вирішили, що він виступив на тигра. Наречена його зупинила:
– Без зброї не пущу. Візьми зброю і щасливого полювання!
Узяв Назар зброю з її рук і почимчикував до лісу. А там виліз на дерево, сподіваючись так розминутися з хижаком.
Але чортів тигр, як навмисне, розлігся під тим самим деревом. Побачивши звіра, він з переляку впав з гілляки… просто на смугасту спину – звір як понесе! Перед очима у Назара замиготіли долини і гори… А народ тільки дивується: Хоробрий Назар осідлав тигра!
Підживились вони відвагою у свого легендарного героя, з войовничим кличем і чим попало озброєні напали вони на тигра й убили звіра.
– Яка прикрість! – сказав Назар, коли все вже було позаду. – І треба було вбивати його тепер, коли я приборкав його.
Звістка про перемогу над звіром дісталася фортеці. Чоловіки й жінки, старе й мале – усі вийшли привітати переможця.
На радощах зіграли весілля Назара Хороброго з красунею велеткою. Тиждень славили молодих.
А в сестри велетнів уже був жених – правитель сусідньої країни. Як дізнався він, що його наречену віддали за іншого, зібрав військо і пішов війною на сімох розбійницьких отаманів.
Вишикувалися велетні перед Назаром Хоробрим – чекають наказів.
Знову Назар хотів утекти до рідного села. А всі вирішили, що він у чому був хоче відбити атаку ворога, стали його за руки хапати:
– Почекай воювати без меча та обладунку. Хоч і герой ти, але одна голова на плечах!