Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович 5 стр.

Палажка. По­ки лю­де пос­хо­дяться, усе бу­де го­то­во.

Входе Омелько.

Мартин. А що?

Омелько. По­тяг­нувсь, луп­нув очи­ма, по­вер­нув­ся на дру­гий бiк i зно­ву зах­рiп.

Мартин. На­вi­дай­ся ж опiс­ля.

Омелько. Мо­же б, я там по­си­дiв, по­ки про­ки­неться?

Мартин. Опiс­ля, ка­жу то­бi. Чо­го ти там бу­деш стир­чать, ще й сам зас­неш.

Омелько. А по­тiм про­зi­ваю - бу­де­те ла­ять.

Мартин. Не па­тя­кай! Пок­лич пан­ноч­ку. Де во­на?

Омелько. По­ро­ся пат­ра­ють.

Мартин. О-о-о!.. Не­хай одяг­неться i сю­ди йде.

Омелько пi­шов,

(До Па­лаж­ки.) Я ж то­бi ка­зав, я ж'те­бе про­хав, щоб ти їй не да­ва­ла нi­якої ро­бо­ти, ру­ки чис­то по­ре­па­ються, - а ти по­ро­ся, її зас­та­ви­ла пат­рать!

Палажка. Та цить уже, не гри­май! Який же чорт бу­де обiд ва­рить, ко­ли ро­бiт­ни­цi не тям­лять нi­чо­го.

Мартин. Па­ла­зю, Па­ла­зю, не кри­чи, душ­ко, а то по­чує. Ну, iди, душ­ко, са­ма обiд го­тов, а во­на не­хай ще по­бу­де з же­ни­хом.

Палажка. Ати ж з ним ба­ла­кав?

Мартин. Та ми вже зов­сiм скiн­чи­ли з ним: п'ятсот руб­лiв при­да­но­го, ве­сiл­ля на наш кошт, два го­ди дос­тав­лять у го­род топ­ли­во i де­якi пред­ме­ти на про­до­вольствiє i ха­ту пос­та­вить у го­ро­дi - мiс­це у нього є.

Входе Ма­ри­ся. Ну, то iди ж, Па­ла­зю, щоб справ­дi там ро­бiт­ни­цi не наш­ко­ди­ли чо­го в обi­дi, а то за­мiсть по­ро­ся­ти по­да­дуть об­го­рi­лий оцу­пок.

Палажка пiш­ла. Ну, моя ди­ти­но, я вже скiн­чив з твоїм же­ни­хом. Сьогод­ня за­ру­чи­ни, а на трой­цю й ве­сiл­ля.

Марися. Не лю­би­те ви ме­не… ви­пи­хаєте з до­му…

Мартин. Я те­бе не люб­лю! Гос­по­ди! Ду­шу свою го­тов то­бi вiд­дать!.. Для ко­го ж я по­би­ва­юсь, як не для вас? Пос­лу­хай ме­не, до­ню моя: кра­ще бi­лий хлiб, нiж чор­ний, кра­ще пан, нiж хам! I батько­ве око, як прий­деться уми­рать, зак­риється спо­кiй­но, бо ду­ша моя зна­ти­ме, що мої уну­ки - дво­ря­не, не хло­пи, що не вся­кий на них крик­не: бид­ло! те­ля! Ох, доч­ко, ти не знаєш, як тяж­ко хло­пом буть, усiх бо­яться, усiх лi­чить ви­щи­ми вiд се­бе! I дай бог, щоб ти не зна­ла; а я всього поп­ро­бу­вав i знаю. Не хмур­ся ж, не хмур­ся… Же­них вий­де, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним при­яз­на. Сядь, до­ню, за п'яльця­ми якось прис­той­нi­ше си­дiть… так, нi­би за ро­бо­тою. (Са­до­вить її.) Отак. Я ж за­раз вер­ну­ся, а ти по­водься з же­ни­хом як слiд доч­цi Мар­ти­на Бо­ру­лi, урод­зо­но­го шлях­ти­ча! (Пi­шов.)

Марися, по­тiм Омелько, про­хо­де у кiм­на­ту, де спить На­цiєвський.

Марися (одна). Ох та­ту, та­ту! Як­би ви зна­ли, як ме­нi тяж­ко слу­хать ва­шi ре­чi! На­че тро­ну­лись, бо­ро­ни бо­же. Що ме­нi ро­бить? Щоб не сер­дить батька, я тим ча­сом по­кiрст­вую, а чо­го на­го­во­рю же­ни­хо­вi, то не­хай тiлько слу­ха! Ко­ли ж i пiс­ля то­го не од­че­питься, то пi­ду вже на од­чай: не­хай хоч б'ють, хоч рi­жуть - од­на­ко­во!

