Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович

Карпенко-Карий І. К.

МАРТИН  БОРУЛЯ

Комедія в 5 діях

Дієві  люде

Мартин Бо­ру­ля - ба­га­тий шлях­тич, чин­шо­вик.

Палажка - йо­го жiн­ка.

Марися - їх доч­ка.

Степан - син їх, кан­це­ля­рист земсько­го су­ду.

Гервасiй Гу­ля­ницький - ба­га­тий шлях­тич, чин­шо­вик.

Микола - йо­го син, па­ру­бок.

Нацiєвський - ре­гiст­ра­тор з ра­ту­шi.

Трандалєв - по­вi­ре­ний.

Протасiй Пеньонжка, Мат­вiй Дульський - чин­шо­ви­ки.

Омелько, Тро­хим - най­ми­ти Бо­ру­лi.

Гостi.

ДIЯ ПЕРША

Кiмната в ха­тi Мар­ти­на Бо­ру­лi. Две­рi пря­мо i дру­гi з пра­во­го бо­ку. Груб­ка з ле­жан­кою. Де­рев'янi стiльцi, ка­нап­ка i стiл, пок­ри­тий бi­лою ска­тер­кою

За сто­лом си­дять Тран­далєв, а з бо­ко­вих две­рей ви­хо­дить Бо­ру­ля з бу­ма­гою в ру­ках.

Боруля. На­те, чи­тай­те! (Дає бу­ма­гу). Чи­тай­те вiд­цi­ля.

Трандалєв (чи­та). По выс­лу­ша­нии всех вы­ше­из­ло­жен­ных обс­то­ятельств и на ос­но­ва­нии предс­тав­лен­ных до­ку­мен­тов Дво­рянс­кое де­пу­татс­кое соб­ра­ние оп­ре­де­ля­ет: Ма­р­ты­на, Ген­на­ди­ева сы­на, вну­ка Мат­вея Кар­ло­ва, прав­ну­ка Гер­ва­сия Про­тасьева, Бо­ру­лю з сы­ном Сте­па­ном, сог­лас­но 61 статьи IX то­ма Сво­да за­ко­нов о сос­то­яни­ях, из­да­ния 1857 го­да соп­ри­чис­лить к дво­рянс­ко­му его ро­ду, приз­нан­но йо­му в дво­рянс­ком дос­то­инст­ве, по оп­ре­де­ле­нию се­го соб­ра­ния, сос­то­яв­ше­му­ся 14 де­каб­ря 1801 го­да, со вне­се­ни­ем во 2-ю часть дво­рянс­кой ро­дос­лов­ной кни­ги и де­ло сие с ко­пи­ями, как нас­то­яще­го оп­ре­де­ле­ния, так рав­но и оп­ре­де­ле­ния от 14-го де­каб­ря 1801 го­да предс­та­вить на ут­верж­де­ние в Пра­ви­тельству­ющий Се­нат, по Де­пар­та­ме­н­ту Ге­рольдии.

Мартин. О!.. Ви­хо­дить, я - не бид­ло i син мiй - не те­ля!.. I щоб пiс­ля цього Мар­тин Бо­ру­ля, урод­зо­ний шлях­тич, за­пи­са­ний во 2-ю часть дво­рянської ро­дос­лов­ної кни­ги, по­да­ру­вав яко­му-не­будь прий­ма­ку Кра­совсько­му свою обi­ду? Та ско­рi­ще у ме­не на ли­си­нi ви­рос­те та­ке во­лос­ся, як у їжа­ка, нiж я йо­му по­да­рую.

Трандалєв. Так, ви­хо­дить, вiзьме­мо на апе­ля­цiю?

Мартин (б'є ку­ла­ком по сто­лу). На апе­ля­цiю! Безп­ре­мiн­но на апе­ля­цiю! Що то за суд та­кий, що приз­нав обi­ду обо­ю­д­ною?.. Я вас пи­таю: яка тут обо­юд­на обi­да? Вiн ка­же на ме­не - бид­ло, а я мов­чи? Вiн кри­чить на си­на, на чи­нов­ни­ка земсько­го су­да - те­ля, а я мов­чи? Мов­чи, ко­ли дво­ря­ни­на так ла­ють? То що ж би я був то­дi за дво­ря­нин? Ну, i я ска­зав йо­му: сви­ня, безш­танько, прий­мак!.. Але яка ж це обо­юд­на обi­да?

