— Так. Я б не змушувала її ходити до школи, доки вона сама зголоситься. От побачиш, Марілло, вона вгамується й сама радо повернеться туди через тиждень-два, а якщо ти будеш її змушувати — хтозна, чи не завдасть нам вона ще більших клопотів новими своїми вибриками. Що менше галасу — то ліпше, будь певна. Та й небагато вона втратить без школи — надто без такої школи. Учитель з пана Філіпса нікудишній. Порядки, що він запровадив у класі, мене обурюють, от що — він геть не зважає на менших, а весь час проводить зі старшими, яких готує до Королівської вчительської семінарії. Та й хто б його лишив учителювати на другий рік, якби його дядько не був членом опікунської ради й не водив би двох інших її членів за носа? Ох, скажу я тобі — не знаю, чого й чекати від освіти на цьому острові.
І пані Рейчел похитала головою, немов кажучи, що якби вона очолювала систему освіти в Канаді, усе було б набагато краще.
Марілла пристала на її пораду й більше ні словом не змушувала Енн повертатися до школи. Дівчинка вчила всі уроки вдома, поралася в хаті, а вечорами, у багряних осінніх сутінках, гралася з Діаною; коли ж на дорозі чи в недільній школі їй зустрічався Гілберт Блайт, вона проминала його із крижаною зневагою, якої не могло розтопити його очевидне бажання помиритися. Навіть Діана, що відчайдушно виступала в ролі парламентера, зазнала цілковитого фіаско. Енн міцно постановила собі довіку ненавидіти Гілберта Блайта.
Проте вона любила Діану, так само сильно, як ненавиділа Гілберта; любила так щиро, як тільки здатне було її палке сердечко, однаково нестримне в дружбі й неприязні. Якось надвечір Марілла, повернувшись із саду з яблуками в кошику, застала Енн у сльозах. Дівчинка гірко ридала, сидячи в сутінках при східному вікні.
— Чого ти знову плачеш, Енн? — запитала Марілла.
— Я думаю про Діану, — гучно схлипнула Енн. — Я дуже-дуже люблю Діану, Марілло. Я не можу без неї жити. Але я знаю — ми виростемо, і Діана вийде заміж, поїде геть і покине мене. О, що я тоді робитиму? Я ненавиджу її чоловіка, страшенно ненавиджу. Я уявила собі, як воно буде — весілля і все-все: Діана в білосніжній сукні, із серпанком, така прекрасна — аж сяє, наче королева; а я дружка, і хоч у мене теж гарна сукня з пишними рукавами, та за щасливою усмішкою ховається моє розбите серце. А потім я Діани більше не поба-а-ачу, — тут Енн уже не стрималася й заридала на повен голос.
Марілла швидко відвернулася, щоб приховати усмішку, та це не допомогло. Вона безсило впала на найближчий стілець і зайшлася таким щирим і незвичним сміхом, що Метью, котрий саме проходив подвір’ям, закляк, приголомшений — коли це він чув, щоб його сестра так сміялася?
— Ох, Енн, — сказала Марілла, щойно змогла промовити бодай слово, — якщо вже ти конче мусиш чимось перейматися, благаю — не шукай собі приводів для хвилювань аж так далеко. Мушу визнати, уява в тебе таки багатюща.
Розділ 16
ТРАГІЧНІ НАСЛІДКИ ЧАЮВАННЯ З ДІАНОЮ
Жовтень у Зелених Дахах видався надзвичайно яскравий: берези в долині сяяли щирим золотом, немов сонячне світло, клени поза садом убралися в багряні шати, дикі вишні вздовж дороги куталися в найпрекрасніші відтінки темно-червоного й мідно-зеленого, а на луках і полях зійшла отава. Енн захоплено чудувалася цьому пишнобарвному світу довкола себе.
— Ох, Марілло, — вигукнула вона одного суботнього ранку, прибігши знадвору з велетенським оберемком кленового листя, — я така щаслива, що тут бувають жовтні! Якби після вересня одразу ж наставав листопад — то було б дуже кепсько, правда? Гляньте, які гілочки. Вони такі гарні, хіба вас від них не охоплює радісне тремтіння, навіть декілька тремтінь водночас? Я хочу прикрасити цими гілочками свою кімнату.
— Казна-що, — відповіла Марілла, позаяк не мала достатньо розвиненого естетичного чуття. — Ти забагато сміття з вулиці приносиш до своєї кімнати, Енн. Спальні існують для того, щоб спати.
— І мріяти теж, і бачити сни, Марілло! А мріяти набагато приємніше в кімнаті з усілякими гарними речами. Я поставлю ці гілочки в старий блакитний глечик, і вони стоятимуть на моєму столі.
