– Ідіть уже! — сказав він, і на його обличчі промайнуло щось схоже на колишню усмішку (Гретель ніколи її не бачила). — Хіба чоловікові приємно, щоб його піднімали, як колоду? Кажу вам, не мине й трьох днів, як я знову буду на греблях. Так! Там мене зустрінуть славні хлопці, Ян Кампхьойсен і молодий Хооґсвлейт. Присягаюся, що вони були б тобі добрими друзями, Гансе!
Ганс поглянув на матір. Молодий Хооґсвлейт помер п’ять років тому, Ян Кампхьойсен сидів у в’язниці в Амстердамі.
— Так, вони, звісно, допомогли б нам у міру своїх сил, — сказала тітонька Брінкер, ухиляючись від прямої відповіді, — якби ми попросили їх. Але Ганс був такий заклопотаний роботою і навчанням — ніколи йому було шукати твоїх товаришів!
— Роботою і навчанням… — задумливо повторив Рафф. — Невже вони вміють читати й рахувати, Мейтьє?
— Ти тільки послухай їх! — відповіла вона з гордістю. — Вони встигають переглянути цілу книгу, поки я підмітаю підлогу. Ганс, коли він дивиться на сторінку з довгими словами, радіє, мов кролик на капустяній грядці! А щодо рахунку…
— Ну ж бо, синку, допоможи мені трішки, — перебив її Рафф Брінкер. — Краще мені знову прилягти.