Поруч із «касетним скандалом»
У ніч на 17 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе, керівник інтернет-проекту «Українська правда», вийшов із квартири журналістки Олени Притули, обмовившись, що вже пізня година і він буде ловити машину, аби дістатися додому. Вранці на сайті «Української правди» висіло повідомлення про зникнення редактора. Вдень з’явилися згадані вже оголошення на станціях метро. 19 вересня президент Кучма отримує відкритого листа, підписаного рядом прогресивних журналістів, у якому вони вимагають почати розслідування цієї справи і взяти його під особистий контроль. 24 вересня більш як 200 людей організовують прохід зі смолоскипами під гаслом «Знайдіть Георгія Гонгадзе!» 16 листопада в лісі у Таращанському районі Київщини знаходять чоловічий труп без голови. 28 листопада лідер соціалістів Олександр Мороз скликає під час парламентської сесії прес-конференцію. Журналісти заінтриговані – обіцяна бомба. І вона таки дійсно вибухає: довірена особа Мороза, соціаліст Юрій Луценко, вставляє в пошарпаний касетник плівку з тими самими «записами Мельниченка».
Майор Микола Мельниченко служив офіцером президентської охорони. За його словами, він у якийсь момент вирішив «писати» свого «об’єкта», встановивши під диваном у кімнаті для переговорів мікрофон. Потім передав ці плівки Морозу як головному суперникові Кучми ще з часів останніх президентських перегонів, коли Кучма виграв другий термін президентства чисто технічно. У бесідах із головою своєї адміністрації Володимиром Литвиним, міністром внутрішніх справ Юрієм Кравченком і головою СБУ Леонідом Деркачем президент Кучма неоднозначно натякав: Георгій Гонгадзе йому набрид і з ним треба «щось вирішувати».
У ті дні народний депутат Леонід Кравчук став серед парламентських кореспондентів та політичних журналістів, особливо – опозиційних, чи не найпопулярнішою персоною. Його запитували здебільшого про те, чи був би такий скандал можливим, якби державою керував Кравчук чи його ставленик, і чи вірить екс-президент, що голос на плівках належить Кучмі. Як завжди в подібних випадках, офіційні коментарі Леоніда Макаровича звучать дуже стримано та розмито. Проте в неформальних бесідах він прямо говорить колегам щось на зразок: «Я ж вас попереджав!» Хоча звільняти Кучму, котрий справді загрався у владу і втратив будь-яке відчуття міри, майданними засобами Кравчук також не радив: «Всі заплуталися, – говорив він журналістам. – Вийшло так, що після президентських виборів вилізли всі задавнені хвороби. Так. Ми повинні зрозуміти, що є проблеми і не все так добре в нашій хаті. Тому нам треба сісти й навести там, де можемо, порядок. І така ініціатива повинна виходити від влади. Я категорично проти, щоб президента знімала вулиця. Дострокові вибори також не призводять ні до чого, крім загострення ситуації. Але я так само проти того, аби залишити все, як є, і не говорити з опозицією».
Кравчук радив, як у його часи, шукати компромісу. Спершу, радив він, треба визначити коло питань для обговорення: організація й система влади, економічні проблеми, зовнішня політика. А потім запропонувати опозиції відкритий діалог. Він навіть готовий був запропонувати свою кандидатуру як переговірника. «Я взяв би на себе таку відповідальність разом з керівниками партій з того й іншого боку, щоб не вийшло так, що зібралися однодумці й один одного переконують, які вони хороші. Є вулиця – там намети, там є інші партії. І говорити треба з ними. Для того, щоб когось звільняти, ми повинні знати підставу. Підстава – смерть Гонгадзе? Але треба ще довести, хто винний у цьому злочині. Підстава – касети Мельниченка? Але для цього потрібна експертиза. Я пропоную обговорювати корінні питання життя держави, а не персоналії».
