Зміни, що відбувалися, були дійсно значні. Усі звикали, що султанша мала замки на дверях, як заведено в її країні, ходила з відкритим обличчям, мала при собі собачку, яку мусульмани вважають за нечисту тварину. Приймала у своїх покоях учених, поетів, полководців, малярів та будівельників, чужих майстрів, що малювали її портрети, – річ незнана на Сході. Усі відвідувачі були в захваті від її розуму, мудрого ставлення до світу. Задоволення, яке залишалося після спілкування із султаншею, дивувало й захоплювало. Нововведення лякали жінок, які звикли жити за іншими правилами.
Чоловік, який входить до кімнати гарему, було нечуваним зухвальством, але ніхто не наважувався відверто висловити обурення, аби не накликати на себе гнів великого султана. У прийомних покоях Хуррем гості стали чимось цілком звичним, хоча в інших крилах гарему панувала мертва тиша, загрозлива, сповнена заздрощів. Вони чимдалі ставали більшими, проте боялися виходити з викриття. Людська злоба вичікувала слушного часу, щоб напасти на свою жертву зненацька й спробувати знищити її. Інколи деякі відвідувачі втомлювали Хуррем, втім султанові вона не хотіла говорити про це, щоб він бува всім не заборонив приходити до неї. Адже багато хто з них були цікавими і потрібними їй людьми.
Закохано дивився на свою Хуррем султан, намагався збагнути, звідки в його серці стільки поваги до неї – так, не тільки любові, але й поваги. Раптом зрозумів, що в цій жінці нема страху. Його боялися, він – нікого, а тепер поруч з ним жінка, яка не боїться його, від якої кожної миті можна чекати чогось несподіваного – так, як і від нього! Вони немов зліплені в одне. Сулейман відчув від того величезне вдоволення. Дивне почуття проросло й пустило глибоке коріння в його душі. Не було у світі нічого, що б султан не зміг зробити для цієї жінки.
Він хотів від неї ще дітей. Для нього їх народження було доказом існування глибоких почуттів. Ніколи не відчував такої ніжності в серці. Давно була забута пристрасна Махідевран – так, ніби ніколи й не було тієї жінки в його житті. Тільки для сина ще залишився куточок в серці несамовито закоханого чоловіка. Хуррем була згодна: діти – плоди любові. Народжувала й молилася, щоб всемогутній Аллах відвернув нещастя від роду падишаха. Але ще один її син помер у дитинстві.
У той час Сулейман був у поході на Угорщину. Відчайдушний воїн мав захищати інтереси імперії. Довгі криваві походи розлучали Роксолану з султаном, а він, маючи досить серйозні підстави для початку наступної кампанії, був у розпачі від самої думки про розлуку з коханою. Військо повинно воювати, народ – приймати те, що відбувається, з розумінням, бо кожний похід султана – це захист пам\'яті предків, а для широкого світу – покарання невірних. Сулейман дужче, ніж в усіх попередніх походах, нудьгував за Хуррем. Мріяв про якнайшвидше повернення до неї, щоб оточити її турботою й любов\'ю.
Радість від перемоги над Угорщиною потроїлася, коли султан отримав повідомлення про народження сина. Як завжди, надіслав святковий фірман, даруючи хлопчикові ім\'я Абдаллах. Та сталося непередбачуване: прискакали гінці з сумним повідомленням: дитина померла, не проживши й трьох днів. Маленький Абдаллах відійшов у вічність. Султан мерщій повертався до Стамбула. Він розумів, що, як ніколи, потрібен дружині.
Хуррем тяжко занедужала. Мати важко переживала втрату дитини. Бачила в цій смерті кару за те, що зрадила віру, продала душу. Смерть відібрала невинне дитя – вона ніби глузувала над витривалістю Роксолани і її жадобою до життя, яку всі ці роки вона виказувала. Минув час, Хуррем видужала. Вона знову вистояла і зустрічала султана з усмішкою.
Молодший Джихангір народився калікою – теж кара небесна, вічний докір матері. Сулейман, як завжди, продемонстрував усім свою любов до султанші. Знову подарунки, фірман. Переймався за кохану, бо нелегко їй давалися пологи. Кожною дитиною намагалася доводити свою любов до падишаха, але робити це ставало дедалі важче. Підіймалася й показувала, що з нею все добре, лише для того, щоб не дати ворогам привід для радощів.
