13 січня гетьман зі старшиною і послами приїхав до Бутурліна; після короткої промови Богдан Хмельницький передав лист цареві Олексію Михайловичу з подякою за те, що прийнявїх під свою протекцію, і в той же день гетьман і генеральний писар Іван Виговський виїхали до Чигирина.
14 січня 1654 року Бутурлін, діставши від гетьмана список міст і містечок, що були під владою Війська Запорозького і яких налічувалося 177 (селяни не присягали), роздав царські подарунки старшині, розпрощався і виїхав до Києва, Ніжина і Чернігова приймати присягу. Не всюди і не всі згодилися присягати. Київське духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта від присяги відмовилися. Боярин, прийнявши присягу від ніжинців та чернігівців, повернувся до Москви. Московські урядовці продовжували приймати присягу в інших українських містах, хоча в ряді міст проявилася опозиція і протистояння, наприклад у Чорнобилі на Київщині. У полках Полтавському і Кропив'янському царських урядовців навіть побили киями.
Український історик Ю. А. Мицик нещодавно знайшов у краківських архівах листи свідків подій, написані на початку 1654 року. Один із цих свідків у двох листах повідомляє адресатові: «Сповіщаю, що Кропив'янський та Полтавський полки відірвалися від Хмельницького і відмовилися присягати московському цареві… Між простими людьми виникли значні заворушення…». «У чорнобильців, і тож дуже небагатьох, ґвалтом взяли присягу; тамтешні міщани, нерадо прийнявши московитів, роз'їхалися по різних містах і містечках, не присягали і присягати не хочуть. Вони заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві, і твердо стоять на цьому…» «Кияни теж цьому були противні і не хотіли йти до церков, але їх наче бидло гнали козаки до присяги… Вони ж під час присяги не називалися своїм іменем, що було дано їм при хрещенні, а після присяги дуже її лаяли… Митрополит не дозволив присягати, і отець архімандрит, і все духовенство… Гадяцький і Брацлавський полки не хотіли зноситися з Хмельницьким і не хотіли їхати на цю присягу до Переяслава, і серед тієї України стався розкол».
Отже, взагалі в природі не існувало ні Переяславської угоди, ні переяславського договору 1654 року. Відбулася в 1654 році тільки нечисленна Переяславська рада, яка скоріше мала репрезентативний, декларативний характер. Ніякої юридично-правової сили в неї не було. Відбулася також однобічна присяга гетьмана, частини старшини, козацтва та міщан. У Переяславі український уряд не одержав жодного офіційного документального акта, який би визначав умови об'єднання двох держав, жодної письмової гарантії виконання царським урядом усних запевнень московських послів.
Тому стає зрозумілим, чому гетьман Богдан Хмельницький зі старшиною виявили таку енергійну і наполегливу ініціативу в укладанні міждержавного договору з Москвою. Вони прагнули узаконити суверенітет Української Гетьманської держави, примусити царський уряд взяти на себе зобов'язання, які б гарантували незалежність України і здійснення рівноправного, передусім воєнного союзу з Московською державою, надання Україні військової допомоги перед небезпекою ворожого вторгнення.
Слід наголосити, що Рада була не єдиною подією, яка супроводила тогочасні українсько-російські відносини.
Народження легенди. XVIII – І половина XIX століття
Для нас цей період цікавий передусім тим, що саме тоді формувались як сучасна картина українсько-російських відносин середини 50-х р. XVII століття, так і весь комплекс ідей та концепцій, що застосовувалися для їх розгляду.
Уперше події та документи українсько-російського зближення стали частиною політично-правових концепцій на початку XVIII століття. Раніше, як уже зазначалося, у XVII столітті, для сучасників це зближення було рядовою зовнішньополітичною подією. Ставилися до неї, звичайно ж, по-різному, але у будь-якому разі не надавали якогось виняткового значення. Людям тих поколінь української еліти, до яких належали Самовидець, С. Величко і Г. Грабянка, – просто не спало б на думку використати якусь із подій українсько-російського зближення 1653–1655 pp. для створення правової чи політичної концепції. Для них воно ще не було аж такою знаковою подією, щоб застосовувати його для ствердження чи спростування певних суспільно– чи політично-актуальних подій або процесів.
Зміни в політичному становищі України, які зробили можливим до вжиткового політичного застосування українсько-російське зближення 1653–1655 pp., сталися за часів і відразу після гетьманування Івана Мазепи. Передусім відбувається зміна поколінь в українській політичній еліті, що зробило переворот у тогочасній українській політичній культурі. Друга обставина, хоч і не менш масштабна, є надзвичайно трагічною для України – це Полтавська катастрофа 1709 року.
Уперше з концепцією про українсько-російське зближення 1653–1655 pp. знайомимося в «Конституції» та «Виводі прав України» Пилипа Орлика. Розроблена ним концепція фактично стала основою для створення всіх інших, у яких використовувалися сюжети українсько-російських відносин цього періоду. Так, у «Виводі прав України» читаємо: «По довгій, кривавій війні вічної пам'яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Саме він утворив із України незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана Війська Запорозького, і син його перейняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своїх князів, і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому… Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенності України є урочистий союзний договір, укладений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого».
Цей документ, поява якого викликана боротьбою за збереження незалежності України, що в 1710–1711 pp. точилася на міжнародній арені, має передусім значення зовнішньополітичне. Існувала нагальна потреба дати відсіч ідеологічним закидам, що робилися проти цієї незалежності. Як бачимо, основним елементом українсько-російських відносин Пилип Орлик вважає договір 1654 року. Тобто сам факт укладення Україною міжнародних угод є, на думку автора, незаперечним доказом її суверенітету й незалежності. У документі наведені також договори з кримським ханом та шведським королем. Автор, безперечно, мав намір наголосити на тому, що, згідно з цим договором, російська держава жодних прав на Україну не має. Він також наголошує, що Москва цей договір порушила мало не відразу після ухвалення.
Ще Пилип Орлик зіштовхнувся з тим, що серйозні претензії на українську незалежність та їх обґрунтування можуть бути не лише з боку трактування прямих міжнародних угод. Найпоширеніші з них: по-перше, українці самі зреклися свого суверенітету і незалежності, по-друге – Україна ніколи не мала ні того, ні другого, а право посідання України Москвою делегувала якась інша держава (Річ Посполита).
Приводом для таких закидів, на думку Пилипа Орлика, була поведінка Івана Брюховецького, який «вчинив так, що царя признано за протектора козаків». Тобто зречення суверенітету було пов'язано винятково з його діяльністю. Але: «…річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам», тобто посідання російською державою України є звичайним насильством. Тобто українсько-російські відносини втрачають правовий характер. Тож, «які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям на Україну».
Щодо делегування прав з рук іншої держави, то, на думку Пилипа Орлика, жодна з держав на час українсько-російського зближення 1653–1655 pp. не мала на це ні прав, ні можливостей. Адже вона тоді була вже незалежною як de jure, так і de facto, оскільки з нею підтримували дипломатичні відносини мало не всі європейські держави. Ще раз вдамося до цитати: «Зрештою, коли, як то дехто твердить – хоч таке твердження зовсім фальшиве, – що Його Царське Величество придбав собі від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути ні чим іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж мали самі, і – більше навіть – на які ніколи не претендували. Ось чому Й. Ц. В. не має жодної підстави відбирати в України її вольності і привілеї». Всі вищенаведені положення були викладені, правда коротко, також у преамбулі до «Конституції».
Взагалі XVIII століття було піком популярності для вжиткового застосування теми українсько-російських відносин 1653–1655 pp. Для української державності його можна назвати століттям боротьби за збереження української незалежності (початок XVIII століття) і автономії (решта часу).
Після того як Пилип Орлик не був обраний гетьманом, українська еліта фактично припинила боротьбу за незалежність. Змирившись із тим, що їх країна вже стала частиною іншої держави, українська старшина продовжувала боротьбу, яка також була дуже нелегкою і нерівною, за збереження її автономії. Особливо ця боротьба загострилась під час скасування інституту гетьманства.
Щоправда, тепер дещо змінюється ідеологічна концепція, у контексті якої застосовуються сюжети з історії українсько-російських відносин середини XVII століття, зокрема задіюються тогочасні українсько-російські договори. Передусім докорінно змінилися погляди української еліти на саму себе і свою країну. Як ілюстрацію наведемо частину політичного памфлета «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762), автором якого був С Дівович:
Ті ж самі ідеї ми простежуємо в трактатах Г. Полетики (депутат від Лубенського полку), що були підготовані ним для Законодавчої комісії 1767 року. Назви цих творів дуже промовисті: «Сборник прав и привелегий украинского шляхетства», «Записка, как Малыя Россия во время владения польського разделена была и о образе её управления», «Запись, что Малыя Россия не завоёвана, а присоединилась добровільно к России».
Пилип Орлик сприймав Україну як незалежну державу (хоч і з утисками з боку Росії), тому міжнародні договори, взагалі міжнародні відносини, сприймаються як ствердження суверенітету і незалежності країни. У сприйнятті ж уже наступного покоління української еліти Україна – це вже автономія. Відповідно договір виступає як своєрідна гарантія автономії: «Тимчасова, прийнята ad hoc Переяславська угода ретроспективно набрала характеру конституційної хартії, що визначала становище України в Російській імперії. Хоча вона час од часу зазнавала перегляду в напрямку дальшого обмеження прав Малоросії, але все-таки її вважали в принципі законно зобов'язуючою угодою». Взагалі XVIII століття в історії України досить влучно характеризується як доба українського автономізму.
Епохальним для розвитку української політичної думки та історичної науки був, звичайно, твір «Історія русів». Для української ідеї він мав таке ж значення, як для російської «История государства Российского» M. Карамзіна. Для нас важливо передусім те, що сучасний погляд на українську історію був значною мірою сформований саме ним. Тож усі українські (і не лише українські) історики та ідеологи XIX і XX століть розробляли в своїх концепціях українсько-російських взаємин 50-х років XVII століття ту, що її запропонувала «Історія русів».
Досі точно не встановлено, коли з'явилася на світ «Історія русів». Ми також не знаємо, хто її автор, але нібито остаточно з'ясовано, що ним не міг бути Григорій Кониський. Сучасні дослідники вважають, що вона створена після Великої французької революції, оскільки і за філософсько-ідеологічним навантаженням, і за лексичними ознаками «Історія русів» належить приблизно до початку XIX століття, тобто «Історія русів» найімовірніше є сучасницею «Истории государства Российского». На це вказує також промова, вкладена автором «Історії русів» в уста Павла Полуботка. У ній, окрім того, Павло Полуботко називає українців і росіян не лише єдиновірними, але й єдиноплемінними. Це свідчить про те, що ідея слов'янської єдності, а також одноетнічності східнослов'янських народів уже існувала і встигла набути певної популярності.
«Історія русів» подає нам українсько-російські стосунки як акт добровільного приєднання України до Російської держави. Фактично ми бачимо перед собою картину утворення федерації в сучасному розумінні цього поняття. Отож основним елементом взаємодії сторін маємо тут угоду 1654 року, що її належить сприймати як конституцію. Як бачимо, йдеться про приєднання України до Росії. Саме так розглядали їх усі українські та російські історики й ідеологи XIX і XX століть. І не буде великим перебільшенням, коли скажемо, що так само розглядають і нині.
Саме в «Історії русів» вперше викристалізовуються ті елементи сприйняття українсько-російського зближення 1653–1655 pp., які ляжуть в основу його подальшого розгляду. Якщо у попередників автора «Історії русів» українсько-московський союз 1654 року зображувався суто як подія військово-політична, то в «Історії русів» вона набуває ще й яскраво вираженого ідеологічного змісту. Умови договору автором викладено коротко і дуже приблизно. Найбільшу увагу автор твору приділяє не договору і не причинам та обставинам його укладення, а тому, що обидві сторони вступали до союзу «як вільний з вільним, рівний з рівним». Тобто, на відміну від більш ранніх авторів (Самовидця, С. Величка), в «Історії русів» українсько-російському договору 1654 року було вперше надано сакрального ідеологічного змісту. Тут не лише стверджується факт наявності договору 1654 року, але й подається заздалегідь визначене ставлення до нього.
Формування сприйняття
Включення українсько-російського договору 1654 року в ідеологічний обіг російської державності мало вирішальний вплив як на суспільну свідомість, так і на українську й російську історіографію.
Головною передумовою виникнення проблеми договору 1654 року було насильницьке приєднання Росією в кінці XVIII століття більшості українських земель. Консолідація України, хоч і насильна, через здійснення експансії на її терени іншої держави наражає імперську державу на небезпеку виникнення потужного українського сепаратизму. Ми не казатимемо тут про всі заходи, що до них вдавалася Російська імперія (пізніше СРСР), аби відвернути для себе цю небезпеку. Зупинимося докладніше на аспекті ідеологічному, оскільки саме він стосується розгляду українсько-російського зближення 1653–1655 pp.
Першим заходом, що спричинив виникнення пов'язаної проблеми з договором, є створення історико-ідеологічної теорії історичного розвитку східнослов'янських народів. Народилася вона в праці М. Карамзіна «История государства Российского». Основним елементом історії Росії стала історія російської державності, а точніше – правлячої династії. Найкраще характеризує цей твір те, що автор присвятив його імператору Олександру І, завершуючи посвяту словами: «История народа принадлежит царю». Населення Росії (слов'янське) подавалось як щось етнічно монолітне, неподільне, від початку династії Рюриковичів до воцаріння Романових. Таким чином, історія династії в цій схемі дорівнювала історії держави, а та, у свою чергу, – історії народу. Усе, що в цю схему не вкладалося, фактично для російської історії не існувало. З цього приводу слушно зауважив М. С Грушевський: «Вона (російська історія. – С. III.) починається з передісторії Східної Європи… потім іде мова про розселення слов'ян, сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII століття, потім переходить до великого князівства Володимирського, від нього, в XIV столітті, до князівства Московського, – простежується історія Московської держави, потім Імперії. А з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишилися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування Великого князівства Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кожнім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії».