– Досить!
Казани зняли з вогню. Особистий кухар наказав кухарчукові подати золоту ложку, сполоснув її в проточній воді й передав головному кухареві. Той зачерпнув із казанів, скуштував, замружився, прицмокнув від задоволення язиком і сказав:
– Чудово! Чи не скуштуєте й ви ложечку, палацовий наглядачу?
Той скуштував і був у захваті.
Кухар теж пригубив, після чого шанобливо потиснув карликові руку і сказав:
– Ти майстер своєї страви. Так, травиця «шлункова радість» надає страві особливої привабливості.
Страви відіслали герцогові. А головний кухар повів карлика до своєї кімнати й почав із ним розмову. Але тут з'явився посланець і покликав головного кухаря до герцога. Той швидко вдягнув святкову одежу й пішов за посланцем.
Герцог мав дуже задоволений вигляд.
– Послухай, головний кухарю, – сказав герцог, – хто готував мій сніданок сьогодні? Таким добрим він ніколи не бував, відтоді як я сиджу на троні моїх предків.
Головний кухар розповів про все. Герцог дуже здивувався, звелів покликати до себе карлика й почав розпитувати його, хто він і звідки. Той сказав, що зараз він не має ні батька, ні матері і що куховарити він навчився в однієї старої жінки.
– Якщо ти залишишся в мене, – сказав герцог, – я платитиму тобі п'ятдесят дукатів на рік, святкове вбрання й понад те дві пари штанів. У моєму палаці всі отримують імена від мене, ти зватимешся Ніс.
Карлик Ніс упав навколішки перед герцогом й обіцяв служити вірою та правдою.
Герцог їв тепер замість трьох разів на день п'ять разів, аби як слід насолодитися майстерністю свого маленького слуги, й ніколи не висловлював невдоволення.
Дехто з найвельможніших мужів домагалися в герцога дозволу, щоб їхні слуги брали уроки в карлика на кухні, що приносило чималі гроші, бо кожен платив за день по півдуката.
Так прожив Ніс майже два роки, і тільки думка про батьків засмучувала його. Якось уранці він пішов пошукати важких ситих гусей. Роздивляючись товар, він уже кілька разів пройшовся туди-сюди. Його вигляд не лише не спричиняв тут реготу та глузувань, а й викликав у всіх повагу. Адже в ньому впізнавали знаменитого особистого кухаря герцога.
І от він побачив жінку, що сиділа аж у кінці ряду, в кутку. Вона також продавала гусей, але не розхвалювала свого товару й не закликала покупців. Підійшовши до неї, він купив трьох гусей разом із кліткою, закинув її на свої широкі плечі й рушив назад. Аж тут йому здалося дивним, що одне з гусей сиділо тихенько, зітхаючи й постогнуючи, наче людина.
– Гуска прихворіла, – сказав собі під ніс карлик, – треба швидше прикінчити її й вичинити.
Але гуска відповіла дуже чітко й голосно:
– Оце так! – вигукнув Ніс. – Вона вміє розмовляти? Ладен закластися, що вона не завжди носила це пір'я.
– Ти маєш рацію, – відповіла гуска. – Ніхто не думав, що Мімі, дочка великого Веттербока, закінчить свої дні на герцогській кухні!
– Заспокойтеся, люба Мімі, – утішив її карлик. – Я відведу вам пташник у власних покоях. Кухонній прислузі я скажу, що відгодовую гуску для герцога особливими травами. І щойно випаде нагода, я випущу вас.
Гуска зі слізьми подякувала йому. Карлик зарізав двох інших гусей, а для Мімі побудував окремий пташник під тим приводом, що готує її для герцога особливим чином. Щойно в нього випадав вільний час, він ходив поговорити з нею і втішити її. Гуска була дочкою чарівника Веттербока. Той посварився з однією старою феєю, яка, щоб помститися, перетворила його дочку на гуску й перенесла сюди. Коли карлик Ніс розповів їй свою історію, Мімі сказала:
– Усе свідчить про те, що ти зачарований за допомогою трав, а це означає, що ти можеш зняти з себе чари, якщо відшукаєш ту траву, яку вибрала фея, коли тебе зачаровувала.
Це було для нього слабкою втіхою: де він міг відшукати ту траву? Але він подякував Мімі й трохи підбадьорився.