Чомусь усі свої сподівання, надії султанша Хасекі покладала на Селіма, недарма він одержав ім\'я батька Сулеймана. У свої двадцять п\'ять народила трьох синів і доньку. А коли в глибині душі зросла впевненість, що «перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли долала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе, – тоді з\'явилася у Роксолани думка про велич. Барабани гриміли після появи на світ кожного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги» (2).
Перетворення було вражаючим. За кілька років свого тріумфального сходження Роксолана з беззахисного дівчатка перетворилася на могутню жінку. «…Її діти – султанські діти! І вона коло них – султанша, володарка цієї землі, у яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія – тільки в дітях» (2). Хотіла б не відпускати від себе ніколи, але ж це неможливо. Заради них дивилася в майбутнє. Бачила, як зростають та переймають мову, звичаї цієї країни. І сама майже перестала згадувати рідний Рогатин. Усе стало незворотним. У сумних снах, коли просиналася в сльозах, знала, що мандрувала рідними вулицями, дихала ароматами квітучих вишень, яблунь. Хотіла б знову повернутися в Україну, взяти з собою діток своїх. Хотіла цього й гнала гіркі думки.
Назад дороги немає. Багатство, розкіш, діти, влада. Саме в дітях ствердилася й утвердилася. Кров холонула в жилах, але вже не мала вороття на батьківщину. Ця чужа земля стала її землею, й діти, що виросли тут, будуть вважати її за рідну, а про вітчизну своєї матері не захочуть слухати. Нічого не вдієш. То страшна плата за життя, яке виборола, вистраждала. Тепер мала у своїх руках владу більшу, ніж можна уявити в її становищі. Вона стала вухами, очима, розумом султана Сулеймана, до нестями закоханого в неї.
Зміни були очевидні. Мало хто вірив у те, що відбулися вони завдяки мудрості, освіті, терплячості, сміливості та силі духу української жінки, яка, здавалося, щоразу відроджувалася, як чарівний птах Фенікс. Яка забула про своє походження, прийнявши іслам, народжуючи дітей від султана. Вороги не вщухали, роздмухували вогонь пліток, стверджували, що за поведінкою рудоволосої відьми стоїть справжнє чаклунство. Вона зачарувала султана й знущалася з його допомогою над всією імперією. Чим ще можна пояснити його бажання завжди бути поруч із цією жінкою? Він викликав її із Стамбула, щоб приїхала до нього з дітьми в суворий час його походу.
Надзвичайна подія. Вона не сміла не послухати й тішилася, бо знала, як це розлютить валіде, гарем. Без коливань зібралася в дорогу. Була оточена вже звичною розкішшю, але час від часу думала про ціну, яку довелося заплатити. Намагалася не згадувати про поневолене тіло, багатостраждальний дух. «Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадами, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах» (2). Ридала, бо знала, що ніколи не поверне втраченого, але не мала допустити, щоб важкі спогади забирали сили, бо треба ж було жити, піднімати дітей, дбати про їхнє майбутнє.
Плітки поширювалися, й зупинити їх султан не міг. Але хто, крім нього, захистить Роксолану? Йому скаржилась, у нього просила порятунку, та з кожним днем відчувала довкола замасковану під повагу ненависть, яка чимдалі ставала лютішою. Ще зовсім недавно Роксолана була впевнена, що найстрашнішим у світі є рабство. Яке ж воно тяжке! Тепер переконалася, що є щось іще страшніше за неволю – це обмови і наклепи. Сулейман переймався її болями. Хуррем останнім часом часто плакала. Він ніяковів від цих проявів її розпачу. Йому хотілось, щоб його кохана жінка всміхалася, як колись, і нічого не боялася.
Увійшовши в силу, надумала Хуррем зробити так, щоб поряд з її падишахом не залишилося більше жодної жінки, окрім неї самої. Інтриги, які почала плести Роксолана, мов безодня, поглинали одну одаліску за іншою. Досить було султанші здогадатися про намір тієї чи іншої гаремної красуні, як та опинялася в дуже скрутному становищі. У кращому разі вона продовжувала жити, а в найгіршому – опинялася на дорозі у вічність. Роксолана відвойовувала дедалі більший простір без жодних вагань.
