Отож, він біг і намагався забутися у своєму нестримному русі. Він щосили розмахував руками й дослухався до кожного свого кроку, хапаючись за будь-яке інше відчуття, аби позбутися своїх нічних жахіть.
Обганяючи Вершника, по небу, ніби прудкі океанські риби, промчала зграя шпаків. У Паланкарській долині дуже часто бувало так, що шпаки поверталися з теплих країв такими гігантськими зграями, які, ніби хмара, затуляли сонце й обертали погожий день на ніч. І хоча зграйка, яку помітив Ерагон, була зовсім невеличкою, вона все одно нагадала йому довгі вечори вдома, коли він сидів на ґанку й пив із Герроу та Рораном запашний м'ятний чай, споглядаючи, як над його головою розсікає небесний простір безліч птахів. Поринувши у спогади, він зупинився й сів на камінь, щоб перешнурувати свої черевики.
Погода змінилася. Стало прохолодно, й сірі плями на заході говорили про те, що невдовзі може початись гроза. Рослинність у цій місцині була соковита — навколо росли мох, очерети й густі зарості зеленої трави. За кілька миль від Вершника височіли п'ять пагорбів, на одному з яких розкинувся старий гай із велетенських дубів. Крізь їхні віковічні крони Ерагон помітив стіни давно покинутої, напівзруйнованої будівлі, яку звела якась із рас Алагезії.
Юнак зацікавлено гмукнув і вирішив влаштуватись на сніданок посеред тих загадкових руїн, адже там, напевно, водилось багато дичини, до того ж, дослідивши рештки будівлі, він зможе дізнатися, де саме зараз перебуває.
Для того, щоб добігти до підніжжя першого пагорба, Вершникові знадобилась година. Там він знайшов стару розбиту дорогу, подекуди вимощену квадратним камінням. Уже звідси було видно, що споруда не нагадувала будівлі жодної зі знайомих йому рас — людей, ельфів чи гномів.
Гігантські дуби милостиво прийняли мандрівника в обійми свого затінку й захистили його від сонця. Земля під його ногами нарешті стала рівною, й Ерагон вийшов на велику галявину, де височіла напівзруйнована вежа. Її нижня частина була широка та ребриста, ніби стовбур дерева. Далі споруда вужчала й здіймалась у небо на тридцять футів, завершуючись гострою рваною лінією. Горішня частина вежі лежала на землі, розсипавшись на безліч шматків.
Юнак був у захваті, оскільки йому здалося, що він знайшов ельфійський аванпост, споруджений задовго до занепаду Вершників. Жодна інша раса не могла та й не зуміла б звести такої споруди.
На мить відволікшись від споглядання вежі, Ерагон помітив на іншому боці галявини город, на якому обробляв грядку гороху самотній згорблений чоловік. Його обличчя приховувала тінь, а сіра довжелезна борода звисала до самісіньких колін, ніби пучок нечесаної вовни. Не підводячи голови, незнайомець промовив:
— То що, допоможеш мені з цим горохом чи ні? Ця їжа для тебе, якщо вона, звісна річ, тобі потрібна.
Ерагон на мить розгубився, не знаючи, що його робити, але потім подумав: «І чому я маю боятись цього старого пустельника?»
Ступивши на город, він сказав:
— Я Берган… Берган, син Герроу.
— Тенга, син Інгвара, — мовив чоловік у відповідь.
Коли юнак поклав свою саморобну торбу на землю, у ній брязнули його обладунки. Кілька годин вони мовчки працювали разом із Тенгою. І хоч Ерагон чудово розумів, що йому не можна тут дуже довго залишатись, ця проста робота дуже припала йому до душі, оскільки відволікала від сумних і страшних думок. Обробляючи горох, Вершник об'єднався зі свідомістю багатьох живих істот, які були на галявині, й ця ідилія розливалась по його тілу приємним теплом.
Коли вони очистили грядку гороху від портулаку й кульбаб, Ерагон попрямував за Тенгою до вузьких дверей у вежі. Зайшовши досередини, вони опинились у просторій кімнаті, що слугувала кухнею та їдальнею. Посеред кімнати здіймалися гвинтові сходи, що вели на другий поверх. Скрізь, навіть на підлозі, лежало безліч книжок, сувоїв і пергаментів.