Входе Омелько.

Омелько (не­се обо­ма ру­ка­ми мис­ку, а в мис­цi гле­чик). Вже одяг­ся! Ну, же­них!.. Яка у нього чер­во­на жи­лет­ка, аж очi в се­бе вби­рає!.. Од­чи­нiть ме­нi две­рi, а то во­ду розх­лю­паю…

Марися од­чи­ня.

Хоч би нас по­час­ту­ва­ли доб­ре на за­ру­чи­нах, до­ма не стра­ш­но й ви­пить… (Вий­шов.)

Марися (одна). Ви­ходь, ви­ходь ско­рiй… Мо­же, сам од­цу­раєшся, ко­ли по­чуєш, як я те­бе по­ва­жаю.

Входе На­цiєвський, одяг­не­ний у сюр­тук з ку­ци­ми по­ла­ми. Ру­ка­ва з бу­фа­ми, ко­ло пле­чей уж­чi, а бi­ля ру­ки шир­шi. Шта­ни ши­ро­кi, тру­бою, ко­ло чо­бо­та зов­сiм узенькi. Жи­лет­ка чер­во­на, дво­борт­на, без ма­ниш­ки, з мiд­ни­ми пуг­ви­ця­ми, шия пов'яза­на чор­ним шов­ко­вим плат­ком.

Нацiєвський. З доб­рим ут­ром, Ма­ри­на Мар­ти­нов­на, як спа­лось-спо­чи­ва­лось?

Марися. Ляг­ли лег­ко, вста­ли ще лег­че; а ви як? Здається, i ляг­ли важ­ко, i вста­ли тяж­ко…

Нацiєвський (на­бiк). Зра­зу збри­ла! (До Ма­ри­сi.) О, яка ви гост­рая i стро­гая!.. (Бе­ре гi­та­ру i поб­ренькує.) Нам з при­вич­ки. Iн­чий раз, як вер­неш­ся од Шу­лем­ки, так ще тя­ж­че ля­жеш, од­на­че дi­ла за нас нiх­то не ро­бе!.. А ви ви­ши­ваєте?

Марися. Нi, я не вмiю, так си­дю, батько зве­лi­ли вас пiд­жи­дать за п'яльця­ми, щоб ви по­ду­ма­ли, що я ба­риш­ня…

Нацiєвський. А хi­ба ви не ба­риш­ня?

Марися. Не знаю, як вам здається… Я прос­та дiв­чи­на, му­жич­ка, нi­чо­го не вмiю; я умiю жать у по­лi, гро­ма­дить, ма­зать, ко­рiв доїть, сви­ней го­ду­вать… По­ди­вiться, якi у ме­не ру­ки…

Нацiєвський. I разп­рек­рас­но! А як вий­де­те за ме­не за­мiж - iбо ми вже з па­пiнькою ва­шим сiє дi­ло по­кон­чи­ли, не знаю, як ви, - то­дi не бу­де­те жать, най­деться дру­га ро­бо­та, болєє бла­го­род­ная… i ру­ки по­бi­лi­ють… А по ве­чо­рам я бу­ду вам грать на ги­та­рi. Бу­де ве­се­ло, у ме­не зна­ко­мих до­во­лi…

Марися. Я за вас не хо­чу за­мiж, то тат­ко ме­не си­лу­ють, а я вас не люб­лю…

Нацiєвський. Як поб­ра­чим­ся, то­дi по­лю­би­те!.. Лю­бов - ета зло­дiй­ка при­хо­дить зря, сьогод­ня нєт єйо, а завт­ра вот она! Та ви ще ме­не не знаєте! (Б'є акорд на гi­та­рi i спi­ва.)

У нас мно­гiя ба­риш­нi од ме­ня та­ють, i ви роз­таїте.

Марися. А я чо­го бу­ду та­ять, я не снiг.

Нацiєвський. Ну, роз­то­пи­тесь…

Марися. Бо­ро­ни бо­же! Хi­ба я сма­лець?..

Нацiєвський. Ха-ха-ха! Ост­ро­ум­но! Од­но сло­во, по­лю­би­те ме­не - ру­ча­юсь.

Марися. О нi! Ви ме­нi про­тив­нi…

Нацiєвський. Ето да­же обiд­но, iбо я всег­да пра­вi­лая же­н­щи­нам… По­че­му же у вас та­кая злость про­тiв ме­ня?