У цей час у гості до герцога приїхав сусідський князь, його друг. Тому герцог закликав до себе свого карлика Носа і сказав йому:
– Ти маєш показати, чи вірний ти слуга мені та чи майстер ти своєї справи. Цей князь, як відомо, великий знавець тонкої кухні. Подбай про те, аби на моєму столі щодня з'являлися такі наїдки, щоб він дивувався все дужче й дужче. Не смій жодну страву, поки він тут, подавати двічі.
– Хай буде по-твоєму, пане! – відповів, уклонившись, карлик. – Князь залишиться задоволеним.
Карлик Ніс доклав усе своє вміння. Чужоземний князь гостював у герцога вже два тижні. Вони харчувалися не менш як п'ять разів на день, і герцог був задоволений мистецтвом карлика. На п'ятнадцятий день герцог звелів покликати карлика до столу, відрекомендував його своєму гостеві та спитав того, чи задоволений він карликом.
– Ти чудовий кухар, – відповів князь. – Але чому ти досі не подаєш до столу справжню королівську страву – паштет «Королівський»?
Карлик дуже злякався: він ніколи не чув про цей паштет. Але відповів:
– О пане! Я сподівався, що ти ще довго перебуватимеш у нашій столиці, тому й не квапився з цією стравою. Адже чим кухареві й пошанувати тебе на прощання, як не царем паштетів?
– Он як? – сказав, сміючись, герцог. – А як на мене, то ти, видно, хотів дочекатися моєї смерті, щоб уже тоді мене й пошанувати. Адже й мені ти жодного разу не пропонував цього паштету. Завтра ти маєш подати його на стіл.
– Нехай буде по-твоєму, пане! – відповів карлик.
Карлик не знав, як приготувати цей паштет. Він пішов до своєї кімнатки й заплакав. Гуска Мімі підійшла до нього і спитала про причину його сліз.
– Не плач, – сказала вона, почувши про паштет «Королівський». – Цю страву часто подавали в мого батька, і я приблизно знаю, що для неї треба. Ти візьмеш оце й оце, стільки і стільки, й хоча це не зовсім усе, що потрібне насправді, у твоїх панів, напевно, не такий тонкий смак.
Карлик підскочив від радості й узявся готувати паштет. Спочатку він зробив трохи на пробу, вийшло дуже смачно, і головний начальник кухні, якому він дав скуштувати, знову почав хвалити його велику майстерність.
Наступного ранку він запік паштет у великій формі й теплим, просто з вогню, послав його до столу, прикрасивши таріль гірляндами з квітів. А сам одягнув свою найкращу святкову одежу й пішов до їдальні. Коли він увійшов, головний розрізач саме розрізав паштет і подавав його на срібній лопатці герцогу та його гостеві. Герцог відкусив чималий шматок, звів очі до стелі та сказав, проковтнувши:
– Мій карлик – цар кухарів! Чи не так, любий друже?
Гість відкусив кілька маленьких шматочків і глузливо посміхнувся.
– Приготовано досить стерпно, – сказав він, відставляючи тарілку, – але все-таки це не справжній «Королівський».
Герцог наморщив лоба й почервонів від сорому та гніву.
– Ах ти, собако-карлику! – вигукнув він. – Як смієш ти так чинити зі своїм паном? Чи не відрубати тобі голову на покарання за погане куховарство?
– Зласкавтеся! – вигукнув карлик, падаючи навколішки. – Скажіть, чого бракує в цій страві? Не прирікайте мене на смерть через якусь там жменьку м'яса чи борошна.
– Від цього тобі буде мало пуття, любий Носе, – відказав чужоземець зі сміхом. – Не вистачає травиці, якої тут і не знають. Без неї в паштеті немає гостроти, і твоєму панові ніколи не їсти його в такому вигляді, як їм я.
– І все ж я його їстиму! – вигукнув герцог, люто блискаючи очима. – Присягаюся своєю честю, завтра я покажу вам або паштет, або голову цього хлопчини, прибиту до воріт мого палацу! Іди, даю тобі добу!
Карлик, плачучи, пішов до своєї кімнати й поскаржився гусці на долю, кажучи, що йому не минути смерті.
– Якщо річ тільки в цьому, – сказала Мімі, – то я тобі допоможу. Мій батько навчив мене розпізнавати всі трави. В іншу пору ти, може, й не уникнув би смерті, але зараз місяць уповні, а та травиця цвіте саме в цей час. Та скажи мені, чи є неподалік від палацу старі каштанові дерева?
