«Ясновельможний милостивий господарю землі Молдавської, мій вельми милостивий пане отче і добродію.
Як я через перших своїх посланців повідомив вашу господарську милість, так і тепер через пана Міхалецького, посла вашої господарської милості, повідомляю, що я вирушив з місця у велику суботу. Зволь, ваша господарська милість, вислати мені назустріч своїх послів, котрі б повідомили мене, де я маю прийняти вашу господарську милість. А втім, віддаюся ласці вашої господарської милості.
З В’язівка, у велику суботу увечері.
Найзичливіший син і слуга вашої господарської милості Тиміш Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, рукою власною».
Цікаво, що лист він підписав як гетьман, а не гетьманич! Таким чином, з волі Богдана Хмельницького його син уживав гетьманський титул у міжнародних зносинах, що зайвий раз свідчить про династичні плани вождя Національно–визвольної війни. Як вважають В. Смолій і В. Степанков, намір Богдана Хмельницького відновити свого свата на престолі «був серйозною політичною помилкою, оскільки не лише втягнув Україну в гостру конфронтацію з Валахією й Трансільванією, а й підштовхнув їхніх правителів до укладення воєнного союзу з Річчю Посполитою, що різко погіршило міжнародне становище козацької держави. Хмельницький припустився й іншого прорахунку, поставивши на чолі Брацлавського, Кальницького, Корсунського та Уманського полків (загалом близько 8 тисяч козаків) свого сина Тимофія, який, крім особистої хоробрості, ще не мав достатнього досвіду полководця й вирізнявся надмірним честолюбством, упертістю й запальністю». Однак спочатку кампанія складалася сприятливо для українських військ.
Тиміш виявив рішучість і оперативність, він блискуче виконав намічений його батьком оригінальний план «бліцкриґу». Гетьман зважився розділити свої війська: основна частина тримала оборону від можливого польського нападу, а менша була кинута в молдавський похід. Тиміш виступив негайно, з’єднавшись із тестем, а вже за 6–7 днів став на молдавському кордоні! Разом з ним і Василем Лупу були такі досвідчені старшини, як–от: генеральний обозний Тиміш Носач, вінницький полковник Іван Богун та уманський полковник Йосип Глух, осавул Демко Лисовець, але Тиміш був серед них уже не учнем, а рівнею. Ще на Брацлавщині до козацьких лав долучилося близько 2 тисяч опришків, яких очолював Грицько (Герцерко). До корпусу долучився також ногайський мурза Оксакал з невеликим загоном (2000 ординців), яким за участь у поході заплатив Лупу. Форсувавши Дністер, військо захопило Сороки і в милі від них раптово вдарило на світанку на сонну прикордонну сторожу (2 тисячі молдаван, валахів та поляків). У короткому бою майже вся сторожа була знищена, а решта потрапила у полон, мало кому вдалося втекти. Московський посол Б. А. Репнін 2.06.1653 р. зустрівся у Смоленську з польським шляхтичем Петром Скридло, і той повідомив його зокрема про те, що Тиміш Хмельницький з 8–тисячним військом козаків і татар провів до Молдавії грецького митрополита, а потім поспішив на допомогу батькові, який вів бої проти коронних військ в районі Зборова. Скоординований удар з двох боків закінчився перемогою українського війська. Але Скридло очевидно плутано розповів про Батозьку битву 1652 р. і в його повідомленні цінною є тільки згадка про грецького митрополита (Гавриїла?). Отже, після бою під Сорокою Лупу лишився на українському боці в сотенному місті Рашкові, а Тиміш пішов на Ясси. Біля села Кочені він перейшов Прут, а 30 квітня став у милі від табору Георгія Стефана і союзних йому трансільванських військ на чолі з їхнім командувачем Яношем Кемені. Біля села Попрікані козацька кіннота прорвала ворожу лінію оборони і змусила союзників тікати; за деякими даними, ті втратили аж 20 тисяч вояків (кількість явно перебільшена). Хоча союзники знову зібралися із силами, але українське військо рушило на Ясси, відбиваючи ворожі удари. Невдовзі Тиміш узяв Ясси і сів у господарському палаці, а його козаки стали поруч табором. Гетьманич послав слугу Василя Лупу до тестя у Жванець з листом, у якому повідомляв