Це занепокоїло валіде. Роздирала її заздрість, що ця маленька жіночка так заволоділа її сином, чого вона сама свого часу не змогла зробити, живучи поряд зі своїм Селімом. Тому вирішила посварити Сулеймана з Хуррем. Але не змогла. Узявши на озброєння всю свою жіночу мудрість та життєвий досвід, намагалася протиставити рудоволосу чаклунку синові, але «та не піддавалася, виказувала перед падишахом таку чарівливу суміш покори й зухвалості, що для нього весь світ замкнувся у білотілій, золотокосій рабині» (2). З вірою у свій непохитний вплив на сина, справи держави валіде була проти того, щоб знищувати гарем. Та полонянка з Рогатина вже відчувала себе сильнішою за матір султана.
Султанша Хасекі вже не була беззахисною. Коли опинилася в сералі, мала за зброю тільки струнке тіло. Знала, чого від неї чекає тоді ще не відомий чоловік, й здригалася від однієї думки про близькість. Ненавиділа своє тіло, бо воно поневолило її. «Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Усіх!» (2).
Боротися доводилося не тільки із розлюченими жінками гарему. У Роксолани були могутні вороги, як-от Ібрагім, який ревнував її до султана. Раніше проводив з володарем більше часу, а тепер його місце посіла ця дивна жінка. Не тільки візир, але й мати султана жадала поразки Хуррем, яка заволоділа серцем і думками її сина. Валіде була не з тих, хто легко відступав від задуманого. Тому й вирішила скористатися нагодою й покінчити з ненависною слов\'янкою.
Саме на той час не вщухав страшний бунт яничар. Вони були невдоволені платнею, життям, усім і не мали бажання про це мовчати. Були страшні у своїй відданості й зрадництві. Ці настрої якнайкраще перепліталися із тим, що намислила валіде. Іншої нагоди покінчити з рудоволосою чаклункою годі було чекати. Змова, очолювана самою валіде, проти Роксолани мала на меті звільнити султана й весь світ від наврочення.
План провалився, бо, як це часто буває, знайшовся той, хто вирішив виступити на боці султана і його султанші. Змову було розкрито, винних покарано. Ніхто не видав участі валіде. Не витримавши поразки, вона захворіла. Поринула в біль, тугу за тими часами, коли була першою радницею для єдиного сина. Роксолана знала причину тяжкої недуги, але, як завжди, залишалася спокійною, нерізкою, усміхненою. Не було між двома жінками й раніш любові, а тепер запанувала неприхована ненависть, відверта ворожість, страшна лють, бо непереможна Хуррем знову взяла гору. Валіде страждала, не виходила зі своїх покоїв. Писала синові листи, а одержувала відповіді, від яких не залишалося жодної надії. Тільки диво врятує цей світ та Сулеймана. Тільки воно може подолати ненависну Роксолану.
«Тепер, після яничарського заколоту, коли султан заради неї кинувся з ножем на призвідців, може, вперше відчула себе жінкою справжньою, якої ще не знав ніхто, про котру не здогадувалася й сама» (2). Дивилася на себе в дзеркало, мала намір знайти щось особливе, те, що, як кажуть плітки, зачарувало великого султана. Ні, не знаходила нічого, що могло б так приваблювати. Звичайне обличчя, майже хлопчача постать. Дивно, що Сулейман знаходив у цьому тілі стільки втіхи, забувши про свій гарем. Хуррем відчувала задоволення. Вона знала свій наступний крок, знала, на що підштовхне султана заради любові.
Час від часу відчувала себе жертвою, потім вважала себе грішницею, зрадницею. Потерпала від тих думок, але занадто пізно було відступати. Мала рятувати себе, не сподіваючись на допомогу, підтримку, співчуття. Ніхто не думав про те, як жила вона всі ці роки. Хто міг знати про її тривогу, розпач? Усе сама здолала. Тепер мала порятунок у тому, що була певна: тепер її вже ніхто не здолає. Бо вистояла, втративши навіки рідну домівку, заборонивши собі навертатися навіть думкою в минуле. Ніби й не було Рогатина, полону матері, весільної сукні, закоханих очей Стефана. Був і залишається в її житті лише один спогад, лише одна постать – Сулейман. Він – початок її найгіршого нещастя, він – порятунок від незгод. І вона повинна залишитися єдиною жінкою, гідною його величі.
