9 жовтня 1653 року у виконання рішення Земського собору московський уряд посилає в Україну надзвичайну дипломатичну місію – велике посольство у складі ближнього боярина і намісника тверського В. В. Бутурліна, околичного намісника муромського І. В. Алфер'єва, думного дяка Л. Д. Лопухіна. Кожен член посольства мав свій почет: Бутурлін сім стольників, одного стряпчого, трьох дворян; Алфер'єв – стольника, стряпчого і чотирьох дворян; Лопухін – стольника. Посольство супроводжували голова московських стрільців – Артемон Матвеев, три сотники, двоє товмачів (перекладачів) і 200 стрільців. При місії було й московське духовенство: архімандрит Прохор, протопоп Андріян, священик Іоан і диякон. Вони їхали зі своїми іконами, хрестами і хоругвами, везли із собою царську ікону «Спасов образ».
23 жовтня 1653 року цар Олексій Михайлович у Москві в Успенському соборі Кремля велів «объявить войску идти войной на недруга земли русской и веры православной – короля Речи Посполитой и Литвы – Яна Казимира».
1 листопада посольство опинилося в Путивлі й у цьому прикордонному місті перебувало майже два місяці. Чекали повернення Богдана Хмельницького з місць бойових дій. Треба було з'ясувати, яке саме місто буде обрано для зустрічі і проведення всіх офіційних церемоній і переговорів, присяги, вручення царської грамоти, клейнодів – регалій для гетьмана і Запорозького Війська, подарунків. Москва хотіла, щоб це відбулося найурочистіше, тому воліла, щоб був обраний Київ. А Богдан Хмельницький, навпаки, як зазначає український історик О. Оглоблін, прагнув ділових переговорів і тому відмовився від Києва, щоб уникнути неминучих тут урочистостей. До того ж Києву загрожувала військова небезпека з боку Литви. І ще мало значення, мабуть, те, що в Києві перебували вищі ієрархи православного духовенства та українська шляхта, які в той час були в опозиції до гетьмана. Отже, Богдан Хмельницький обрав Переяслав, місто за Дніпром – центр Переяславського полку з численним населенням і розвинутою торгівлею. Як і більшість великих міст в Україні, в той час Переяслав був також і фортецею, тут зосереджувалася українська армата з пороховим запасом. Життя Богдана Хмельницького здавна було пов'язане з Переяславом, тут він оженився вперше з Ганною Сомківною. Переяславський полковник був довіреною особою гетьмана, згодом його родич – зять Павло Тетеря. Московське посольство, дочекавшись додаткових інструкцій від царського уряду, а також нової хоругви для гетьмана (перша пошкодилася в дорозі), в останніх числах грудня вирушило з Путивля до Переяслава.
31 грудня воно прибуло туди. За п'ять верст од міста посольство зустрічали переяславський полковник Павло Тетеря із сотником та отаманами і 600 козаків. Посли зупинилися на подвір'ї, де містився «Посольський дім».
Богдан Хмельницький перебував ще в Чигирині. Він був зайнятий похороном сина Тимоша, а потім не міг вчасно дістатися до Переяслава через ненадійність криги на Дніпрі. 6 січня ввечері він уже був у Переяславі, вслід за ним приїхали писар Іван Виговський та інша генеральна старшина – обозний, суддя, осавули, а також полковники з полковою старшиною, сотниками і отаманами. Відбулася перша зустріч гетьмана з московськими послами, неофіційна, на бажання гетьмана, в приміщенні Бутурліна. З'ясували порядок церемоніалу та офіційних зустрічей: вранці 8 січня проведуть таємну раду в Богдана Хмельницького з козацькою генеральною старшиною і полковниками, далі посли оголосять царську грамоту, після чого знову відбудеться старшинська рада і нарешті – фінальна переяславська акція – присяга в церкві гетьмана Богдана Хмельницького зі старшиною. А потім стольники і дворяни проїдуть українськими містами і приймуть присягу від українського населення.