Трандалєв. Стри­вай­те, не га­ря­чiться! Бу­дем апе­лю­вать.

Мартин. Апе­лю­вать!

Трандалєв. А за ви­вод по­да­мо встрєчний iск.

Мартин. А ко­ли тре­ба, то й по­пе­реч­ний! Тран­далєв. По­пе­реч­них не по­ла­гається. Ви зас­по­кой­тесь, уго­лов­на па­ла­та од­мi­нить рi­ше­нiє - ми виг­раємо дi­ло. Ког­да я був ще фо­тог­ра­фом, то для прак­ти­ки вiв дi­ло Гор­бен­ка з Щер­би­ною, та­ке са­ме дi­ло, як ва­ше, тiлько там не сло­вес­ная бу­ла мiж ни­ми обi­да, а ку­лач­ная. Щер­би­на, знаєте, схо­пив Гор­бен­ка за чу­ба i так ним мот­нув кру­гом се­бе, що i сам не вдер­жав­ся на но­гах - упав! А ма­гiст­рат приз­нав, що дра­ка бу­ла обо­юд­на. В рi­ше­нiї ска­за­но бу­ло: "Хо­тя Щер­би­на, взяв Гор­бен­ка за во­ло­са, об­вел его вок­руг се­бя, при­чем в ру­ках ос­тал­ся зна­чи­тельный пу­чок во­лос, име­ющий­ся при де­ле как ве­щест­вен­ное до­ка­за­тельство; но, при­ни­мая во вни­ма­ние, что при этом дей­ст­вии, тя­жестью те­ла Гор­бен­ка и сам Щер­би­на был по­верг­нут на зем­лю, то приз­нать обi­ду обо­юд­ною"!.. Це бу­ло пер­ве моє дi­ло, я апе­лю­вав, i уго­лов­на па­ла­та одм­ши­ла… I по ва­ше­му дi­лу од­мi­нить - не жу­рiться… Iтак, ви­хо­дить, по дi­лу об обi­дi апе­ля­цiя?

Мартин. Апе­ля­цiя! Та та­ку апе­ля­цiю на­пи­шiть, щоб у Кра­совсько­го у но­сi зак­ру­ти­ло, щоб йо­му свер­бi­ло!.. Я гро­шей не по­жа­лiю, аби ме­нi Кра­совсько­го у ост­рог по­са­дить.

Трандалєв. О, не я бу­ду, - ми йо­му до­ка­же­мо! Всi хо­ди знаю, вже ме­нi про­ше­нiй не вер­нуть за нех­вор­мен­ноє на­пи­са­нiє, нi! Як на­пи­шу, то пря­мо точ­ная ко­пiя з фор­ми - усе по пунк­тах.

Мартин. I ска­жiть, що бу­де кош­ту­вать?

Трандалєв. Стрiч­ний iск… i апе­ля­цiя… (На­бiк.) Як би не про­де­ше­вить! (До Мар­ти­на.) Щоб i для вас не бу­ло обiд­но… з бу­ма­гою… Сто руб­лiв, а неп­ред­вiдєнниє рас­хо­ди на ваш кошт.

Мартин. Дам сто двад­цять! Тiлько ж i нак­ру­тiть йо­му; щоб ню­хав, чхав, щоб… Усi за­ко­ни вис­тав­те!

Входе Омелько.

Омелько. Ко­нi їх го­то­вi, фур­ман пос­лав ме­не ска­зать, що той…

Мартин. Ска­жи там, щоб да­ли на до­ро­гу двi мiр­ки вiв­са, - ну, чо­го очi ви­ва­лив?

Омелько (iде). Нi­ко­ли вiн то­бi не дасть до­го­во­рить. (Пi­шов.)