про «очищення» Молдавії і закликав знову сісти на престолі, що й було зроблено. Видатний український історик Михайло Грушевський високо оцінив дії Тимоша Хмельницького, якого порівняв з циклоном: «За два тижні поспіти з Чигрина до Ясс і вигнати семигородського пораженця — блискавичний кидок високої марки, що мусіло зробити сильне враження». Тиміш після прибуття Лупу до Ясс перейшов з табором у Галату — монастир у ясському передмісті. І Лупу, і Тиміш Хмельницький, очевидно, звели–таки рахунки зі своїми політичними противниками у Молдавії, бо чимало значних осіб кинулися тікати за кордон, досягши навіть Стамбула. За деякими даними (щоправда, з ворожих рук), Тиміш повівся з молдавськими союзниками зверхньо і жорстоко, навіть дав наказ козакам стратити Юрія Кутнарського, що був противником українсько–молдавського союзу і шлюбу Тимоша з Роксандою. Така ж доля мала спіткати й ворника Тому та вістерника Йордакі, але Лупу вдалося їх захистити, хоч і з великими труднощами. Тут виявилися і вади вдачі гетьманового сина: запальність, жорстокість, самовпевненість, політична незрілість. У дискусії зі своїми полковниками про наступні дії Тиміш навіть вихопив шаблю і поранив у руку Івана Богуна (за іншими даними — Демка Лісовця). На жаль, і Лупу не задовольнився виконанням своєї програми–мінімум, тобто повернення монаршого престолу. Він вирішив скористатися присутністю українських полків для розгрому валаського господаря Матія (Матвія) Басараба та захоплення Валахії (у той час ідея об’єднання під однією владою двох держав близьких романських народів постійно була на порядку денному!), тому й підбурював Тимоша перенести воєнні дії на терени Валахії.
Тиміш таки вирішив розвинути успіх і не дуже дослухався до порад досвідчених українських полковників. Він вирішив розбити Матія Басараба попри те, що останній пропонував козакам великі гроші за відмову від походу. А ця виправа, між іншим, потягла за собою загострення відносин України–Гетьманщи–ни з Османською імперією та Кримським ханством, турецький уряд наказав арештувати українських посланців до султана.
Тиміш Хмельницький і Василь Лупу, незважаючи на заперечення досвідчених козацьких полковників, виступили у валаський похід і стали спочатку біля міста Васлуй коло ріки Бирлад. Тут гетьманич влаштував огляд всього війська. Воно нараховувало насамперед 12 тисяч козаків на чолі з Іваном Богуном та Тимошем Носачем і 2 тисячі подільських опришків на чолі з Гречкою; були присутні також молдавські, в т. ч. й німецькі, частини, де зібралося 8 тисяч вояків. У Валахії на них три рази (за деякими даними — чотири) нападали об’єднані війська Матія Басараба та трансільванського князя Дьєрдя ІІ Ракоці, але щоразу зазнавали поразки, зокрема під Римником. Вони пробували здобути мир ціною викупу, але переможці прагнули розвинути успіх. На сьомий день гетьманич та господар підійшли до міста Тирговіште, і там сталася генеральна битва. Тиміш рвався в бій, і в перший день битви козакам удалося потіснити валахів, хоча й загинуло при цьому два сотники. Тиміш форсував ріку Тележину, але невдало поставив табір, розділивши його на три частини. Він не дав війську й перепочити, хоча на цьому наполягав його тесть. До того ж він чомусь не хотів розпочати битву одночасно з молдаванами, можливо, підозрюючи їх у зрадливих намірах. На прохання тестя розпочати битву Тиміш відповів: «Якщо, панове, почнете битву, то і я прибуду». Між тим ворог уводив до битви свої переважаючі сили і зручно використовував добре знайому йому місцевість. Спочатку молдавани брали гору, але Тиміш запізнився з допомогою, і в результаті атака захлинулася. Тоді вдарили українські козаки. Коли ж по них артилерія дала залп, вони одночасно кинулися на землю і ядра не завдали їм суттєвої шкоди. Тоді козаки розпочали стрілянину у відповідь і одразу поранили валаського господаря Матвія кулею в ногу, вбили під ним коня. Якби не сильний удар польської кінноти по козацькій піхоті, довелося б Матвію сутужно. А так підупав дух як молдаван, так і українців… Тиміш, очевидно, розгубився, бо