Ламберт і його друг-англієць, звісно, багато про це говорили. Вони навіть завзято посперечалися щодо іншого винаходу. Ламберт заявив, що й мікроскоп, і телескоп — це подарунок світові від двох голландців — Метіуса і Янсзона, а Бен так само завзято стверджував, що один англійський чернець, Роджер Бекон, який жив у XIII столітті, «докладно написав про все це… так, друже, і зробив докладний опис мікроскопів і телескопів задовго до того, як ті двоє голландців з’явилися на цьому світі».
В одному тільки хлопці дійшли спільної думки, а саме в тому, що вперше навчив людей солити оселедця голландець Вільгельм Беклес. Голландія правильно робить, шануючи його як благодійника народу, тому що своїм багатством вона значною мірою завдячує оселедцевому промислу.
— Дивовижно, — сказав Бен, — як багато цієї риби! Не знаю, як тут, але на узбережжях Англії, поблизу Ярмута, косяки оселедця досягають завтовшки шести-семи футів.
— Це справді надзвичайно, — сказав Ламберт. — А ти знаєш, що англійське слово «херрінґ» — оселедець — походить від німецького «хеєр» — військо? Рибу так назвали тому, що вона тримається незліченними полчищами.
Трохи згодом, проходячи повз якусь швацьку майстерню, Бен вигукнув:
— Ламберте, поглянь, над шевцевою яткою написане прізвище одного з твоїх видатних співвітчизників! Бурхаав… Якби тільки шевця звали Герман Бурхаав, а не Ґендрік, вони були б тезками, а не лише мали б спільне прізвище.
Ламберт насупився, пригадуючи.
— Бурхаав… Бурхаав… Це прізвище мені добре знайоме. Пам’ятаю, він народився у 1668 році, але все інше, як завжди, вивітрилось у мене з голови. Знаменитих голландців так багато, що запам’ятати їх просто неможливо. Ким він був? Чи не про нього говорили, що це двоголова людина? Чи він був відомим мандрівником, як Марко Поло?
— Насправді він мав не дві, а чотири голови, — зі сміхом підтвердив Бен, — тому що це був видатний лікар, натураліст, ботанік і хімік. Я зараз дуже захоплююся ним, адже місяць тому прочитав його біографію.
— Ну то розповідай, — сказав Ламберт, — тільки йди швидше, бо ми загубимо слід своїх друзів.
— Так от, — почав Бен, прискорюючи ходу і з величезною цікавістю спостерігаючи за всім, що відбувалося на людній вулиці, — цей лікар, Бурхаав, був видатним анспевкером.
— Видатним — ким? — на всю горлянку крикнув Ламберт.
— Ой, пробач, будь ласка! Я думав про того чоловіка, якого ми зустріли: про перехожого у трикутному капелюсі. Адже він анспевкер, так?
— Так. Точніше, він аанспреєкер — от як слід вимовляти це слово. Але до чого тут твій улюблений чотириголовий герой?
— Так ось, я хотів сказати, що лікар Бурхаав у шістнадцять років залишився сиротою, без грошей, без освіти, без друзів…
— Непогано для початку! — вставив Ламберт.
— Не перебивай. У шістнадцять років він був бідним, самотнім сиротою. Але він був таким наполегливим і працьовитим, так твердо вирішив опанувати науки, що проклав собі шлях і згодом став одним із найосвіченіших людей у Європі. Всі його… А це що таке?
— Де? Про що ти?
— Та он там, на тих дверях, папірець. Бачиш? Його читають двоє-троє чоловіків; я вже помітив тут кілька таких аркушів.
— Та це просто бюлетень про стан здоров’я якоїсь людини. У цьому будинку хтось захворів і, щоб позбавити його від непроханих відвідувачів, родичі пишуть, як почувається хворий, і вішають цей опис, як афішу, на вхідних дверях для всіх, кому небайдуже його здоров’я… Безперечно, дуже розумний звичай. У ньому, на мій погляд, немає нічого дивного. Продовжуй, будь ласка. Ти сказав «усі його…» і не закінчив.
— Я хотів сказати, — знову почав Бен, — що всі нею… Його… Ну й смішно ж тут одягаються, слово честі! Ти тільки поглянь на цих чоловіків і жінок у капелюхах, схожих на цукрові голови, і он на ту жіночку, що йде попереду нас: її солом’яний капелюшок зовсім як совок — на потилиці він звужується й увінчується вістрям. От потіха! А її величезні дерев’яні черевики! Любо глянути!
