Деякі носили із собою набір для куріння: люльку, тютюн, шило, яким прочищають люльку, срібну сітку, що покриває голівку люльки, і коробочку чудових сірчаних сірників. Чистокровний голландець, де б він тільки не був, рідко з’являється на люди без люльки. Він скоріше забуде на мить про те, що потрібно дихати; та якщо він забув про свою люльку, то він майже справді помирає. Втім, тут ще не було подібного нещасного випадку. Клуби диму піднімалися звідусіль. І що вигадливіше звивався дим, то більш урочистий вигляд був у курця.
Погляньте-но на тих хлопчиків і дівчаток на ходулях! Їм спала на думку блискуча ідея. Вони можуть роздивитися усе, що хочуть, поверх голів навіть найвищих глядачів. Дивно бачити високо в повітрі їхні маленькі тіла на невидимих ногах. Вони мають дитячі круглі обличчя, але із дуже рішучим виразом. Не дивно, що нервові літні добродії з мозолями на ногах здригаються й тремтять, коли ці довгоногі маленькі чудовиська проходять повз них.
Із деяких книг ви довідаєтесь, що голландці — люди сумирні. Зазвичай так і є, але прислухайтеся — чи доводилося вам коли-небудь чути такий гомін? У ньому злилися безліч людських голосів… Іржання коней та жалібне пищання скрипки тільки підсилює цей гомін. (Як скрипкам, мабуть, боляче, коли їх налаштовують!) Але основний потік звуків лине від того величезного vox humana, яким наділена людська юрба. Чимало галасу спричиняє і он той потішний крихітний карлик, який шастає в натовпі з важким кошиком. Серед усіх інших звуків виділяються його пронизливі вигуки:
— Пейпен ен табак! Пейпен ен табак! (Люльки і тютюн!)
Інший хлопчик, його брат, значно вищий за нього на зріст, але молодший на вигляд на кілька років, продає пампушки й цукерки. Він скликає всіх милих діточок, де б вони не були, далеко або близько, і просить поспішити, поки він ще не розпродав усі ласощі.
Ви знайомі з багатьма глядачами. Он у тому високому павільйоні, побудованому на березі біля самого льоду, сидять кілька людей, яких ви нещодавно бачили. У центрі — пані ван Глек. Пам’ятаєте, сьогодні її день народження? Вона займає почесне місце. Біля неї сидить мейнгеєр ван Глек, чия пінкова люлька, слово честі, зовсім не приросла до його губ — це тільки так здається.
Тут і дідусь із бабусею, яких ви бачили на свято Ніколааса. З ними всі діти. Сьогодні так тепло, що взяли із собою і наймолодшого. Бідолашного малюка закутали, наче єгипетську мумію, але він усе одно аж крекче від захвату, а коли грає музика, то у такт їй стискає й розтискає кулачки в рукавицях. Дідусь в окулярах і хутряній шапці, з люлькою в роті й онученям на колінах напрочуд гарний!
Сидячи під навісом на високому помості, ця компанія може добре оглянути все довкола. Не дивно, що пані прихильно поглядають на гладенький, як скло, лід: із грілкою під ногами замість ослінчика можна затишно посидіти хоч на Північному полюсі.
Із ними сидить і якийсь пан, віддалено схожий на святого Ніколааса, яким той постав перед юними ван Глеками п’ятого грудня. Але тоді в святого була біла борода, а в цієї людини обличчя гладеньке, як яблуко. І ще: його святість був трохи гладкішим і (між нами) тримав у роті два наперстки, а в добродія, що тут сидить, ніяких наперстків у роті немає. Очевидно, це таки не святий Ніколаас.
Поблизу, в сусідньому павільйоні, розташувалися ван Хольпи із ван Гендами — їхнім зятем і дочкою, які приїхали з Гааги. Сестра Пітера дотримується своїх обіцянок. Вона привезла із собою букети прегарних оранжерейних квітів, щоб піднести їх переможцям.
Ці павільйони — а тут є й інші — будувалися сьогодні від світання. Той, напівкруглий, у якому розмістилася родина мейнгеєра Корбеса, дуже гарний і доводить, що голландці — великі майстри споруджувати намети. Але мені більше подобається павільйон ван Глеків — центральний, із червоними та білими смугами, обвішаний вічнозеленими рослинами.
У павільйоні з блакитними прапорами сидять музиканти. А он ті споруди, схожі на пагоди[40], прикрашені морськими мушлями та вимпелами різноманітних квітів, — це трибуни для суддів. Колони й флагштоки на льоду відзначають межі бігової доріжки. Дві білі колони оповиті зеленню. Нагорі між ними простягнуть довгий шматок тканини; тут даватимуть старт.