– Так! – із полегкістю відповів Ніс. – Біля озера, за двісті кроків від палацу, їх повно.
– Лише біля старих каштанів цвіте ця травиця, – сказала Мімі. – Не гаймо часу й ходімо шукати те, що тобі потрібне.
Він узяв її на руки й пішов із нею до воріт палацу. Але воротар заступив йому дорогу і сказав:
– Милий мій Носе, випускати тебе з палацу заборонено. Я дістав суворий наказ.
– Але ж до саду мені можна вийти? – спитав карлик. – Пошли когось зі своїх помічників до наглядача палацу і спитай, чи не можна мені пошукати всіляких трав.
Воротар так і зробив, і дозвіл було дано. Сад був обнесений високою стіною, і про те, щоб утекти звідти, не могло бути й мови. Вийшовши з воріт, Ніс опустив гуску на землю, і вона швидко пішла поперед нього до озера, де росли каштани. Гуска все обнишпорила під усіма каштанами, перевернула дзьобом кожну травинку, але нічого не знайшла. Уже сутеніло, і розрізняти довколишні предмети ставало важче.
Тут погляд карлика впав на другий берег озера, і він гукнув:
– Подивися, там, за озером, є ще одне велике старе дерево. Ходімо туди й пошукаймо!
Каштанове дерево відкидало велику тінь, навколо було темно і майже нічого не можна було вже роздивитись.
Але раптом гуска зупинилася, залопотіла від радості крилами, тоді хутко занурилася головою у високу траву і, щось зірвавши, граційно подала те дзьобом враженому Носові зі словами:
– Це та сама травиця, і тут її багато, тож тобі ніколи її не бракуватиме.
Карлик замислено роздивлявся травицю. Вона поширювала солодкий аромат, що мимоволі нагадав йому сцену його перетворення. Листя й стебла були синювато-зелені, а квітка – червона з жовтими краями.
– Яке диво! – вигукнув він нарешті. – Я думаю, це та сама трава, що обернула мене на потвору. Чи не спробувати мені щастя?
– Не зараз, – порадила гуска. – Візьми з собою жмуток цієї трави, ми підемо до твоєї кімнати, зберемо твої гроші й усе твоє добро, а вже тоді перевіримо дію трави!
Вони пішли до його кімнати, і серце карлика голосно стукотіло від нетерпіння. Зв'язавши у вузол п'ятдесят чи шістдесят дукатів, які він накопичив, а також трохи одягу та взуття, він запхнув ніс глибоко в траву і вдихнув її аромат.
Тут усі його суглоби почали витягатись і тріщати, він відчув, як голова його вилазить із плечей. Скосивши очі на свій ніс, він побачив, що той робиться дедалі меншим. Його спина та груди почали вирівнюватись, а ноги стали довшими.
– Який ти високий, який вродливий! – вигукнула гуска.
Якоб дуже зрадів, але й радість не дозволила йому забути, як він
зобов'язаний Мімі. Хоча йому кортіло вирушити до батьків, він подолав це бажання і сказав:
– Кому, як не тобі, я маю дякувати за це? Без тебе я не знайшов би цієї трави і зберіг би потворну подобу, а то й помер би під сокирою ката.
Я не залишуся перед тобою в боргу – доправлю тебе до твого батька. Він, чарівник, розчаклує тебе враз.
Гуска заплакала від радості. Якоб щасливо вийшов із палацу з гускою невпізнаним і вирушив на батьківщину Мімі.
Веттербок розчаклував свою дочку й відпустив Якоба з багатими дарунками. Юнак повернувся до свого рідного міста, і його батьки впізнали в ньому свого зниклого сина, а на подарунки, отримані від Веттербока, він купив собі крамничку, розбагатів і був щасливим.
А в герцоговому палаці здійнявся переполох. Адже наступного дня, коли герцог забажав дотриматися своєї клятви й відрубати голову карликові, виявилося, що того наче водою змило. Тоді князь заявив, що герцог потай, аби не втратити свого найкращого кухаря, допоміг карликові зникнути, і звинуватив герцога в тому, що він не додержує свого слова. Через це між володарями спалахнула жорстока війна, відома під назвою Трав'яної. Коли було укладено мир, його назвали Паштетним, бо на честь примирення князів кухар приготував «Королівський» паштет, і страва дуже сподобалася герцогові.
