Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович 2 стр.

Мартин. Ну, си­ну, пос­нi­даєш, та й з бо­гом в путь! Уже ко­нi го­то­вi, щоб сьогод­ня за сон­ця в го­род пос­пiв, бо завт­ра i на служ­бу тре­ба, - це не то, що во­за пiд­ма­зу­вать або во­ли на па­шу гнать, там дi­ла по­важ­нiй. (До Ми­ко­ли.) А ти, хлоп­че, все батько­вi во­ли па­сеш?

Микола. Па­су. Не всiм же, дя­дюш­ка Мар­тин, i в чи­нов­ни­ки йти…

Мартин. Прав­да, прав­да! Не вся­кий мо­же дi­ло ро­зу­мiть… Ко­му до во­лiв, ко­му до бу­маг - та­ка жеч…

Микола (по­дає Сте­па­но­вi ру­ку). Ну, про­щай, брат, бла­го­по­луч­ної то­бi до­ро­ги.

Степан. Спа­си­бi.

Микола. Про­щай­те, дя­дюш­ка Мар­тин.

Мартин. Iди здо­ров! Ми­ко­ла пi­шов. Чо­го вiн до те­бе в'язне, якi ви то­ва­ри­шi? Ма­ло чо­го, що з од­но­го се­ла, що од­но­лiт­ки, та у кож­но­го з вас iн­ша до­ро­га! Ти, си­ну, не дру­жи з не­рiв­нею, кра­ще з ви­щи­ми, нiж з ниж­чи­ми. Яка то­бi ком­па­нiя Ми­ко­ла? Му­жик - од­но сло­во, а ти на та­кiй ли­нiї, треш­ся мiж людьми iн­чо­го ко­лi­на… Мо­же, бог дасть, i сто­ло­на­чальни­ком бу­деш або й письмо­во­ди­те­лем у ста­но­во­го - це не то, що "цоб, по­ло­вий!..", "ца­бе, пе­рiс­тий!", а пiт йо­му ллє, а пил при­на­да на ли­це, i сму­ги по всiй тва­рi, та дьогтьом смер­дить вiд нього, як вiд маз­ни­цi, а у те­бе дру­га ли­нiя! Од­но те, що не сьогод­ня-завт­ра ут­вер­дять в дво­рянст­вi, та от то­бi й чин на той рiк да­дуть; атес­тат з уезд­но­го учи­ли­ща ну­жен, ка­зав ме­нi сек­ре­тар, то ми дос­та­не­мо; а дру­ге, хоч би й за­раз: глянь на се­бе i глянь на Ми­ко­лу. То та­ки му­жик ре­па­ний, а ти кан­це­ля­рист!.. Так-то!.. Ну, а як бу­деш ко­ле­жеський ре­гiст­ра­тор, то то­бi й мун­дир який по­ла­гається, i ко­кар­да?

Степан. Аяк­же. Во­рот­ник, ви­ши­тий по чор­но­му бар­ха­ту зо­ло­том, зас­тi­бається в один борт на дев'ять пуг­виць!

Мартин. От бач! Де ж йо­му рiв­няться? Ко­ли б, гос­по­ди, тi­лько ут­вер­ди­ли у дво­рянст­вi мер­щiй. Ти ка­жеш, що Ка­є­тан Iва­но­вич за­вi­ря, що ко­ли вже де­пу­татське соб­ра­нiє при­з­на­ло, то й се­нат приз­нає.

Степан. Каєтан Iва­но­вич ка­зав ме­нi: пок­ло­нись батько­вi i ска­жи, що от-от бу­де не до­ка­зу­ющий, а нас­то­ящий дво­ря­нин, те­пер безп­ре­мiн­но ут­вер­дять, бо дi­ло в се­на­тi вже шос­тий мi­сяць!..

Мартин. Тре­ба йо­му чет­вер­тей п'ять вiв­са пос­лать. Там як по­ба­чиш Каєта­на Iва­но­ви­ча, на­га­дай йо­му про мен-даль, вiн вже знає. Ска­жи: па­пiнька про­си­ли за мен­даль. Не за­будь.