навіть не дав команди, де копати укріплення, як це звичайно робили козаки в аналогічних випадках. У цей момент шість молдавських полків перейшли на бік валахів, а решта почала тікати. На додачу раптово вдарила гроза з градом, яка била в обличчя козакам і підмочила їм порох, а в бою лише холодною зброєю козаки поступились переважаючим силам ворогів, яким вдалося розірвати табір. У цій битві полягло півтори тисячі козаків… Тиміш пробував створити єдиний табір, але було вже пізно, бо молдавани втекли. Тоді козацька кіннота разом з Тимошем та Лупу й собі кинулась через Градіште до Ясс (туди вони прибули 3 червня і відпочивали там 10 днів), втік з кількома опришками й Гречка, а піхота на чолі з Іваном Богуном та Йосипом Глухом таки спромоглася поставити укріплений табір і боронилася до ночі. Потім вони підпалили частину возів, а самі розпочали організований відступ «оборонною рукою», тобто під прикриттям табору з возів. За іншими даними, їхній відступ полегшила фальшива вість про підхід орди чи прибуття іншої підмоги для Лупу, що налякало волохів і змусило відступати. Козацька ж піхота, хоч і зазнала втрат, але дійшла до Ясс. Тиміш запросив тоді у батька допомоги, але спочатку той не дав її, гніваючись на сина через поразку. До того ж Богдан Хмельницький з дня на день чекав наступу коронних військ на Україну і розпорошення сил могло фатально позначитися на долі всієї кампанії. Тим часом проти Лупу виступили об’єднані сили Георгія Стефана, правителів Валахії та Трансільванії, ще й польська підмога. Лупу зібрав тільки 4 тисячі війська і не міг швидко дістати допомоги, тим більше, що турецький султан Мухамед ІV зволікав, тому він знову звернувся до Тимоша Хмельницького. Той із своїх невеликих сил міг дати йому тільки 200 козаків на чолі з уманським полковником Глухом. Із своїм військом Лупу програв ще одну битву і мусив з козаками Глуха відступати в Україну (потім він із сім’єю укріпився в сучавському замку, де сховав і свої багатства). Тиміш повернувся додому разом з Носачем і невеликим козацьким загоном і вже 7 липня був у Смілі. 8 липня він разом з братом Юрієм був присутній на прийомі царського посольства, очолюваного А. Матвєєвим та І. Фоміним, а 25 липня з батьком дав послам прощальну аудієнцію. Прийом чергового московського посольства 25 серпня пройшов без Тимоша (з дітей гетьмана присутнім був лише Юрій Хмельницький), бо старший гетьманич виступив у свій третій і останній молдавський похід…
Тоді справа дійшла до чергового перевороту, і Лупу знову потіснив Георгій Стефан (молдавський господар у 1653–1658 рр.), якому поміг трансільванський князь Дьєрдь ІІ Ракоці. Богдан Хмельницький не утримався від нового походу, незважаючи на те, що підтримка Лупу в таких умовах і в такий спосіб консолідує союз проти нього Молдавії, Валахії й Трансільванії, які об’єктивно ставали союзниками Речі Посполитої. Гетьман, певно, вважав, що допомога родичу й збереження українсько–молдавського союзу за сприятливих умов, насамперед у разі успіху воєнного походу, змусять Валахію й Трансільванію переглянути свою зовнішню політику. На карту було поставлено дуже багато. Та не знав старий батько, виряджаючи у похід свого старшого сина, що бачить його в останній раз…
Гетьманич виступив у похід 13 серпня 1653 р. і швидко прибув зі своїм 6–9–тисячним військом до стін Сучави, де була його теща з сім’єю і де був скарб Василя Лупу. Відвернувши увагу ворожих військ, він зумів узяти ворожі позиції, з’єднався з обложеним гарнізоном і почав будувати власний табір під стінами міста. Польський хроніст Рудавський віддав належне військовим талантам гетьманича: «Тимофій однією лише славою свого імені здобув перемогу над ворогами і тріумфально вступив до фортеці. Він був щасливішим від Цезаря: прийшов і переміг, навіть не побачивши ворога». На другий день він пішов з гарматами до монастиря Драгомирна і взяв його. При цьому монастир і бояри, які там укрилися, були жорстоко пограбовані. Тим часом Георгій Стефан умовив своїх союзників негайно вдарити на козаків, доки вони ще недостатньо укріпилися.