Трандалєв. Я б вам i не ка­зав… знаю, що вiд вас буд­лi-ко­ли по­лу­чиш… та… здер­жав­ся…

Мартин. Гро­шi? За цим дi­ло не ста­не - я за­раз! (Пi­шов у бо­ко­вi две­рi.)

Трандалєв (сам). Доб­ре дi­ло це по­вi­рен­ни­чест­во, єй-бо­гу! Дру­го­го та­ко­го при­бильно­го не знай­деш. А по­ки-то я на цей шлях виб­рав­ся, то чим не був? Був i пи­са­рем в пi­тей­нiй кон­то­рi, був обер-об'їждчи­ком, був при­ка­щи­ком по еко­но­мi­ях, дер­жав бир­жу в го­ро­дi, слу­жив у мак­ле­ра, - скрiзь важ­ко! I ро­бо­ти до бi­са, i ко­рис­тi ма­ло, а тiлько схи­бив де­ - ро­щот, i бi­гай, шу­кай мiс­ця… Зро­бив­ся я сам ха­зяїном: ку­пив ма­ши­ну, одк­рив фо­тог­ра­фiю… Хлiб не важ­кий, i на пер­вих по­рах ко­пiй­чи­на гар­на ста­ла пе­ре­па­дать; ко­ли ж i тут бi­да: усi пат­ре­ти ви­хо­ди­ли без очей! При­няв я у ком­па­нiю ла­ба­ран­та Пла­щинсько­го, i як ми не би­ли­ся - не ви­хо­дять очi. Усе як слiд, а очей не­ма… Пла­щинський i очi доб­ре од ру­ки нав­чив­ся ро­бить, а дi­ло не пiш­ло. Ска­су­вав я свою фо­тог­ра­фiю i взяв­ся за по­вi­рен­ни­чест­во - пiш­ло як по мас­лу. От i те­пер: дi­ло Бо­ру­лi ве­ду про­тiй Кра­со­в­сь­ко­го, а дi­ло Кра­совсько­го про­тiв Бо­ру­лi. їздю на своїх ко­нях по про­си­те­лях, - i ко­ней го­ду­ють, i ме­не го­ду­ють, i фур­ма­на го­ду­ють, i пла­тять!.. На­бе­ру дiл до­во­лi, приїду в го­род, пi­ду до сто­ло­на­чальни­ка, до то­го-та­ки са­мо­го, щ,о й дi­ла пос­лi бу­де рi­шать, i вiн ме­нi на­пи­ше, що тре­ба, а я тiлько пiд­пи­шу, як­що маю до­вi­рен­ность, а нi, то од­не­су пiд­пи­сать про­си­те­лю. Апе­ля­цiю тре­ба - так са­ме: той же, що рi­шав дi­ло, i апе­ля­цiю на­пи­ше, а ко­ли дi­ло за­мис­ло­ва­те - вда­риш­ся до сек­ре­та­ря. Ма­ло чим до­рож­че зап­ла­тиш. На­реш­тi: чи виг­рав, чи прог­рав, а гро­ши­ки дай! Жи­ви - не ту­жи! Все од­но що лi­кар: чи ви­лi­чив, чи за­лi­чив - пла­ти!

Входе Мар­тин.

Мартин (дає гро­шi). Я вже на вас пок­ла­даю всi свої на­дiї.

Трандалєв. Не тур­буй­тесь - до­ка­же­мо! Ну, про­щай­те.

Чоломкаються i цi­лу­ються.

Якщо бу­де но­ве дi­ло, то дай­те звiст­ку, я приїду; а мо­же, и сам за­вер­ну. (Пi­шов.)

Мартин, а по­тiм Сте­пан.