Степан. Доб­ре, не за­бу­ду.

Мартин. Iди ж снi­дай, а я де­що зве­лю Омелько­вi.

Степан пi­шов.

Мартин, а по­тiм Омелько.

Мартин (один). Ну, те­пер вже все од­но що й дво­ря­нин! Тре­ба тiлько дво­рянськi по­ряд­ки по­за­во­дить… Ви­ря­дю Сте­па­на i прий­мусь за дво­рянськi по­ряд­ки. (У две­рi.) Оме­ль­ко, Омелько!.. (До се­бе.) Хоч i кош­тує ба­га­то, та за­те ж по­рiв­ня­юся з Кра­совським.

Входе Омелько.

Ти б на­дiв чо­бо­ти.

Омелько. На бi­са я їх бу­ду тас­кать у до­ро­гу та ще й у бу­день, доб­ре i в пос­то­лах.

Мартин. Що ти тя­миш, га­во! По­ве­зеш у го­род кан­це­ля­р­сько­го - i в пос­то­лах!

Омелько. Хi­ба я йо­го бу­ду вез­ти? Ко­нi по­ве­зуть. А я ся­ду на по­воз­ку, но­ги в сi­но за­су­ну, те ме­нi й бай­ду­же.

Мартин. Не ба­зi­кай! На­дiнь, ка­жу то­бi, чо­бо­ти!

Омелько. Та що ж ме­не там тан­цю­вать зас­тав­ля­ти­муть, чи що?

Мартин. Ро­би, що ве­лять! Вiзьми ряд­но ве­ли­ке квiт­час­те та гар­ненько зак­рий сi­но, щоб па­нич у реп'яхи не вбрав­ся.

Омелько. Який па­нич?.. Хi­ба Кра­совсько­го па­нич поїде з на­ми?

Мартин. Сто чор­тiв то­бi в по­ти­ли­цю! Наш па­нич, Сте­пан Мар­ти­но­вич! По­да­вись ти своїм Кра­совським… Сте­пан Ма­р­ти­но­вич - та­кий са­мий па­нич!

Омелько. Сте­пан?! Дав­но ж йо­го приз­ве­ли, ха­зяїн?

Мартин. От я як трiс­ну те­бе в пи­ку твою ре­па­ну, то ти не тiлько Сте­па­на Мар­ти­но­ви­ча бу­деш па­ни­чем ве­ли­чать, та й ме­не не ха­зяїном, а па­ном зва­ти­меш.

Омелько. Та за що ж биться? Па­нич - то й па­нич, пан - то й пан! Хi­ба ме­нi язик од­па­де, ко­ли я вас бу­ду па­ном ве­ли­чать? Про ме­не, ме­нi од­на­ко­во. Зве­ли­те, то й юн­ке­ром вас зва­ти­му.

Мартин. Та од­шу­кай ще, там, у ко­мо­рi, був ван­дальський дзвi­нок, i при­че­пи пiд ду­гу.

Омелько. Доб­ре, па­не.

Мартин. Ти яких ко­ней зап­рiг?

Омелько. Лис­ку, Кра­сав­ку i Бло­ху.

Мартин. Ну й не iрод ти? Всi три з ло­ша­та­ми, а у Бло­хи аж двоє… Па­ни­ча ве­зе в го­род трой­кою з дзвiн­ком, i зза­ду та­бун ло­шат бу­де бiг­ти? За­раз ме­нi пе­реп­ря­жи!

Омелько. Та хi­ба я знав, що йо­го приз­ве­ли! Яких же зап­ряг­ти, бо зно­ву не вго­дю, то до ве­че­ра бу­ду зап­ря­гать та вип­ря­гать…

Мартин. Кул­ка­та в ко­рiнь. Зо­зу­лю i Ка­ря­кош­ку на прис­тяж­ку. Iди мер­щiй!

Омелько (про се­бе). По­ки був чо­ло­вi­ком - i не ве­ре­ду­вав, а па­ном зро­би­ли - чорт те­пер на нього й пот­ра­пе. (Пi­шов.)

