Погонич увесь поважно надувся і ще глибше поринув у мовчанку.
— Агов, стара подушко для шпильок, якби знаття, що ти спроможний роззявити рота, я злітав би додому — он туди! — і притарабанив би тобі імбирного пряника.
«Стару подушку для шпильок» це, звісно, зачепило… За довгі години очікування бідолаха страшенно зголоднів. Після слів Янсзона на його обличчі з’явилися ознаки пожвавлення.
— Правильно, старий, — продовжував баламут. — Ну, хутчій… Що нового? Старий Брінкер помер?
— Ні… Видужав! Прийшов до тями, — вимовив погонич.
Він сипав словами, немов випускав кулі з рушниці. І як кулі (образно висловлюючись) вразили вони Янсзона Кольпа. Хлопчисько підстрибнув як підстрелений:
— Дідько забирай! Не може бути!
Погонич підібгав губи і кинув промовистий погляд на житло молодого пана Кольпа.
У цю хвилину Янсзон угледів удалині невеликий гурт хлопчиків. Голосно погукавши їх, як і всі хлопчики, які живуть в Африці чи Японії, в Амстердамі або Парижі, він утік до них, забувши про погонича, про пряника, про все, крім дивовижної новини.
Тому вже до заходу сонця по всій окрузі було достеменно відомо, що лікар Букман, випадково зайшовши до будиночка, дав ідіотові Брінкеру величезну дозу ліків, темних, як імбирний пряник. Шість дужих чолов’яг тримали хворого, поки йому вливали в рота цю мікстуру. Ідіот миттєво отямився, схопився на ноги і чи то збив лікаря з ніг, чи то відшмагав його (яке саме з цих покарань він застосував, поки що незрозуміло), а потім сів і заговорив із ним: ну викапаний адвокат! Після цього він виголосив дуже красиву промову, звернену до дружини й дітей. Тітонька Брінкер так реготала, що з нею сталася істерика. Ганс сказав: «Я тут, батьку! Я твій рідний, любий син!» А Гретель сказала: «Я тут, батьку! Я твоя рідна, люба Гретель!» Лікаря після того бачили в кареті: він сидів, відкинувшись, блідий, як мрець.
До вечора Рафф Брінкер почувався значно краще і наполіг на тому, щоб трохи посидіти біля вогню у твердому кріслі з високою спинкою. В будиночку зчинився справжній переполох. Найважливіша роль випала Гансові, тому що батько був важкий і йому треба було зіпертися на когось стійкого. Тітонька Брінкер аж ніяк не була тендітним створінням, але вона дуже хвилювалася, зважившись на такий сміливий крок, як піднімання хворого без дозволу лікаря, і навіть мало не повалила чоловіка, хоча вважала себе його головною опорою й підтримкою.
— Обережніше, вроу, обережніше, — промовив Рафф, важко дихаючи. — Що це? Або я постарів і знесилився, або ця лихоманка так розморила мене?
— Ви тільки послухайте його! — розсміялася тітонька Брінкер. — Розмовляє не гірше за нас, грішних. Звичайно, ти ослаб від лихоманки, Раффе. Ось тобі крісло, у ньому тепло й затишно. Сідай… Ну-ну-ну, ось так!
Кажучи це, вона разом із Гансом повільно й обережно опустила хворого в крісло. Тим часом Гретель металася кімнатою й подавала матері все, що тільки можна було засунути батькові за спину й чим прикрити йому коліна. Потім вона підсунула йому під ноги різьбленого ослінчика, а Ганс поворушив вогонь, щоб він палав яскравіше.
Нарешті батько «сидів» і спантеличено роззирався навколо. «Маленький Ганс» щойно, можна сказати, переніс його на собі. А «манюня» мала тепер на зріст чотири з гаком фути і сором’язливо підмітала біля комина віником із вербового гілля. Мейтьє, його вроу, весела й гарна, як ніколи, додала десь фунтів із п’ятдесят і, як йому здавалося, усього за кілька годин! Та ще й на її обличчі з’явилося кілька нових зморщечок, що здивувало її чоловіка. В усій кімнаті йому були знайомі тільки сосновий стіл, якого він сам зробив перед одруженням, Біблія на полиці й мисник у кутку.
Ой, Раффе Брінкере! Не дивно, що твої очі наповнилися гарячими слізьми, хоча ти побачив радісні обличчя своїх близьких! Десять років, що випали з життя людини, — чимала втрата: десять років зрілості, сімейного щастя і любові; десять років чесної праці, свідомої насолоди сонячним світлом та красою природи; десять років хорошого життя!.. Ще вчора ти думав про ці роки в майбутньому, а сьогодні дізнався, що вони вже минули і замість них була порожнеча. Не дивно, що гарячі сльози покотилися по твоїх щоках.