— Гляди мені тільки, не натруси листя на сходи. Енн, я сьогодні поїду в Кармоді на збори Спільноти милосердя, і повернуся вже, мабуть, затемна. Ти подаватимеш вечерю Метью та Джеррі, тож пильнуй і не забудь чай заварити перш ніж сядете їсти, а не так, як минулого разу.
— Це жахливо, що я тоді забула, — присоромлено мовила Енн, — але я того дня саме вигадувала назву для Долини Фіалок і ні про що інше вже думати не могла. Метью був такий ласкавий. Анітрошечки не сварився. Він сам заварив чай і сказав, що можна й почекати. А я розповіла йому таку гарну казку, доки ми чекали, і зовсім було непомітно, як біжить час. Ох, яка то була чудова казка, Марілло. Тільки я забула кінцівку, тому придумала свою, а Метью сказав, що навіть не помітив, де закінчилася справжня казка й почалася вигадка.
— Метью тішився б, навіть якби ти підхопилася серед ночі й заходилась обідати. Та це не означає, що й цього разу ти мусиш щось учудити. І… не знаю, чи добре я роблю, ти ж можеш забути про все на світі… дозволяю тобі запросити на чай Діану.
— О, Марілло! — Енн сплеснула в долоні. — Це так чудово! Тепер я бачу, що у вас теж є уява, бо інакше ви нізащо не здогадалися б, як мені хочеться саме цього. Це буде так гарно — зовсім як у дорослих. А коли до мене прийде гостя, я вже не забуду насипати чаю до чайничка, не хвилюйтеся. О, Марілло! А можна мені взяти отой ваш сервіз із трояндами?
— Ні, звісно! Сервіз із трояндами! Чого тобі ще заманеться? Ти ж знаєш, я беру цей сервіз лише тоді, коли приходить пастор чи дами зі Спільноти милосердя. Візьмеш старі коричневі чашки. Але можеш почастувати Діану вишневим варенням з маленького жовтого глечика. Воно так віддавна стоїть — мабуть, уже й зацукрувалося. І можеш відкраяти шмат фруктового пирога й узяти до чаю коржиків та імбирного печива.
— Я вже уявляю, як сидітиму за столом на місці господині й розливатиму чай, — мовила Енн, заплющивши очі від утіхи. — І питатиму Діану, чи хоче вона цукру. Я знаю, що вона п’є чай без цукру, але, звісно ж, запитаю так, наче мені про це нічогісінько не відомо. А тоді проситиму її докласти ще пирога й варення. О, Марілло, мені так радісно навіть думати про це! А можна, я проведу її в гостьову кімнату й запропоную там покласти капелюшка? А можна, ми сядемо у вітальні?
— Ні. Тобі й твоїй гості цілком вистачить їдальні. Але там є ще півпляшки малинової наливки — лишилася після останніх церковних зборів. Вона стоїть на другій полиці в буфеті: якщо захочете, випийте з печивом, бо Метью до чаю може й не повернутися — він возить картоплю на вантажне судно.
Енн, мов на крилах, метнулася вниз долиною, повз Джерело Дріад, а тоді вгору, стежкою між ялиць — переказувати запрошення. Отож, щойно Марілла поїхала до Кармоді, прийшла Діана — у майже найкращій святковій сукні й саме з таким виглядом, який мусить бути, коли вас запрошено почаювати. Іншими днями вона прибігала на кухню, навіть не постукавши, але тепер манірно застукотіла у вхідні двері. Енн, теж у майже найкращій святковій сукні, манірно їх відчинила й обидві дівчинки потисли одна одній руки: серйозно, мовби ніколи досі не зустрічалися. Ця неприродна врочистість тривала й тоді, коли Діану було запрошено в кімнатку нагорі — залишити капелюшка, — і потім, коли аж десять хвилин вона сиділа в їдальні, у граціозній позі.
— Як поживає ваша матінка? — чемно спитала Енн, мовби зранку й не бачила пані Баррі, що цілком здорова і в доброму гуморі збирала яблука у власному саду.
— Дуже добре, спасибі вам за турботу. А пан Катберт, напевно, возить сьогодні картоплю на вантажне судно «Лілі Сендз»? — відповіла Діана, котра їхала того ж-таки ранку до дому пана Гармона Ендрюса на возі разом з Метью.
— Так. Цього року в нас картопля добре вродила. І ваш тато, очевидячки, має добрий урожай?
— Надзвичайно добрий, дякую. Чи ви вже зібрали багато яблук?