Тенга махнув рукою вбік вогнища, і невеличка купка сухого гілля миттю спалахнула. Побачивши це, Ерагон увесь напружився й приготувався боротись із Тенгою як магією, так і зброєю, якщо в тому буде потреба.
Проте стариган, здається, не звернув на його збентеження жодної уваги й став метушитись по кухні, збираючи кухлі, тарілки, ножі та різні недоїдки, аби приготувати з них сніданок. Порпаючись на кухні, він увесь час щось белькотів собі під носа.
Схвильований Ерагон усівся на порожнього стільця, що стояв найближче до нього. «Він не скористався прадавньою мовою, — подумав юнак. — І навіть якби він вимовив закляття подумки, то ризикував би померти. Але навіщо йому так ризикувати, для того щоб запалити вогонь і приготувати сніданок?»
Оромис повсякчас утовкмачував Ерагону, що слова — це засіб, за допомогою якого можна було контролювати магію. Створення заклять без слів, поєднуючи магічну дію з думками, було дуже небезпечним. Воно годне було дати зовсім інший результат, оскільки до думок могли долучитися емоції, чий вплив міг бути просто непередбачуваний.
Юнак уважно оглянув кімнату, сподіваючись побачити те, що допомогло б йому зрозуміти, ким насправді був її господар. Неподалік від себе він помітив пергамент із рядками прадавньої мови. Придивившись уважніше, Ерагон зрозумів, що це перелік справжніх імен, дуже схожий на ті, з якими він познайомився в Елесмері. Кожен чарівник ладен був віддати все на світі, щоб отримати їх, оскільки завдяки цьому можна було вивчити безліч нових заклять і додавати до своїх власних ті магічні слова, які винайшли інші чарівники. Проте дістати таку збірку коштувало неабияких зусиль, адже їх було дуже мало, а ті чарівники, що все ж таки володіли ними, нізащо б не розлучились із ними з власної волі. Ясна річ, Ерагон дуже здивувався, зрозумівши, що Тенга був власником однієї з таких збірок. І, схоже, стариган не так уже нею й дорожив, оскільки вона лежала серед купи інших пергаментів, що стосувалися безлічі наук, починаючи з історії й закінчуючи математикою, астрономією та ботанікою.
За мить Тенга поставив перед юнаком кухоль елю й тарілку з хлібом, сиром та шматком холодного м'ясного пирога.
— Щиро дякую, — мовив Ерагон, підсуваючи до себе їжу.
Але Тенга не звернув на нього жодної уваги й усівся біля вогнища, схрестивши ноги. Снідаючи, він весь час продовжував щось бурмотіти собі в бороду.
Ерагон з'їв геть усе, що було на тарілці, й жадібно, майже залпом, осушив кухоль смачнющого елю. Тенга тим часом уже майже закінчив снідати, тож Ерагон не стримався й спитав:
— Цю вежу збудували ельфи?
Тенга здивовано оглянув Ерагона з голови до ніг, ніби не сподівався, що той може щось на цьому розумітися.
— Так, Едур Ітіндра збудували хитрі ельфи.
— А що ти тут робиш? Ти зовсім сам чи…
— Я шукаю відповідь! — несподівано сказав Тенга, урвавши юнака. — Ключ до закритих дверей, секрет дерев і рослин. Вогонь, тепло, блискавка… Багато хто не знає навіть самого питання й живе в темряві. Дехто знає питання, але боїться почути відповідь на нього. Та що там казати, протягом багатьох тисячоліть ми жили, як… дикуни! Але я поставлю на цьому крапку й виведу людей до світла, і всі дякуватимуть мені за мою добру справу.
— А що саме ти шукаєш?
Обличчя Тенги враз спохмурніло, і він сказав:
— То ти теж не знаєш питання? Я гадав, що ти розумніший. Мабуть, я помилився. Зрештою, схоже, ти все ж таки знаєш, що таке пошуки, адже й сам шукаєш… Шукаєш іншу відповідь, але все одно шукаєш. І в твоєму серці палає такий самий вогонь, як і в моєму. Хто ще, як не самотній мандрівник, може збагнути те, від чого ми маємо відректись, щоб знайти відповідь?
— Відповідь на що?
— На питання, яке ми обрали.
«Та він справжній безумець», — подумав Ерагон і роззирнувся навкруги, шукаючи щось таке, чим можна було б відволікти Тенгу від його маячні. Урешті-решт погляд юнака зупинився на кількох маленьких дерев'яних статуетках у формі краплі, що вишикувались на підвіконні.