Мартин, а по­тiм Сте­пан i Па­лаж­ка.

Мартин (один). По­ки-то ще лю­де на­вик­нуть, як ве­ли­чать! Во­но й са­мо­му на­че тро­хи чуд­но: то бу­ло "Мар­тин, дя­дьку Мар­ти­не", а те­пер - пан!.. Нi­чо­го, приз­ви­ча­яться!

Входять Сте­пан i Па­лаж­ка.

Палажка. Гля­ди ж ме­нi со­ро­чок, плат­кiв, щоб не по­розк­ра­да­ли. Там я то­бi ви­рi­за­ла три па­ри но­вих ону­чок i все поск­ла­да­ла як слiд.

Мартин. Яка це в те­бе ши­не­ля? Я ж то­бi ка­зав: зро­би та­ку, як у сто­ло­на­чальни­ка.

Степан. Сук­на не ста­ло на дар­мо­вi­са.

Мартин. На ж то­бi гро­шей i безп­ре­мiн­но зро­би дар­мо­вi­са (дає), та ку­пи са­му­ва­ря, чаю, са­ха­рю i… ко­фiю i приш­леш з Омельком. А там, що ос­та­неться, вiзьмеш со­бi: мо­же, ру­ка­вич­ки ку­пиш… Ди­вись, як лю­де, так i ти. Та чо­бо­ти чисть раз у раз, щоб бли­ща­ли, як у за­сi­да­те­ля; оде­жа - пер­ве дi­ло. Та ще не за­будь про те, що я то­бi ка­зав: не­хай приїздить хоч i на на­ших ко­нях - я йо­го i на­зад одiш­лю.

Палажка. Хто?

Мартин. А, пос­лi! Як приїде, то­дi по­ба­чиш. При­сядьмо ж на до­ро­гу, так го­диться. Я на не­дi­лю приш­лю Каєтану Iва­но­ви­чу вiв­са i сi­на, а ти, Стьопа, на­га­дай йо­му про мен­даль…

Входе Омелько, в чо­бо­тях i в дра­нiм ко­бе­ня­ку.

Омелько. Та йдiть, бо Кул­кат не стоїть, аж ля­га.

Мартин. Ти б ще мi­шок дра­ний на­дiв на го­ло­ву. Вiн там осо­ро­мить па­ни­ча! На­дiнь ме­нi доб­рий ко­бе­няк!

Омелько. Та ви ж за ко­бе­няк нi­чо­го не ка­за­ли, а тiлько за чо­бо­ти! (На­бiк.) От на­ка­за­нiє гос­поднє з та­ким па­ном: зве­лiв на­дiть чо­бо­ти, а чiп­ляється за ко­бе­ня­ка. (Пi­шов.)

Мартин. Ну, те­пер з бо­гом! (Встає.) Про­щай. (Цi­лує Сте­па­на.) Слу­хай стар­ших, ви­пи­суй по­чер­ка, зав­чай бу­ма­ги на­пам'ять… трись, трись меж людьми - i з те­бе бу­дуть лю­де!

Палажка. Здо­ров'я бе­ре­жи, ша­нуй­ся, си­ну. (Цi­лує йо­го.) Мо­ли­ся бо­гу по книж­цi.

Степан. Про­щай­те, па­пiнька! Про­щай­те, ма­мiнька!!

Мартин. Кла­няй­ся ж там Каєта­ну Iва­но­ви­чу, Сви­ри­ду Пе­т­ро­ви­чу…

Виходять.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

Кiмната у Бо­ру­лi.

За сто­лом си­дять Мар­тин, Гер­ва­сiй i Мат­вiй.

Гервасiй. Так от яке дi­ло, па­не Мар­ти­не: ти знаєш, що я чо­ло­вiк не бiд­ний, Ми­ко­ла у ме­не один, то. й вiн не бу­де бi­ду­вать; а в те­бе од­на доч­ка… Мiй Ми­ко­ла i твоя Ма­ри­ся умiс­тi ви­рос­ли i по­лю­би­ли од­но дру­го­го, а ми з то­бою дав­нi при­яте­лi… То як ти ска­жеш: чи не по­же­ни­мо ми своїх дi­тей? Не­хай дав­ня на­ша при­язнь за­кiн­читься ве­сiл­лям на­ших дi­ток!..

