— Але чому він так учинив, Сапфіро?
«Мені доведеться довго пояснювати, ліпше буде, якщо я вам усе це покажу. Ви дозволите?»
Усі присутні перезирнулись і кивнули на знак згоди.
Наступної ж миті ріка Сапфіриних спогадів розлилась у свідомості Насуади. Вона побачила похмурий Хелгрінд, що виднівся десь далеко внизу, за шаром хмар, і почула, як Ерагон, Роран та Сапфіра сперечались, з якого боку їм краще нападати. Потім перед її внутрішнім зором постало лігво разаків і картина відчайдушної битви Сапфіри з летрблаками. Незважаючи на те, що Насуада народилася в Імперії, вона зовсім нічого про неї не пам'ятала, і це був чи не перший раз, коли дівчина змогла побачити землі Галбаторікса на власні очі.
Останній Сапфірин спогад був про її суперечку з Ерагоном. Дракон намагався його приховати, проте біль, який завдала йому несподівана розлука зі своїм Вершником, був настільки свіжий, що в куточках Насуадиних очей з'явилися сльози, які вона поспішила витерти бинтами, перш ніж хтось устиг їх помітити. І хоча все було як на долоні, дівчина відчувала, що є якась таємниця і що Вершник не міг залишитися на ворожій території тільки через те, що йому кортіло вбити останнього разака та якнайкраще дослідити Хелгрінд.
Насуада поринула в невеселі роздуми. «Може, в Ерагона й вітер у голові, — розмірковувала вона, — але він не настільки дурний, аби наражати на небезпеку всю їхню справу тільки через те, що йому заманулось зазирнути до кількох печер і втамувати спрагу своєї помсти. Щось тут не так… — Насуада хотіла було натиснути на Сапфіру, аби та розповіла їй усю правду, проте вчасно схаменулась, розуміючи, що дракон ніколи того не зробить, якщо сам не схоче. — Можливо, Сапфіра збирається поговорити про це зі мною наодинці», — подумала дівчина й трішки заспокоїлась.
— Чорт забирай! — вигукнув король Орин. — Невже Ерагон не міг обрати більш підходящого часу, щоб розгулювати самому по ворожих землях? На біса йому один-однісінький разак, якщо за кілька миль від нас стоїть уся армія Галбаторікса?.. Ми повинні якнайшвидше його повернути.
Анжела захихотіла, бо Орин і сам не відав, що каже. Продовжуючи в'язати шкарпетку за допомогою п'яти кістяних спиць, що вистукували одна об одну із якимось дивним, заворожуючим ритмом, вона мовила:
— І як ви хочете це зробити? Адже Ерагон мандруватиме вдень, а Сапфірі небажано здійматися в небо при світлі сонця, бо її легко можуть помітити й одразу ж доповісти про це Галбаторіксу.
— Це зрозуміло, але ж він — наш Вершник! І ми не можемо сидіти склавши руки, доки він залишається на землях наших ворогів.
— Я теж такої думки, — мовив Нархейм. — Ерагон на ворожій території, і ми маємо зробити все, щоб він повернувся живим і здоровим. Грімстборіт Ротгар прийняв Ерагона до власної родини й клану, а його клан — це мій клан, тож наші обов'язки й наша кров наказують нам витягти Ерагона з халепи.
Арія сіла навпочіпки й стала швидко й вправно перешнуровувати свої боти, часом допомагаючи собі зубами. Упоравшись, вона задумливо глянула на дракона.
— Сапфіро, а де саме був Ерагон, коли ти востаннє торкалася його розуму? — спитала вона.
«Біля входу до Хелгрінда».
— А ти хоч приблизно уявляєш, якою дорогою він хотів повертати назад?
«Тоді він іще й сам цього не знав».
Звівшись на повен зріст, войовнича ельфійка скрушно похитала головою:
— Тоді мені доведеться шукати його скрізь, де тільки буде можна.
Прудко, ніби молодий олень, вона перестрибнула галявину, прошмигнула між кількома наметами й побігла на північ із такою вражаючою легкістю, ніби то була не вона, а сам вітер.
— Аріє, зупинись! — крикнула Насуада, але вона навряд чи її вже чула. Дівчина дивилася ельфійці вслід, і її душа сповнювалася безмежним відчаєм. «Серце нашої армії, — думала вона, — кришиться, ніби старезний камінь».
Тим часом, брязнувши своїми важкими обладунками, до Насуади підскочив Гарцхвог:
— Хочете, я побіжу разом з нею, леді Нічні Кроки? Звісно, я не вмію бігати так само швидко, як ельфи, зате можу бігти дуже довго.