Роксолана знала, що Сулейман вже готовий до того, щоб зробити останній крок заради змін у стосунках між ними. Уже дозволив їй та дітям виступати разом у черговий похід на Відень. То мав бути найважливіший похід за все життя великого воїна. Султан вирушив у похід, кладучи як заставу своє життя, й засвідчував цей факт не тільки документально, а й тим, що поруч з ним була султанша Хасекі й усі, крім Мустафи, сини, кожен із яких досі міг вважатися спадкоємцем трону. Пішла в той похід, щоб досадити валіде з її гаремом, владою, ненавистю.
Це був час, коли весь світ піднявся проти Османської імперії, а вона – проти світу, й Роксолана разом із ними. Ніхто й гадки не мав, якою незахищеною почувала вона себе. Дивилася на дітей і думала: нехай-бо тільки виростуть, тоді вже… Думки роїлися, не вилаштовувалися в ряд. Думала: немає для неї правил, немає межі, якої б не могла перейти. Султан завжди на її боці й не відмовляє жодному її бажанню, задовольняє кожну примху.
У дорозі тяжко занедужав молодший Джихангір. Він народився дуже слабким, ще слабшим за Мехмеда. Для нього жорстокість похідного життя стала справжнім випробуванням.
Султанша не могла вчинити інакше: вирішила повернутися до Стамбула – так само несподівано, як і вирушила в похід. Не змогла хоча б ненадовго втекти від чорних, ворожих очей цього безжалісного міста. Попрощалася із Сулейманом і залишила його сам на сам перед найбільшою поразкою в його житті. Замість перемоги – ганебна втеча. Треба було терміново щось вигадати. Військо одержало таку платню, яку не одержало б у разі перемоги. Тож з цього боку проблеми не було. А от що робити зі світом? Він завжди потребує пояснень, виправдань. «Від крику можна врятуватися тільки криком. Поразку прикрити тріумфальним поверненням і пишними урочистостями в столиці, які перевершували б будь-що знане. Ось мудрість влади!» (2). Знову був святковий фірман, у якому Сулейман перевернув події з ніг на голову, написавши, що помилував оточене місто й подарував йому спокій. Тільки в душі самого падишаха його не було, бо хвилювався перед зустріччю з Роксоланою.
До Стамбула султан вступав із тріумфом, бо знав: галас відволікає від правди. П\'ять днів святкувалося повернення Сулеймана. Усілякими способами він намагався позбутися спогадів про поразку, на превелику силу спілкувався з Роксоланою, бо обдурити її було неможливо. А вона все розуміла, демонструвала звичайну дипломатичність – ніяких запитань, ніяких коментарів – ще не час.
Чорна смуга для падишаха тільки починалася. Невдовзі після довгої тяжкої хвороби померла його матір. «Зруйнована, задушена власною злістю, умерла вночі в своєму розкішному гаремному покої, умерла мовчки, не вимовивши своєї останньої волі, не прикликавши до себе в останню хвилину жодної живої душі» (2). Султан повівся дуже дивно: майже нічим не виказав туги, продовжував вирішувати державні справи. Звелів поховати її з урочистістю, а сам не прийшов попрощатися. Хоч як ненавиділа Роксолана валіде, проте поведінка султана її вразила. Тим паче що в цій передчасній смерті звинувачували саме її, рудоволосу відьму, яка, за чутками, потай отруїла велику матір. Ніби хтось міг знати, що насправді жінку звела в могилу люта ненависть до Роксолани, вплив якої на султана дедалі ставав більшим.
Дивна поведінка сина під час похорону матері вразила султаншу Хасекі. А за місяць по смерті валіде в 1533 році сталося неймовірне: володар Османської імперії султан Сулейман назвав Хуррем своєю єдиною дружиною. Таке в історії країни відбувалося вперше. Існує думка, що цього б не сталося, якби Роксолану було куплено, як решту невільниць. Те, що вона стала подарунком великому султану, згодом дістало таке нечуване продовження. Це є чи не єдиним прикладом моногамного шлюбу між султаном та його улюбленою жінкою. Так Роксолана стала султаншею. «Хай не було весілля, не супроводжувався їхній шлюб урочистостями, навпаки, вражав буденністю майже обурливою, але був же то шлюб, освячений шаріатом, піднесений до найвищого мусульманського закону – і вона тепер вознесена, возвеличена!» (2). Ця подія допомогла Роксолані розпрощатися з останніми своїми страхами і дивитися вперед з гордістю, бо водночас змінилося геть усе: походження, минуле, майбутнє.