Марися. Я вас не люб­лю i пря­мо вам ка­жу, а ви та­ки лi­зе­те у вi­чi, от че­рез це ви ме­нi про­тив­нi.

Нацiєвський. Та нєт! Ето ви шут­куєте!.. Ето ви го­во­рi­те по той прос­той при­чи­нi, что ма­ло знаєте ме­ня; а ког­да вий­де­те за­муж, прис­мот­рi­тесь i ап­ро­буєте - как пи­шет­ся в жур­на­лах, - тог­да дру­гоє ска­же­те!.. А те­пер зак­лю­чим наш раз­го­вор по­цi­луєм, как же­них i не­вес­та. (Спi­ває.) Жаж­ду я од­но­го по­цi­луя!.. Поз­вольте!

Марися. Цього нi­ко­ли не бу­де! Ме­нi лег­ше ви­пить оли­ви з му­ха­ми, нiж вас по­цi­лу­вать! Ду­ша моя до вас не ле­жить, i очi мої не стрi­нуться з ва­ши­ми; а ко­ли ви й пiс­ля цього все-та­ки хо­че­те, щоб ме­не при­си­лу­ва­ли за вас за­мiж, то знай­те: я люб­лю дав­но дру­го­го, чуєте? Люб­лю дру­го­го, йо­му сло­во по­да­ла, i не роз­лу­чить нас нiх­то - хi­ба мо­ги­ла, а за вас я то­дi вий­ду за­мiж, як у спа­сiв­ку со­ло­вей­ко зас­пi­ває! От вам уся моя прав­да. I нi­чо­го нам ба­ла­кать, роз­мiр­куй­те гар­ненько i бiльше до нас не приїздiть; а те­пер - про­щай­те! (Хут­ко ви­хо­де.)

Нацiєвський, а по­тiм Мар­тин i Па­лаж­ка.

Нацiєвський (один). Лю­бить дру­го­го… По­ло­жим, єже­лi то­лько лю­бить, то це круп­ний пус­тяк, но єже­лi лю­бов з фi­на­лом… Це для ме­ня му­чiтєльно бу­дить i по­зор­но да­же!.. Впро­чем, до свадьби да­ле­ко, ми i ето ра­зуз­на­ем; а от­ка­за­ться i пе­ред вiн­цем мож­на… Как би я не вско­чiл у ко­ри­то!

За ко­ном го­лос Мар­ти­на: "Так я хо­чу!" Го­лос Па­лаж­ки "А я не хо­чу!"

Голос от­ца i ма­те­рi… один - хо­че, дру­гий - не хо­че. Же­ла­тельно пос­лу­шать, об чом спор? На­вер­но, про ме­ня… Сю­да, здається, iдуть! Схо­ва­юсь. Де б же?.. Тут не­ма мiс­ця… А, в ето­й ком­на­тi, де спав, бi­ля две­рей є шкап, за шка­пом ста­ну. (Пi­шов.)

Входять Па­лаж­ка i Мар­тин.

Палажка. Не хо­чу, не хо­чу я твоїх ку­мiв!..

Мартин. Цс-с! Дур­на! (Iде на пальчи­ках до две­рей i заг­ля­да.) Не­ма. Пiш­ли, ма­буть, з Ма­ри­сею на про­ход­ку у са­док. Так не бу­де, як ти, душ­ко, ка­жеш! Ку­мом вiзьме­мо Ля­с­ковсько­го, - чо­ло­вiк знач­ний i нуж­ний, а ку­мою бу­де ге­не­ральша Яловська - во­на криж­мо хо­ро­ше дасть…

Палажка. Та ка­жу ж то­бi, що я не хо­чу нi Ляс­ковсько­го за ку­ма, нi Яловської за ку­му.

Мартин. У Ляс­ковсько­го дi­тей не­ма, ба­га­тий, вiн i ди­ти­ну вос­пи­тає по-дво­рянськи.

Палажка. Як­раз! Та­кий ску­пий та бу­де вiн то­бi пек­лу­ваться про чу­жу ди­ти­ну? Ме­нi страш­но на нього й гля­нуть. Кра­ще ми вiзьме­мо ку­мом Гар­бу­зинсько­го, а за ку­му Трщи­н­ську.

Мартин. От ви­га­да­ла! Ну, Трщинська ще нi­чо­го ку­ма, а в Гар­бу­зинсько­го своїх де­ся­те­ро, чо­го вiд нього мож­на спо­дi­ваться для хре­ще­ни­ка?