— Ні-ні, не треба. Адже Арію принаймні здалеку можна сплутати з людиною, а от якщо хтось із фермерів побачить вас, то миттю скаже про це солдатам, і вони стануть на вас полювати.
— Я звик, що на мене полюють.
— Я вірю вам, але в самісінькому центрі Імперії, де перебувають сотні людей Галбаторікса, це буде дуже й дуже нерозумно. На жаль, Арії доведеться покластись на власні сили, і я молитимусь, щоб їй якнайшвидше вдалось відшукати Ерагона й живого-здорового повернути до нашого табору, бо без нього ми приречені.
ВТЕЧА Й ВІДХИЛЕННЯ
Ерагонові ноги глухо вистукували об землю. Удари відлунювали спочатку в його п'ятах, потім здіймалися по ногах угору, переходили на хребет, досягали черепа, змушуючи дрібно тремтіти його щелепи й породжуючи нестерпний головний біль, що з кожною милею ставав іще нестерпнішим.
Цей монотонний ритм спочатку неабияк дратував Вершника, а потім він став провалюватися в напівсон, але все ж таки продовжував рухатися. Коли його черевики опускались на землю, він чув, як під ними тріщать тонкі гілочки й ламаються стебла трави, а також бачив хмаринки куряви, що здіймалися над потрісканою землею. Схоже, останній дощ пройшов в Алагезії щонайменше місяць тому. Сухе, розпечене повітря, сонце й вітер відбирали у Вершника кожну краплинку вологи, і скільки б він не пив, його вуста залишалися спраглими.
Хелгрінд був далеко позаду, проте юнак біг повільніше, ніж на те сподівався. Ворожою землею раз у раз сновигали сотні невеличких загонів Галбаторікса, кожен із яких мав свого чарівника, тож Ерагонові нерідко доводилось петляти, аби оминути їх. А те, що вони шукали саме його, не викликало жодних сумнівів. Минулого вечора він навіть помітив Торнака, що летів низько над землею в західному напрямку. Побачивши ворожого дракона, Вершник миттю заблокував свою свідомість і кинувся до першого-ліпшого рівчака, де просидів аж півгодини, доки той не зник за обрієм.
Добре все обміркувавши, Ерагон вирішив мандрувати битими шляхами, адже за минулий тиждень він і так втратив дуже багато сил, аби зараз продиратися крізь зарості ожини, долати пагорби й замулені річки. Юнак розумів, що попереду в нього ще буде безліч подій, які вимагатимуть чимало сил, тож бодай таким чином намагався полегшити собі шлях.
Вийшовши на битий шлях, Вершник біг тільки тоді, коли був цілком переконаний, що його ніхто не може помітити. Коли ж він наближався до селищ, то починав іти повільною, розміреною ходою, вдаючи із себе звичайнісінького мандрівника, адже якби хтось із фермерів помітив на шляху чоловіка, який мчить уперед із такою швидкістю, ніби за ним женеться зграя вовків, то напевно поспішив би розповісти про це солдатам імперії. А такий поворот подій міг стати для Ерагона фатальним.
Однак зараз Вершник вирішив пробігтися, оскільки поблизу не було жодної живої душі, крім велетенської змії, що грілася на сонці приблизно за лігу від нього. Часом він зовсім вибивався із сил, і йому страшенно кортіло зупинитися, упасти на землю й пролежати так бодай кілька годин, але думка про те, що він якомога швидше має повернутися до табору варденів, змушувала його триматись на ногах. Єдине, що втішало юнака під час цієї важкої подорожі, — можливість побути на самоті. Адже він не міг дозволити цього собі відтоді, як знайшов на Хребті яйце Сапфіри, бо з того часу думки дракона завжди перепліталися з його свідомістю або ж поряд були Бром, Мертаг чи хтось інший. А крім того, залишивши Паланкарську долину, Ерагон упродовж кількох місяців тренувався, перериваючи свої вправи на час нетривалих подорожей або кривавих битв. Ще жодного разу в житті йому не доводилось стільки передумати й зіштовхнутися з такою кількістю страхів і переживань. Тож тепер він був радий своїй самотності й тому спокою, який вона принесла із собою.
Тиша й цілковита відсутність голосів були для нього солодшими за материнську колискову й на якийсь час знищили його страх перед майбутнім. Правду кажучи, юнакові навіть не хотілося дивитись у магічний кристал, бо, глянувши в нього, він напевно дізнався б яку-небудь лиху звістку, приміром, про те, що його вірного дракона Сапфіру поранили, або просто почув би безліч дорікань від Арії й Насуади. Його слуху торкався тільки спів пташок і легкий шурхіт вітерцю, що плутався в траві та листі дерев.
