— А чи пам’ятаєш ти, вроу, — сказав Рафф, обережно всідаючись у велике крісло, — той прегарний органчик, що так розважав тебе, коли ти працювала в будинку багатіїв у Гейдельберзі?
— Як не пам’ятати? — відповіла тітонька Брінкер. — Досить було тричі повернути мідного ключика — і чаклунська штука так, бувало, заграє, що аж мороз по спині… Добре пам’ятаю. Але, Раффе, — і тітонька Брінкер одразу ж посерйознішала, — адже ти не будеш викидати наші гульдени на такі дрібниці?
— Ні-ні, тільки не я, вроу… Один органчик я від Бога вже отримав — і безкоштовно.
Мати й діти збентежено перезирнулися, потім подивилися на Раффа… Невже він знову збожеволів?
— Так, і цей органчик я не продам за п’ятдесят гаманців, набитих грошима, — провадив Рафф. — А заводять його ручкою від мітли, і він скаче й носиться по кімнаті — всюди встигає. А вже як заливається!.. Можна заприсягтися, що це співучі пташки повернулися з теплих країн.
— Святий Бавоне! — вигукнула тітонька Брінкер. — Та що це із ним?
— Розрада й радість, вроу, от що! Запитай Гретель, мій «маленький органчик» Гретель: хіба не радів я нині, дивлячись на неї, і не був цілком утішений?
— Ой, мамо, — розсміялася Гретель, — він сам був для мене органчиком! Поки вас не було, ми чи не весь час разом виспівували пісень.
— Он воно що! — промовила тітонька Брінкер, у якої немов гора з плечей звалилася. — Слухай, Гансе, тобі нізащо не впоратися із таким шматком. Але нічого, зайчику, адже ти довго постився… Гретель, візьми-но ще шматочок ковбаси: від неї в тебе кров розіллється по щоках.
— Ой, ой, мамо! — розреготалася Гретель, поспішно простягаючи свою тарілку. — У дівчаток не кров розливається по щічках… Ти хотіла сказати, що на моїх щоках розцвітуть троянди… Адже так говорять, Гансе? Троянди?
Поки Ганс поспішав проковтнути величезний шматок ковбаси, щоб дати підходящу відповідь на це поетичне запитання, тітонька Брінкер швидко втихомирила суперечку.
— Ну, троянди чи кров, — сказала вона, — мені байдуже, аби тільки рум’янець знову прикрасив твоє бліде личко. Досить того, що мати в тебе бліда, виснажена, але…
— Та ти що, вроу! — квапливо перебив її Рафф. — Ти зараз свіжіша й рум’яніша за обох наших зайченят, разом узятих.
Це зауваження, хоча воно й зовсім не підтверджувало, що розум Раффа знову досить ясний, однак принесло тітоньці Брінкер величезне задоволення. Отже, обід минув надзвичайно приємно.
Після обіду заговорили про годинника і, як і слід було очікувати, обмінювалися здогадками щодо таємничих букв. Ганс відсунув свого стільця і вже збирався йти до мейнгеєра ван Хольпа, а його мати встала, щоб покласти годинника на місце, як раптом почувся стукіт коліс по мерзлій землі.
Хтось постукав у двері й негайно ж відчинив їх.
— Заходьте, — нерішуче промовила тітонька Брінкер, квапливо намагаючись сховати годинник у себе за ліфом. — А, це ви, мейнгеєре! Доброго дня! Як бачите, батько вже майже одужав. Сором приймати вас у такій убогій халупі, мейнгеєре, та й зі столу ще не прибрано…
Лікар Букман навряд чи почув вибачення господині. Він, мабуть, поспішав.
— Гм, я тут, мабуть, уже не потрібен! — вигукнув він. — Пацієнт швидко одужує.
— А як же інакше, мейнгеєре! — закричала тітонька Брінкер. — Адже ми вчора ввечері знайшли тисячу гульденів, які в нас зникли аж десять років тому!
Лікар Букман широко розплющив очі.
