Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович 4 стр.

Марися. Та я ж так за­ну­дюсь без ро­бо­ти, зах­во­рiю.

Мартин. Глупст­во? Наг­ля­дай, щоб дру­гi ро­би­ли, а са­ма на­дiнь ме­нi за­раз но­ве плат­тя, по­мий гар­ненько ру­ки та й си­ди, як пан­ноч­цi слiд. Та ру­ки, ру­ки ме­нi мий ра­зiв три на день, не жа­лiй ми­ла. Ну, на ли­цi во­на й так гар­ненька; а тре­ба б при­си­пать ще бо­ро­шен­цем, - є та­ке бо­ро­шен­це, та не знаю, як йо­го звуть i де во­но про­дається…

Марися. Як со­бi хо­че­те, а я, єй-бо­гу, без ро­бо­ти не бу­ду си­дiть.

Мартин. Не смiй ме­нi, ка­жу! (На­бiк.) Яку б їй ро­бо­ту най­ти прис­той­ну?.. А! (До Ма­ри­сi.) Я то­бi п'яльця дос­та­ну, бу­деш ви­ши­вать у п'яльцях.

Марися. Та я ж не вмiю.

Мартин. Нав­чиш­ся. Не свя­тi горш­ки лiп­лять! А шмат­тя од­не­си на­зад.

Марися зни­зує пле­чи­ма i ви­хо­дить. Пi­ду справ­дi до Си­до­ро­вич­ки, я ба­чив у неї п'яльця, во­на вже ста­ра, не ба­чить, то вiд­дасть для Ма­ри­сi, для своєї хре­ще­ни­цi, i по­ка­же, як на них ви­ши­вать… Ох, по­ки-то все пос­та­виш на дво­рянську но­гу, то й чуб то­бi сверд­лом ста­не! (Пi­шов.)

Марися, а по­тiм Ми­ко­ла.

Марися (одна). Та­ке щось чуд­не у нас ро­биться, що хоч з ха­ти тi­кай!.. Чую я, що батько все про дво­рянст­во ба­ла­ка­ють, а нi­як не роз­бе­ру, чо­го-то дво­рян­цi стид­но ро­бить. Див­но… Пер­ше батько ка­за­ли, що вся­кий чо­ло­вiк на свi­тi жи­ве за­тим, щоб ро­бить, i що тiлько той має пра­во їсти, хто їжу за­роб­ляє; те­пер же все на­ви­во­рiт. Ко­ли б Ми­ко­лу по­ба­чить… Вчо­ра був йо­го батько у нас, чи го­во­рив же вiн про на­ше ве­сiл­ля? Ми­ко­ла, пев­но, знає, хоч би прий­шов зас­по­коїв ме­не, а то чо­гось не­ве­се­ло на ду­шi, на­че що не­доб­ре сер­це вi­щує!.. Хо­тi­ла вчо­ра уве­че­рi вий­ти до Ми­ко­ли, ли­хий при­нiс письмо­во­ди­те­ля, з ним по­ра­лись до пiв­но­чi… по­ки на­го­ду­ва­ли… Сьогод­ня вве­че­рi по­ба­чусь…

Микола (пiд вiк­ном). Ма­ри­сю, мож­на зай­ти?

Марися. Ми­ко­ла! За­ходь, за­ходь - я од­на: нi батька, нi ма­те­рi не­ма.

Входе Ми­ко­ла.

Микола. Ма­ри­сю, моя ри­бонько, що ж ми бу­де­мо ро­бить?.. Твiй батько не хо­че вiд­дать те­бе за ме­не!..

Марися. Чом?!

Микола. А що я не дво­ря­нин! I те­пер мiй батько роз­сер­ди­лись, хо­чуть, щоб я сва­тав доч­ку Кото­ви­ча.

Марися. Що ж ти зро­биш?

Микола. Не знаю!.. Пос­ва­тать, за­мiсть те­бе, доч­ку Ко­тови­ча, роз­бить свої на­дiї, а з ни­ми й сер­це - все од­но що жи­вим ляг­ти у до­мо­ви­ну!.. Знов же, не пос­лу­хать батька, то прий­деться з ним пос­ва­риться! А тим ча­сом ти, по­кiр­на во­лi сво­го батька, пi­деш за дру­го­го, то­дi уд­воє тяж­ча моя му­ка бу­де: я по­те­ряю i батько­ву лас­ку, i те­бе!.. О, чом я не дво­ря­нин?!

Марися. Ти ме­не лю­биш?

Микола. Ум­ру без те­бе!

Марися. I я люб­лю те­бе так са­мо i нi на ко­го не про­мi­няю. Слу­хай же ме­не. Ко­ри­ся батько­вi свой­ому, та тiлько сва­тать Юльку не спi­ши! Про­си йо­го, щоб пi­дож­дав, по­ки її ти сам не роз­пiз­наєш, - вiн те­бе лю­бить i зго­диться! А я чим ча­сом роз­див­люсь, прис­лу­ха­юсь i роз­мiр­кую, що ро­бить.

Микола (ки­дається до неї). Ма­ри­сю! Ти мiй ро­зум, моє сер­це, мої очi! Дай по­цi­лую те­бе за по­ра­ду!

Марися. Те­пер нам не до то­го! Iди до­до­му кра­ще, щоб нас тут не зус­пi­ли, - то­дi й за­мi­ри на­шi роз­ле­тяться…

Микола. Iду, iду, Ма­ри­ноч­ко моя! А вве­че­рi ж ми зiй­де­мось зно­ву?

Марися. Жди ме­не пiд яб­лунею у сад­ку.

Микола. О, ко­ли б мер­щiй зай­шло сьогод­ня сон­це!

(Пi­шов).

Марися, по­тiм Па­лаж­ка.

Марися (одна). Так от яке зус­пi­ло ме­не го­ре! Дво­ря­ни­на батько­вi в зя­тi схо­тi­лось. О бо­же мiй! Та де ж на всiм ши­ро­кiм свi­тi знай­деться дво­ря­нин, щоб так ме­не лю­бив, як лю­бить мiй Ми­ко­ла? I я? Ко­го так щи­ро по­люб­лю, щоб про­мi­нять йо­го, за­буть? О, нi­ко­го, нi­ко­го! Кра­ще смерть, нiж за­мiж за дру­го­го!..

Входе Па­лаж­ка.

Мати! Во­ни, пев­не, не зна­ють нi­чо­го… Ма­мо!

Палажка. Чо­го, ди­ти­но моя?

Марися. Що в нас ро­биться? Чом батько вiд Ми­ко­ли ста­рос­тiв не прий­ня­ли? Я ж вам дав­но ка­за­ла, що люб­лю йо­го, що вiн бу­де ме­не сва­тать, i ви са­мi то­му ра­дi­ли…

Палажка. Ох, ди­ти­но моя! Не прис­та­ло то­бi те­пер iти за Ми­ко­лу. Батько ка­же, що ми в дво­ря­не вий­шли - па­на­ми ста­ли, а Ми­ко­ла не дво­ря­нин i че­рез те не­рiв­ня то­бi.

Марися. Не­рiв­ня?.. Бо­же мiй! А хто ж нам рiв­ня? Хi­ба хо­че­те, щоб я дiв­кою по­си­вi­ла?

Палажка. Не жу­рись, доч­ко, не по­си­вiєш - же­них є… гар­ний… i чин має.

Марися. Є?! Хто?

Палажка. Отой су­дей­ський, що приїздив до нас з Стьопою на мас­ля­нiй… Ти йо­му упо­до­ба­лась… Пам'ятаєш? Що грав на ги­та­рi i спi­вав… Чин ве­ли­кий на ньому… рос­ти­ра­тор, ли­бонь…

Марися. Ма­мо, го­луб­ко моя! Я вже дав­но люб­лю Ми­ко­лу, а то­го су­дей­сько­го тiлько раз ба­чи­ла, не знаю йо­го - i знать не хо­чу.

Палажка. Ох, не зав­да­вай же i ме­нi жа­лю! У ме­не у са­мої сер­це бо­лить за Ми­ко­лою, я са­ма йо­го люб­лю… та що ж нам ро­бить, що нам ро­бить, ко­ли те­пер не при­хо­диться те­бе за прос­то­го вiд­дать, бо ми в дво­ря­не вий­шли.

Марися. Ма­мо! Жи­ли ж ми пер­ше без дво­рянст­ва, i всi бу­ли щас­ли­вi!.. На­що ж дво­рянст­во нам зда­ло­ся, ко­ли во­но го­ре при­но­се? Ко­ли че­рез нього ви хо­че­те ме­не не­щас­ною зро­бить, за­на­пас­тить мiй вiк мо­ло­дий!.. Ма­мо! Я ж ва­ша кров, - не гу­бiть ме­не, вiд­дай­те за­мiж за Ми­ко­лу. Я не хо­чу буть дво­рян­кою! Кра­ще жить на свi­тi щас­ли­вим му­жи­ком, нiж не­щас­ним па­ном, - це вся­ке знає!..

Палажка. Прав­да твоя! Ох, прав­да, моя доб­ра ти, моя ро­зум­на ди­ти­но!.. Ти по­ба­ла­ка­ла зо мною - i в ме­не на­че по­лу­да з очей упа­ла. Са­ма ба­чу, що дво­рянст­во нам бi­ду ро­бе. А поч­ну батько­вi ка­зать, щоб не ви­ду­му­вав нi­чо­го, щоб жив по-ста­ро­ви­нi, - то зак­ри­чить, за­то­па но­га­ми, поч­не чи­тать ме­нi якiсь бу­ма­ги про дво­рянст­во, за­тур­кає ме­не, ча­гир­кає, зiб'є з пан­те­ли­ку, i я ду­маю: мо­же, ми й справ­дi вже дво­ря­не, - i по­чи­наю по-панськи прив­чаться, i са­мiй то­дi хо­четься те­бе за бла­го­род­но­го вiд­дать за­мiж!.. Те­пер не знаю, шд й ка­за­тi, що i ро­бить, ви­му­чи­лась зов­сiм i оду­рi­ла. От вже дру­гий день ход­жу до Си­до­ро­вич­ки, вчу­ся дво­рянським зви­ча­ям, щоб прий­нять же­ни­ха, бо вiн сьогод­ня i приїде.

Марися. Сьогод­ня?! Ма­мо! Уго­во­рiть же тат­ка, щоб не гу­би­ли ме­не!

Палажка. Ох, не мо­жу, доч­ко, не мо­жу, тiлько пос­ва­ри­мось, ди­ти­но моя, а тов­ку не бу­де! Ще й поб'ємось на ста­рiсть, бо вже два ра­зи ма­ло-ма­ло не би­лись…

За ко­ном го­лос Мар­ти­на: "Сю­ди, сю­ди, по­ма­лу тiлько!"

Батько iде!.. Хо­дiм звiд­цi­ля. (Пiш­ла.)

Марися. Що ме­нi ро­бить?.. Ще батько­вi упа­ду в но­ги…

(Пiш­ла.)

Мартин, а за ним хло­пець вно­сить п'яльця; по­тiм Ма­ри­ся.

Мартин. Отут, хлоп­че, пос­тав та й iди со­бi.

Хлопець ста­вить п'яльця на мiс­то i ви­хо­дить.

П'яльця! I не­хит­ра шту­ка, а за­раз кра­су гос­по­дi при­да­ли. Якось аж ве­се­лi­ше гор­ни­ця ди­виться. Не­хай Ма­ри­ся вчиться. Си­до­ро­вич­ка обi­ща­ла по­ка­зать, спа­си­бi їй. От i бла­го­род­на ку­ма в при­го­дi ста­ла! Ку­мiв зав­ше тре­ба ви­би­рать знач­них i бла­го­род­них! А як, бог дасть, Ма­ри­ся вий­де за­мiж, то пер­во­го ону­ка он як ох­рес­тю: ку­мом вiзьму, пол­ков­ни­ка Ляс­ковсько­го, а за ку­му - ге­не­ральшу Яловську.

Входе Ма­ри­ся i па­да йо­му в но­ги.

Що це?!

Марися. Не гу­бiть ме­не, не то­пiть ме­не - я у вас од­на!

Мартин. Ото гос­по­ди, як зля­ка­ла, аж но­ги зат­ру­си­лись… Встань! Чо­го то­бi?

Марися. Не вiд­да­вай­те ме­не за­мiж за то­го же­ни­ха, що приїде з го­ро­да, - я йо­го не люб­лю, я за нього не хо­чу…

Мартин. Як?! За бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка не хо­чеш? За ко­го ж те­бе то­дi вiд­дать?

Марися. Вiд­дай­те ме­не за Ми­ко­лу.

Мартин. Свiт на­ви­во­рiт. Пан­ноч­цi - му­жи­ка за­ба­жа­лось!.. Не смiй ме­нi про це й заїкаться!

Марися. Я люб­лю Ми­ко­лу, i вiн ме­не лю­бить, ми бу­де­мо щас­ли­вi…

Мартин. Що то за сло­во та­ке - лю­бить? Ка­жи ме­нi, що то за сло­во та­ке?.. Га? Що во­но оз­на­ча: чи­на чи дво­рянст­во?

Марися. Я не вмiю роз­ка­зать… Я…

Мартин. Ви­дум­ка! Вит­ре­беньки! Баб'ячi хи­ме­ри­ки! Чи­на, дво­рянст­во тре­ба лю­бить, а дру­гої лю­бо­вi не­ма на свi­тi!..

Марися. Я со­бi смерть за­по­дiю, ко­ли…

Мартин. Не сердь ме­не, бо я пор­ву на со­бi всю оде­жу!.. Чуєш?.. Зду­рi­ла дiв­ка, ще й не розг­ля­дi­ла доб­ре бла­го­род­но­го же­ни­ха, а вже єре­тується! Та же­них та­кий, що хоч би яка пан­ноч­ка, то з охо­тою пiш­ла б за нього, - от приїде, то по­ба­чиш!.. А про Ми­ко­лу i не ду­май! Та я ско­рi­ще вб'ю те­бе, нiж вiд­дам за му­жи­ка; я те­бе з до­му ви­же­ну, я те­бе!.. Та я не знаю, що зроб­лю!.. От дiт­ки! Ти для них пiк­луєшся, по­би­ваєшся, з шку­ри лi­зеш, а во­ни, за­мiсть дя­ки, сер­це то­бi над­воє роз­ди­ра­ють! Ма­ло ме­нi му­ки з Кра­совським i так, та ще те­бе вiд­дам за му­жи­ка, щоб вiн зу­би ска­лив?.. Iди! Же­них, мо­же, вже з го­ри з'їжджає… Iди одяг­ни­ся ме­нi у но­ве плат­тя, а цих ре­чей щоб я бiльше не чув!

Марися. Та­ту?..

Мартин. Який я та­то? Що то за та­то?

Марися. Па­пiнька!

Мартин. I слу­хать не хо­чу! Iди ро­би, що ве­лять.

Марися пiш­ла.

Не знає сво­го щас­тя; ска­за­но: мо­ло­де - дур­не… Ох, дi­ти-дi­ти! Як­би ви зна­ли, як-то хо­четься ба­чить вас хо­ро­ши­ми людьми, щоб ви не черст­вий хлiб їли… Як­би-то зна­ли… то­дi б ви зро­зу­мi­ли, що батьки не во­ро­ги вам… От тро­хи пог­ри­мав, а вже й жаль!.. Во­но ж, дур­не, ду­ма, що я їй во­рог! Во­рог за те, що ви­тя­гаю з му­жи­чест­ва… А чо­го ме­нi це кош­тує?.. Ко­лись по­дя­кує.