Так тривало ще якийсь час, аж раптом Ерагона повернули до реального світу голоси кількох чоловіків і лункий стукіт копит. Юнак миттю спинився й стривожено роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, з якого боку наближаються незнайомці. З найближчого ярка випурхнули дві наполохані галки.
Єдиною схованкою, в якій можна було зачаїтися від непроханих гостей, були невеличкі зарості ялівцю. Вершник, ніби ошпарений, кинувся до них і закотився під обвисле гілля саме в ту мить, коли шестеро солдатів випірнули з яру й галопом промчали по вузькій брудній дорозі, від якої його відокремлювало якихось десять футів. Зазвичай Вершник відчув би їх іще здалеку, проте відтоді, як у цих краях з'явився Торнак, він тримав свою свідомість за кількома захисними кордонами.
Солдати проїхали кількадесят метрів, спинилися посеред дороги, й між ними зав'язалася суперечка.
— Кажу ж вам, я точно щось бачив! — кричав один із них. Він був середнього зросту, мав рум'яні щоки й жовтувату бороду.
І хоча Ерагонове серце ледь не вистрибувало з грудей, він усе ж таки спробував зробити так, щоб його дихання стало повільним і ледь чутним. Потім юнак помацав свого лоба і з полегшенням переконався, що пов'язка, яку він одягнув на голову, надійно прикривала його розкосі брови й гострі вуха. «Якби ж то в мене були ще й мої обладунки», — подумав він. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Вершник змайстрував із сухого гілля й шматка тканини, що його він виміняв у старого кошикаря, торбу, до якої й заховав свою зброю. Та якби він почав її зараз діставати, то солдати неодмінно б його почули.
Тим часом воїн із жовтуватою бородою зліз зі свого коня й став походжати вздовж дороги, уважно досліджуючи землю й поглядаючи на зарості ялівцю, в яких ховався Ерагон. Як і кожен солдат армії Галбаторікса, він був убраний у червону сорочку, прикрашену язиком полум'я, вигаптуваним золотавими нитками. Його обладунки були доволі простими — шолом, старий щит і шкіряна кольчуга. Тим не менше, це свідчило, що за рангом він був вищий за звичайного солдата. У правій руці чоловік тримав спис, а на його лівому стегні висів довгий меч.
Невдовзі солдат, клацаючи шпорами, підійшов до Ерагонової схованки, і Вершник став шепотіти складне закляття прадавньою мовою. Слова злітали з його вуст, ніби одне суцільне полотно, аж доки він неправильно вимовив особливо складний рядок із самих тільки голосних звуків. Відтак він мав розпочати закляття знову.
Воїн тим часом зробив іще один крок у його бік.
Потім другий.
І тільки тоді, коли солдат зупинився прямісінько перед ним, Ерагону нарешті вдалося закінчити закляття, і він відчув слабкість в усьому тілі — це була непомильна ознака того, що магія почала діяти.
Тим не менше, воїн потягнувся рукою до гілля, під яким лежав Ерагон, розгорнув його й задоволено скрикнув: «Ага!».
Вершник продовжував лежати, не рухаючись.
Воїн дивився прямо на нього, і його обличчя спохмурніло. «Якого біса?» — прошепотів він, а потім поштрикав у зарості списом, ледь не зачепивши Ерагонової щоки. Юнакові довелося щосили стиснути кулаки, щоб стримати тремтіння, яке аж розривало його м'язи.
— Нехай йому грець, — мовив урешті-решт солдат і відпустив гілля, що знову повернулось на своє місце й сховало Ерагона від чужих очей.
— Що там таке? — поцікавився один із чоловіків.
— Та нічого, — сказав солдат, а потім підійшов до своїх товаришів по службі й, знявши шолом і витерши з лоба піт, додав: — Мої очі надумали зі мною погратися.
— І що той триклятий Браетан від нас хоче? Адже ми вже й так не спимо майже два дні.
— Схоже, король у великому відчаї, якщо так нас ганяє… Але, правду кажучи, я б волів не знаходити того, кого ми шукаємо. Не те щоб я боявся, але простим воїнам на зразок нас годі змагатися з тим, хто наважився кинути виклик самому Галбаторіксу. Нехай краще Мертаг та його чудовисько-дракон ловлять цього таємничого втікача!
— Але ж ви самі не згірше за мене чули від нащадка Морзана, що з нами буде, коли ми не розшукаємо втікача…
Серед воїнів запала напружена мовчанка, а потім той, що стояв на землі, скочив на коня, намотав повіддя на ліву руку й мовив:
— Краще б ти мовчав, Дервуде. Ти надто вже язикатий.