Маленький Мук
Колись жив чоловік на ймення Маленький Мук. Він був маленький і тендітний, але на його тулубі сиділа голова набагато більша, ніж в інших людей. Він мешкав сам-один у великому будинку. Виходив він лише раз на місяць. Вечорами часто бачили, як він походжає своїм дахом. Кожен вихід Маленького Мука був для нас святом. Ми збиралися перед його будинком і чекали, доки він з'явиться. Коли відчинялися двері й показувалася велика голова з іще більшим тюрбаном, а вже по тому й уся фігурка, вбрана в потертий халатик, просторі шаровари та широкий пояс, на якому висів довгий кинджал, ми кидали вгору шапки й витанцьовували навколо нього, як шалені. А Маленький Мук поважно кивав нам головою на знак вітання та йшов по вулиці повільним кроком. При цьому він човгав ногами, адже в нього були великі, просторі черевики, яких я ще ніколи не бачив. Ми, хлопчаки, завжди бігли за ним і кричали: «Блоха Мук, блоха Мук!»
На сором мені, я часто смикав його за халатик, а одного разу наступив іззаду на його великі черевики, так що він навіть упав. Але мені стало не до сміху, коли я побачив, що Маленький Мук попрямував до будинку мого батька. Він пробув там якийсь час. Я причаївся за дверима й побачив, як Мук вийшов із будинку в супроводі мого батька, який шанобливо підтримував його за руку й попрощався з ним біля дверей, низенько розкланявшись. На душі в мене було неспокійно, тому я довго залишався у своїй схованці. Нарешті голод, якого я боявся дужче від побоїв, змусив мене вийти звідти.
– Ти, я чув, скривдив доброго Мука? – сказав батько дуже суворо. – Я розповім тобі історію цього Мука, і ти більше не знущатимешся з нього. Але спершу й після того ти отримаєш звичайну порцію.
Звичайну ж порцію складали двадцять п'ять ударів. Відлічивши їх, батько розповів мені про Маленького Мука.
Батько Маленького Мука був тут, у Нікеї, чоловіком шанованим, але бідним. Але якось старий упав, розбився й помер, залишивши Маленького Мука в бідності та без освіти. Жорстокі родичі, що їм померлий був винен більше, ніж зміг заплатити, вигнали хлопчика з дому. Маленький Мук попросив лише вбрання свого батька, і його віддали. Батько його був кремезний, сильний чоловік, тому його вбрання не було Мукові до мірки. Мук просто обрізав те, що було надто довгим, і все вдягнув на себе. Але він забув, що одяг треба і звузити, от звідси й незвичайність його вбрання. Великий тюрбан, широкий пояс, просторі шаровари, синій халатик – усе це батькові речі, що їх він відтоді й носить. Заткнувши за пояс дамаський батьків кинджал і взявши палицю, він вийшов за ворота.
Якщо Мук бачив на землі скельце, що блищало на сонці, він неодмінно підбирав його, вірячи, що воно перетвориться на алмаз. Якщо ж бачив удалині блискучу баню мечеті або озеро, він поспішав до них, думаючи, що опинився в чарівній країні. Але зблизька міражі зникали, і скоро його втома та шлунок, який бурчав від голоду, нагадували Маленькому Муку, що він досі перебуває в країні смертних. Так ішов він два дні. Польові плоди були його єдиним харчем, тверда земля – постіллю. Третього ранку він побачив із пагорба велике місто. Та хоча здавалося, що місто зовсім близько, він дістався його лише коло полудня. Його маленькі ніжки майже зовсім відмовлялися служити йому, і він часто присідав у тіні пальми, щоб відпочити. Нарешті хлопчик дістався міської брами. Мук поправив халатик, пов'язав красивіше тюрбан, підперезався ще ширше й заткнув за пояс довгий кинджал навскоси. Потім він струсив пил із черевиків, узяв свою паличку й хоробро ввійшов у браму. Він обминув уже кілька вулиць. Але жодні двері не відчинялися, ніхто не кричав, як то він уявляв собі: «Маленький Муче, заходь, їж, пий і відпочивай!»
Він із тугою дивися вже не на перший великий і гарний будинок, коли це раптом одне його вікно розчинилося навстіж і якась стара, визирнувши, співучим голосом закричала:
– Каша готова!
Двері будинку відчинились, і Мук побачив, що туди попрямували багато котів. Він постояв, не знаючи, чи прийняти йому це запрошення. Нарешті набрався духу й увійшов до будинку.