— О, так, дуже-дуже багато, — Енн аж підскочила, миттю забувши про вишукані манери. — Ходімо в сад, Діано, нарвемо таких червоних, солодких — Марілла дозволила нам з’їсти всі, що лишилися на дереві. Марілла дуже щедра жінка. Вона сказала, що до чаю ми можемо взяти собі фруктового пирога й варення. Але це дуже нечемно — розказувати гостям, яке буде частування, тому я не скажу тобі, що вона дозволила нам випити — тільки те, що воно починається на «м» і на «н», а ще воно яскраво-червоне. Я так люблю яскраво-червоні напої, а ти? Вони вдвічі смачніші за напої всіх інших кольорів.
Сад, у якому гілки на деревах вгиналися аж до землі під вагою плодів, виявився таким чудовим місцем, що майже весь пообідній час Енн і Діана провели там, у зарослому травою куточку, де холод іще не торкнувся зелені, де ще животіло м’яке проміння осіннього сонця. Дівчата їли яблука й розмовляли про все на світі. У Діани для Енн було стільки свіжих новин зі школи! Вона тепер мала сидіти з Герті Пай, і то було жахливо: Герті весь час рипіла олівцем, і в неї, Діани, від цього кров у жилах холонула, Рубі Джилліс вивела всі свої бородавки — «чесно-чесно, щоб мені заціпило!» — чарівним камінчиком, який дала їй стара Мері-Джо із Кріка. Якщо тим камінчиком потерти бородавку, а тоді кинути його через ліве плече проти місяця-молодика, то вона зникне. Ім’я Чарлі Слоуна опинилося на стіні поряд з Ем Вайт, і вона з того дуже розсердилася, просто надзвичайно! Сем Болтер на уроці грубіянив панові Філіпсу, і він його за це відшмагав, а Семів тато прийшов до школи й поклявся, що коли пан Філіпс іще хоч пальцем зачепить його дітей, то він йому дасть лупки. У Метті Ендрюс новий червоний капор і синя шаль з китичками, і вона так приндиться, аж гидко стає, а Ліззі Райт не розмовляє з Мемі Вілсон, бо Меміна старша сестра бачила старшу сестру Ліззі Райт зі своїм кавалером, а ще всі дуже скучили за Енн і просять, хай вона повертається до школи, а Гілберт Блайт…
Але Енн нічого не хотіла чути про Гілберта Блайта. Вона підхопилася з місця й запропонувала вже йти пити малинову наливку.
Та на другій полиці в буфеті ніякої пляшки із наливкою не було. Енн заходилася шукати й виявила, що пляшка стоїть аж нагорі, попід стінкою. Тож вона взяла її, поставила на тацю і разом зі склянкою подала на стіл.
— Ось і частунок, прошу, Діано, — чемно мовила Енн. — А я зараз пити не хочу. Я страшенно багато яблук наїлася.
Діана налила собі повну склянку наливки, захоплено глянула на її яскраво-червоний колір й елегантно відпила маленький ковточок.
— Надзвичайно смачнюча наливка, Енн, — проказала вона. — Я й не знала, що малинова наливка буває така смачна.
— Рада, що тобі подобається. Пий, скільки хочеш. Мушу піти поворушити дрова, щоб вогонь не згас. Господарювання в хаті обтяжує страшною відповідальністю, правда?
Коли Енн повернулася з кухні, Діана допивала вже другу склянку, а що Енн її ласкаво припрошувала — то й від третьої не відмовилася. Склянки були великі, а малинова наливка так добре смакувала…
— Найсмачніша, що мені доводилося пити, — сказала Діана. — Навіть краща, ніж у пані Лінд, хоч вона своєю дуже хвалиться. Але ця геть не така, як у неї.