Після цього загін із шістьох вершників пришпорив своїх коней і помчав у північному напрямку.
Коли стукіт копит розчинився в повітрі, Ерагон нарешті зупинив дію магії, а потім потер очі кулаками й нервово зареготав. Він тільки зараз усвідомив, як близько був до того, щоб вскочити в неймовірну халепу, й розумів, що вже одна ця пригода могла перевершити всі небезпеки, на які він наражався за все своє життя в Паланкарській долині. «Я навіть гадки не мав, що зі мною може статися щось подібне», — подумав він.
Закляття, яким він скористався, складалося з двох частин: перша — заломила сонячне проміння довкола його тіла так, що він здавався невидимим, а друга, на що він мав велику надію, мала приховати дію його магії від інших чарівників. І хоча цього разу закляття виручило Ерагона, насправді в нього було кілька недоліків. По-перше, воно не могло приховати слідів, і тому потрібно було весь час залишатися нерухомим, ніби камінь, а по-друге, дуже часто воно не могло сховати людської тіні.
Вибравшись із заростів, Ерагон повернувся обличчям до ярка, з якого з'явилися солдати, проте в його голові була одна-єдина думка — що сказав їм Мертаг?
— А-а-а! — закричав Ерагон, і вирвався з обіймів якогось бентежного сну. Геть нічого не розуміючи й безладно розмахуючи руками, щоб відбитись від ударів уявних ворогів, юнак покотився по землі й урешті-решт прийшов до тями.
Навколо була глупа ніч, а над головою вершника продовжували кружляти у своєму віковічному танкові міріади зірок. Усе живе навколо спало, і він чув тільки легенький шурхіт вітерцю, що куйовдив пасма трави.
Вершникові ще й досі здавалося, що на нього хтось напав, тому він миттю облетів думками прилеглу територію — на тисячу футів у кожен бік, проте скрізь було порожньо.
Ще й досі так і не збагнувши, що сталося, він безсило опустив руки. Його груди важко здіймалися, а шкіра палала дивним вогнем. Думки Вершника нагадували смерч, у якому мерехтіли мечі й списи. На мить йому здалося, що він знову опинився на полі бою у Фартхен Дурі чи на Палаючій рівнині й що б'ється з простими людьми, які воюють на боці Галбаторікса.
Кожне юнакове видіння було настільки реальним, що він легко міг заприсягнутись, ніби якась дивна магія перенесла його назад у часі й просторі. Потім він побачив перед собою всіх людей і ургалів, які загинули від його зброї. Усі вони були такими справжніми, що Ерагонові стало цікаво, чи можуть вони говорити. Далі з Вершником сталося щось і зовсім дивне — сліди від усіх поранень уже давно зникли з його тіла, проте зараз він здригнувся від болю, так, ніби мечі й стріли знову вп'ялися в його плоть. Відчайдушно застогнавши, Ерагон упав на землю й судомно охопив себе руками. «Усе гаразд… Усе гаразд…» — повторював він, притискаючись лобом до землі й скрутившись у живий клубок м'язів. Його дихання стало таким гарячим, що мимохіть обпікало йому живіт.
«Та що ж це зі мною таке?» — запитав він сам у себе.
Справді, Бром ніколи не розповідав у Карвахолі, що в когось із Вершників були такі видіння. Та й ніхто з доблесних варденівських воїнів, яких доводилось зустрічати Ерагонові, здається, ніколи не переймався тією кров'ю, яку він пролив. Навіть Роран, який весь час повторював, як йому огидно вбивати, ніколи не прокидався посеред ночі в холодному поту.
«Я слабодухий, — подумав Ерагон. — Справжній чоловік, а тим паче Вершник, не має цим перейматися. Герроу або Бром легко б упорались із цим. Адже вони, як і я, просто робили те, що мали робити. Без жодних докорів сумління, без жодних нічних жахіть… Я просто слабак».
Скочивши на ноги, він кілька разів обійшов довкола свого лігва, зробленого в траві. Минуло добрих півгодини, проте страх ще й досі сковував його груди залізними лещатами, а шкіра свербіла так, ніби попід нею повзали тисячі мурах. Юнакові було лячно від найменшого звуку, тож він схопив усі свої речі й кинувся бігти в темряву, не переймаючись тим, що зовсім не знає дороги й що хтось може його помітити. Він просто намагався втекти від своїх страхів, тимчасом як його розум, здавалося, повстав і навідріз відмовився вірити в те, що це звичайнісіньке марево. І єдиним порятунком для Вершника залишались його інстинкти, що зараз наказували йому тікати, бігти вперед, у жодному разі не озираючись.