— Дуже красиві, — мовив він, тицьнувши на статуетки пальцем. — А хто їх зробив?
— Це зробила вона… перш ніж пішла. Вона завжди робила якісь штуки… — Тенга випростався й приклав кінчик вказівного пальця лівої руки до першої зі статуеток. — Ось хвостата білка, що може хитатися. Вона така розумна й прудка, що часом мені здається, ніби вона з мене глузує. — Його палець торкнувся наступної статуетки. — А ось дикий вепр, чиї ікла можуть легко розпанахати… А ось ворон із…
Тенга так захопився своєю розповіддю, що навіть не помітив, як Ерагон позадкував, підняв на дверях засув і вислизнув з Едур Ітіндра. Закинувши свою торбу на плече, юнак попрямував униз. Він ішов, насолоджуючись тінню віковічних дубів і поступово віддаляючись від вежі дивакуватого чаклуна.
Цього й наступного дня Вершник зустрів по дорозі дуже багато людей, тож невдовзі вони стали йому ввижатися. Здебільшого то були біженці, хоч зрідка з-посеред них траплялися воїни й торговці різним крамом. Якщо була можливість, Ерагон намагався їх уникати, а якщо ні, то просто брів їм назустріч, важко переставляючи ноги й сховавши підборіддя в комір свого одягу.
Власне, саме через це Вершник був змушений провести цілу ніч у селищі Істркрофт, що лежало за двадцять миль від Меліана. Він хотів був зійти зі шляху задовго до Істркрофта і знайти собі якусь печеру чи западину, де можна було б спокійно перепочити аж до світанку, проте дуже погано знав місцевість і неабияк здивувався, коли почув, що до селища залишається не більше милі. А оскільки він ішов у компанії кількох воїнів, то сходити зі шляху за годину від селища було б украй нерозумно, бо навіть останній дурень одразу б поцікавився, чому це він не хоче зайти до селища, де можна було б переночувати в теплі й затишку. Тому Ерагонові довелося зціпити зуби й вигадувати якусь якомога правдивішу історію на той випадок, якщо в нього спитають, куди й звідки він мандрує.
Коли юнак нарешті побачив селище, захищене від ворогів частоколом, між червоним диском сонця й горизонтом було два пальці. Та коли вони ввійшли в саме селище, уже майже стемніло. Вартовий спитав у воїнів, чи не бачили вони часом когось позаду себе.
— Ні, здається, за нами нікого не було, — мовив один із них.
— От і добре, — відповів вартовий. — Бо якщо там хтось забарився, то йому доведеться чекати аж до ранку. — Потому він крикнув іншому вартовому, який стояв біля протилежного боку воріт: — Зачиняй!
Вони штовхнули обидві стулки височезних, футів із п'ятнадцять, воріт, оббитих залізом, і засунули їх чотирма дубовими поперечинами, що були завтовшки з Ерагонові груди.
«Напевне, вони чекають нападу, — подумав Ерагон, а потім посміхнувся, раптом збагнувши, наскільки його думка була безглуздою. — Та хто ж не чекає нападу в такі неспокійні часи?» Кілька місяців тому Ерагон напевно б дуже хвилювався, опинившись під замком у геть незнайомому селищі, проте зараз він був упевнений у своїх силах і знав, що в разі чого зможе голіруч рознести на друзки це село або ж непомітно зникнути з нього під прикриттям магії. Тому Вершник вирішив залишитись тут до ранку, оскільки був дуже стомлений, а використання магії могло б привернути до нього увагу інших чарівників.
Щойно юнак пройшов кілька кроків униз по брудній дорозі, що вела до селищного майдану, як вартовий зупинив його, тицьнув в обличчя ліхтар і крикнув:
— Стій! Раніше ти ніколи не бував в Істкрофті, чи не так?
— Ваша правда, я тут уперше, — відповів Ерагон.
Упертий вартовий похитав головою:
— А ти маєш тут родину чи друзів, які б дали тобі притулок?
— Ні, не маю.
— І що ж тоді привело тебе до Істкрофта?
— Нічого, зовсім нічого. Я мандрую на південь, щоб забрати родину моєї сестри й відвести її назад, до Драс-Леони, — відповів Ерагон. Утім його вигадана історія, здається, не справила на вартового жодного враження. «Може, він мені не вірить, — розмірковував юнак, — а може, вже чув силу-силенну таких історій, і вони перестали його цікавити».