Однак старшинська рада, яка ухвалила прийняття царської протекції, внесла корективи, що ґрунтувалися на демократичних засадах і звичаях козацтва та його історичному досвідові. Вирішено було зібрати народ на раду. Після першої старшинської наради 8 січня о другій годині дня несподівано для послів закликали на загальновійськову генеральну раду, б'ючи в тулумбаси, щоб, як записано в «Статейному списку» Бутурліна, «на собрание всего народа слышать совет о деле, хотящем совершитися». Поели на цій раді присутніми не були.
Опис Переяславської ради маємо у «Статейному списку», тобто звіті В. В. Бутурліна царю, що насичений подробицями, забарвлений риторичними прикрасами, хоча на Переяславській раді Бутурлін не був присутній і про її хід дізнався від інших. Протокольного документального запису про неї не існує. Взагалі щодо статейних списків, що складалися послами, посланниками, агентами московського уряду і які зосереджувалися потім у Посольському приказі в Москві, то їх об'єктивність і правдивість поставили під сумнів уже сучасники.
Саме так, щоправда досить експресивно, щодо московських дипломатичних урядовців та їхніх специфічних документів висловився піддячий Посольського приказу Г. Котошихін, який емігрував до Швеції: «Пишут они в статейних списках не против того, как говорено, а прекрасно виставляючи свой разум на обманство, через чтоб достать у царя себе честь й жалованье большое; и не срамляютея того творити, понеже о том, кто на них может о таком деле объявить. Для чего так творят? Для того: російского государства люди природою своею спесивы, и необычные ко всякому делу, понеже в государстве своем наученія никакого добраго не имеют и не приемлют, кроме спесивства, и безстыдства, и ненависти, и неправды».
Бутурлінський звіт царю, який грішить неповнотою, а в деяких місцях неточністю, був розтиражований у безлічі радянських видань, особливо останніх десятиріч. Він відомий нам також і з підручників історії СРСР (історія України, як ми знаємо, довгий час у навчальних закладах України не викладалася).
На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький з'явився під гетьманським бунчуком в оточенні генеральних старшин і полковників. У своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, у якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовжити яку погрожувала Польща, він сказав, що єдиний порятунок – це піддатися під захист сильної держави з тим, щоб одержати від неї військову допомогу – Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Закінчив свою промову гетьман такими словами:
«А буде хто з нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога». Учасники Переяславської ради – старшина усіх рангів, козаки і міщани висловились: «Волим під царя московського православного».
Гетьман і старшина з'явилися на «съезжему» дворі, де мешкали московські посли. Там і відбулася офіційна аудієнція з посольством. Посли вручили царську грамоту Богдану Хмельницькому, який і передав її генеральному писарю Івану Виговському, а той зачитав «всем людям явно». У грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им протів недругов ратными людьми». Після того Богдан Хмельницький і Бутурлін обмінялися промовами.
Потім мала відбутися присяга. У зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в церкві виникли серйозні ускладнення. Гетьман, який прибув у кареті з послами до Успенської соборної церкви, поставив вимогу, щоб царські посли присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що він не видасть їх польському королю, не порушить їх прав і вольностей і надасть на їх маєтності свої грамоти.
Царські посли категорично відмовилися присягти за царя: тільки піддані присягають царю – «чинят веру царям». А цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении», тобто гетьман і старшина повинні покладатися на «царское милостивое слово. А царь и от недругов их в обороне и захищеним будет держать, и вольностей от них не отымет, и маетностями им чем хто владеет, пожалует им владеть по-прежнему».
Гетьман відповів, що бажає поговорити про це з полковниками і з «усіма людьми» і вийшов з церкви. Він вирушив до двору переяславського полковника Тетері і там довго розмовляв з полковниками та іншою старшиною, а духовенство, посли чекали в церкві. Нарешті прибули переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря та Григорій Сахнович-Лісницький і повторили вимогу Богдана Хмельницького. Але посли стояли на тому, що «непристойно за государя присягати подданным». Полковники аргументували свої вимоги тим, що при укладанні угод козаків з польським королем присягали від його імені коронні гетьмани, «пани-рада» (тобто сенат). Московські посли вдалися до іншої мотивації: королі польські «не самодержавцы, не хранят присяги своей, а государское слово переменно не бывает». (Далі побачимо, наскільки ця заява московських послів про твердість царського слова була далекою від істини.) Однак козацькі полковники Тетеря та Лісницький заявили, що «гетьман і вони дають у тому віру, але козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». На що була різка заява: цар «изволил принять их под свою високую руку по их челобитью, и им надлежит помнить сію милость великого государя, следует служить ему и всякого добра желать, Войско Запорожское к вере привести, а незнающих людей от непристойних речей унимать». Бояри намагалися нав'язати козацтву ті принципи, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя – це ласка, «пожалування»,і в нього не може бути рівноправних стосунків із людьми. Такі поняття були чужими для світогляду українців, сформованого відповідно до західноєвропейських конституційних норм.
Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає – абсолютистська царська держава. Але вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговорів, змушені були припинити дискусію і погодитися на односторонню присягу. У соборній церкві зібралося московське та українське духовенство – архімандрит Прохор, переяславський протопоп Григорій зі священиками та дияконами усіх переяславських церков для проведення служби на честь урочистого обряду присяги. Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, полковники, сотники та ще кілька десятків делегатів від різних полків.
Після присяги гетьман із послами в кареті, а старшина і полковники пішки дісталися знову до «съезжего двору». Там відбулося урочисте вручення гетьманові надісланих царем клейнодів – булави, прапора із дорогоцінних тканин, хутра, ферезеїв (каптанів) і шапок. Старшину, окрім іншого, наділили царськими дарунками – соболями. Ті представники старшини, які зігнорували Переяславську раду, заявляли потім, що вони не хочуть продаватися та йти в неволю «за царських котів», маючи на увазі соболині шкурки.
Наступного дня присягали сотники, осавули і козаки Переяславського полку. Щодо міщан Переяслава, то серед них виявилася опозиція. Не всі вони погодилися присягати, декого силою гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядник магістрату) принесли до церкви на ліжку, наступного дня він помер.
Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не приїхав до Переяслава славетний Іван Сірко. Не присягнули уманський (Йосип Глух) і брацлавський полковники.
Категорично не прийняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого вважали після Богдана Хмельницького козацьким стратегом номер один. Як писав до польського короля коронний обозний Андрій Потоцький, Іван Богун із тих козаків, для яких «найвища державна рація – щоб не бути ні під вашою королівською милістю, ні під царем».
«Статейним списком» Бутурліна був закладений початок московської версії міфа, легенди про Переяславську раду. Бутурлін зображує картину нібито масовості Переяславської ради, всенародного рішення: «весь народ», «собралось великое множество всяких чинов людей», у церкві було «всенароднеє множество мужского й женского полу» і т. ін. В «Історії України-Руси» (т. IX) Михайло Грушевський подає знайдені ним в архіві іменні списки тих, хто присягав у Переяславі: гетьман Богдан Хмельницький і генеральна старшина – писар Іван Виговський, судді – Самійло Богданович-Зарудний і Федір Лобода; обозний Коробка, осавули – Місько і Павло Яненки; полковники: чигиринський – Трушенко, черкаський – Пархоменко, канівський – Стародуб, корсунський – Гуляницький, білоцерківський – Половець, київський – Пішко, чернігівський – Пободайло, ніжинський – Іван Золотаренко, прилуцький – Воронченко, миргородський – Лісницький, полтавський – Пушкар, переяславський – Тетеря. В наступні дні до них приєдналися полковники: кропивен-ський – Джалалій і кальницький – Іван Федоренко (колишній наказний полковник).
Крім полковників, присягу від полків приймали 8 – 10 січня полкова старшина – обозний, осавул, хорунжий, а також сотники і представники рядового козацтва. Отже, від Переяславського полку прийняли присягу, крім полкової старшини, щей 14 сотників і 37 козаків; від чотирьох полків – Чигиринського, Корсунського, Канівського, Ніжинського, крім старшини, всього 26 козаків, а від Кропивенського – 5 козаків, Гетьманського полку – один сотник, два козаки. Від інших полків ніхто з козаків не прибув до Переяслава. А від полків Уманського, Паволоцького й Кальницького взагалі нікого не було. Таким чином, полкової старшини присягнуло 37 чоловік, сотників – 97, решта – козаки, шляхта, духовенство, міщани.
