часом хочеться щоби нічого не було часом хочеться
заплющити очі і знати що навколо майже нічого
не залишилося тільки згасла жарівка лампи тільки
обриси улюблених речей тільки тремкі нічні метелики
у повітрі далеке звучання дороги ніч наповнена
пам’яттю світ залитий світлом таким бентежним
і добрим світлом для якого треба так зовсім мало
найкоротший усміх улюблені голоси із різних
берегів ріки вдячність спокій і тиша
довго мовчатимеш довго заплющивши очі
мовчатимеш слухатимеш цю ніч це світло цей світ
такий безборонний такий тихий такий лагідний
* * *коли падаєш горілиць на воду здаєшся мені
морською зіркою із побитими колінами і спина
в тебе вкрита лускою або панциром велетенської
черепахи
може коли ти лежиш на воді думки снують
довкола тебе зграйкою в’юнких рибок а може
прилітають сонечками сідають на кисті рук
коли піднімаєш їх проти сонця роздивитися
колір шкіри і тонесенькі прожилки вен
бачу тебе в призахідному світлі як біжиш
берегом зупиняючи долонями хвилі і пісок
щоби не пересипався намарно у рибальських
сітях поміж нитками із найтоншого шовку
і вузликами що перетнуті краями
надщерблених черепашок
бачу як пальці твоїх ніг наступають на
найдрібніші камінці подібні до цяточок на
крильцях сонечка бачу як черепашачі панцири
теж розгортаються крилами черепахи летять
на зимівлю черепахи летять до теплих
країв як ластівки до єгипту
черепахи падають посередині моря осідають
аж на дно як важезні якорі закопуються в мул
залишають у ньому свої панцирі мов поржавілий
обладунок і зринають угору морськими зірками
щоб відійти щоб назавжди залишитися
* * *нічого настільки доброго як би мені хотілося
не вмію зараз тобі написати кажеш щоб я розповіла
тобі як у моєму місті в цю весну починається дощ
а мені здається що він так сильно ллє так лунко
вдаряється об улюблені береги молочних річок
що ти не почуєш нічого що тобі розповідатиму
просто усміхатимешся з любові скажеш такий він
добрий цей дощ почнеш називати різні слова які
ми любили почнеш говорити їх тихо а тоді
вигукуватимеш їх у мокре і тепле небо як-от
пісок дорога довіра сіль вода камінь риби сосна
дерево Бог вічність світло любов любов
світло усе навколо скажеш урешті тож не журися
маленька бо
* * *коли ти сумуєш коли твоє обличчя засмучується
дуже міцно хочу твого усміху чекаю його так
як чекається зранку сонця і як дитина прокинувшись
простягає руки до матері як до найбільшого світла
як до найбільшої в світі радості
коли ти сумуєш мені так прикро чути як раптом
рветься ніби найтонша струна твій сміх
і як твоя радість сиплеться тобі між пальців
мов пісок як вона розбивається раниться
вдаряється об землю як червоні розсипані яблука
й перестає і з них бризкає сік і вони котяться
в різні боки губляться у траві й залишається тільки
запах по них терпкий солодкий і прикрий
коли ти сумуєш коли замовкаєш так міцно
що не чути нічого крім твого дихання і вітру
між дерев і води у потоках коли не чути ні запаху
трав ні землі під ногами ні кроків я теж тоді дуже
малію теж потрохи зникаю як усміх як голос як дим
* * *а світ і справді тепер такий радісний і щасливий
просиш мене говори а я мовчу я просто довго
й спокійно слухаю не знаю що можу тобі сказати
все стало таке красиве й таке просте все таке золоте
пил при дорозі листя поміж землею і небом
все стало радістю й світлом голос тепер такий
самий вдячний як і мовчання й такий самий простий
кажеш мені говори але про що тут і тепер тобі розказати
може про те що любов двічі не буває така сама міцна
чи й взагалі що любов двічі не буває одна й така сама
чи може про те що пам’ять часом бере собі й губить усе
що в ній колись так міцно було маленькі дарунки вкладені
з рук у руки трапези спільні в зимі пам’ять так просто
випускає із себе як пташку із клітки улюблений голос
і такий дорогий колись сміх а ще імена короткі і рідні
зникають так легко ти ж бачиш як вдих і видих
* * *я засинаю ти бачиш що я так міцно і глибоко засинаю
як найменша дитина як найменша у світі дитина
хто стерегтиме мій сон коли спатиму хто берегтиме
мене на дорогах моїх снів щоб вони були лагідні й
безтривожні прошу тебе молися за мене скажи спи
довірливо й тихо світлі хай будуть дівчинко
світлі і лагідні твої сни
* * *не знаю чи тут ми іще говоритимемо але колись
вже коли світ стане схожий на малу карусель що
крутитиметься собі десь далеко і на іграшкових
звірах кружлятимуть під звуки сміху і музики
найменші з малих дітей і найвеселіші з ангелів
ми знову нічого не боятимемося ми знову
навчимося бути як ті найменші повні довіри
й радості не знаю про що ми тоді одні одним
розповідатимемо не знаю якими будуть тоді
обійми й скільки на них треба буде зачекати
не знаю чи всі до кого я була неуважна до кого
не вміла говорити й кого скривдила схочуть мене
обняти я багато не знаю не знаю чи там буде сніг
і чи можна буде грати у сніжки не знаю чи можна
буде товктися в снігу падати замочити ноги
сміятися бути малим трохи неповоротким і
смішним а ще нарешті таким як ніколи раніше
простим і прозорим не знаю зрештою чи ми всі
що тут так хотіли навчитись любити і берегти
зможемо всі одні одних аж так надовго до самої
вічності запам’ятати але коли би можна я би хотіла
зберегти тих кого тут люблю розділити з ними
найбільшу радість найбільше світло
* * *добре що коли добігає до краю день
і коли все на світі засинає всі дерева
й зірки пси і розквітлі кульбаби
і коли твоя маленька любов тиха і лагідна
добігає до краю можна просто
заплющити очі й піти доторкнувшись
руками тільки піску і повітря
добре що можна заплющивши очі
побачити на найкоротшу мить увесь світ
повний тепла і світла і відійти
і назавжди повернутися
* * *і була любов глибока і вдячна як море від краю
до краю повна хвиль найтепліших і лагідних вод
що несуть кораблі у землі далекі і назад їх
приносять навантажені шафраном і камінням
коштовним і як море була вона часом солона
а деколи навіть гірка
і був пісок біля моря і берег цілий засипаний
мушлями і морськими зірками що коли
придивитися вміли світитися незгірше за зірки
що на небі і тоді пісок теж світився дрібний
і білий і світло було таке яскраве що очі
сльозилися і ми затуляючи їх долонями
сміялися
і був вітер що приходив з-над моря спокійно
як приходить дитина до матері і був вітер
що віяв рвучко що здіймав буруни викидав
на берег водорості і приносив піну і вітер що
трощив кораблі що розбивав їх до останньої
трісочки
і пам’ять була по всьому проста і тиха
і море було й було
Світлана Поваляєва
Штормове попередження
* * *і тоді вона знову подумала
що її Місто зміліло до останнього дна
а ден у її Місті було як днів у тижні
або кольорових трусиків у комплекті «нєдєлька»
найтонші капронки носяться довше
і на кожному дні її Міста мов риби
з водами тижня мішалися дні
і дощ падав на перше дно як монетки в міський фонтан
а хмари сіялись на друге дно як пелюстки яблуні у міські калюжі
третім дном тинялися коти з виразом приреченості і прозріння на мордах
четверте дно було полем битви між воронами і зжебрілими оперними співачками
за бляшанки від рибних консервів
на п’ятому дні у тьмяних барах померлі нюхали попіл шкарпетки і віскі
шосте дно поросле коноплями було тихим як лісове озеро
в якому плавають мертві комахи
а з найглибшого дна крізь мул проглядав хребет Міста
вона знову подумала що немає жодної магії проти бетону
і що магії як і Місту можна зламати хребет
вона знову подумала що лишилася зовсім сама у шовковій пошивці неба
і тепер їй власними силами доведеться шукати коханого в Місті
що тепер це місто їх не водитиме
не носитиме течіями своїх днів
тепер вона дійсно зовсім сама і доросла
мов комп’ютерний воїн сімдесятого левела.
* * *нехай моє серце засне поміж твоїх пальців
як джміль у траві
мов кульбабкове молоко на дитячій долоні
хмари змішаються з градом і цвітом акацій
і першими саме джмелі
помруть у полоні
затьмарених вод що змивають бруківку в безодню
й народяться рибами там
де ніхто не літає
нехай моє серце дрімає
в затопленому Сьогодні
відбитками пальців на скронях
не рухай його
благаю
* * *ми не чекаємо не шукаємо не думаємо не плануємо
ми живемо в цьому місті щодня
оминаємо хмари ковтаємо спеку
вночі сидимо на ліжку і дивимося в глупий простір
проходимо крізь події
вітаючись навзаєм не впізнаємо
тих з ким вітаємось
інколи перечіпаємось об розпечений брук
надвечір чуємо як сміття засмерджується
відчуваємо як в реанімаціях крапає рідина
у чиїсь безнадійно скулені вени
бачимо як підростає нове покоління бездомних котів
торкаємо цеглу старих будинків
поплескуючи їх по спинах наче старих друзів
котрих не впізнаємо на вулицях
крутимося як вентилятори
застигаємо як желе
стоплюємося мов доба
перед «зеброю» на зелене світло
аби нарешті бути разом
* * *колись ти забудеш про страх і надію
нарешті не буде на кого покластися
за кого сховатися до кого тулитися
в кого цупити гроші і співчуття
вмиратимеш не марнуючи сили і час
не кличучи маму і тата
не сподіватимешся що друзі або кохані
принесуть тобі ліки трави проскури еліксир безсмертя
приведуть тобі лікаря пастора мануального терапевта шамана господа бога
не вимагатимеш від власних дітей
офіри мізками часом кров’ю думками серцем кістковим мозком
не злитимешся на вітер і сонце
не сприйматимеш біль як особистого ворога
просто зробиш що мусиш – помреш
як цвинтарний пес чи сміттєва кішка
знаючи що світ не подякує за твоє геройство
бо світ порожній а смерть не геройство
ти просто відбувся а далі
світ відбуватиметься без тебе