Мартин. Дi­ло­вий чо­ло­вiк! Не­ма ро­зум­нi­шої служ­би, як граж­данська! Здається, як­би ме­не оп­ре­дi­лив був по­кiй­ний па­пiнька на граж­данську, то вий­шов би пер­вий чи­нов­ник! Ко­ли ж по­кiй­ний i не ду­мав про це - все дбав про ха­зяй­ст­во. Па­сi­ка, чу­мач­ка го­ло­ву йо­му за­мо­ро­чи­ли, а те­пер дру­гий свiт нас­тав: тре­ба чи­на, дво­рянст­ва; а по­ки-то ви­лi­зеш в лю­де, ста­неш на дво­рянську но­гу, то ба­га­то кло­по­ту! От си­на оп­ре­дi­лив у земський суд, та ще ма­ло знає, не на­тер­ся, а, бог дасть, нат­реться, то­дi по­вi­ре­но­го не тре­ба - са­мi всi iс­ки по­ве­дем! Ко­ли б ще доч­ку прист­роїть за бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка. Щось Сте­пан ме­нi ка­зав про од­но­го чи­нов­ни­ка… Тре­ба з ним по­ба­ла­кать.

Входе Сте­пан.

Степан. Я вже зiб­рав­ся, па­пiнька, в до­ро­гу.

Мартин. От за­раз ко­нi зап­ря­жуть, та й з бо­гом! (У две­рi.) Омелько! Зап­ря­гай ко­ней, та на­та­чан­ку пiд­ма­зать не за­будь! Я хо­тiв з то­бою ще по­ба­ла­кать про то­го… як йо­го? От що був у нас з то­бою на мас­ни­цi…? А, дай бог пам'ять… чи­нов­ник. На ги­та­рi доб­ре грає.

Степан. На­цiєвський.

Мартин. Еге-ге! На­цiєвський! Ти, здається, ка­зав, що йо­му Ма­ри­ся упо­до­ба­лась?

Степан. Вiн пи­тав ме­не, чи ба­га­то за нею при­да­но­го дас­те, то, пев­но, упо­до­ба­лась.

Мартин. А вiн же сам має який чин чи так ще - кан­це­ля­рист?

Степан. Нi, вiн уже гу­бернський сек­ре­тар.

Мартин. О, чин має не­ма­лий!

Степан. Дав­но ве­де iс­хо­дя­щу.

Мартин. Iс­хо­дя­щу? А що то за шту­ка та iс­хо­дя­ща?

Степан. Та­ка кни­га. Че­рез йо­го ру­ки всi бу­ма­ги iс­ходять: вiн їх i в роз­нос­нi за­пи­сує i пе­ча­та па­ке­ти. Без нього нi од­на бу­ма­га не вий­де з ра­ту­шi.

Мартин. Ви­хо­дить, важ­на пти­ця.

Степан. Ско­ро i всту­па­ющi йо­му по­ру­чать.

Мартин. Всту­па­ющi?!

Степан. То­дi вже всi бу­ма­ги i в ра­ту­шу, i з ра­ту­шi бу­дуть iти че­рез йо­го ру­ки.

Мартин. Яка ж це долж­ность?

Степан. Ре­гiст­ра­тор.

Мартин. Гу­берський сек­ре­тар, ще й ре­гiст­ра­тор?!.. Як­раз для на­шої Ма­ри­сi же­них, а за при­да­не не­хай не тур­бується. Ска­жи, щоб приїздив. Ко­ли хо­че, то не­хай на на­ших же ко­нях i приїде, я йо­го i звiд­цi­ля од­ве­зу в го­род на своїх. По­ба­ла­кай з ним… так, знаєш, по­лi­тич­не, i, ко­ли те­пер не при­їде, то на­пи­ши ме­нi, що ска­же.

Входе Ма­ри­ся.

Марися. Та­ту, Сте­па­не, iдiть: ма­ти кли­чуть!

Мартин. Ма­ри­сю, скiлько раз я вже то­бi при­ка­зу­вав, не ка­жи так по-му­жи­чи: ма­мо, та­то. А ти все по-свой­ому… Ти ци­ми сло­ва­ми, мов ба­то­гом, по уху ме­не хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я за­бу­ваю.

Мартин. Он як Сте­пан ка­же: па­пiнька, ма­мiнька…

Степан. Або: па­па­ша, ма­ма­ша.

Мартин. Чу­ла? - па­па­ша, ма­ма­ша… тре­ба так ка­зать, як дво­рянськi дi­ти ка­жуть.

Марися. Я так i не ви­мов­лю.