Разом лише 284 особи прийняло присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Переяславської ради як представники козацького середовища. До них слід додати якусь кількість переяславських міщан – чоловіків. Жінки в Україні не брали участі в радах і не приймали присяги.
Хмельницький і старшина, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем і добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Керівники Української держави навіть зажадали від послів письмових підтвердженьїхніх словесних запевнень і обіцянок. 12 січня до московських послів прийшли генеральний писар Виговський, військовий суддя Богданович-Зарудний, полковники Тетеря і Лісницький та інша старшина з вимогою видати лист «за своєю рукою, щоб вольностям, і правам, і маєтностям бути як колись», оскільки вони, посли, наділені високими повноваженнями. Старшини пояснили, що лист їм необхідний для того, щоб повідомити народ, на яких умовах приймається царський протекторат, «кожному полковникові необхідно буде його показати, коли він приїде у свій полк». Коли такий «лист не буде виданий, то не можна буде посламїхати в місто приймати присягу, оскільки усім людям в містах буде в сумнів"». Старшина справедливо вважала, що неможливо примусити український народ, який внаслідок кількарічної війни звільнився від іноземного панування, присягати царю невідомо за що і на яких умовах.
Та Бутурлін і на цей раз відмовився дати листа за своїм підписом, пославшись на те, що українці можуть вислати послів до Москви «бити челом» про свої «вольности».
Так описав хід переговорів у Переяславі боярин Бутурлін у своєму «Статейному списку». Деякі дослідники на основі інших історичних даних висловлювали припущення, що він у своєму урядовому звіті, може, й приховав якісь речі, зокрема про свою позицію щодо підтвердження прав і вольностей України. Царський посол робить акцент на тому, що він боронив престиж царя перед новими підданими, рішуче відмовившись присягати іменем царя. Бутурліну «с товарищи» царський уряд поставив в особливу заслугу вїх місії те, що вони зуміли умовити гетьмана зі старшиною відступитися від своїх вимог щодо присяги від імені царя. Насправді московські посли все ж таки змушені були піти назустріч наполегливим вимогам гетьмана та старшини і дати усно запевнення й обіцянки від імені царя, що, можливо, мало характер своєрідної присяги, як про це свідчить козацький літописець Самійло Величко (1720), – «з таким монаршим под. клятвою словом і упевненням», а також очевидець подій – києво-печерський чернець Макарій Криницький – «присягли навзаєм посли». В обіцянках послів був один важливий момент. У Переяславі посли запевнили, що будуть затверджені не лише «всі права і вольності» українців, одержані від польських королів у результаті військових і дипломатичних перемог з козацтвом, а й додаткові пільги. Богдан Хмельницький 17 лютого 1654 року, надсилаючи листа до царя, в наказі своїм послам повторив слова Бутурліна, що «царь большими вас свободами, державами й добрами пожалует, паче королей польских».
Генеральний писар Виговський теж нагадував українським послам обіцянку московських послів, дану в Переяславі. Однак головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким турбувалися про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права міждержавним договором. І, безперечно, їх дуже непокоїло, що повноважні московські посли в Переяславі відмовились укласти такий договір.
Під час переговорів і розмов у Переяславі українська сторона вперше висловила деякі умови майбутнього договору з Московською державою, поки що дуже узагальнені: Україну, її «гетьмана Богдана Хмельницького і Військо Запорозьке польському королю не видавати, і за них стояти, і вольностей не порушувати». Поняття «непорушні вольності» передбачало збереження того самостійного устрою, який здобула Україна, позбувшись залежності від польського короля. Застерігалося про неможливість порушувати соціальну і станову структуру українського суспільства, його внутрішній військовий лад. Ставилася вимога надати підтверджувальні царські грамоти власникам маєтностей різного стану в Україні. У Переяславі Богдан Хмельницький зі старшиною обумовлювали 60-тисячний реєстр Запорозького Війська, тобто визначався кількісний склад збройних сил України. Йшлося і про утримання козацької армати, а також ще про одне дуже принципове питання – збирання податків самими українцями.