Входе Омелько.

Iдуть?

Омелько (за­ди­хав­ся, не мо­же го­во­рить). I-ї-ду-уть!

Мартин. Чо­го ти так за­са­пав­ся? Со­пеш, як пiд­па­ле­ний кiнь. Да­ле­ко?

Омелько. Ху-ху-ху!.. Уто­мив­ся…

Мартин. Ти ж ко­нем їхав?

Омелько. Де там! Упав, к бi­со­во­му батько­вi, з ко­ня…

Мартин. Я ж ка­жу, що так!.. Да­ле­ко?

Омелько. Нi, за­раз за мо­ги­лою i впав! Тiлько що ви­лiз на Ра­ка, а…

Мартин. Не про те! Не про те я пи­таю! Чи да­ле­ко їдуть?

Омелько. Та, ма­буть, уже близько бi­ля дво­ру.

Мартин. Ти ж ба­чив, хто їде?

Омелько. А хто ж? Тро­хим їде - на­ши­ми кiньми i на­шою на­та­чан­кою…

Мартин. А в зад­ку си­дить хто-не­будь?

Омелько. В зад­ку?.. Не при­мi­тив!

Мартин. Чо­го ж ти бiг, бо­дай ти лус­нув! (Iде до вiк­на.)

Омелько. Чис­то ко­лi­но збив, бо­лить, як пе­че­не, при­бiг по­пе­ре­ду, а вiн ще й лається!.. Чорт на те­бе уго­дить… (Пi­шов.)

Мартин. Вiн… Же­них!.. (До две­рей.) Душ­ко! Па­ла­зю! Приїхав! Же­них приїхав! Одя­гай­тесь мер­щiй! А гос­по­ди, аж сер­це за­би­лось! При­нять тре­ба на сла­ву… (Вiд­чи­ня се­ред­нi две­рi.)

Входе На­цiєвський, з гi­та­рою в ру­ках, у шерс­тя­нiй на­ки­д­цi. Мар­тин iде до две­рей, розс­та­вив­ши ру­ки.

Милостi про­шу, до­ро­гий гос­тю!

Нацiєвський кла­де гi­та­ру на стi­лець. Об­нi­ма­ються i цi­лу­ються. За­вi­са.

ДIЯ ЧЕТВЕРТА

Декорацiя та ж.

Омелько i Тро­хим вно­сять сто­ла.

Омелько. То це же­них на­шої Ма­ри­сi, сьогод­ня й за­ру­чи­ни?

Трохим. Еге. До­ро­гою вiн ме­не час­ту­вав бi­ля кож­но­го ши­н­ку, - гар­ний па­нич!

Омелько. Вiн же й ме­не час­ту­вав то­дi, як чо­бо­ти i ко­бе­няк ук­ра­ли, бо­дай йо­му…

Трохим. I що во­ни там роб­лять, тi су­дей­ськi, - та­ко­го їх, як га­лок во­се­ни?

Омелько. Бу­ма­ги, ка­же, пи­шуть.

Трохим. На­що ж тi бу­ма­ги?

Омелько. На про­даж. Про­да­ють.

Трохим. Та хто ж їх ку­пує, ко­му во­ни пот­рiб­нi, хi­ба на ци­гар­ки?