— Це люди з глухої провінції, — сказав Ламберт досить роздратовано. — Доведеться тобі або облишити старого Бурхаава, або заплющити очі…
— Ха-ха-ха! То що я хотів сказати… Всі його знамениті сучасники шукали з ним зустрічі. Навіть Петро І, коли приїхав із Росії до Голландії вчитися кораблебудуванню, регулярно відвідував лекції цього уславленого професора. На той час Бурхаав був уже професором медицини, хімії й ботаніки у Лейденському університеті. Він дуже розбагатів на лікарській практиці, але завжди говорив, що його найкращі пацієнти — бідняки, тому що за них йому заплатить Бог. Вся Європа любила й шанувала його. Словом, він так прославився, що один китайський мандарин написав йому листа із такою адресою: «Бурхааву, знаменитому в Європі лікареві», і лист дійшов без затримок!
— Неймовірно! Це справжня знаменитість!.. А наші друзі зупинилися. Ну, капітане ван Хольп, куди прямуємо тепер?
— Ми хочемо рушити далі, — сказав Пітер. — О цій порі року не варто оглядати Босх… Це надзвичайно гарний ліс, Бенджаміне, мальовничий гай, де ростуть чудові дерева, що охороняються законом… Розумієш?
— Йа! — кивнув Бен.
А капітан вів далі:
— Можливо, ви хочете відвідати Музей історії природи? А якщо ні, то повернімося на Великий канал. Якби в нас було більше часу, ми повели б Бенджаміна на Блакитні сходи.
— Що це за Блакитні сходи, Ламберте? — запитав Бен.
— Це найвища точка на дюнах. Звідти можна побачити чудовий краєвид на океан і добре роздивитися це чудо природи — дюни. Важко навіть повірити, що вітер зміг намести такі величезні пагорби з піску. Але щоб потрапити туди, нам доведеться пройти через Блумендаль, а це не дуже приємне село; окрім того, воно досить далеко звідси. Що ти на це скажеш?
— Ну, я готовий на все. Я навіть, мабуть, вирушив би прямо до Лейдена; але ми вчинимо так, як скаже капітан… Так, Якобе?
— Йа, це добре, — промовив Якоб, якому, втім, значно більше хотілося ще трохи поспати, аніж підніматися Блакитними сходами.
Капітан наполягав на тому, щоб вирушити до Лейдена.
— Звідси до Лейдена чотири милі з гаком… Цілих шістнадцять англійських миль, Бене. Якщо ми хочемо потрапити туди до опівночі, часу гаяти не можна. Вирішуйте швидше, друзі: Блакитні сходи або Лейден?
— Лейден, — відповіли хлопці й, миттю вилетівши з Гаарлема, побігли по каналу, милуючись високими, як вежі, вітряками й гарними заміськими садибами.
— Якщо хочеш побачити Гаарлем у всій його красі, — сказав Ламберт Бенові, — приїжджай сюди влітку. Ніде у світі немає таких прекрасних квітів. За містом теж дуже красиво — є де погуляти. А Босх — «Ліс» — розтягнувся на багато миль. Його величні в’язи назавжди залишаються в пам’яті. Голландські в’язи — найблагородніші дерева у світі, Бене, крім англійського дуба…
— Так, крім англійського дуба, — гордо промовив Бен і на якусь мить перестав бачити канал, бо в його уяві враз виникли образи Роббі й Дженні.
[24]— Вони чудово доповнювали один одного, — сказав Людвіг: — він був добрий, а вона зла. Так, Пітере, поки я не забув: та картина, на якій зображено святого Губерта з конем, — її написав Воуверманс, чи не так? Пам’ятаєш, батько вчора показував нам гравюру, зроблену з неї.
— Так, пам’ятаю. З цією картиною пов’язана ціла історія.
— Розкажи! — крикнули хлопці, під’їжджаючи ближче до Пітера.
— Воуверманс, — почав капітан тоном оратора, — народився в 1620 році, на чотири роки раніше за Берґема. Він був майстром своєї справи і особливо добре зображував коней. Як не дивно, люди так довго не визнавали його таланту, що навіть після того, як він досяг вершини майстерності, йому доводилося продавати свої картини дуже дешево. Бідний художник зовсім зневірився і, найгірше, по вуха загруз у боргах. Якось він розмовляв про свої клопоти з духівником, а той був одним із тих, хто визнавав його як геніального художника. Священик вирішив підтримати Воуверманса: позичив йому шістсот гульденів і порадив продавати свої картини дорожче. Воуверманс дослухався до поради і поступово розрахувався із боргами. Його справи досить швидко налагодилися. Всі почали цінувати великого художника, що писав такі дорогі картини; він розбагатів. Повернувши священикові шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на подяку картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що схилив коліна перед своїм конем. Це та сама картина, Людвігу, про яку ми говорили вчора ввечері.
— Так-так! — вигукнув зацікавлений Людвіг. — Треба мені ще разок подивитися на цю гравюру, я це зроблю, щойно ми повернемося додому.
* * *Саме тієї години, коли Бен у Голландії разом із товаришами бігли на ковзанах уздовж греблі, в Англії Роббі та Дженні сиділи у своєму затишному класі на уроці читання.