Ніжна маленька Гретель! Вона помітила ці сльози, і раптом здійснилося те, чого вона бажала все життя: з цієї хвилини вона полюбила батька. Ганс мовчки перезирнувся з матір’ю, коли дівчинка оповила батькову шию руками.
— Тату, любий тату, — шепотіла вона, міцно притискаючись щокою до його щоки, — не плач! Ми всі тут…
— Хай Бог тебе благословить, — схлипував Рафф, цілуючи її знову й знову. — Я й забув про це!
Незабаром він знову звів очі й бадьоро заговорив:
— Як мені не впізнати її, вроу… — сказав він, стискаючи руками миле юне личко й дивлячись на доньку з таким виразом, немов на власні очі бачив, як вона росте, — як же мені не впізнати її! Ті самі блакитні очі, ті самі губки! І… ой! Я пам’ятаю навіть ту пісеньку, яку вона наспівувала, коли ледь стояла на ніжках. Але це було давно, — зітхаючи й замріяно дивлячись на дівчинку, додав він, — дуже давно, і все це минуло.
— Зовсім ні! — палко вигукнула тітонька Брінкер. — Невже ти думаєш, я дозволила б їй забути цю пісеньку?.. Гретель, доню, проспівай-но ту старовинну пісню — ту, яку ти співаєш змалечку!
Рафф Брінкер стомлено опустив руки й заплющив очі. Але так приємно було бачити усмішку, яка вигравала на його губах, поки голос Гретель обволікав його, наче пахощі…
Гретель тільки наспівувала — вона не знала слів. Любов спонукала її мимоволі пом’якшувати кожен звук, і Рафф ладен був повірити, що його дворічна крихітка знову поруч із ним. Тільки-но Гретель доспівала пісеньку, Ганс став на дерев’яного стільчика і почав порпатися у миснику.
— Гансе, обережніше! — сказала тітонька Брінкер, яка, попри свою бідність, завжди була охайною господинею. — Обережніше! Праворуч стоїть вино, а позаду білий хліб.
— Не бійся, мамо, — відповів Ганс, намацуючи щось на верхній полиці, — я нічого не перекину.
Зіскочивши на підлогу, він підійшов до батька і подав йому довгастого соснового бруска. З одного кінця брусок був заокруглений, і на ньому виднілися глибокі надрізи.
— Знаєш, що це таке, тату? — запитав Ганс.
Обличчя в Раффа Брінкера просвітліло:
— Звичайно, синку, знаю: це човен, я почав майструвати його для тебе вчо… Ні, не вчора, на жаль, а багато років тому.
— Відтоді я зберігав його, тату. Ти його закінчиш, коли руки в тебе знову зміцніють.
— Так, але вже не для тебе, мій хлопчику. Доведеться мені почекати онуків. Адже ти вже майже дорослий… А ти допомагав матері всі ці роки, синку?
— Ще й як допомагав! — вставила тітонька Брінкер.
— Дайте подумати… — пробурмотів батько, спантеличено дивлячись на рідних. — Скільки це часу минуло з тієї ночі, коли нам загрожувала повінь? Це останнє, що я пам’ятаю.
— Ми сказали тобі правду, Раффе. Торік на Трійцю виповнилося десять років.
— Десять років!.. І ти кажеш — я тоді впав. Невже відтоді мене постійно лихоманило?
Тітонька Брінкер не знала, що відповісти. Чи сказати йому все? Сказати, що він був недоумкуватим, майже божевільним? Лікар велів їй у жодному разі не засмучувати й не хвилювати хворого.
Ганс і Гретель здивувалися її відповіді.
— Схоже на те, Раффе, — промовила вона, кивнувши і звівши брови. — Коли така важка людина, як ти, падає сторч, що завгодно може статися… Але тепер ти здоровий, Раффе, дякувати Господу!
Рафф схилив голову. Адже він зовсім недавно пробудився до життя.
— Так, майже здоровий, вроу, — сказав він, трохи помовчавши, — але іноді мені паморочиться в голові, немов колесо крутиться на прядці. І я не одужаю, поки знову не піду на греблю. Як ти думаєш, коли я знову візьмуся до роботи?
— Ви тільки послухайте його! — вигукнула тітонька Брінкер, тішачись, але, слід визнати, водночас і лякаючись. — Краще нам знову покласти його в ліжко, Гансе. Робота!.. Про що він тільки говорить!
Вона спробувала підняти чоловіка з крісла, але він ще не хотів вставати.