Підняті в півмилі від колон флагштоки встановили на кінцях межової лінії. Її вирізано в льоду досить глибоко, щоб помітили ковзанярі, але не настільки, щоб вони об неї спіткнулися, повертаючи назад, до старту.
Повітря надзвичайно прозоре, і важко навіть повірити, що колони стоять так далеко від флагштоків. Природно, що між суддівськими трибунами відстань значно менша.
Втім, півмилі по льоду, та ще за такої ясної погоди, — це, по суті, досить коротка дистанція, особливо якщо її живим ланцюгом оточують глядачі.
Заграла музика. Мелодія начебто сама радіє на вільному повітрі! Скрипки зовсім забули про свої страждання, і їхні звуки плинуть гармонійно. Поки не дивишся на блакитний намет, видається, начебто музика лине від сонця — така вона вільна та радісна. І тільки побачивши поважні обличчя музикантів, пізнаєш істину.
А де ж учасники змагань? Усі вони зібралися біля білих колон. Неймовірне видовище! Сорок хлопчиків і дівчаток у барвистих убраннях зі швидкістю електричного струму гасають туди-сюди або ковзають по двоє-троє, окрикуючи одне одного, розмовляючи, перешіптуючись у молодому захваті.
Кілька пильних дітей статечно затягують ремінці на своїх ковзанах. Інші раптово зупиняються, червоні й схвильовані: стоячи на одній нозі, вони піднімають другу й, приклавши до коліна ненадійного ковзана, випробовуючи, смикають його, потім знову мчать геть. Усі й кожен одержимі демоном руху. Діти не в змозі стояти сумирно. Ковзани тепер — ніби частина їх самих, і кожне лезо немов зачароване.
Що не кажи, а Голландія просто створена для ковзанярів. Де ще хлопчики й дівчатка вміють утнути на льоду такі чудеса, які навіть у Центральному парку Нью-Йорка зібрали б юрбу глядачів?
Погляньте на Бена! Мені тільки зараз вдалося його побачити. Він просто дивує місцевих мешканців, а це в Нідерландах нелегко. Бережи сили, Бене, незабаром вони тобі знадобляться!
Ось і інші хлопчики випробовують себе! Бена вже перевершили. Як вони стрибають, а як зберігають рівновагу, які роблять оберти, які викрутаси, неначе вони всі гумові!
Але хлопчик у червоній шапці затьмарив усіх — спина в нього як годинникова пружина, тіло мов коркове… Ні, залізне, інакше воно зламалося б від таких різких рухів! Він — птах, дзиґа, кролик, штопор, ельф, м’яч із плоті й крові, і все це одночасно. Вам здалося, він випростався, а він уже нагнувся. Ви думаєте, він пригнувся, а він устиг випростатися. Він кидає на лід рукавичку і, зробивши перекид, піднімає її. Не зупиняючись, він зриває шапку з голови здивованого Якоба Поота й надягає її знову задом наперед. Глядачі кричать «ура» і сміються. Легковажне хлопча! Під ногами у тебе холодно, як в Арктиці, а над головою спекотніше, ніж у помірному поясі. Великі краплі поту вже котяться по твоєму чолу. Хоча ти й чудовий ковзаняр, на змаганнях можеш програти. Француз-мандрівник, стоячи із записником у руках, бачить, як наш приятель, англієць Бен, купує пампушку в карликового брата й одразу її з’їдає. Француз записує, що голландці ковтають величезними шматками й усі без винятку люблять картоплю, зварену в чорній патоці.
Поблизу білих колон видно кілька знайомих нам облич. Ламберт, Людвіг, Пітер і Карл — тут усі в добрій спортивній формі.
Ганс неподалік від них. Він, здається, також збирається позмагатися, бо на ногах у нього ковзани — ті самі, які він продав за сім гульденів! Виявляється, хлопець скоро запідозрив, що його «хрещена-фея» і таємничий «друг», який купив ковзани, — одна й та сама особа. Переконавшись у цьому, він сміливо звинуватив її в обмані, а вона, знаючи, що витратила на цю покупку всі свої маленькі заощадження, не зважилася заперечувати. За милістю тієї самої «доброї феї» Ганс одержав можливість викупити свої ковзани.
Отже, Ганс братиме участь у змаганнях. Карл був обурений цим більше, ніж будь-коли, але в змаганнях вирішили брати участь ще три сільських хлопчики, отже, Ганс не сам.
Двадцятеро хлопчиків і стільки ж дівчаток.