— Так, наливка в Марілли смачніша, ніж у пані Лінд, — віддано погодилася Енн. — Марілла неперевершена господиня. Вона й мене хоче навчити, але будь певна, Діано — це тяжка праця. І ніякого простору для уяви в ній нема. Треба все чітко робити, як належить. Коли востаннє я пекла пирога, то забула покласти борошно. Я тоді саме вигадувала таку чудову історію про нас із тобою, Діано. Мовби ти була смертельно хвора на віспу, і тебе всі покинули, а я відважно лишилася біля твого узголів’я і доглядала тебе, і ти знов ожила, а потім я сама заразилася й померла від віспи, і мене поховали на цвинтарі під отими тополями, а ти посадила трояндовий кущ на моїй могилі й поливала її слізьми, і ніколи, ніколи не забувала подругу юності, що пожертвувала задля тебе життям. О, то була така зворушлива історія, Діано! І я місила тісто, а по щоках мені текли сльози, але я забула про борошно й пиріг виявився безнадійно зіпсований. Бо в пирогах борошно — це найважливіше. Марілла розсердилася, та воно й не дивно. Я для неї — страхітлива кара. А ще вона дуже сердилася минулого тижня, через соус до пудингу. Ми у вівторок мали на обід сливовий пудинг, і половина пудингу й цілий глечик соусу лишилися. Марілла сказала, що цього вистачить на ще один обід і звеліла мені поставити пудинг і соус на полицю в коморі й накрити покришкою. Я мала твердий намір накрити і пудинг, і соус — щонайтвердіший намір, Діано! Та коли я несла їх до комори, то саме уявляла собі, що я черниця — звісно, я протестантка, але уявила себе католичкою, — яка прийняла постриг, щоб навіки поховати своє розбите серце, усамітнившись під монастирським склепінням; і геть забула накрити соус. Згадала аж наступного ранку й побігла до комори. О, Діано, чи можеш ти уявити, як я жахнулася, побачивши в соусі втоплену мишу? Я витягла її ложкою й викинула на подвір’я, а ложку помила в трьох водах. Марілла доїла корів, і я міцно постановила собі запитати в неї, чи можна той соус вилити свиням, та коли вона прийшла, я саме уявляла собі, що я фея холоду, котра фарбує дерева в лісі на червоно й на жовто — як їм захочеться — і забула про соус, а тоді Марілла наказала мені йти збирати яблука. А ще того ранку до нас приїхали пан та пані Росс зі Спенсервейла, а вони, бач, дуже вишукані люди, особливо пані Росс. І Марілла покликала мене обідати, і все вже було готово, і всі сиділи за столом. Я дуже старалася бути чемною й поводитися, як справжня дама, бо хотіла, щоб пані Росс побачила, що я вихована дівчинка, дарма що така негарна. І все було дуже добре, аж поки Марілла не з’явилася з пудингом в одній руці й глечиком соусу — підігрітого соусу, Діано! — в іншій. То була страшенно жахлива мить. Я все пригадала, підхопилася з-за столу й заверещала: «Ні, Марілло, не подавайте цього соусу, там утопилася миша, я забула вам сказати!» О, Діано, я ніколи не забуду тієї страшнючої миті, навіть якщо доживу до ста років. Пані Росс тільки глянула на мене — і мені захотілося крізь землю запастися від сорому. Вона така вправна господиня, і уяви собі, що вона, мабуть, подумала про нас. Марілла вся мовби спалахнула, але теж ні слова тоді не сказала. Просто забрала той соус і пудинг, і принесла полуничне варення. Вона й мене почастувала, та я нездатна була їсти, мене гризло сумління. А коли пані Росс поїхала, Марілла дуже, дуже мене висварила. О, Діано, що з тобою?
Діана підвелася, хитаючись, тоді знову сіла, обхопивши голову руками.
— Мені… мені зле, — нерозбірливо пробурмотіла вона. — Я… я мушу йти додому.
— О, ні, куди ж ти підеш, не випивши чаю? — забідкалася Енн. — Почекай одну хвилинку. Я зараз поставлю чайник і все-все зроблю.
— Я мушу йти додому, — тупо, але рішуче повторила Діана.
— Ти ж нічого не їла! — благала Енн. — Візьми шматочок пирога чи бодай трошки варення. Ляж на диван, і стане краще. Що тобі болить?
— Я мушу йти додому, — відповіла Діана, і більше ні слова з неї витягти не вдалося. Марні були вмовляння Енн.
— Це ж нечувано, щоб гості йшли додому без чаю, — журилася вона. — О, Діано, як ти гадаєш, невже ти й справді захворіла на віспу? Коли так, я тебе доглядатиму, присягаюся, вір мені. Я ніколи тебе не покину. Але зараз я дуже хочу, щоб ти лишилася й випила чаю. Що тобі болить?
— Голова паморочиться, — мовила Діана.
І справді, йшла вона дуже невпевнено. Енн, гірко плачучи, принесла її капелюшка й відвела Діану аж до хвіртки, за якою починалася ферма Баррі. Потім вона ридала всю дорогу назад до Зелених Дахів, а повернувшись, сумовито поставила пляшку з недопитою наливкою назад у буфет і заварила чай для Метью та Джеррі — механічно, без будь-якої втіхи від цієї справи.
Наступного дня була неділя, і зранку до вечора періщила злива, тож Енн нікуди не виходила із Зелених Дахів. По обіді в понеділок Марілла відправила її з дорученням до пані Лінд. Минуло зовсім трохи часу, як дівчинка примчала назад; по щоках у неї збігали сльози. Вона ускочила до кухні й розпачливо кинулася долілиць на диван.