Матвiй. I яз охо­тою по­тан­цюю на ве­сiл­лi сво­го хре­ще­ни­ка! Ану, Мар­ти­не, рi­шай­те, бо ме­нi вже й тан­цю­вать схо­тi­лось!

Мартин. Так-то так, при­яте­лю мiй, я знаю, що ти не бiд­ний, i, мо­же, справ­дi дi­ти на­шi люб­ляться, та не ви­па­да те­пер вiд­дать ме­нi Ма­ри­сю за тво­го Ми­ко­лу.

Гервасiй. Чо­го так?!

Мартин. Доч­ка моя дво­рян­ка, а твiй син… нi дво­ря­нин, нi чи­нов­ник… так не при­хо­диться дво­рян­цi йти за прос­то­го хлi­бо­ро­ба, я те­пер на та­кiй ли­нiї…

Гервасiй. Он що! Я те­бе, Мар­ти­не, не пiз­наю: по­ки ти не га­няв­ся за дво­рянст­вом, був чо­ло­вiк, як i всi лю­де; те­пер же десь те­бе вку­си­ла шля­хетська му­ха i так дво­рянст­во у те­бе зас­вер­бi­ло, що ти рiв­няєш се­бе з Кра­совським…

Мартин. Що ме­нi Кра­совський! Я сам урод­зо­ний шлях­тич! Кра­совський був безш­танько, i батько йо­го так са­мо си­дiв у Ша­дурсько­го на чин­шi, як i ми; а що вiн же­нив­ся на доч­цi Ша­дурсько­го i че­рез те зро­бив­ся дер­жав­цем, то це ще не ве­ли­ка жеч! I мiй Сте­пан, бог дасть, дос­лу­житься до чи­на та же­ниться на Три­дурськiй, i ми зов­сiм то­дi по­рiв­няємся з Кра­совським!

Гервасiй. Да­ле­ко хо­дить! Кра­совський вче­ний, лi­кар, Кра­совський дер­жа­вець, а ти на­ди­маєшся че­рез си­лу, щоб з ним по­рiв­няться, бун­дю­чиш­ся ду­тим дво­рянст­вом, з доб­ра-ди­ва пос­ва­рив­ся з ним, - вiр ме­нi, що як бу­деш отак роз­ду­вать свiй го­нор, то Кра­совський з'їсть те­бе!..

Мартин. По­да­виться, па­не Гер­ва­сiю, по­да­виться - я глев­кий!

Матвiй. Гля­дiть, щоб вiн вас не пiд­пiк, ха-ха-ха!

Гервасiй. Що ж ти те­пер зро­биш? От вiн не хо­че, щоб ти си­дiв на йо­го влас­нос­тi, - i ви­би­рай­ся! А сам не пi­деш - пiд ру­ки ви­ве­дуть, за но­ги ви­тяг­нуть, ви­ки­нуться за ме­жу зо всiм збiж­жям! Що там рiв­няться!..

Мартин. Ме­не ви­ки­нуть? Ме­не за но­ги ви­тяг­нуть з прап­ра­дi­дiвсько­го грун­ту?! О-о!.. Та хто пос­мiє? А стрiч­ний iск, а апе­ля­цiя? Я йо­го ще в ост­рог по­са­дю за обi­ду, я прав­ду су­дом од­шу­каю, я йо­му по­ка­жу, яке я бид­ло i яке те­ля мiй син!

Гервасiй. Ти ос­лiп од дво­рянст­ва! I по­ки ту прав­ду знай­деш, то все ха­зяй­ст­во про­фиськаєш i все-та­ки нi­чо­го не доб'єшся, i Кра­совський те­бе вип­ре звiд­цi­ля!

Мартин. Не дiж­де! Не будь я Мар­тин Бо­ру­ля! Мав би все ха­зяй­ст­во сплюнд­ру­вать, а до­ка­жу Кра­совсько­му, до­ка­жу, що я та­кий са­мий дво­ря­нин, як i вiн. (Б'є се­бе в гру­ди.) Урод­зо­ний шлях­тич Мар­тин, Ге­на­дiєв син, внук Мат­вiя Кар­до­ва, прав­нук Про­та­сiя Гер­ва­сiєва, Бо­ру­ля з си­ном Сте­па­ном, гер­ба Тшiв­дар!.. О, сток­роць дяб­лiв йо­го мам­цi i йо­го тат­ко­вi!

Гервасiй. Гай-гай! Та ще й зе­ле­ненький! Герб?.. А звiд­кi­ля, що оз­на­ча те сло­во Тшiв­дар, ти сам не знаєш.

Мартин. А на­що ме­нi знать? Герб - то єсть знак шля­хе­т­сь­ко­го дос­тоїнства!

Гервасiй. Де вже нам но­ситься з гер­ба­ми! Прав­да, що ми всi шлях­ти­чi i всi дво­ря­ни, тiльки щабльовi.

Матвiй. Ха-ха-ха! Щабльовi? Як-то, па­не Гер­ва­сiю, щабльовi?

Гервасiй. Та­кi, ви­хо­дить, ма­ленькi, що по­ви­па­да­ли крiзь щаб­лi своїх не вши­тих луб­ка­ми во­зiв i роз­гу­би­лись… Од­но сло­во, го­ло­пу­за шлях­та!

Матвiй. Ха-ха-ха!

Мартин. Може, ти й щабльовий, i го­ло­пу­зий шлях­тич, а я урод­зо­ний! Не вi­риш? У ме­не е ко­пiя з про­то­ко­лу де­пу­та­тсько­го соб­ра­нiя, ко­ли хо­чеш - по­ка­жу; Я i сам не знав, а те­пер до­вi­дав­ся, що прап­ра­дiд мiй був страж­ни­ком тамо­же­ного скар­бу i на йо­го бу­ма­гах пiд­пи­са­ний сам су­пе­ре­те­н­дент Се­вас­тян Под­левський… от що! I у Кра­совсько­го не кра­щi бу­ма­ги.

Гервасiй. Що там бу­ма­ги! Кра­с­овський на лi­ка­ря вив­чив­ся, то йо­му i шля­хетст­во прис­та­ло. Те­пер вiн їздить у ка­ля­сi, йо­го вже крiзь щаб­лi не про­тяг­неш, а бу­ма­ги - ть­фу! I в ме­не бу­ло їх до­во­лi, а тiлько я пе­ре­ко­нав­ся, що нам дво­рянст­во так ли­чить, як ко­ро­вi сiд­ло.

Мартин. Мо­же, ти й ко­ро­ва; а мiй прап­ра­дiд…

Гервасiй. Був, страж­ник? Чув! А мiй був пiд­ко­мо­рий!

Мартин. Твiй пiд ко­мо­рою тiлько си­дiв, то iн­ша жеч…

Гервасiй. А твiй сте­рiг тiєї са­мої, ко­мо­ри, де мiй си­дiв?.

Матвiй. Ха-ха-ха! Та бу­де, па­но­ве, а то ще по­лаєтесь: що там по ти­ту­лi - ко­ли не­ма нiц в шка­ту­лi!.. Кра­ще, па­не Мар­ти­не, вiд­дай­те Ма­ри­сю за Ми­ко­лу та зап'ємо мо­го­рич!

Мартин. Нi, па­не Дульський… У ме­не, сла­ва бо­гу, є i в шка­ту­лi… Я на дру­гiй ли­нiї…

Гервасiй. Вiн дво­ря­нин!

Мартин. Щоб ти знав!

Гервасiй. Го­ре з та­ки­ми дво­ря­на­ми! А по-моєму, хто вче­ну го­ло­ву; має, то дво­ря­нин, а вже як нег­ра­мот­нi дво­ря­не, то…

Мартин. Я нег­ра­мот­ний? Ви­ба­чай! То ти нег­ра­мот­ний, бо умiєш тiлько мо­лит­ви чи­тать, та й то по батькiвсько­му мо­лит­ве­ни­ку, а по чу­жо­му не втнеш!.. А я й ско­ро­пись роз­би­раю. Гер­ва­сiй. По батькiвсько­му мо­лит­ве­ни­ку теп­лi­ше мо­литься.

Матвiй. Ну, го­дi, па­но­ве, бо я ба­чу, що пос­ва­ри­тесь! Що там до ти­ту­лу, як­що не­має нi­чо­го в га­ман­цi!..

Гервасiй. I справ­дi! Як на­ше не в лад, то ми з своїм на­зад!.. Про­щай­те, па­не урод­зо­ний! Тiлько гля­дiть, щоб не чу­ха­ли­ся, як дво­рянст­во крiзь щаб­лi ви­па­де. (Iде.)

Мартин. Не жу­рись, у нас во­зи луб­ка­ми вши­тi!

Матвiй. От i не вга­дав: ду­мав мо­го­рич пить, а пiд­нес­ли ду­лю, - i нiс, здається, не свер­бiв.

Мартин. Чо­го ж, ми­лос­тi про­сю: сi­дай­те, я за­раз по­час­тую, то од­на жеч, а це дру­га.

Гервасiй. Де вже нам з дво­ря­на­ми за од­ним сто­лом си­дiть. (Пi­шов.)

Матвiй. Про­щай­те, па­не Мар­ти­не! Жаль, що так роз­хо­ди­мось.

Мартин. Ос­та­вай­ся, за­ку­си­мо.

Матвiй. Не­хай дру­гим ра­зом, а те­пер не при­хо­диться: умiс­тi прий­шли, умiс­тi й вий­дем… Iще раз ска­жу: жаль, що ви не вiд­даєте Ма­ри­сю за мо­го хре­ще­ни­ка, слав­ний па­ру­бi­яка…

Мартин. Я й сам знаю… так не рiв­ня по зва­нiю.

Матвiй. До зо­ба­чен­ня! (На вiд­хо­дi.) Мо­же, ще роз­ду­маєте i на трой­цю по­тан­цюємо! (Пi­шов.)

Мартин, а по­тiм Па­лаж­ка.

Мартин (один). Мо­же, й на трой­цю по­тан­цюємо, тiлько не на Ми­ко­ли­нiм ве­сiл­лi. Бач, хлоп, пiд­нi­жок па­на Красов­сь­ко­го! Ту­ди ж, у рiд­ню лi­зе, - умий­ся по­пе­ре­ду!.. Як­би не в моїй ха­тi, єй, нап­лю­вав би Гер­ва­сiєвi у са­мi­сiньку пи­ку за йо­го хлопськi ре­чi… I вiн зо мною рiв­няється!.. Да­ле­ко!.. От як приїде сьогод­ня з го­ро­да наш же­них - гу­бернський сек­ре­тар-ре­гiст­ра­тор, - то­дi ми­лос­тi про­сю по­ди­виться, за ко­го Бо­ру­ля вiд­дає свою доч­ку!.. Ха!

Входе Па­лаж­ка.

Палажка. Чо­го це Гер­ва­сiй i Мат­вiй за­хо­ди­ли?

Мартин. Гер­ва­сiй сва­та на­шу Ма­ри­сю за сво­го Ми­ко­лу.

Палажка. От i сла­ва бо­гу! Я ра­да, що та­ко­го зя­тя ма­ти бу­ду: пош­ти­вий, доб­рий i ха­зяй­ський син.

Мартин. I хлоп.

Палажка. Та­кий, як i ми.

Мартин. Дур­на!

Палажка. Сам ти дур­ний! Чо­го лаєшся? Що ж ти маєш про­тив Ми­ко­ли?

Мартин. Слi­па!

Палажка. Тьфу! То то­бi, ма­буть, по­ви­ла­зи­ло.