Дівчина зрозуміла, що влада, яку вона поволі отримує над султаном, не тішить її. Намагалася випестити в себе ненависть до цього головного з усіх грабіжників, робила це поступово день за днем, коли несподівано з жахом відчула, що ненависть до цього вже не чужого чоловіка перероджується в щось інше, схоже на прихильність. Страшно й подумати, Хуррем відчувала себе за крок до любові… любові до ворога, людини, з якою буде пов\'язана до скону.
Немає більше рудоволосої Насті. У серці вже грала дивна музика, лунала вона й у голові й не давала можливості думати про щось, окрім несподіваного почуття до ще недавно чужого, ворожого чоловіка. Забула геть про все, підспівувала любові. Лунала мелодія про пристрасть, сильнішу від смерті. Й це вже не була ніжна, дівоча любов до Стефана. Це була любов жінки, що пізнала чоловіка. «Любов – любов – любов! Вона вже часом так кипить у нутрі, як лава у горі, хоч на схилах її ще все спокійне, і зеленіють полонини, і синіють, мов очі, тихі озера…» (10).
На світі залишилась Хуррем, душа якої поволі втрачала зв\'язок з минулим, воно викреслювалося несподівано сильним почуттям. Вона ж полюбила свого ворога! Зрадила вона все, що відбувалося в її короткому житті. Але щось давало їй сили дивитися вперед. Відчуваючи горе і безнадію, вона намагалася не зламатися. Випробування несподівано стали для дівчини шляхом до вершин духу. «Коли переконалася Хуррем, що люди і Бог відцуралися від неї, що світ покинув її напризволяще і вона віддана лише власним силам, несподівано для неї самої відкрилася у ній така невпинна текучість духу, такі незнані можливості розуму, що навіть злякалася. Може, так само лякала вона своїх гаремних сторожів і саму валіде, зате султана здивувала й зачудувала аж так, що не міг уже відірватися від споглядання цієї дивовижної дівчини, в якій вміщувалося стільки несподіванок, стільки щедрих знань, що, здавалося б, їх нездатна була витримати людська природа!» (2).
Викликаючи невдоволення оточуючих, султан Сулейман чимдалі більше часу проводив з рудоволосою українкою. Він залишив без уваги наложниць, які услід за Махідевран негайно звинуватили суперницю в чаклунстві. Руде волосся, затьмарення розуму великого султана – досить серйозні доводи для звинувачення. Але Хуррем врятували дві обставини. По-перше, вона завагітніла, про що негайно розповіла султанові. Гордий Сулейман умить перетворився на радісного хлопчика, який одержав найжаданіший подарунок. Улюблена жінка подарує йому сина – султан не мав ніяких сумнівів. Поділився радістю з матір\'ю. Валіде була, як завжди, стримана, але виказала задоволеність від почутого. З того дня падишах ставився до Хуррем з особливою увагою. Він ніколи раніш не поводився таким чином. Новий, незнаний султан міг бути самим собою тільки з улюбленою Хуррем й був щасливий тим.
Усе своє життя він був упевнений, що на світі не існує нічого важливішого, ціннішого за нього самого. Це відчуття дарувало самозадоволення, гарантувало недосяжність. Але ця дивовижна жінка так швидко, так легко переконала його в тому, що є речі важливіші за самовтіху. З кожним днем зростало переконання, що то вона. Тільки вона. «Була для нього знаряддям розкоші, заспокоєнням жадоби, забуттям і воскресінням… забував навіть про самого себе, визволявся від себе, знав тільки одне: без цієї жінки не зможе жити, без любові до неї, без її любові світ втратить усю свою принадливість» (2).
Настав час змін, про які не забувала нагадувати всезнаюча валіде. Придивлялася, прислухалася, натякала. Немов бачила всіх наскрізь й раніше за Хуррем довідалася про вагітність нової улюблениці сина. Ждану чи неждану свою вагітність Хуррем прийняла спокійно. Спочатку не розуміла змін, що відбувалися, а потім почала прислухатися до свого, мов чужого, тіла. У голові роїлися думки: це ж вона народить Сулейману спадкоємця, і його поява все змінить, геть усе! Дитя цього вона не хотіла, але прийняла покірливо, бо разом із вагітністю прийшла надія на вихід із рабства. Не було в її серці ніякого трепету. Мабуть, Сулейман зрадів більше, ніж вона – майбутня мати. Йому кортіло всьому світу розповісти про те, який подарунок невдовзі зробить йому ця маленька дівчина. Хотів, щоб знала мати, візири, гарем – він щасливий. Щастя воїна – особлива річ. Султан залишився вірним собі. Державні інтереси – найважливіше. Так було завжди, чи має змінитися зараз? Мрійник знову перетворився на суворого воїна. Володар трьох світів не міг залишатися вдома, втішатися з улюбленою жінкою, доки існував нескорений Родос – ненависне для османів місце. Пішов на нього з військом. Та крім духу завойовника в ньому клекотіло бажання довести всім, насамперед самому собі, що ця жінка не остаточно змінила його, що він був і залишається борцем за віру, великим продовжувачем справ предків, свого батька Селіма Грізного.
Це така чоловіча вдача – воювати, жити смертю та боєм. Завойовницькі справи відривали падишаха від його Хуррем. Він був далеко, але всім дав зрозуміти, що ця жінка для нього важить. Це зрозуміла і валіде. Султанська мати проводила з Настасею багато часу. Доки та не народила сина, вона все ще залишалась рабинею. Незвичайною, улюбленою, але рабинею, до якої все ще пильно придивлялася мати Сулеймана. Намагалася збагнути, що ж то за жінка, яка майже блискавично перетворила її сина на незнайомого досі чоловіка. І прозирнути, куди приведуть згодом такі зміни.
Вагітну Хуррем, яка тепер оселилася в покоях Махідевран, доглядали й оберігали від усього, що могло зашкодити дитині. Усі були впевнені, що буде хлопчик – майбутній султан. Валіде, бідолашні покинуті господарем молоді жінки, євнухи – всі ставилися до Хуррем як до улюбленої обраниці падишаха, ховаючи за посмішками люту заздрість, ненависть до рудоволосої чаклунки. Усе в неї відбулося, та й ще так швидко – носить під серцем дитя Сулеймана і вже не всміхається кожної хвилини, чимдалі частіше дивиться з викликом, гордістю. Вона ж і справді остаточно здолала свої страхи й почувалася краще. Змінювалося все: її фігура, думки, бажання. Іноді не розуміла саму себе, тоді знаходила спокій у навчанні. Щодалі глибше занурювалася в океан знань, отримуючи від цього особливе задоволення. Занепокоєна валіде переймалася, щоб науки бува не зашкодили дитині, але Хуррем лише всміхалася: її розум перейде до сина або дочки. Хіба це погано?
Похід Сулеймана на Родос був довгим. Більш як півроку воювало військо Османів до очікуваної перемоги, тисячі османів загинули в боях. Тим часом очікування наприкінці 1521 року завершилися появою у Хуррем хлопчика. «Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадкоємця трону, вдарив гучно, радісно, піднесено, і прийшло знання ще одне – пов\'язана тепер, злита навіки із Сулейманом. Дитя між ними, син – мов краплинка життя, і вже не розірвати, не відірвати, не розлити злитого» (2). Малюк народився кволим, весь час кричав. Щось боліло в нього всередині, й серце молодої матері завмирало. Не дозволила мамкам доглядати дитину. Сама годувала, сама повивала, тихенько, щоб ніхто не чув, співала рідні пісні. За тривогами та турботами забула, що в цьому місці ніщо не залишається поза увагою валіде. Ця жінка знайшла спосіб нагадати про походження жінки і її обв\'язки перед султаном, якщо вона хоче залишити свої привілеї й турбується про майбутнє своїх дітей. Хуррем була не з тих, кому треба повторювати двічі.
З нагоди народження сина від Сулеймана прийшов урочистий фірман. Згідно з його змістом дитину було названо Мехмедом. Три тижні надходили подарунки для народженого сина султана та Хуррем. Крім безлічі коштовних подарунків одержала вона титул султанші Хасекі – тобто найдорожчої, найближчої для господаря.
Султанша Хуррем невдовзі відійшла від пологів, а материнство зробило її ще більш привабливою, жіночною. Біле личко потихеньку засмагало під сонячними променями. Найстарші, наймудріші мешканці сералю в один голос стверджували, що не було в цих стінах кращої і милішої жінки. «А падишах приходив до неї кожної днини по нарадах дивана. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сералю говорили, що цій жінці не відмовляє падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі» (10).