Опозиція, на думку Кравчука, повинна була зрозуміти, що всі ці трибунали, спалення опудал, навіть 20 тисяч людей на вулицях – це не та сила, яка може змусити президента піти у відставку. Імпічмент нинi нереальний, попереджав він. Але можна внести зміни до Конституції. Якщо ж ми будемо сидіти й чекати, що воно само собою вирішиться, то будуть інші касети й нові масові акції. Агресивна, неконструктивна, а іноді й брутальна опозиція не може бути для влади опонентом, говорив він. Хоча й iз такою опозицією потрібно працювати. Влада, на думку Леоніда Макаровича, повинна створити умови для того, щоб опозиція могла оприлюднити свiй погляд. «А опозиція все ж таки повинна рахуватися з тим, що ми живемо в демократичній державі й це оприлюднення повинно вестися в цивілізованій формі, – наголошував він. – Влада повинна зрозуміти, що в 1991 році ми підвели риску під минулим. Принаймні політично ми заявили, що кладемо край тоталітаризму, однопартійності, планово-централізованим формам, диктатурі, і задекларували цивілізовану демократичну державу. Пройшло майже десять років – за ці десять років у нашому суспільстві хіба все було зроблено тільки правильно? Ми поряд iз тим, що змінилося на краще, допустили дуже багато помилок, прорахунків. І сьогоднішнє загострення в суспільстві з приводу смерті журналіста Гонгадзе й «касетного скандалу», а також десятиріччя незалежності України могли б стати рубежем для того, щоб подивитися, що із зробленого нами за цей час потрібно змінити».
Леонід Кравчук наголошував: Захід чекає від української влади визначення зі своїми пріоритетами, бо на Заході не можуть прийняти «невідому» Україну. А також хочуть, щоб ми навчилися вирішувати проблеми демократичним шляхом. «Навколо справи Гонгадзе та касет було допущено стільки помилок, що вже помилки важать більше, ніж самі проблеми. А все через те, що немає вміння демократичним шляхом вирішувати гострі проблеми, які виникають у кожній державі, – говорив він. – Нинi є гостра потреба вступити в діалог. Я розумію, що й на тому й на тому боці є люди, які категорично ставлять ультиматуми. З ультиматумом йти на діалог немає рації. Бо тоді буде говорити вулиця». Також Кравчук радив не забувати про економічне невдоволення людей, що постiйно iснує. Шахтарям, які прийдуть під стіни ВР вимагати зарплатні, варто піднести щось інше, і вони стануть членами акцій протесту. Тому треба вже тепер починати дiалог. Якщо влада цього не зробить, у 2002 році пройдуть парламентські вибори. На фоні ситуації, що склалася в країні, результати виборів можуть бути дуже несподіваними. І новий парламент може змінити Конституцію. Наприклад, скасувати посаду президента в такому вигляді, в якому вона є. Для того, щоб цього не сталося, Леонід Макарович закликав уже тепер думати про владу, про державу, про майбутнє. «Я розумію, що це дуже важко і президенту, і його адміністрації – я сам це переживав. Але іншого виходу немає», – говорив він. Через таку свою позицію Леонід Макарович у той період користується авторитетом та певною симпатією в ліберальної преси і навіть у деяких діячів парламентської опозиції: між собою молоді ліберали іменують екс-президента і старійшину української політики «Леонідом Макароничем» або – просто Макароничем.
Неприйняття Майдану
Таким чином, ставлення до першого президента лишалося на межі між нейтральним та позитивним. Після приходу Віктора Медведчука на посаду голови Адміністрації президента Кучми позиції СДПУ(о) в парламенті та країні значно зміцнилися, але натомість сам Леонід Кравчук, котрий уже давно асоціювався з цією політичною силою, залишався швидше над грою, аніж у самій грі. Весь гнів опозиція спрямовувала саме на Медведчука, якого називали «сірим кардиналом» Кучми. Одначе СДПУ(о), до якої входив Кравчук, «партією влади» не стала. А значить, лишалася чимось на зразок «третьої сили», котра врівноважувала парламент, знаходячись між опозиційними «Нашою Україною» та Блоком Юлії Тимошенко і явно провладними «регіоналами», які почали формуватися в повноцінну партію ближче до 2003 року, тобто з наближенням президентських виборів. У 2002 році Леонід Макарович нагадав про себе черговою книгою з власним прізвищем на обкладинці. Називалася вона красномовно – «Маємо те, що маємо», і в ній автор, аналізуючи стан сучасної України, крім усього іншого стверджує: свого часу групою осіб було проведено ледь не цілу кампанію, де його називали не першим, а другим президентом держави. За його словами, відлік президентів України некоректно вести від Михайла Грушевського, оскільки він не був президентом, а лише главою Центральної Ради, себто спікером парламенту. Це була не перша книга Кравчука. У 1993 році побачила світ вибрана збірка його статей та виступів під загальною назвою «Є така держава – Україна», а в 2001-му вийшла книжка Кравчука «Держава і влада: досвід адміністративної реформи».
Проте ставлення ліберально-демократичної та націонал-патріотичної спільноти до Леоніда Макаровича змінилося під час подій осені-зими 2004 року, які лишилися в історії України під назвою «помаранчева революція». Тоді Кравчук однозначно заявив про свою підтримку кандидата від влади. «З усіх претендентів на найвищу посаду в державі Віктор Янукович здатен найефективніше та найоперативніше справитися з проблемами, які стоять перед Україною», – саме так пояснив він своє рішення підтримувати кандидата в президенти, прем’єр-міністра Віктора Януковича. Свій формальний статус у передвиборній команді прем’єра пан Кравчук напівжартома визначив як «старший з агітації». Кравчук у передвиборні дні виклав своє бачення особливостей нинішньої кампанії, детально аргументувавши позицію власну та своєї партії – СДПУ(о). На його думку, корінна відмінність виборів-2004 від попередніх – на порядку денному зміна влади. Ще однією особливістю цих виборів Леонід Макарович вважав те, що вперше главу держави українці обирають за наявності потужної опозиції, а також впливових фінансово-промислових груп. Україна, на переконання першого президента, вступила в новий етап свого розвитку економічного зростання та політичної стабільності. Роблячи свій вибір щодо форми участі в президентських перегонах, об’єднані «есдеки» виходили з того, що час кандидата від СДПУ(о) ще не прийшов. Принаймні, так вважав сам пан Кравчук. «Усі свої зусилля ми зосереджуємо на парламентських виборах 2006 року», – окреслив він більш віддалену партійну стратегію. Стосовно ж президентських перегонів 2004-го, за словами Леоніда Макаровича, позиція партії вже визначена повністю – і політично, й організаційно. Суть її – забезпечити перемогу Віктора Януковича. Кравчук пообіцяв: об’єднані есдеки як члени передвиборної коаліції кандидата Януковича працюватимуть активно, настирно, але суворо в рамках Конституції та законів України.
Тезово аргументи на користь третього президента Віктора Януковича з уст президента першого виглядали таким чином: Янукович добре зарекомендував себе керівником одного з найскладніших регіонів – Донецького, який він спромігся зробити іншим – і в економічному, і в соціальному сенсі. На його користь також свідчать результати роботи на посту прем’єр-міністра. Очолюваному Януковичем уряду вдалося досягнути багато чого, що не вдавалося жодному з попередніх урядів, був переконаний Леонід Кравчук. Серед досягнень, на думку першого президента, – високе економічне зростання при низькій інфляції, ліквідація ручного управляння бюджетом, зниження податку на фізичних осіб, реальний ріст добробуту громадян. Віктор Янукович, на думку Леоніда Кравчука, є людиною слова, яка виконує те, що обіцяє, а чого не збирається робити – не обіцяє. При цьому Леонід Макарович висловив упевненість, що в разі перемоги Януковича ні про яку дискримінацію регіонів залежно від виявлених на виборах політичних симпатій їхніх мешканців навіть мови бути не може. За словами Леоніда Кравчука, червоною ниткою через усю програму Віктора Януковича проходить думка про те, що Україна – єдина. Коментуючи на прохання журналістів окремі аспекти передвиборної кампанії, яка розгорнулася, перший президент України висловив негативне ставлення до ідеї підписання кандидатами угод про чесні вибори: «Я не знаю, чи підпише угоду про чесні вибори Віктор Янукович, але якби він мене запитав, я не радив би йому цього робити».
Під час президентських виборів-2004 кандидат від влади Віктор Янукович та кандидат від опозиції Віктор Ющенко зійшлися у політичному двобої. Опозиція готувала суспільство до того, що влада вдасться до масових фальсифікацій. Влада до подібних фальсифікацій справді вдавалася, особливо – на Півдні та Сході України: часом доходило до того, що молодики кримінальної зовнішності просто били довірених осіб опозиційного кандидата. Як наслідок цього, після другого туру виборів опозиція вивела народ на майдан Незалежності в Києві, вимагаючи скасувати сфальсифіковані результати, котрі свідчили про перемогу Януковича над Ющенком. Протистояння тривало кілька тижнів, опозиція перемогла, відбувся третій тур голосування, що не передбачала Конституція України, і Ющенко переміг. Проте ціною перемоги стали поправки до Основного Закону, які перетворювали країну з президентської республіки на парламентсько-президентську, значно обмеживши повноваження глави держави. Таким чином, політична система України знову стала такою, якою була за часів президентства Леоніда Кравчука. Більше того: в ті дні Леонід Макарович брав активну участь у тому, аби подібні поправки до Конституції були внесені й належним чином проголосовані в парламенті. Отже, Леоніда Кравчука цілком можна вважати одним з батьків політреформи 2004 року.
«У Верховній Раді зразка 1991 року було дві групи депутатів, – згадував Кравчук за кілька років причину такої своєї наполегливості. – Одні вважали, що посада президента не потрібна, що Голова Верховної Ради є найвищою посадовою особою і що парламентська республіка забезпечує нормальний ритм роботи всіх державних органів управління. Скажу відверто, я погоджувався із цим. Бо не бачив потреби запроваджувати посаду президента за наявності ефективної Верховної Ради та уряду. Проте посаду все ж таки ввели. Але коли прийшов Кучма, він скасував усі мої укази, які торкалися формування влади. Таким чином, наша політична еліта всі наступні десять років керувалася лише власними інтересами. Вона була і є невігласом у справі формування держави, влади». З одного боку, Леонід Кравчук давав зрозуміти – саме авторитаризм Кучми призвів до появи Майдану. З іншого – підклав новій владі свиню. Адже тепер за можливість керувати країною почали змагатися Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко, президент і прем’єр-міністр. І якщо вчорашні соратники сьогодні, після перемоги, не почнуть домовлятися, їхній союз виявиться нетривалим. Це призведе до розколу як у парламенті, так і в країні. І Леонід Кравчук це прекрасно розумів. Він, досвідчений політик старого вишколу, бачив: молодше покоління політиків домовлятися не вміє і не хоче. Тому сьогодні багато хто з політологів натякає: саме зусиллями Кравчука народ в Україні знову має не ту владу, яка потрібна, а ту, яку має. «Ні Віктор Федорович, ні Віктор Андрійович не є приватними особами, які можуть між собою битися «хто кого переможе», – говорив Кравчук, оцінюючи стан діючої української влади трьома роками пізніше, коли Янукович на деякий час повернув собі прем’єрське крісло. – Вони посідають такі посади, які можуть привести в дію або мир, або протистояння. Тому як би вони негативно один до одного не ставились, вони мусять це зробити для України. Або піти з посад. Іншого шляху я не бачу».
Почесний старійшина
Поза грою
Про те, що «помаранчеві» захопили владу силовими методами і не впоралися з нею, бо не знали, що з цією владою робити, Леонід Кравчук після Майдану говорить довго, системно, послідовно та відверто. За свою принциповість у негативній оцінці тих подій він навіть трошки постраждав: у листопаді 2004-го його позбавили звання почесного доктора (Doctor honoris causa) Києво-Могилянської академії з формулюванням «за негромадянську позицію під час «помаранчевої революції». Поступово Леонід Макарович перейшов у більш активну опозицію до діючої влади, хоча надалі тримався лише своєї політичної сили, не бажаючи зливатися з більш сильними «регіоналами». Тому в 2006 році очолив список опозиційного блоку «Не так!» У назві звучала відкрита полеміка до тодішнього гасла «Нашої України» і всіх «помаранчевих» – «Так!» Виступаючи перед учасниками з’їзду, Леонід Кравчук звинуватив чинну владу у невмінні управляти державою. «Панове, ви взялись не за свою справу. Все, що ви робите, ви робите не так. Вірю, у березні 2006 року народ вам скаже: «Ми вам не віримо». Я бачив керівників деяких регiонiв та областей, яких поставила помаранчева влада, – говорив Кравчук як лідер новоствореного блоку. – За їхнiми намiрами я бачу, що вони «беспредельщики». Вони можуть все. Для них закон неписаний. Потрiбно бути пильними».