Зав’язалися тяжкі бої. Проти українських військ та невеликих сил союзних їм молдаван (близько 2 тисяч) була кинута об’єднана польсько–молдавсько–трансільванська потуга. Відчувши ворожу перевагу, Тиміш негайно послав до Чигирина по підкріплення, зокрема лист такого змісту був адресований генеральному писареві І. Виговському і до рук останнього потрапив наприкінці серпня. Але у гетьмана не було сил, щоб одночасно стримувати потенційний польський наступ і відправити частину свого війська до Молдавії. Тому він написав синові листа, просячи його триматися до останнього, але це послання було перехоплено Г. Стефаном. Одночасно він прагнув досягти миру з Річчю Посполитою, проте безуспішно. Тиміш Хмельницький виявив себе під час оборони Сучави хоробрим вояком. За свідченням арабського мемуариста Павла Алепського, гетьманич «щодня виходив на ворогів і побивав їх тисячами, ніхто не міг протистояти його великій відвазі. Щодня виїздив з табору з невеликою купкою людей на буланім коні, котрого дуже любив; побивав, ранив і гонив ворогів; достовірні люди оповідали про нього, що він убив з власної руки 1300 німців… Скільки жалю завдав він полякам — значним і простим; сам один з власної руки вбив їх кілька тисяч».
Спочатку блокада Сучави була нещільна і козаки боронили місто й замок без особливих втрат, навіть влаштовували бенкети, як от 9 вересня. Цей бенкет дав привід говорити про розгульне, навіть розпусне життя Тимоша. Деякі з молдавських дам поскаржилися на Тимоша його тещі, але той її грубо вилаяв, погрожуючи забити її сина. Тещі навіть довелося заплатити велику суму грошей (100 тис. угорських червінців) Тимошу і його козакам. Недипломатично гетьманич повівся і зі своїми союзниками — ординцями. Запідозривши одного з мурз, який походив із значного кримського роду, він наказав стратити його. Навіть коли б ці підозри і мали під собою ґрунт, варто було діяти в інший спосіб. А так непотрібна суворість і прямолінійність Тимоша призвели до того, що невеликий татарський загін покинув своїх союзників. Більше того, кримський хан дозволив тисячі ординців прибути на підмогу Г. Стефану та трансільванському командувачу Яношу Кемені.
Коли ворожих сил стало більше і вони взяли Сучаву у міцне кільце, у місті став гостро відчуватися брак води, провіанту й фуражу. Козацькі коні почали здихати, трупний сморід отруював повітря. Але козаки, хоч і мусили їсти кінську шкіру, трималися стійко, сподіваючись на допомогу від гетьмана, який дійсно уже вирушив у похід. У ході одного із жорстоких боїв (12 вересня) козаки завдали ворогові тяжких втрат, але тут Тиміш дістав смертельну рану. У цьому випадку джерела незначно розходяться у своїх свідченнях: за одними даними Тимоша було поранено з гармати у бік, за іншими — в ногу, яку довелося відрізати, а гетьманич помер через три години. Деякі додають, що Тиміш Хмельницький робив тоді обхід артилерії на замкових валах, деякі пишуть, що шатро гетьманича шпигун позначив зеленою фарбою і саме туди скерував вогонь угорський пушкар. Достовірніші свідчення змальовують смерть Тимоша таким чином: гарматне ядро вдарило чи то в козацький віз, чи то у гарматне колесо, і одним з їхніх уламків тяжко покалічило ногу гетьманича в ділянці коліна. Виникла інфекція, розпочався «антонів вогонь» (гангрена), ампутація ноги не зупинила її, і Тиміш помер за три–шість днів (його смертельну рану козаки таїли від ворогів). За словами польського хроніста Рудавського, тіло гетьманича так розпухло, що ні одна з одежин Василя Лупу не могла його вмістити, хоч той і був досить тілистий. Перед смертю Тиміш устиг сповідатися священику і довідатися про радісну новину: Роксанда народила йому двох хлопчиків–близнюків (за даними австрійського дипломата С. Реніґера — одного сина)…
Смерть Тимоша Хмельницького викликала радість у ворожому таборі, що передали деякі польські хроністи, як от Самуель Твардовський («здохлий пес не кусає»). У такому ж дусі висловилися В. Коховський та інші, навіть кримський хан начебто сказав: «Хотів до чорта, то хай тепер і йде до нього». Прихильний до України Павло Алепський з гіркотою писав про загибель Тимоша Хмельницького: «…Це був герой, про якого ми ще не знали в історії, немає в ній прикладу такої відваги та сили». Серед обложених козаків ця смерть викликала жаль і занепад духу. Із загибеллю спадкоємця молдавського престолу багато в чому втратила сенс і оборона Сучави. Щоб запобігти смерті від голоду чи від ударів переважаючих ворожих сил, козаки почали мирні переговори. Новий командувач — полковник Микола Федорович (Носачик) добився 9 жовтня досить пристойних умов капітуляції: козакам (їх залишилось понад 4000) гарантувалося не тільки життя, але й вільний вихід із Сучави і повернення в Україну із зброєю, включно з гарматами і прапорами. Це й було вчинено. Тіло Тимоша Хмельницького козаки забальзамували, поклали в труну, обшиту оксамитом ззовні і всередині, вкрили білим покривалом з нашитими червоними та чорними хрестами, засипали сіллю, щоб тіло не розклалося, поклали на воза і так повезли в Україну, а Сучавою оволодів 10 жовтня Георгій Стефан. Останній дав наказ покалічити дітей Лупу: розпороти носа його синові (своєму хрещенику!) та вухо його дочці, щоб вони не могли претендувати на панування.
Вирушивши табором з–під Сучави, козаки досить швидко дісталися Умані. Там їх зустрів гетьманський свояк Павло Яненко, який очолив траурну процесію. (Федоровича було взято під арешт, а потім начебто й страчено). 2 листопада у Суботові її зустріла вбита горем Роксанда. На прохання гетьмана скрізь по церквах поминали покійного, правили панахиди. Потім тіло гетьманича перевезли до Чигирина (його супроводжувала Роксанда), де ще в полі їх зустріло духовенство в ризах і з образами. При в’їзді до Чигирина назустріч вийшли сама гетьманша (Ганна Золотаренко–Хмельницька), молодший брат Юрій, сестри, наказний полковник Василь Томиленко і козаки. Коли тіло заносили до церкви, козаки стріляли з рушниць, а в місті били гармати. Померлого поки що не ховали, постійно читали над ним Псалтир. Духовенство склало панегірики на честь покійного, польський хроніст Рудавський передав чутку, що Тимоша оголосять славним мучеником, який поліг у боротьбі за православну віру («грецькі лестощі наділили небесними почестями і проголосили славним мучеником»). Пізніше прибув Богдан Хмельницький і відбувся похорон. Гетьманича поховали у Свято–Михайлівській церкві у Суботові. Над гробницею гетьманича за козацьким звичаєм повісили велику корогву, на якій було намальовано кінний портрет покійного з мечем у правій руці і з булавою у лівій. На передньому плані було зображено також Молдавію, спадкоємцем престолу якої мав бути Тиміш. За свідченням Павла Алепського, який брав участь у панахиді, що її проводив антіохійський патріарх Макарій над гробницею гетьманича 13 (3) серпня 1653 р., «ця картина викликала сльози глядача». Пізніше Богдан Хмельницький збудував у стилі козацького бароко прекрасну Свято–Іллінську церкву, яка збереглася донині. Саме у цей храм і було перенесено тіло гетьманича. У 1657 р. поруч було поховано і його батька — Богдана Хмельницького. Але лежати спокійно прахові гетьманича не судилося. Згідно з Чернігівським літописом у 1664 р. польський воєначальник Стефан Чарнецький спалив Суботів і наказав витягти з трун тіла батька й сина Хмельницьких і спалити їх. Але цю версію заперечували деякі українські історики, насамперед академік І. Крип’якевич. Є й переказ про те, що суботівці зуміли десь перепоховати останки Хмельницьких, щоб вони не дісталися на поталу ворогам. Археологічні розкопки, які проводилися у Свято–Іллінській церкві, виявили рештки декількох чоловічих поховань XVІІ ст., але й досі неможливо твердити, чи вони мають якесь відношення до Богдана й Тимоша Хмельницьких…