— «Опівнічний місяць освітлював маленьку самотню фігурку, що примостилася на камені посередині схилу греблі. Хлопчик опустив голову, але не спав. Час від часу він судомно тер слабкою рукою другу, витягнуту руку, яка немов приросла до греблі, і не раз його бліде заплакане личко швидко оберталося на будь-який справжній або уявний шум.
Як ми можемо зрозуміти, яких страждань зазнав хлопчик за цю тривалу, страшну вахту?.. Скільки разів він вагався у своєму рішенні! Які дитячі страхіття уявлялися йому, коли він згадував про тепле домашнє ліжечко, про своїх батьків, братів і сестер, коли він вдивлявся у холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне пальчика, думав він, «гнівна вода» розгнівається ще більше, кинеться вперед і не зупиниться, поки не заллє всеньке місто. Ні, він пробуде тут до світанку!.. Якщо залишиться живим… Він не був твердо впевнений у тому, що виживе… А що це в нього за дивний шум у вухах? Що це за ножі колють і проштрикують його з голови до ніг? Тепер він підозрював, що не зможе витягти пальця, навіть якщо б і захотів.
На світанку один священик, який навідував хворого парафіянина, повертався греблею додому і почув стогони. Він нахилився й побачив далеко внизу, на схилі греблі, дитину, що корчилась від болю.
«От чудеса! — вигукнув він. — Хлопчику, що ти там робиш?»
«Я стримую воду, — просто відповів маленький герой. — Скоріше кличте сюди людей…»
Годі й говорити, що люди прийшли швидко і що…»
— Дженні Добс, — сказав учитель, трохи дратуючись, — якщо ви не можете опанувати собою й читати виразно, ми почекаємо, поки ви не заспокоїтеся.
— Так, сер, — пролепетала вкрай засмучена Дженні.
Дивно, але тієї самої хвилини Бен далеко за морем говорив Ламберту:
— Молодець хлопчина! Я не раз читав розповіді про цей випадок, але до сьогодні не знав, що це правда.
— Чистісінька правда! — сказав Ламберт із запалом. — Я розповів тобі цю історію так, як її розповідала мені мама кілька років тому. В Голландії про цього хлопчика знає кожна дитина. І от що, Бене, тобі, може, не спало на думку, але в цьому хлопчикові втілився дух усієї країни. Де б не утворилася теча, мільйони пальців будуть готові зупинити її за будь-яку ціну.
— Ну, це все гучні слова! — вигукнув Бен.
— В усякому разі вони правдиві, — відгукнувся Ламберт таким стриманим тоном, що Бен розсудливо вирішив промовчати.
Останній звук пісні завмер удалині. Наші хлопці намагалися не відстати від буєра, та марно: їм здавалося, начебто вони котяться назад. Вони перезирнулися.
— Краса! — замилувався ван Моунен.
— Наче сон! — сказав Людвіг.
Якоб підкотив до Бена і, схвально киваючи головою, сказав англійською:
— Це добре. Це найліпший спосіб. Я хочу сказати: краще вирушити до Лейдена на такому човні.
— На буєрі! — вжахнувся Бен. — Та ти що! Адже ми вирішили подорожувати на ковзанах, а не сидіти на буєрі, як малі дітлахи.
— Тейвельс! («Дідько!») — вилаявся Якоб. — Це не дрібниця, не для дітлахів… на буєрі!
Хлопці сміялися, але дивилися один на одного ніяково. Ото була б радість, якби їм випала нагода проїхатися на буєрі!.. Але відмовитися від своєї чудової витівки? Ганьба! Хто ж на таке зважиться?..
І тут виникла жвава суперечка.
Капітан Пітер угамував свій загін.
— Хлопці, — сказав він, — як на мене, щодо цього нам варто зважати на Якобові побажання. Адже йому першому спало на думку влаштувати тривалу екскурсію, не забувайте!
— Нісенітниця! — уїдливо посміхнувся Карл, кинувши презирливий погляд на Поота. — А хіба серед нас хтось стомився? Ми всю ніч відпочиватимемо в Лейдені.
У Людвіга й Ламберта обличчя були стривожені й розчаровані. Отакої — відмовитися від слави, на яку заслуговуватимеш, коли пробіжиш на ковзанах від Брука до Гааги й назад. Але обидва погодилися, що вирішувати має Якоб.
Добросердий, хоча й стомлений Якоб одразу вгадав настрій товаришів.
— Ні-ні, — сказав він голландською, — я пожартував. Звісно ж, ми побіжимо на ковзанах.
Хлопці здійняли радісний гамір і знову помчали з оновленими силами.
Всі, крім Якоба. Він усіляко намагався приховати свою втому і мовчав, щоб зберегти дихання й енергію для важкої ковзанярської роботи. Але все марно. Незабаром його гладке тіло стало здаватися йому дедалі важчим, ноги підкошувалися й слабшали. На довершення всього кров Якоба, яка, мабуть, намагалась утекти якнайдалі від льоду, прихлинула до пухких добродушних щік, а обличчя почервоніло аж до самісінького коріння ріденького світлого волосся.
Так недалеко й до запаморочення, про яке пише славний Ганс Андерсен — того самого запаморочення, що скидає з гір відважних молодих мисливців або шпурляє їх із гострих вершин льодовика, або долає їх, коли вони переходять гірський потік.
Непомітно підкралося запаморочення й до Якоба. Спочатку воно помучило його, то обдаючи холодом із голови до ніг, то обпалюючи кожну його жилку вогнем. Потім змусило канал тремтіти і гойдатися під його ногами, а пропливаючи повз білі вітрила — кланятися та вертітися, і нарешті важко жбурнуло його на лід.
— Агов! — крикнув ван Моунен. — Поот гепнувся!
Бен поспішно підскочив до нього:
— Якобе! Якобе, ти не забився?
Пітер і Карл уже піднімали Якоба. Його обличчя зовсім пополотніло. Воно здавалося мертвим; зник навіть його добродушний вираз.
Зібралася юрба. Пітер розстебнув небораці куртку, розв’язав його червоний шарф і подув у напіврозкритого рота.
— Відійдіть убік, друзі! — крикнув він. — Дайте йому подихати повітрям!