Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій 5 стр.

І коли їхній танець скінчився,

Він мить постояв і

Вийшов невидимо-смугастою підлогою

До канатів біля виходу з корабля,

На якому щоночі

Відбувалася ця дискотека,

Обперся об щось

І дивився, дивився, дивився на берег,

На нього не сходячи.

Вервечкою навколо

Стояли катери,

А з іншого боку річки

Ритмічно пульсували візерунки фаєр-шоу,

Дном червоним

Швидко рухалися

Чорні черепахи,

Вилазили на катери,

Захоплювали їх і сунули на південь.

Катери розминались у річці,

Активно підтримуючи форму,

Місяць за так

Роздавав усім охочим свій колір

І стримувався, не казав «так»,

Не наважуючись казати «ні».

А він – він і далі стояв,

Не чуючи кроків позаду,

Не чуючи дихання знизу,

Стояв і дивився,

Мов ідіотський світлофор,

На якому водночас загорілися

Три вогники.

Де поставити її портрет?

На робочому столі?

Відволікатиме і затреться.

На стіні?

Буду переживати за стан її здоров’я.

Можна ще на кухні,

Біля килимка

Китайського,

На якому хазяї квартири

Написали молитву «Отче наш»,

Та вона подумає,

Що це знущання,

Але ж, маленька, це неправда!

І я пішов у театр,

Тільки там не вистава була,

А концерт, оркестр,

І контрабас виглядав —

Ніби з картини Василя

Єрмілова,

А в перерві я трохи забуксував,

Спізнився на друге відділення,

Піднімався порожніми сходами,

Озираючись,

І поки ніхто не бачив,

Дещо дістав з-під сорочки

Та замінив

Її ч/б фотографією

Портрет

Акторки Недашківської,

Так що театрали,

Спускаючись,

Думатимуть:

«Нічого акторки тоді були!»

А я після концерту

Вийшов з театру,

Й мене обійняв і почав цілувати

Вечір,

Холодний зоряний вечір,

Старий гомосексуаліст.

Мабуть, мені пощастило —

Всі неприємності

Чи майже всі,

Що зі мною і в мені стаються,

Стаються справедливо,

Заслужено,

Як призи в літературному конкурсі.

От і цього вечора

Справедливість тріумфувала.

Вона танцювала

У кількох найосвітленіших

Кварталах,

І в ритмі її рухалося все:

Жінки у пташиному пір’ї,

Із залізними щитками на чобітках,

Чоловіки небриті з кулеметним сміхом

І в мурашиних окулярах,

Хутро вересневе квіткарів київських,

А також саме в ритмі справедливості

У кориді повітряній

Запах сміття – ах, переміг

Запах туалетний,

І я в нових туфлях,

Як об щось перечіплявся,

Здавалось, що теж

Танцюю

Запальне щось із нею,

Зі справедливістю,

Тріумфальною,

Непомильною

Й неподільною,

Мов оці мої десять гривень.

мовчання – це така довга алея між липами,

де слова набухають у горлі, мов алергія,

і здається, що з хмар цих, за літо вицвілих,

ніхто ще не падав —

ні ангел замріяний,

ні снігу розпатране пір’я

людина, що випадково опинилася поруч,

дає мені зрозуміти звичайні речі:

ідучи самісіньким краєм життя,

тримайся за поручні,

вдихаючи – видихай

і нехай не до речі

згадуються деталі іншого часопростору

і на кожному роздоріжжі пам’ять

виймає якісь засмальцьовані карти,

на яких вже немає місця для зустрічі

і місця для ніжності,

але завжди залишається місце для втрати…

бо життя насправді – це те,

що ми втратили,

не розпізнали за даґеро– й стереотипами

бо пам’ять, як правило, зраджує

бо карти, як правило, краплені

бо всі слова, якщо вірити картам і пам’яті, —

липові

вулична пташка дощ

видзьобує з наших розмов

раціональне зерно

перелітна пташка душа проситься у тепліші краї

а рідкісна птиця любов

в таких недоступних місцях кладе гніздо,

що ні один орнітолог-лох не знайде ні його, ні її

будемо жити тут на пташиних правах,

на темному боці місяця

вересня, дев’ять з половиною днів

доки море б’ється в істериці і осувається Карадаг,

запливатимемо в портвейни – найзатишніші із портів.

не даватимем волі словам, бо слово не горобець,

бо невблаганний час стежить за нами в приціл,

бо між журавлем у небі й синицею в жмені

щодня розривається серце

і сонце знову сходить

на манівці

Буває, Господь сотворить когось без запобіжного клапана,

дасть йому шкіру таку тонку, щоб на вилицях тріскала,

заллє йому попід шкіру кров, щоб на асфальт крапала,

і пустить його найдовшою у світі доріжкою.

Мовляв – іди собі, людику, недосконала конструкціє,

нібито все при тобі: і нозі, і руці є

тільки немає в тобі

для щему ущелини

для сльози сльозоточини

для душі віддушини.

І несе в собі чоловік, скільки може винести,

по самі краї заливається оковитою,

але як би душа у п’ятах його не билася,

а – не передбачено ніякого запасного виходу.

І живе собі чоловік, аж ходова зноситься,

аж Господь на техогляді зглянеться – і не пропустить.

І під тиском обставин бухає кров носом.

І лежить чоловік на шляху.

І – ні пари з уст.

зачитані до чорних дір листи,

і вже з рядка в рядок не доповзти,

не пронести підбите тіло змісту

повз розділових знаків блокпости

у цих листів засніжених полях,

де навіть галочка від нігтя твого – птах

реліктовий, у кров стирати лікті —

повзти nach Osten, або просто нах…

у цій давно не азбучній війні,

де окликів надривні позивні

обламуються в мертвому ефірі,

морзянку серця не вловить мені

є простір, але часу – на нулі,

щоб всі крапки розставити над «ні»

суцільна терра коґніта розлуки —

їй всі на світі мапи замалі

а там, де починаються рядки,

там над письмом, від ніжності крихким,

сидиш таким самотнім чоловіком,

що й літери тікають з-під руки

тримаєш на прив’язі жінку, що каже мені «зателефонуйте пізніше»

безбарвним голосом каже, напевно, всоте

за кожним разом втомлено трубку вішає,

думає: скільки можна дзвонити, якась ідіотка…

я їй не вірю, передай, що я їй не вірю,

цій її впертій брехні,

цьому її голосу.

вистукую номер, стискаю мобільник, звірію —

коли ж вона врешті зіб’ється у свідченнях, втомиться

скажи їй, що часом буває запізно, що часом буває,

що абонент вибуває з гри, що свічок не варта,

і взагалі-то: жінка на прив’язі – кепська варта

для чоловіка, який себе поважає.

дай їй відпочити, відпусти її пораніше

хай піде собі на каву або до спа-салону,

подумай про інших, подумай врешті про інших —

поповни рахунок,

заряди батарею,

повернися в зону…

називала рибою, не просила нічого взамін

тільки знати, що я десь є на оцьому світі

білому, наче сіль тропічних морів,

що в’їдається в шкіру

і жодною рідиною її не витравиш звідти

казала, що буде писати, не питала адреси, а втім

завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста,

де (на поштівці тобто) руїни старих стін

чи страви місцевої кухні та кілька слів:

що скоро повернеться, що вже видно світло

в кінці тунелю і що це, безумовно, не поїзд

називала рибою

писала, що дуже хоче торкнутись рукою

я не заперечував я чекав я навчився плавати

я вивчив напам’ять усі прибережні води

я перестав виходити на берег,

щоб її не проґавити,

та вона – не приходила

я забув, як це – розмовляти і як це – дихати,

врешті-решт я зробився рибою,

мовчазною і сильною

то якого такого милого

якого такого милого

вона повернулася

і з води мене вийняла?

є така форма людських стосунків – колишні коханці

минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:

болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,

алергічний нежить дистанції,

фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить

тоді помагає дивитись на воду, яка колує

в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння

змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми

із задавненими рубцями дотиків і поцілунків

тоді згорнуті калачиком,

скоцюрблені волосини інтимності

на білій емалі піддону – як тріщини,

як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди

о Сильвіє, наставив на мене сильце

на ситцевих полях у дрібненьку кратку

так, наставив на мене сильце,

на лляних полях з рубчиком

хоче мене впіймати

окільцювати, о Сильвіє, хоче

на бавовняних полях, м’яких як забуття,

позначити мене, внести мене у якийсь реєстр,

як відмираючий вид, Сильвіє

прив’язати мене за двійко-трійко дітей, як за ногу,

щоб я не могла ніколи покинути його, а тільки:

– мнути ці поля у кратку,

– зрошувати потом ці поля з рубчиком,

– знесилюватись і сивіти

на цих бавовняних полях, м’яких як забуття

о Сильвіє, чому жінка мусить платити за свободу

дорожче, ніж Америка?