Мартин. Прив­чай­ся: ти на та­кiй ли­нiї. (До Сте­па­на.) Хо­дiм! (Обнi­ма йо­го за стан.) Кан­це­ля­рист!

Пiшли.

Марися, а по­тiм Ми­ко­ла.

Марися (одна). I що це з батьком ста­лось, все пе­рена­чу­ю­ть! Па­пiнька… Ма­мiнька… Аж чуд­но! Па­па­ша… Ма­ма­ша… ще чуд­нi­ще! Ха-ха-ха! Не мо­жу я так ба­ла­кать. Вхо­де Ми­ко­ла.

- А ти чо­го при­тис­ся?

Микола. Хi­ба не мож­на?

Марися. Та не­ма ча­су й по­ба­ла­кать з то­бою: Сте­па­на ви­ряд­жаємо в го­род. А я люб­лю з то­бою си­дiть i роз­мов­лять так, щоб нам нiх­то не за­ва­жав i нiх­то нас не ба­чив.

Микола. А ме­нi вже об­рид­ло ждать i хо­ваться од лю­дей. Сьогод­ня ска­жу своєму батько­вi, щоб по­ба­ла­кав з твоїм, а пiс­ля про­вiд i по­же­ним­ся. Чи так, Ма­ри­сю?

Марися. Ав­жеж так, чо­го ще ждать?

Микола. Пок­лич ме­нi Сте­па­на, я хо­тiв з ним по­ба­ла­кать.

Марися. За­раз.

Микола. А йо­му ска­зать?

Марися. З якої ре­чi?

Микола. А щоб на ве­сiл­ля приїхав.

Марися. Пос­пiємо ще. (Iде.)

Микола (огля­дається). Ма­ри­сю!

Марися.. Чо­го?

Микола (пiд­хо­де). Не бу­деш сер­диться, я те­бе по­цi­лую?

Марися. Ну, мер­щiй!

Микола цi­лує її раз, хо­че ще, Ма­ри­ся од­во­дить йо­го.

Годi! (На вiд­хо­дi.) А то ти до ве­сiл­ля на­цi­луєшся, а пос­лi об­рид­ну. (Пiш­ла.)

Микола, а по­тiм Сте­пан.

Микола (один). I нi­ко­ли бiльше ра­зу не хо­че, тiлько ос­ко­му наб'є!.. Стри­вай же, я же­нюсь. Завт­ра батько по­ба­ла­ка­ють з дядьком Мар­ти­ном, а че­рез два тиж­нi Ма­ри­ся бу­де моя жiн­ка! Жiн­ка моя!.. Тiлько по­ду­мать - та й гар­но, а як оже­нюсь? О Ма­ри­ноч­ко моя ко­ха­на, ти, моє со­неч­ко, i свi­тиш ме­нi, i грiєш ме­не.

Входе Сте­пан. Здрас­туй, Сте­па­не!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? Т до нас не зай­шов. Мо­же, гор­ду­єш?

Степан. Та знаєш, не че­рез те, щоб там що… а вiд то­го, що… той… якось ча­су не бу­ло - ко­рот­кий от­пуск. Неп­ре­ме­ний за­сi­да­тель од­пус­тив ме­не на ма­лий срок з ро­ди­те­ля­ми по­ви­даться… А тут бу­ма­ги про дво­рянст­во… то все з па­пiнькою чи­та­ли… А ти ж як по­жи­ваєш?

Микола. Нам що? Вдень на­ро­биш­ся, а вве­че­рi, ра­зом з со­ло­вей­ком, ще­бе­че­мо по сад­ках!.. От у вас, ма­буть, скуч­но там у го­ро­дi?

Степан. Чо­го нам ску­чать? У нас є бi­лi­ярд, бульвар чу­дес­ний, пан­но­чок скiлько хо­чеш: у не­дi­лю бульвар ни­ми цвi­те, мов ма­ком всi­яний… А то збе­реться ком­па­нiя, та поїде­мо на Су­гак­лей, ва­ри­мо ка­шу, ло­ви­мо ри­бу, пе­че­руємо ра­ки iлi за­пи­ваємо трехп­роб­ною i спi­ваємо крам-бам­бу­лi!