Дівчата зараз стоять попереду, готові до старту, — вони побіжать першими. Серед них Гільда, Ріхі й Катрінка. Дві-три учасниці квапливо нагинаються, щоб востаннє підтягти ремінці на ковзанах. Весело спостерігати, як вони тупотять ногами, перевіряючи, чи міцно прив’язано ковзани.
Гільда лагідно розмовляє із граційною маленькою дівчинкою в червоній кофтині й новій коричневій спідниці. Та це ж Гретель! У гарних черевиках і спідниці, у новому очіпку вона дуже гарненька.
І Анні Боуман тут. До змагань включили навіть сестру Янсзона Кольпа, але його самого розпорядники не допустили за те, що він убив лелеку і минулого літа його застукали на гарячому під час крадіжки яєць із пташиного гнізда: у Голландії це — карний злочин.
Цей Янсзон Кольп, знаєте, був… Але ні, я зараз не можу розповідати про нього. Ось-ось почнуться змагання…
Дівчатка вишикувалися в ряд. Музика стихла.
Чоловік, якого ми називатимемо оповісником, стоїть між колонами й ближньою суддівською трибуною. Гучним голосом він зачитує правила змагань:
— «Дівчата і хлопці змагаються по черзі, поки одна дівчинка й один хлопчик не переможуть двічі. Вишикувавшись шеренгою, вони стартують від колон, біжать до лінії, позначеної прапорцями, повертаються до місця старту, щоразу пробігаючи по милі».
За суддівським столом махають прапором. Пані ван Глек у павільйоні встає. Вона нахиляється вперед; у неї в руках — біла хустка. Коли вона її опустить, сурмач дасть сигнал до старту. Хустка летить униз. Лунає сурма.
Пішли!
Ні, повернулися. Шеренга не була рівною, коли дівчатка пробігали повз суддівську трибуну.
Сигнал повторюють.
Знову помчали. Цього разу все гаразд. Ой, як швидко вони біжать!
Юрба на хвилину затихла і схвильовано дивиться, тамуючи подих.
Із глядацьких лав лунають вітальні вигуки. Ура! П’ять дівчаток попереду. Важко сказати, яка з них уже дісталася до межової лінії і біжить назад… Щось червоне — от і все, що можна розрізнити. Неподалік миготить блакитна пляма, а жовта ще ближче. Глядачі біля старту напружують зір і жалкують, що не зайняли місця ближче до флагштоків.
Хвиля вітальних вигуків наростає. Тепер видно добре: попереду Катрінка!
Вона вже минула павільйон ван Хольпів. У наступному павільйоні пані ван Глек. Вона нахилилася вперед і притягує дівчаток, як магніт. Гільда обганяє Катрінку й, пробігаючи повз павільйон, махає рукою своїй матері. Ще дві дівчинки наганяють її зі швидкістю стріли.
Але що це зараз промайнуло, щось червоно-коричневе? Ура, це Гретель! Вона теж махає рукою, але не в бік гарних павільйонів. Її вітає весь натовп, а дівчинка чує тільки голос батька:
— Молодець, моя крихітко!
Незабаром Катрінка, весело сміючись, обганяє Гільду. Тепер наближається дівчинка в жовтому. Вона обганяє всіх, крім Гретель.
Судді нахиляються уперед, але не відривають очей від годинника. Вітальні вигуки не стихають у повітрі. Навіть колони начебто сколихнулися. Гретель пронеслася повз них. Вона перемогла.
— Гретель Брінкер — одна миля! — оголошує оповісник.
Судді кивають. Вони записують щось на табличках, які тримають у руках.
Поки дівчата відпочивають, — причому деякі схвильовано товпляться навколо переляканої своїм успіхом маленької Гретель, а інші з показною зневагою відходять убік, — хлопчики вишиковуються в ряд.
Цього разу хусткою змахує мейнгеєр ван Глек. Лунають гучні звуки сурми.
Хлопчики помчали. Вони вже на півдорозі! Чи доводилось вам бачити таке видовище? Триста ніг промайнули в одну мить. Але ж біжать лише двадцять хлопчиків! Та ніг усе одно ніби кілька сотень… Принаймні, так здається.
А де тепер бігуни? Стоїть такий галас, що аж у голові паморочиться. Над чим сміються люди? А, он над тим гладким хлопчиком, що відстав від усіх. Гляньте, як він біжить!
Гляньте! Він зараз гепнеться… Ти ба, не впав. Цікаво, чи помітив він, що залишився на самоті? Адже інші хлопчики ось-ось досягнуть фінішу… Так, помітив. Він зупиняється, витирає розпашіле обличчя, знімає шапку й озирається. Краще добровільно вийти зі змагань. Він так щиро й здивовано регоче, що відразу здобуває собі сотню друзів. Добродушний Якоб Поот! Славний хлопець тепер уже в юрбі глядачів і дивиться на учасників змагання із таким же пристрасним хвилюванням, як і всі інші.