Палажка. I нi­ко­ли ти ме­нi не ува­жиш; я ж зго­ди­лась, щоб хлоп­чи­ка зва­ли Мат­вiєм, а ти уваж за ку­мiв.

Мартин. Та не ува­жу! Ляс­ковський пол­ков­ник, а Гар­бу­зи­нський ко­пи­тан,

Палажка. Та не­хай же то­бi чорт, ко­ли так! Ви­би­рай со­бi сам ку­мiв, нi­чо­го бу­ло й пи­тать ме­не! (Iде на­зад.)

Мартин. Ку­ди ж ти, стри­вай!

Палажка. Нi­ко­ли ме­нi, че­рез те­бе по­ро­ся ще пе­ре­пе­че­ть­ся! Бе­ри со­бi ко­го хо­чеш. (Пiш­ла.)

Мартин (iде за нею). Ти ж роз­мiр­куй… Нi­чо­го в чи­нах не тя­ме (Пi­шов.)

Входить На­цiєвський, з на­кид­кою в ру­ках, а по­тiм Оме­лько.

Нацiєвський (на­дi­ва на­кид­ку). Це так! Не­вес­та з прип­ло­дом!.. Бла­го­да­рю!.. Я ще тiлько сва­таю дiв­ку, а во­ни, ба­чу, вже й ди­ти­ну хрес­тить бу­дуть. Нi, шу­кай­те со­бi дур­нi­шо­го. (Бе­ре гi­та­ру пiд по­лу.) Да­вай бог но­ги вiд та­ко­го шлю­бу. Пi­ду на­че у про­ход­ку i - по­ми­най, як зва­ли! (Хо­че йти).

Входе Омелько.

Омелько. Ану, скиньте лиш чо­бо­ти, по­сидьте тро­хи бо­сi, те­пер теп­ло…

Нацiєвський (на­бiк). От то­бi й маєш! (До Омелька.) З якої ста­тi? Для якої на­доб­нос­тi?

Омелько. Та я дос­тав тро­хи га­ланської са­жi, то по-чис­тю, щоб бли­ща­ли… Я вмент… я чис­тив i письмо­во­ди­те­ле­вi, i…

Нацiєвський. А!.. Не нуж­но, брат. Ска­жи ме­нi, чи тут є корч­ма?

Омелько. А як же без шин­ку? Отут за­раз за мiст­ком… Без шин­ку не мож­на.

Нацiєвський. То я пi­ду тро­хи прой­дусь, а кста­тi у ме­не є дi­ло до жи­да… (Пi­шов.)

Омелько (один). Пох­ме­литься пi­шов… I не ди­во! У чо­ло­вi­ка го­ло­ва трi­щить пiс­ля вчо­рашнього, по со­бi знаю. А на­шi за­ве­ли свар­ку за ку­мiв. Ну й чуд­нi! На трой­цю ще тiлько ве­сiл­ля, та, мо­же, й дi­тей у Ма­ри­сi не бу­де, а во­ни вже зби­ра­ються хрес­тить ону­ка!.. Ста­рий хо­че ку­мом пол­ков­ни­ка, а ста­ра - ко­пи­та­на! I та­ке пiд­ня­ли, що страх! Ста­ра вже двi­чi за ка­чал­ку ха­па­лась!..

Входять Мар­тин i Па­лаж­ка.

Мартин. Ну, го­дi, ну, не сердься, душ­ко, а то ти i при гос­тях над­меш­ся, як гин­дич­ка!.. Я вже згод­жу­юсь: не­хай пер­во­го ох­рес­тять твої ку­ми, а дру­гу ди­ти­ну мої…

Палажка. Отак доб­ре! Як так, то я вже не сер­дюсь… На­то­ми­ла­ся з обi­дом, а тут ще й че­рез свар­ку… Ну, обiд, сла­ва бо­гу, го­тов…

Мартин. А ти чо­го тут вис­неш?

Омелько. Та я дос­тав га­ланської са­жi, хо­тiв па­ни­че­вi чо­бо­ти по­чис­тить, а вiн пi­шов у корч­му…

Мар­тин. Чо­го?

Омелько. Пох­ме­литься.

Мартин. (пiдс­ту­па до нього). А ти по­чiм знаєш? Га? Хi­ба вiн то­бi ка­зав, що йде пох­ме­литься? Звiд­кi­ля ти це узяв?

Омелько. Та я так до­га­ду­юсь, а вiн ка­зав - дi­ло є до жи­да.

Мартин. Н-ну! Не та­кий сьогод­ня день, а ко­ли я то­бi зу­бiв не по­ви­би­ваю за твої ре­чi, то не я бу­ду!.. Так i ляп­неш, що в го­ло­ву влi­зе. У чи­нов­ни­кiв у кож­но­го є дi­ло до жи­да! Бi­жи пок­лич йо­го за­раз, ска­жи - гос­тi зби­ра­ються, бу­де­мо обi­дать. А Ма­ри­сi не ба­чив?

Омелько. У сад­ку си­дять.

Мар­тин. Гук­ни й на неї, щоб iш­ла.

Омелько пi­шов.

Палажка (у две­рi). Дiв­ча­та! Го­туй­те стiл!

Мар­тин. Що ж це не­ма гос­тей?

Входять дiв­ча­та i по­ра­ються ко­ло сто­лу.

Палажка. Ко­го ж ти кли­кав?

Мартин. Дульсько­го, Про­та­сiя, Си­до­ро­ви­ча, Рач­линсько­го, з жiн­ка­ми, з доч­ка­ми, - на­бе­реться до­во­лi.

Входе Дульський з жiн­кою.

Дульський. Здо­ро­венькi бу­ли! Мар­тин. Про­си­мо, про­си­мо…

Жiнки цi­лу­ються, сi­да­ють i ти­хо ба­ла­ка­ють.

Дульський. Ну, поз­до­ров­ляю те­бе! Дай бо­же дiж­дать ону­кiв!

Мартин. Спа­си­бi!

Входе Про­тасїй з жiн­кою, дво­ма доч­ка­ми. От i Про­тасїй з сi­мей­ст­вом.

Дульський хо­вається мiж ба­ба­ми.

Протасїй. Всього доб­ро­го вам у ха­ту! (До Мар­ти­на.) Го­ло­ва тро­хи бо­лi­ла пiс­ля вчо­рашнього… А доб­ре спi­ва граж­данський офи­цер, твiй зять! Я ше як жив на Дi­до­вiй Бал­цi… А там здав­на осiв­ся Ки­ри­ло Гар­бо­лiнський, вiн був, ка­жуть, мар­ки­тан­том в ти­ся­ча вi­сiм­сот двад­цять дев'ято­му го­ду i на­жив­ся здо­ро­во: свiй та­бун ко­ней, пар со­рок во­лiв, ко­ро­ви, вiв­цi… то­дi не так ще су­туж­но бу­ло на зем­лi, як те­пер… А ми дер­жа­ли сад i став гра­фа Рип'яшинсько­го, на од­ку­пi… Сад був чу­дес­ний… Од­них груш, бу­ва­ло, в Хер­сон­щи­ну фур де­сять одiш­ле­мо, а скiлько сви­нi поїдять, та до­во­лi то­го з те­бе, що ми то­дi ви­го­ду­ва­ли де­сять ка­ба­нiв, та якi ка­ба­ни!..

Тимчасом як Про­тасїй го­во­ре, вхо­де ще Си­до­ро­вич з жiн­кою, здо­ров­ка­ються, жiн­ки цi­лу­ються; вхо­де Ма­ри­ся; Си­до­ро­вич гля­нув на Про­та­сiя, мах­нув ру­кою i пi­шов до Дульсько­го. Слу­ха один Мар­тин, ко­то­рий теж по­ки­да Про­та­сiя, i той, сма­зав­ши слiв де­сять на вi­тер, за­мi­ча, що нiх­то йо­го не слу­ха, за­мовк i в цей мент по­ба­чив Дульсько­го.

Ага! Дульський вже тут! Па­не Мар­ти­не, а ско­ро бу­дем обi­дать?

Мартин. От за­раз прий­де па­нич наш, вiн пi­шов тро­хи про­гу­ляться…

Протасiй (Цульсько­му). От ї доб­ре, по­ки обi­дать, я то­бi скiн­чу про церк­ву, - вчо­ра не­до­го­во­рив, хтось пе­ре­бив.

Дульський (на­бiк.). Нi­ку­ди вiд нього не схо­ваєшся, за­го­во­рить на смерть.

Входе Ра­чинський з жiн­кою i ще гос­тi. Цi­лу­ються. Про­та­сiй зас­ту­кав Дульсько­го i роз­ка­зує йо­му, а той тiлько го­ло­вою хи­тає. Мар­тин по­чи­на ну­диться: то в две­рi виг­ля­да, то на сто­лi поп­рав­ля, то жiн­ку ма­нить до се­бе пальцем, шеп­четься з нею, роз­во­дить ру­ка­ми, зве Ма­ри­сю. Пiд кi­нець мо­но­ло­гу вiн зов­сiм стур­бо­ва­ний.