Церква була простора й, незважаючи на величезні вікна з кольоровими скельцями, здавалася тьмяною, мало освітленою, хоча стіни її були побілені, а сонячні відблиски, червоні й пурпурові, яскраво палахкотіли на колонах і лавах.
Бен побачив, що в проходах безшумно сновигають бабусі з високими стосами грілок для ніг і роздають їх молільникам, спритно витягаючи зі стопки нижню грілку, поки не залишиться жодної. Його здивувало, що мейнгеєр ван Генд розташувався разом із хлопчиками на зручній боковій лаві, посадивши свою вроу посеред церкви, заставленої стільцями, на яких сиділи тільки жінки. Але Бен ще не знав, що так заведено в усій країні.
Лави дворян і посадових осіб міста були круглі. Кожна з них облямовувала колону. Вкриті вишуканим різьбленням, вони служили масивною базою для величезних колон, що яскраво виділялися на тлі голої білої стіни.
Ці високі, з гарними пропорціями колони були часом скошені й надщерблені, але все-таки не втратили своєї краси. Їхні капітелі, схожі на квіти, що розпустилися, губилися високо вгорі, у глибоких зводах.
Бен опустив очі на мармурову підлогу, вимощену кам’яними надгробками. Майже всі великі плити, з яких її було складено, відзначали місце упокоєння померлих. На кожному камені було вирізано герб, а напис і дата вказували, чиє тіло спочиває під цим каменем; подекуди лежало по три родичі, один над одним в одній усипальниці.
Бен уявляв собі урочисту похоронну процесію: ось вона рухається, звиваючись при світлі смолоскипів, величними бічними боковими вівтарями і несе свою мовчазну ношу до місця, з якого знято плиту й де темна яма готова прийняти небіжчика. Втішливо було думати, що його сестра Мебел, яка померла ще немовлям, лежить на залитому сонцем цвинтарі, де дзюрчить, поблискуючи, струмочок, а дерева, погойдуючись, перешіптуються всю ніч; де ранні пташинки ніжно співають у високості, а біля надгробка ростуть квіти, освітлені спокійним сяйвом місяця й зірок.
Потім він відірвав погляд від підлоги і зупинив його на різьбленій дубовій кафедрі, неймовірній за формою і оздобленням. Священика не було видно, хоча незадовго перед цим Бен помітив, як він повільно піднімався на кафедру спіральними сходами. Це була людина з м’яким обличчям, зі складками навколо шиї і в короткому плащі до колін.
Тим часом величезна церква помалу наповнювалася людьми. Темніли лави, зайняті чоловіками, а середина церкви цвіла свіжими недільними жіночими вбраннями. Раптом по всій церкві пронісся легкий шерех, усі погляди спрямувались у бік священика, який саме з’явився на кафедрі.
Проповідь він вимовляв повільно, але Бен все одно мало що зрозумів; зате, коли завели молитву, хлопчик від щирого серця приєднався до співу.
Під час перерви в церковній службі Бен раптом здригнувся, побачивши перед собою невеликого мішечка. Збоку на ньому погойдувався лункий дзвіночок, а сам мішечок висів на довгому ціпку, якого ніс церковний служитель. Не покладаючись на прибиті до колон біля входу німі кухлі для збирання милостині, церковники вдавались до більш прямолінійного способу розбуркати щедрість доброчинців.
На щастя, Бен узяв з собою трохи стейверів; коли б не це, даремно дзенькав би перед ним музичний мішечок.
[38], але місця для ковзанярів залишалося достатньо.— Триразове «ура» на честь рідного дому! — крикнув ван Моунен, коли вдалині завиднівся величезний Західний Док (Вестлейк-Дочі).
— Ура! Ура! — закричали всі в один голос. — Ура! Ура!
Звичай кричати «ура» був закордонним нововведенням. Його з Англії привіз Ламберт ван Моунен. Хлопці завжди кричали «ура» на англійський лад; їм це так подобалося, що вони несамовито кричали за будь-якої зручної нагоди — на превеликий подив своїх співвітчизників, які полюбляють тишу й спокій.
Ось чому їхнє прибуття до Амстердама викликало цілу сенсацію, особливо серед хлоп’ят на верфі.
Хлопці перетнули Ай і опинилися на Брукському каналі.
Спочатку підійшли до будинку Ламберта.
— Бувайте, хлопці! — крикнув він товаришам на прощання. — Ми повеселилися, як ніхто й ніколи в Голландії!
— Що правда, то правда, ван Моунене! — відповіли хлопці.
— До побачення!
Пітер гукнув Ламберта:
— Слухай-но, ван Моунене, уроки в школі починаються завтра!
— Знаю. Наші канікули добігли кінця. Ще раз до побачення!
— Бувай!
Попереду з’явився Брук. Які люди! Катрінка каталася на каналі. Карл був у захваті, коли її побачив. Гільда також була тут. До Пітера одразу ж повернулися сили. І Ріхі була тут. Людвіг і Якоб ледве не позбивали один одного, поспішаючи потиснути їй руку.
Дівчата-голландки скромні й зазвичай поводяться спокійно, але очі в них дуже веселі. Певний час важко було вирішити, хто з них найщасливіша: Гільда, Ріхі чи Катрінка.
Анні Боуман теж була на каналі й у своєму селянському костюмі здавалася навіть гарнішою за інших дівчат. Але вона не долучалася до компанії Ріхі, і обличчя в неї було не дуже щасливе.
Серед хлопців не було того, кого вона хотіла бачити. Та його взагалі не було на каналі. Треба сказати, що Анні не з’являлася в Бруці від передодня святого Ніколааса. Весь цей час вона гостювала у своєї хворої бабусі в Амстердамі. Але зараз їй надали коротку «годину відпочинку», як висловилася бабуся, за те, що вона була такою відданою маленькою доглядальницею.