Хмара крижаного пилу вилітає з-під лез, коли ковзанярі добігають до межі й повертають назад.
Наближається щось чорне; це один із хлопчиків — от усе, що ми знаємо. Він зачепив регістр vox humana, і юрба видає потужне ревіння.
Ковзанярі наближаються — ми вже бачимо червону шапку. Ось Бен… Ось Пітер… Ось Ганс!
Ганс попереду! (Молода пані ван Генд мало не зім’яла квіти, які тримала в руках. Вона ж не сумнівалася, що першим буде Пітер!)
За Гансом — Карл Схуммель, потім Бен і хлопчик у червоній шапці. Інші не відстають.
Від них стрімко віддаляється чиясь висока фігура. Обганяє червону шапку, обганяє Бена, потім Карла… Порівнявшись із Гансом, біжить поруч з ним! (Пані ван Генд затамувала подих.) Це Пітер! Він попереду!.. Ганс швидко обганяє його. Очі Гільди повні сліз. Пітер має перемогти. Очі Анні гордо блищать. Гретель дивиться, стиснувши кулачки… Ще чотири кроки, і її брат буде біля колони.
Він тут! Так, але Схуммель прибіг на секунду раніше. В останню мить Карл, зібравши всі свої сили, пролетів між колонами й досяг фінішу.
— Карл Схуммель — одна миля! — кричить оповісник.
Незабаром пані ван Глек піднімається знову. Падаючи, хустка будить сурму, а сурма, чий звук, як тятива, ураз випускає у простір двадцять дівчаток-стріл.
Це гарне видовище, але довго дивитися не вдається: не встигли ми як слід їх розглянути, як вони вже далеко. Цього разу ковзанярі біжать майже поруч; коли, повернувши біля флагштоків, вони мчать назад, важко сказати, хто першим досягне колон.
Попереду нові личка… схвильовані, розпашілі, не помічені нами раніше. Серед них Катрінка й Гільда, а Гретель і Ріхі позаду. Гретель відстала, але, коли Ріхі обганяє її, вона виривається уперед. Вони вже майже наздогнали Катрінку…
Гільда досі попереду, вона ось-ось досягне фінішу… Вона жодного разу не сповільнила бігу відтоді, як звук сурми погнав її уперед; вона мчить до мети, як стріла. Один за одним лунають захоплені вигуки. Пітер мовчить, але його очі сяють, мов зорі. «Ура! Ура!»
Знову лунає голос оповісника:
— Гільда ван Глек — одна миля!
Голосні схвальні крики прокочуються юрбою, захоплюючи за собою музику, і всі звуки зливаються в суцільний радісний гул.
Але тільки-но здіймається прапор, гамір змовкає.
Знову лунає різкий звук сурми. Він жене хлопчиків удалину, мов вітер листя — варто визнати, темне і дуже велике листя.
Воно летить до флагштоків, і його підганяють вигуки «ура» — це кричать глядачі.
Ми починаємо розрізняти тих, хто до нас наближається. Тепер попереду троє хлопчиків, і всі вони біжать голова в голову. Це Ганс, Пітер і Ламберт. Карл незабаром розриває ряд і стрімко виривається уперед. Мчи, Гансе! Лети, Пітере! Не дозволяйте Карлові перемогти ще раз! Уїдливий, нахабний Карл… Ван Моунен слабшає, але ви сильні як ніколи. Ганс і Пітер, Пітер і Ганс… Хто попереду? Ми любимо їх обох. Нам майже все одно, хто з них прудкіший.
Гільда, Анні й Гретель, розташувавшись на довгій червоній лаві, більше не всидять спокійно. Вони схоплюються на ноги… Всі троє різні, вони страшенно хвилюються. Гільда одразу ж сідає на місце. Ніхто не здогадається, що вона має певний інтерес, що вона стривожена, що її переповнює одна надія! То заплющ очі, Гільдо… Сховай обличчя, що сяє від радості! Пітер переміг.
— Пітер ван Хольп — одна миля! — кричить оповісник.
Судді ставлять оцінки. Знову збуджений гул, ті самі звуки музики у загальному гаморі… Але що це? Здається, щось сталося… Невелика юрба тісниться, обступивши когось біля однієї з колон. Карл упав. Він не забився, йому тільки трохи запаморочилось. Якби він не був таким похмурим, то отримав би більше співчуття від гарячих юних сердець. А так, щойно він зводиться на ноги, про нього одразу ж забувають.