Нещодавно незнана рабиня зрозуміла, які інтриги плетуть за її спиною. Не можна сказати, що її це не хвилювало, – тільки робила вигляд, що нічого не боїться і відчуває себе захищеною любов\'ю Сулеймана. Ось у цьому, між іншим, вона справді не мала сумніву. Остаточно полонила вона серце великого володаря Османів. Але тепер Хуррем мала думати не тільки про себе, а й про свою дитину, про тих дітей, що ще народить Сулейману. Знала наступний крок, який повинна зробити. Відтягувала його, як могла, але нарешті зрозуміла, що відкладати не можна. І тоді, поспішаючи закріпити свій успіх, жінка прийняла рішення змінити віру: «Де мої діти, там і душа, – сказала Хуррем султанській матері, попросивши поставити її перед кадієм Стамбула в Айя-Софії. Підняла вказівний палець правої руки, палець визнання, і прийняла іслам» (2).
Це було ще одним кроком до мети: рабиня повинна стати старшою дружиною, а її син – спадкоємцем падишаха.
Жінка розуміла головне: доки це не станеться, її особисте становище постійно під загрозою. Будь-коли Сулейман міг захопитися новою вродливою наложницею й зробити її своєю дружиною. Про сина Махідевран Мустафу майбутня султанша вже думала як про перешкоду, але таку, що можна подолати. А поки «могутню руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь сераль султанський, і ціла столиця, і вся могутня держава Османів, що простяглася на трьох частинах світу…» (10).
З рабині у султанші
Заради спокою своєї дитини мати здатна на все. Утім, не кожна мати, й не на все. Хуррем знала, що в неї немає проблеми вибору: захищати чи ні. Знала, що після першого сина народить султанові ще, й бажала для своїх дітей спокою, впевненості в майбутньому. Але яким чином, коли існують жорстокі закони наслідування, коли життя людське перетворюється на ніщо? Мабуть, саме в ті часи почала народжуватися та Роксолана, яка назавжди увійшла в історію. Достеменно невідомо, які саме думки перемагали в її голівці: чи переймалася вона тими вічними питаннями, які хвилюють людство, про сенс життя, свої вчинки, а чи вибудовувала плани лише заради того, щоб вижити самій і дати гідне життя своїм дітям? Можна припустити, що в голові маленької Хуррем визрівали хижі плани. Вона оточувала себе вірними людьми, бо кількість її ворогів не зменшувалася. Тому бажала мати очі й вуха в гаремі й за його межами.
Доки Роксолана розташовувала хитрі капкани й плела інтриги, за стінами гарему відбувалися серйозні події. Султан Сулейман за створення законів щодо захисту інтересів феодалів та закріплення селян за їх земельними ділянками, які належали поміщикам, одержав ім\'я Кануні (Законодавець). Фактично то було введення кріпацтва. Існував єдиний спосіб вирватися з полону такого життя: брати участь у завойовницьких війнах. Турки всі як один були зацікавлені у веденні війн!
Сам Сулейман вів багато переможних війн, як те робили і його пращури. «Найкоротший шлях насичення для людини – хліб і м\'ясо. Так і життя. Ніяких відхилень. Для султана хлібом була влада, м\'ясо мав здобувати на ловах або на війні» (2). Султан розширював кордони Османської імперії: захопивши половину Угорщини, значну частину Грузинського царства, окупував усю Месопотамію, Ємен, Тріполі, Алжир. В Європі його вже називали Розкішним і при цьому шалено боялися турецької навали, подібної навалі Батия або Чингісхана.
Весь вільний від бойових походів час султан проводив зі своєю улюбленицею. Він більше не цікавився іншими наложницями, й чимало з них були відпущені із сералю до строку. Це потішило султаншу Хасекі, бо ревнувала свого Сулеймана навіть до жінок, до яких, достеменно знала, він уже давно не торкався. Залишившись єдиновладною господаркою серця падишаха, вона поступово прокладала собі шлях до великої влади.
Робила це всілякими способами. Була дуже гордою, бо знала, що являє єдиний приклад такого наближення до султана. Вона наблизилася до нього на відстань, яка для будь-кого залишалася небезпечною, повною загроз, а поруч із нею в султанові прокидалося все людське, що був вимушений приховувати від інших. Влада – важкий тягар. Вона багато дає, але не менш відбирає. І передусім – можливість бути собою. Тому Сулейман був вдячний долі, що привела в його гарем цю незвичайну жінку. Завдяки неабиякому розуму, інтуїції вона стала султановою радницею, він із задоволенням прислухався до її думки. Не мав сумніву щодо справедливості її зауважень, бо знав: ця жінка турбується про нього не гірше за рідну матір.
Султанша просувалася до своєї мети. Народження дітей було одним із способів закріпитися, доказом любові до падишаха. Але другою дитиною Хуррем та Сулеймана стала донька – майже лихо для турецької держави тих часів. Ніхто не наважувався прийти до султана зі звісткою про народження дівчинки. Це було все одно, що повідомити про нещастя. Лише валіде знайшла в собі сміливість й пішла до сина. У її словах не було й натяку на любов та повагу до Хуррем, бо мала її за нікчемну жінку, що народжує немічних дітей. Дівчинка народилася передчасно, дуже кволою, як і її брат Мехмед. До слабкого здоров\'я хлопчика ставилися з турботою, кволість дівчинки дратувала.
Кілька днів султан був у розпачі. У радники собі він призвав тільки Аллаха, але так і не зміг почути його голосу в серці, душі. Час минув – три безкінечних для Хасекі дні. У розпачі очікувала вона зустрічі із Сулейманом, розуміла, що не змогла потішити його. Замість сина, якого обоє чекали, – дівчинка. Нарешті султан звелів написати фірман, у якому нарікав новонароджену дитину Міхрімах – ніжна, як місяць. Показав усім, що задоволений своєю султаншею, як завжди. Молився за те, щоб швидше одужала його Хуррем.
Почувала султанша себе погано, але після такої підтримки швидко здолала недугу. Злі язики знов приписали доброту султана й швидке одужання Хуррем її чарам. Так само як і його дедалі більшу прихильність до цієї жінки. Сулейман з нетерпінням чекав на зустріч з нею й невдовзі знову милувався зі своєю любою Хуррем. Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. «Замість сподіваного пониження мало настати ще більше піднесення» (2). То була майже остаточна перемога над всемогутнім володарем. Султан сумував за Хуррем і тоді, коли вона була поруч. Солодкий біль, від якого Сулейман не бажав позбутися. А коли хтось завдавав їй болю, відчував його, як особистий, тільки помножений на сотні, тисячі. Розлуки ставали нестерпними.
В одну з таких розлук султан одержав радісну звістку про народження ще одного сина. Надіслав Хуррем подарунки, серед них – великий рубін, свій улюблений камінь. Змучена жінка як могла раділа прояву уваги й любові падишаха. Діти стали її порятунком, її надією. Добре, що народився ще один хлопчик. Не довго роздумуючи, Сулейман нарік його Селімом на честь свого славного батька. Рудоволосий, крикливий, він ніби з перших хвилин свого життя стверджував своє султанське походження. Усі казали – викапана матір, тож буде щасливий.
Загадкова жінка піднялася ще на одну сходинку. Вона вперто просувалася вперед, розуміючи, що попереду на неї чекає або високий політ, або страшне падіння. Вірила у свою щасливу зірку. Поводилась обережно, бо розуміла, скільки довкола ворогів, підступу, – всі ладні повзати у неї в ногах, але кожен залюбки донесе, оббреше й буде радіти її смерті. За своє недовге життя вона зрозуміла, що друзі часто забувають про твоє існування, а вороги – ніколи. Так і не інакше.
Султанша народжувала своєму господарю синів, які з\'являлися на світ до строку. Наступний, Баязид, був названий на честь Сулейманового діда. «Хлопчик був смаглявий, схожий на свого великого батька, над пупиком повитухи побачили в нього малесеньку родимку і зраділо проголосили: «Буде великим чоловіком!» В Османів, де трон успадковував старший із чоловічих нащадків, знищуючи всіх інших, таке віщування було ледь не святотатством, але що могли вдіяти мудрі повитухи, бачачи перст Божий?» (2).
Сулейман відчував безмежне щастя. У покоях своєї улюбленої Хасекі ставав недоступним для державних справ, для самого Бога й радів цьому. Ця жінка поступово стала для нього найдорожчим подарунком долі. Султан поводився, як чоловік, засліплений любов\'ю. У полоні пристрасті не міг помітити змін, які відбувалися з його маленькою Хуррем, як вона виривається на волю й будує своє життя, якого не було до неї тут, в Османській імперії.