Якщо описати все, що хлопчики бачили й робили того і наступного дня, ця книжечка перетвориться на величезний том. Вони оглянули плавильний завод, де відливали гармати; бачили, як вогненна рідина ллється у форми, і дивилися на напівголих ливарників, які стояли в пітьмі, як демони, що забавляються з полум’ям.
Вони захоплювалися величними громадськими спорудами й масивними приватними будинками, гарними вулицями й прекрасним Босхом — гордістю всіх голландців, які цінують красу природи. Палац і його блискучі мозаїчні підлоги, вкриті розписом стелі й чудові орнаменти вразили Бена, однак хлопчика дивувало, що внутрішнє оздоблення деяких церков занадто просте: у цих голих вибілених стінах було якось порожньо й нудно. Втім, зовні деякі церкви здавалися досить гарними.
Якби не було історичних книг, церкви Голландії могли б розповісти майже всю її історію. Я не описуватиму це докладно, скажу тільки, що Бен читав про боротьбу і страждання цієї країни, про ту страшну помсту, якою вона іноді відплачувала своїм ворогам. А тому він не міг ходити голландськими містами без того, щоб із жахом подумки не перескакувати через криваві щаблі її історії. Він не міг забути ні Філіпа Іспанського, ні герцога Альбу, навіть попри те, що після звільнення Нідерланди почали процвітати. Усюди в очах найлагідніших голландців Бен шукав те полум’я, яке колись освітлювало змучені обличчя тих зневірених людей, яких їхні гонителі поставили поза законом і прозвали «гезами» (жебраками). Але ці люди з гордістю носили своє прізвисько і стали грозою морів і суходолу.
У Гаарлемі йому здавалося, що в повітрі ще мали б звучати крики трьох тисяч жертв герцога Альби. У Лейдені його серце сповнював жаль, коли він думав про довгу ходу охоплених жахом зголоднілих городян, які після зняття облоги пленталися до величезної церкви на чолі з Адріаном Baн дер Верфом, аби проспівати переможних пісень на честь звільненого Лейдена. Вони пішли туди, перш ніж доторкнутися до хліба, привезеного голландськими кораблями: люди хотіли спочатку подякувати небесам і лише потім втамувати голод. Тисячі тремтливих голосів радісно співали пісню подяки, яка звучала дедалі голосніше. Але раптом пісня обірвалася, перейшовши в ридання, — жодна людина з усієї величезної юрби не мала сил продовжувати.
Тут, у Гаазі, Бенові спадало на думку й інше: те, як згодом Голландія проти волі підставила шию під французьке ярмо і як вона рішуче скинула його з себе. За це вона подобалася Бенові. «Яка самолюбива нація, — думав він, — погодитися важко працювати, вкладати все своє багатство до скарбниці чужої країни і віддавати цвіт своєї молоді до чужих військ! Ще не так давно було чути гуркіт англійських гармат біля берегів Північного моря. Нарешті боротьба скінчилася. Голландія стала незалежною державою!» Зробивши такий шляхетний висновок, він приготувався отримати якомога більше задоволення від чудес голландської столиці, викликавши захоплення у мейнгеєра ван Генда своїм інтересом до всього, що його оточувало. Втім, те саме стосувалося й решти хлопців: жоден туристичний похід не знав більш веселих, більш спостережливих учасників.
Огляд визначних пам’яток таки добіг кінця, так само як і перебування хлопчиків у Гаазі. Вони провели три чудові доби у ван Гендів і, як не дивно, жодного разу за весь цей час не надягали ковзанів. Третій день виявився для них справжнісіньким днем відпочинку. Гамірлива міська метушня стихла; солодкі звуки недільних дзвонів навіювали лагідні, спокійні думки.
На звук цих дзвонів наша ватага прямувала у той день разом із мевроу ван Генд і її чоловіком тихими, хоча й людними вулицями і нарешті підійшла до гарної старовинної церкви у південній частині міста.