— Починайте! Роберте Добс, — сказав учитель, — сторінка двісті сорок друга. Ну, сер, не оминайте увагою жодної крапки.
І Роббі дзвінким дитячим голоском почав читати, голосно, на весь клас:
— «Урок шістдесят другий. «Гаарлемський герой». Багато років тому в одному із головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один сумирний білявенький хлопчик. Батько його був шлюзовиком, тобто робітником, що відчиняв і зачиняв шлюзи — великі дубові ворота. Вони стоять на певній відстані один від одного упоперек входу в канали й регулюють рівень води.
Шлюзовик то піднімає, то опускає ці ворота, залежно від того, скільки потрібно води, а ввечері ретельно зачиняє їх, щоб канал не переповнився. Адже якщо це станеться, вода швидко вийде з берегів і затопить усю довколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче рівня моря, і вода тільки тому не заливає країну, що її зупиняють потужні греблі, інакше кажучи — загороджувальні споруди. Зупиняють її і шлюзи, які найчастіше ледь витримують натиск течії. У Голландії навіть малі діти знають, що потрібно постійно стримувати річки й океан і не давати їм затопити країну. Навіть хвилинна недбалість шлюзовика може спричинити масові руйнування і загибель…»
— Відмінно, — сказав учитель. — Тепер Сьюзен!
— «Однієї ясної осінньої днини, коли хлопчикові було років вісім, батьки веліли йому віднести печива самотньому сліпому, який жив за містом, по той бік греблі. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, посидівши з годину у свого старенького друга, попрощався із ним і попрямував додому.
Бадьоро простуючи берегом каналу, він звернув увагу на те, як після осінніх дощів піднялася вода. Хлопчик безтурботно наспівував дитячу пісеньку і думав про своїх давніх знайомих — славетні батькові шлюзи, радіючи, що вони такі міцні. «Якщо вони підведуть, — думав він, — що тоді буде із мамою і татом? Всі ці прекрасні поля зникнуть під гнівною водою, — тато завжди називає її гнівною: він, напевно, думає, що вона сердиться на нього за те, що він так довго стримує її». От які думки миготіли у хлопчиковій голові, коли він нагинався і зривав дорогою гарні блакитні квіти. Час від часу він зупинявся, щоб здмухнути в повітря пухнасту кульку кульбаби, і дивився, як летять парашутики. Часом він прислухався до глухого шарудіння кролика, який бігав у траві, але найчастіше усміхався, згадуючи, якою радістю світилося втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга…»
— Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши іншому маленькому читцеві.
— «Та раптом хлопчик тривожно роззирнувся навкруги. Він не помітив, як зайшло сонце, і тільки тепер побачив, що на траві вже немає його власної довгої тіні. Сутеніло. Хлопчик був усе ще досить далеко від будинку, у видолинку, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він прискорив ходу і з калатанням серця почав згадувати казки про дітей, які заблукали пізно вночі у темному лісі. Він уже хотів пуститися бігцем, але здригнувся, почувши дзюркіт проточної води. «Звідки вона тече?» — подумав він. Він підняв очі й помітив у греблі невеликий отвір, з якого витікала тонка цівочка води. В Голландії кожна дитина здригається при самій лише думці про протікання в греблі! Хлопчик одразу зрозумів, яка небезпека нависла над усіма. Якщо не усунути течу, маленький отвір незабаром зробиться більшим, і почнеться жахлива повінь.
Він одразу ж зметикував, що робити. Кинувши квіти, хлопчик видерся на греблю аж до отвору. Навіть не вагаючись, він заткнув отвір пухким пальчиком. Вода перестала струменіти! «Ну, — подумав він, посміюючись у дитячому захваті, — тепер «гнівна вода» зупиниться! Вона не затопить Гаарлем, поки я тут!»
Спочатку все було добре. Але тепер швидко насувалася ніч; піднявся холодний туман. Наш маленький герой затремтів від холоду й страху. Він голосно кричав, сподіваючись допомоги: «Сюди, сюди!» — але ніхто не приходив. Ставало дедалі холодніше, пальчик у дитини зовсім занімів; потім заніміла рука до плеча, і незабаром усе тіло його занило. Він знову закричав: «Невже ніхто не прийде? Мамо! Мамо!» Але його мати, дбайлива господиня, уже замкнула двері, твердо вирішивши насварити сина завтра вранці за те, що він без її дозволу залишився ночувати в сліпого Янсзона. Хлопчик хотів було свиснути, сподіваючись, що якийсь запізнілий парубійко його почує, але зуби його так стукотіли, що він не міг свистіти. Потім він став просити допомоги в Бога й нарешті сміливо вирішив: «Я залишусь тут до ранку…»
— Тепер Дженні Добс, — сказав учитель.
Очі в Дженні блищали. Вона глибоко зітхнула й почала: