Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років - Жадан Сергій 6 стр.

час від часу я гірша від часу – я псую навіть те,

що йому не під силу:

розкладаю слова на запчастки, взагалі позбавляю їх слова,

розриваю зв’язки з близькими,

доводжу перше-ліпше

складносурядне чи складнопідрядне речення

до самозречення,

змішую грішне з праведним, просте – ускладнюю,

чиїсь окуляри рожеві розчавлюю думкою задньою,

підрізаю мріям крила,

наступаю на горло власній пісні (якщо вдасться)

словом: розбиваю серце собі та одному дебілу,

який свято вірить, що це – на щастя

з кількох розмитих кадрів випускного

касету перемотуєш навспак

на погляд свій, потуплений в підлогу

на серце, міцно стиснуте в кулак

на довгі нігті внутрішнього бунту,

які вростають в тіло і болять

і зріє у тобі, немов фурункул,

нікому не потрібна правда-мать

а як дозріє – різатимеш в вічі

батькам і всім по той бік барикад,

бо на полях поем педагогічних

і досі мертві з косами стоять

питає син, прибившись до своїх

і ти з вершини батьківських нотацій

вичитуєш незгідному йому,

що все не так, що він не має рації,

гадаєш, бунт придушено, одначе

ти виграв бій, але програв війну

чуєш,

у ночвах ночі полощеться білий прапор цвіту,

що його вже готові викинути над цитаделлю дерева —

бо рідко хто може вистояти в цьому протистоянні,

не здавшись

у таку пору все, що тобі здається,

слід приймати на віру:

ті, що живуть у пам’яті, носять маленькі дзвіночки

як прокажені (прокажи їх – і вийдуть на світло)

навіть найменший рух ачи подих вітру

видає їх присутність,

бо не все підпорядковане розкладу

далеко не все в цьому світі

часом весна приходить зненацька,

коли її ще ніхто не чекає,

без бою займає сонні околиці,

окопується під цитаделлю

і ось вже перше дерево викидає білий прапор

здається, зацвітає,

чи тільки здається?

дорoгою на вокзал, дорогoю ціною

заплативши за все, бо все продається,

навіть любов (але ж ніжність, ніжність?!)

вона думає, що якщо дотягнути до кільцевої,

то потім знову трамвай привезе її на те саме місце

і доки вона їхатиме на цих скрипучих колесах,

ковзаючи думками по обставинах місця і дії,

все зійде на круги своя, вляжеться, утрясеться,

як цей трамвай, як ця жінка при вікні, немов при надії,

і він чекатиме на зупинці, не в силах вибрати напрям,

не знаючи, як повернутись туди, де вони пробyли

кілька років польоту, кілька місяців щастя,

кілька днів кризи і сварку, яка вже в минулому.

так вона думає, доки він повертається,

збирає увесь той мотлох, усі її скляночки-баночки,

коробки з-під її взуття в гардеробній,

слонів на щастя, свиней для грошей,

смердючі індійські палички:

бо кілька років висіння в повітрі,

кілька місяців – як у хворобі,

кілька кризових днів

і нарешті, нарешті – свобода.

так він думає, доки вона, проїхавши кільцеву

(нерви оголені, сльози ось-ось бризнуть із-під повік),

засинає, і скрипучий трамвай їй співає до сну,

і зупинка, на якій він її не чекає, пропливає за вікнами.

і ніколи їй не дізнатися (бог її береже),

коли вона засинатиме поряд з іншим, лицем до стіни,

що насправді між крайніми точками Ч і Ж

не буває маршрутів прямих,

жодних тобі прямих

дорогою на вокзал, проводжаючи жінку, яку вже не любиш

– по всьому – після всього – за все, що між вами було

що їй подаруєш на прощання —

пасувало б квітку – кактус, до того ж кулястої форми,

щоб не сприйняла як фалічний символ

як натяк на продовження

після ночі, вдаваної як неживе пиво

що ти скажеш їй на прощання

витріпуючи з подушки запах її волосся:

сніданок готовий? життя повертається до норми,

як людина врешті-решт повертається в землю?

чи повернеться язик запитати її: – а ти нічого не забула?

розгублена, як речі по кімнаті, не скаже нічого,

всі слова мертвонароджені у цій країні із забороною абортів

дорогою на вокзал життя як відкрита можливість

у яку сторону йти, чого сторонитися

опівнічний автобус прорізує ніч

світла обабіч дороги – як їжаки врозтіч

відітни все, що тягнеться довше,

ніж пісня випадкової радіостанції,

натрапляєш на неї несподівано,

коли все інше, здається, вже закінчилося

хтось співає про те, як дівчина випадає з вікна і летить

наголошує на «летить», забуваючи, що «з вікна»…

завжди щось доводиться забувати, щоб літати

Якоїсь ранньої осені, коли нав’язливі мухи думок

не зуміють добудитися тебе на світанку,

на тому останньому плацдармі сну,

із якого вже нема куди відступати

ти озирнешся на все це, мовби побачивши вперше:

будиночок на згір’ї,

весь у зарослях дикого винограду і розхристаних хризантем,

аскетичне ліжко, яке пам’ятає всі проказані тут молитви,

складний чоловік за стіною, з яким не склалося…

Визнай свою поразку, врешті – визнай свою поразку!

Цієї зраненої осені, що, як відсталий від своїх комбатант,

знесилено тягне за собою кривавий слід —

подалі від людей,

подалі від їхнього захриплого радіоприймача,

який щогодини передає новини з лінії фронту,

подалі від лінії фронту, яка ніколи не буває прямою, як горизонт

а вже краще сказати – ламаною,

як мова на окупованій території,

як кардіограма твого серця,

яке все ще б’ється саме зі собою

за право не битися

усі ті чоловіки, що шукали в ній подвійного дна,

п’ядь за п’яддю промацуючи важкодоступні ділянки шкіри,

усі ті жінки, яких обійшла вона

на останньому віражі,

розтринькавши на дурнички весь їхній кредит довіри,

усі ті діти, що намагалися розвести її на любов,

навіть те єдине, якого вона не змогла народити,

усі ті домашні улюбленці і кімнатні рослини, що довго

не витримували в її присутності жити, —

вони не дозволять їй зіскочити на ходу

вийти сухою з води, змінити якесь із правил

бо той, хто веде її на мушці, немов межу

між голим і голубим, між праведним і невправним,

хто змішує на полях чорноземи і сніги,

хто схрещує навмання лінії на руці,

хто мочить тебе щодня, як булку у молоці,

виносить тебе на поверхню, як потопельця вода

хто ставить тобі шах-мат, приносить тобі киш-миш,

хто грає в тобі пінг-понг (хіба ти не чуєш цей стук), —

та все ж він виводить її з оточення дальніх і ближніх,

із різних рядів і лав, з лавсторі, з обіймів, з рук

хоч знає, що не довести – немає шляхів простих

і доки ще стих не стих над нею й копають яму

із пам’яті темних плахт та інших матерій тонких,

виводить її таки,

виводить її, як пляму

Зірки мов цвяхи

увігнані вчасно

у чорнозем небес.

Ти сам визначаєш горе і щастя,

які з тобою І без.

Твої суглоби і кров стрімка,

твої ознаки життя

осипаються ніби луска,

ніби дрібне сміття.

І сенсу немає у боротьбі

І у покорі теж.

І кожен дзвінок сповіщає тобі,

живеш ти чи не живеш.

Але автострада біжить в ніде,

а там – аварійний стан.

І якщо сонце раптом впаде —

воно впаде в океан.

Й ритмічно хитатиметься трава,

допоки не відійде…

коли ти знайдеш нарешті слова —

слова знайдуть тебе.

І мови сдіпої краплі руді

ловитиме тиша густа…

Птахи твої будуть йти по воді,

безмежною буде вода.

Берези

по березах —

мурахи

листочки жовті

десь

поміж ними

ти думаєш:

гачки або знаки?

І голосні

стають

мовчазними

ти думаєш

ти мариш

ти хочеш

я хочу

я не

думаю

всує

І трави проростають

крізь

ночі

І все воно

пульсує пульсує…

візьміть

мене

живим або мертвим

розчавте

отруїть

закохайте

за каєм усміхається

герда

я шаблею

голюся

я – байда

я – крапка

я – тире

кома

а ти в мені мене

більше

І те що

ніби не-…

Відомо

найкраще знають

всі

інші

але я помічав

зорі

І пив до дна

кожен

келих

І входило

в мене

море

І билося

обличчям

у берег

злива така що на всіх вистачить

ти у ній справжня – світла сполохана

трохи наївна трохи досвідчена

під ліхтарями як між епохами

звіром твоїм я крокую

вичовгую

ніччю цією – з бунтарською втіхою

та запливаю зоряним човником

в небо яким захлинаюсь І дихаю

аби відчути всі несумісності

аби здолати аби пробачити

ці тимчасові запаси міцності

сонця смачного сонця гарячого

дзвоном чи словом але без відчаю

мовою дотику силою зваби…

злива така що на всіх вистачить

порожньо

пусто

ніхто не завадить