— Так, мейнгеєре, — сказав Рафф. — Я прошу вроу розповісти вам про це, хоча це наша сімейна таємниця, — адже бачу, що ви чудово вмієте тримати язика за зубами.
Лікар насупився: він не любив, коли про нього говорили.
— Це означає, мейнгеєре, — провадив Рафф, — ви можете отримати плату за вашу працю. Бог свідок, ви заслужили на неї, якщо тільки це заслуга — повернути до життя таку незначну людину, як я. Скажіть моїй вроу, скільки треба заплатити, мейнгеєре: вона радо віддасть вам ці гроші.
— Ну-ну, годі! — лагідно буркнув лікар. — Не будемо говорити про гроші. Плату я можу отримати де завгодно, а подяку зустрічаю рідко. Хлопчик сказав мені «спасибі», — додав він, кивнувши головою в бік Ганса, — і цієї платні мені досить.
— У вас самих, мабуть, є син, — сказала тітонька Брінкер у захваті від того, що велика людина стала такою товариською.
Але тут добродушність лікаря Букмана зникла. Він пробурчав щось (так, принаймні, здалося Гретель), але нічого не відповів.
— Не ображайтеся на мою вроу, мейнгеєре, якщо вона говорить зайве, — сказав Рафф, — але вона щойно дуже переймалася долею одного парубка, рідня якого виїхала невідомо куди. А я мав дещо передати їм від нього.
– Їхнє прізвище Боомпхоффен! — палко заторохтіла тітонька Брінкер. — Чи не знаєте ви чогось про цю родину, мейнгеєре?
Лікар відповів коротко й різко:
— Так, знаю. Неспокійні люди. Вони вже давно переселилися до Америки.
— Може, Раффе, — несміливо наполягала тітонька Брінкер, — меєстер знає когось у цій країні, хоча там, як я чула, мало не всі жителі дикуни… Ото було б добре, якби він міг доставити Боомпхоффенам годинника й передати слова бідолашного парубка!
— Не треба, вроу. Навіщо турбувати доброго меєстера, коли його скрізь чекають хворі? Звідкіля тобі відомо, що ми правильно вгадали прізвище?
— Я в цьому впевнена, — відповіла вона. — У них був син Ламберт, а на кришці стоїть буква «Л» — виходить, «Ламберт», а потім «Б» — «Боомпхоффен». Правда, залишається ще якась незрозуміла літера «Я»… Але нехай краще меєстер сам подивиться. — і вона простягнула годинника лікареві.
— «Л. Я. Б.»! — вигукнув лікар Букман, кинувшись до неї.
Годі навіть намагатися передати, що відбувалося далі! Скажу одне: синові слова нарешті передали батькові й, коли їх передавали, великий хірург ридав, як дитина.
— Лоуренсе, мій Лоуренсе! — вигукував він, любовно тримаючи годинника в руці й не зводячи з нього очей. — Якби я знав усе це раніше! Лоуренс — безпритульний волоцюга… Господи! Можливо, він цієї хвилини страждає, помирає! Пригадайте, мій друже, куди він збирався виїхати? Куди, казав мій син, йому слід було послати листа?
Рафф сумно похитав головою.
— Згадайте! — молив лікар. Невже пам’ять, пробуджена з його допомогою, відмовиться послужити йому в таку хвилину?
— Усе випарувалося, мейнгеєре, — зітхнув Рафф.
А Ганс обійняв лікаря, забувши про те, що він старий і великий учений, забувши про все на світі, крім того, що його добрий друг засмучений.
— Я знайду вашого сина, мейнгеєре, якщо тільки він живий. Адже земля не така вже й велика! Кожен день свого життя я присвячу його пошукам. Тепер мати може обійтися без мене. Посилайте мене, куди хочете, меєстере.
Гретель заплакала. «Ганс має рацію, пориваючись виїхати, — думала вона, — але як же ми без нього житимемо?»
Лікар Букман нічого не відповів, але й Ганса не відштовхнув. Очі його тривожно впилися в Раффа. Він узяв годинника і, тремтячи з нетерпіння, спробував відкрити його. Туга пружина нарешті піддалася, кришка піднялася, а під нею виявився папірець із пучком блакитних незабудок. Рафф помітив на обличчі лікаря глибоке розчарування й поспішив сказати:
— Там було ще щось, мейнгеєре, але юнак вихопив цю річ із годинника, перш ніж віддати його мені. Я бачив, як він поцілував її, а потім сховав.
— Це був портрет його матері! — простогнав лікар. — Вона померла, коли йому було десять років. Виходить, хлопчик не забув її! Обоє мертві?! Ні, не може цього бути! Мій хлопчик живий! — вигукнув він. — Послухайте, як усе сталося. Лоуренс працював у мене асистентом. Він помилково послав не ті ліки для одного з моїх пацієнтів — послав йому смертельну отруту, — але хворому її дати не встигли, бо я вчасно помітив помилку. Хворий помер того дня. А я тоді затримався біля інших тяжкохворих аж до вечора наступного дня. Коли я повернувся додому, мій син уже зник. Бідолашний Лоуренс! — схлипував лікар, зовсім убитий горем. — За стільки років він не одержав від мене жодної звісточки! Його доручення не виконали. О, як він, напевно, страждав!
Тітонька Брінкер насмілилася заговорити. Все що завгодно, аби тільки не бачити, як плаче меєстер!
— Але яке щастя знати, що хлопець ні в чому не винен! Як же він хвилювався! Адже він говорив тобі, Раффе, що його злочин — те саме, що вбивство. Він хотів сказати, що послав хворому не ті ліки. Який же це злочин? Та взяти хоча б нашу Гретель — адже це і з нею могло статися! Мабуть, сердега почув, що хворий помер… тому він і втік, мейнгеєре… Пам’ятаєш, Раффе, він сказав, що не в змозі буде повернутися до Голландії, якщо тільки… — Вона затнулася. — Ой, меєстере, важко десять років очікувати звісток від…
— Мовчи, вроу! — різко зупинив її Рафф.
— Очікувати звісток! — простогнав лікар. — А я, дурень, уперто сидів, склавши руки, думаючи, що він мене покинув! Мені й на думку не спадало, Брінкере, що хлопчик дізнався про свою помилку. Я думав, що це юнацька несамовитість… Невдячність… Любов до пригод… Мій бідолашний, бідолашний Лоуренс!
— Але тепер, мейнгеєре, ви все знаєте, — прошепотів Ганс. — Знаєте, що нічого поганого він не вчинив, що він любив вас і свою покійну матір. Ми його знайдемо! Ви знову побачитеся із ним, любий меєстере!
— Хай Господь благословить тебе! — сказав лікар Букман, схопивши юнака за руку. — Може, ти маєш рацію. Я спробую, спробую… А якщо у вас виникне хоч найменший проблиск спогаду про мого сина, Раффе Брінкер, ви негайно мені повідомите, чи не так?
— Звичайно! — вигукнули всі, крім Ганса; але його німої обіцянки для лікаря було б досить, навіть якби всі інші мовчали.
— Очі вашого хлопчика, — сказав лікар, звертаючись до тітоньки Брінкер, — дивовижно подібні до очей мого сина. Коли я вперше зустрівся із ним, мені здалося, ніби це Лоуренс дивиться на мене.
— Так, мейнгеєре, — відповіла мати з гордістю, — я помітила, що наш син вам припав до душі!
На кілька хвилин меєстер начебто поринув у думки; потім він підвівся і заговорив іншим тоном:
— Даруйте мені, Раффе Брінкер, за весь цей переполох. Не засмучуйтеся через мене. Сьогодні, йдучи з вашого будинку, я щасливий, як ніколи за останні роки. Можна, я візьму годинника?
— Звичайно, мейнгеєре. Адже цього хотів ваш син!
— Так, — відгукнувся лікар і, дивлячись на свій скарб, якось дивно насупився. — Адже його обличчя не могло відмовитися від своїх звичок за якусь годину. — Саме так!.. А тепер мені час іти. Моєму пацієнтові не потрібні ліки; лише спокій і бадьорість духу, а цього тут вистачає! Хай вас Бог береже, друзі мої! Я довіку буду вам вдячний.
— Хай Бог вас береже, мейнгеєре, і нехай вам удасться скоріше відшукати вашого любого сина! — серйозно промовила тітонька Брінкер, швидко витираючи очі краєчком фартуха.
Рафф від щирого серця промовив: «Нехай так і буде!» — а Гретель кинула такий сумний і промовистий погляд на лікаря, що той, ідучи з будинку, погладив її по голові.
Ганс також вийшов.
— Якщо вам знадобляться мої послуги, мейнгеєре, я готовий вам служити.
— Дуже добре, мій хлопчику, — сказав лікар Букман із незвичайною для нього лагідністю. — Скажи рідним, щоб вони нікому не розповідали про все, що ми дізналися. А поки, Гансе, щоразу, як будеш із батьком, стеж за ним. Ти хлопець тямущий. Він будь-якої хвилини здатен раптом сказати нам більше, ніж говорив дотепер.
— Можете на мене покластися, мейнгеєре.
— До побачення, хлопчику мій! — крикнув лікар, застрибуючи до своєї парадної карети.
«Еге! — подумав Ганс, коли карета від’їхала. — Меєстер, виявляється, значно людяніший, ніж я думав».
[39]Були тут і старосвітські чепуруни в трикутних капелюхах і оксамитових штанях по коліна; і старосвітські пані в тугих стьобаних спідницях і корсажах із блискучої парчі. Їх супроводжували слуги з плащами й грілками для ніг у руках.
Були тут і селяни, одягнені в найрізноманітніші голландські національні костюми: сором’язливі юнаки в одязі, прикрашеному мідними пряжками; скромні сільські дівчата, які ховають лляне волосся під золототканими пов’язками; жінки у довгих вузьких фартухах, твердих від суцільної вишивки; жінки з короткими кучерями, які штопором звисають на чоло; жінки з голеними головами у припасованих очіпках; жінки в смугастих спідницях і капелюхах, схожих на вітряки; чоловіки в шкіряних, домотканих, оксамитових і суконних куртках і штанях; городяни у модних європейських костюмах або коротких куртках, широких шароварах і капелюхах, схожих на дзвіниці.
Були тут і вродливі фрісландські дівчата в дерев’яних черевиках і спідницях із грубої тканини. На голові вони носили важкі золоті півмісяці з золотими розетками на скронях, облямовані столітнім мереживом. Деякі носили намиста, підвіски й сережки з найчистішого золота, а більшість задовольнялася позолоченими або навіть мідними прикрасами, хоча взагалі фрісландські жінки нерідко носять на голові всі свої сімейні скарби. Того дня не одна сільська красуня хизувалася в головному уборі, що коштував тисячі зо дві гульденів.
У натовпі подекуди з’являлися селяни з острова Маркен, у дерев’яних черевиках, чорних панчохах і широчезних шароварах, а також маркенські жінки у коротких синіх спідницях і чорних кофтинках, яскраво розшитих на грудях. Вони носили червоні нарукавники, білі фартухи, а на золотавому волоссі — очіпки, схожі на єпископську митру.
Діти часто виглядали не менш своєрідно і дивовижно, ніж дорослі. Словом, третина всієї цієї юрби, здавалося, зійшла з полотен цілої колекції картин голландської школи.
Усюди виднілися дебелі жінки й кремезні чоловіки, дівчата зі жвавими личками і юнаки, чий вираз обличчя не мінявся від сходу до заходу сонця.
Здавалося, тут зібралися представники всіх голландських міст — хоча б по одному від кожного. Прийшли утрехтські водоноси, сировари з Гауди, дельфтські гончарі, винокури зі Східама, амстердамські гранильники алмазів, роттердамські купці, худі пакувальники оселедців і навіть два заспаних пастухи з Текселя. Кожен чоловік мав по люльці й кисету.