Омелько. Ви­хо­дить, є та­кi лю­де, що ку­пу­ють. От ба­чив по­вi­ре­но­го, що приїздив? Ко­нi, як змiї, та­ран­тас бли­щить, фур­ман, на­че ко­ро­бей­ник Улас!.. Ба­чив? От­же вiн бу­ма­ги про­дає. Йо­го фур­ман дав ме­нi на ци­гар­ку лег­ко­го тю­тю­ну i роз­ка­зу­вав, що, ка­же, йо­го пан якiсь бу­ма­ги пи­ше i про­дає лю­дям, що ко­му пот­рiб­но, з то­го и хлiб їсть, i бу­ди­нок має у го­ро­дi. От i наш пан, ка­же, ку­пив якiсь бу­ма­ги у нього на Кра­совсько­го, а Кра­совський, ка­же, до­вi­дав­ся, приїздив аж у го­род, зап­ла­тив до­рож­че, i вiн про­дав йо­му бу­ма­ги вже на на­шо­го па­на. Так i тор­гує!

Трохим. Ди­ви!

Омелько. Вся­ко­му чо­ло­вi­ко­вi наз­на­че­но, що ро­бить, з чо­го хлiб їсти i що йо­му мать! От ме­нi наз­на­че­но, щоб я без чо­бiт був i без ко­бе­ня­ка, - i вкра­де­но.

Трохим. Ма­буть, що так… А не чув, ко­ли бу­де ве­сiл­ля?

Омелько. Не чув. Вчо­ра гу­ля­ли дов­го, - же­них i до­сi спить.

Входе Мар­тин.

Мартин. Чо­го ви тут стов­би­чи­те?

Омелько. Сто­ла вiд Си­до­ро­ви­ча при­нес­ли.

Мартин. Ага! Ну, бi­жи ж ти, Омельку, при­не­си уми­ваться па­ни­че­вi.

Омелько i Тро­хим ви­хо­дять.

Ще спить. Ска­за­но, чи­нов­ний чо­ло­вiк, не то що прос­тий шлях­тич: ще й чор­ти нав­ку­лач­ки не би­лись, а вiн схо­питься i га­сає по ха­зяй­ст­ву!.. На­що Вже я, от, здається, зов­сiм ви­бив­ся на дво­рянську ли­нiю, а не мо­жу уран­цi дов­го спать - бо­ки бо­лять, а тре­ба прив­чаться! Во­но якось так зов­сiм дру­гу пи­ху то­бi дає. Прий­шов хто ра­но, чи там яке дi­ло по ха­зяй­ст­ву, а ти спиш! "До­ма пан?" - пи­та­ють. "Та ще сплять!" О! I всi на пальчи­ках… Безп­ре­мiн­но за­ве­ду та­кий по­ря­док: чи про­ки­нув­ся, чи нi, а бу­ду ле­жать до снi­дан­ку.

Омелько не­се ноч­ви i вiд­ро во­ди.

Що це?

Омелько. Та уми­ваться ж.

Мартин. Ну i що то­бi ска­зать? Де ж ти ба­чив, бу­сур­ме­не, щоб лю­де в ноч­вах уми­ва­лись? По­ро­сят тiлько у ноч­вах па­т­ра­ють, а ти хо­чеш бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка…

Омелько. Та я ж письмо­во­ди­те­ле­вi над ноч­ва­ми цi­ле вiд­ро во­ди на го­ло­ву ви­лив.

Мартин. То iн­ча рiч - чо­ло­вiк си­рий i на пох­мiл­ля.

Омелько. А цей хi­ба тве­ре­зий вчо­ра лiг?

Мартин. Не твоє дi­ло! Iди вiзьми ве­ли­ку де­рев'яну мис­ку i во­ди в по­лив'яний гле­чик.

Омелько. I щоб то вiд­ра­зу ска­зать, а то но­сись. (Пi­шов.)

Мартин (один). Тре­ба десь та­ко­го служ­ку дос­тать, що при гор­ни­цях був, бо Омелько ста­рий для пос­лу­ги, нi­чо­го не тя­ме.

Омелько вер­тається з гле­чи­ком i мис­кою.

Там пос­тав, i як­що спить, то на­вi­дай­ся че­рез яке врем'я. Омелько пi­шов у дру­гу ха­ту, вхо­де Па­лаж­ка.

Спить ще. А що, як там, душ­ко, у те­бе: чи все го­то­во?