Микола. Що ж то: трехп­роб­ная i крам­бам­бу­лi?

Сте­пан. Ха-ха-ха! Трехп­роб­ная - вод­ка, а крам­бам­бу­лi - ро­манс! I ску­чать не­має ча­су: у нас щод­ня бу­маг при­но­сять з пош­ти по мiш­ку…

Микола. Що ж ви з ни­ми ро­би­те?

Сте­пан. За­пи­суємо у дi­жур­ну, а по­тiм у всту­па­ющу, спи­суємо ко­пiї.

Микола. На­вi­що ж то?

Степан. А якi є бу­ма­ги? Ай-ай-ай! Особ­ли­во як за­ве­де­ть­ся пре­ре­ка­нiє: ко­му дi­ло тре­ба зро­бить. Тут один дру­го­го бриє так… що аж пальцi знать!.. Наш сек­ре­тар пи­ше:

"Прошу не вда­ваться в из­лиш­нюю, об­ре­ме­ни­тельную, без­полез­ную и для вре­ме­ни ра­зо­ри­тельную пе­ре­пис­ку, ибо 215, 216 и 217 статьи XV то­ма II час­ти из­да­ния 1857 го­да по­уча­ют, как сле­ду­ет сие де­ло нап­ра­вить…" А нам зно­ву от­вича­ють: "Если ка­те­го­ри­чес­ки внык­нуть в ука­зан­ные статьи, то оные к де­лу не от­но­сят­ся, ибо…" Чу­дес­но!

Микола. Ти їх, як мо­лит­ви, знаєш…

Степан. На­пам'ять за­учую. Ме­нi Ан­тон Спи­ри­до­новнч со­вi­ту­ють ви­учу­вать бу­ма­ги на­пам'ять. Вiн то­же ви­учу­вав, а те­пер сто­ло­на­чальни­ком по уго­лов­нiй час­тi.

Микола. Ну, як со­бi хо­чеш, а я б ско­рiй ро­ви ко­пав, нiж та­ку ро­бо­ту ро­бить.

Степан. Да, ето прав­да - важ­ко… Умст­вен­ная ро­бо­та - вис­шо­го по­ряд­ка пред­мет! Я, брат, зра­зу аж пла­кав, як оп­ре­де­ли­ли ме­не в каз­на­чей­ст­во. Да­ли ме­нi, знаєш, якусь вi­до­мость: од­нi граф­ки та циф­ри. Очi роз­бiг­ли­ся - не знаю, кот­ру пос­та­вив, кот­ру ста­вить: про­ми­нув од­ну гра­фi­ку, всу­нув циф­ру - не ту­ди, на­го­ро­див хар­кiв-ма­ко­го­ни­кiв i за­мо­ро­чив­ся так, що за­мiсть пi­сош­ни­цi взяв чор­нильни­цю i пок­ро­пив вi­до­мость. Зля­кав­ся, щоб не прив'яза­ли до сто­лу, та й утiк… А по­тiм оп­ре­де­ли­ли ме­не у земський суд. Тут зов­сiм дру­гi дi­ла… Два го­ди пи­сав при­сяж­нi лис­ти та вся­кi ко­пiї, а те­пер i со­чи­ня­емо…

Микола. До чо­го ж ти там дос­лу­жиш­ся?

Степан. Сто­ло­на­чальни­ком бу­ду, а по­тiм, мо­же, й сек­ре­та­рем, чин да­дуть, же­ню­ся на ба­га­тiй…

Микола. Так. А ме­нi скуч­но за то­бою: умiс­тi вчи­лись у от­ця Ксе­но­фон­та, умiс­тi й на­уку скiн­чи­ли, та й ро­зiй­шли­ся! Пам'ятаєш, як на греч­ку отець Ксе­но­фонт нас ста­но­вив за те, що не вив­чи­ли дев'ято­го псал­ма? А ми пов­тi­ка­ли до­до­му й по­хо­ва­ли­ся у бур'янах, а Ма­ри­ся нам їсти но­си­ла… Смi­ха!

Тi ж i Мар­тин.