— Тоді прямуй до будинку мандрівників, так буде найкраще. Там тобі дадуть попоїсти й ліжко на ніч. А якщо ти захочеш залишитися тут, в Істкрофті, довше, ніж на одну ніч, тоді я маю тебе попередити: ми не терпимо крадіжок, розпусти або, крий Боже, вбивства. Для порушників наших законів у нас є міцні кайдани й шибениця, що будь-коли готова зробити свою страшну справу. Ти все зрозумів?
— Авжеж, пане.
— Тоді йди собі з миром. Хоча ні, стривай! Як тебе звати, незнайомцю?
— Берган.
Почувши його ім'я, вартовий повернувся й почвалав геть, аби продовжити свій вечірній обхід. Ерагон дочекався, доки його ліхтар зник за найближчим будинком, і підійшов до дошки оголошень, що висіла ліворуч від воріт.
На ній було з півдюжини плакатів із зображеннями різних злочинців та два величезні пергаменти, завдовжки в три фути, що відразу впадали в око. На одному з них був намальований Ерагон, на іншому — Роран, проте і там, і там значилось, що вони зрадники корони. Юнак схвильовано розглядав пергаменти, а коли побачив, яку винагороду графство обіцяє за їхні голови, його очі стали круглими, ніби монети. Портрет Рорана й справді був дуже схожий. Художник не забув навіть про бороду, яку той відпустив уже після втечі з Карвахола, а от портрет Ерагона дуже віддалено нагадував Вершника, оскільки там його було зображено ще до Кривавої Клятви, коли він мав людську подобу.
«Як же все змінилося», — подумав Ерагон.
Пройшовши вперед, юнак проминув майже все селище й урешті-решт таки знайшов будинок мандрівників. Загальна кімната будинку мала низьку стелю із закіптявілого дерева. Жовті свічки із сала давали м'яке, мерехтливе світло й сповнювали повітря димом. Підлогу було вкрито очеретом упереміш із піском, який рипів під Ерагоновими черевиками. Ліворуч від Вершника смажилася свиня на вогнищі, а також стояли стільці та столи. Навпроти виднівся шинквас — така собі фортеця, що підняла свого розвідного моста, аби захистити барильця з пивом та елем від орди змучених спрагою чоловіків, нападу яких можна було чекати майже звідусіль.
У кімнаті перебувало близько шістдесяти мандрівників, тож дихати в ній було майже нічим. На додачу до всього довкола стояв такий гамір, що Ерагон зі своїм надтонким слухом почувався так, ніби опинився поруч із потужним водоспадом. Йому було дуже важко зосередитись на якомусь одному голосі. Щойно він ловив одне слово або фразу, як їх миттю перекривали репліки інших людей. У загальному галасі розчинявся й спів трьох менестрелів, що виводили жартівливу пісеньку «Люба Етрід о'Даут».
Ерагон насилу пробрався крізь юрбу до шинкваса. Він хотів був переговорити з жінкою, яка розливала напої, однак та була така заклопотана, що минуло п'ять хвилин, доки вона звернула на нього увагу.
— Я до ваших послуг, чого бажаєте? — поцікавилась вона, прибираючи пасмо волосся, що спадало на її вкрите потом лице.
— Чи міг би я зняти у вас кімнату або якийсь куток, де можна було б заночувати?
— Я не знаю. Вам треба поговорити з власницею будинку. Вона скоро спуститься, — мовила жінка й махнула рукою вбік темних сходів.
Ерагонові нічого не залишалось, як чекати. Він усівся біля шинкваса й став приглядатися до людей. Кого тут тільки не було… Напевно половину з усіх присутніх становили місцеві селяни, які прийшли сюди, щоб весело провести ніч. Решта, чоловіки й жінки, а нерідко й цілі родини, швидше за все, були біженцями, які покинули свої домівки й шукали більш спокійну місцину для життя. Їх легко було впізнати за потертими сорочками й брудними штаньми, а також за тим, як вони з острахом приглядалися до кожного незнайомця, який наближався до них. Проте геть усі присутні намагались не дивитися в один із кутків кімнати, де гуляла найменша компанія — солдати Галбаторікса.
Чоловіки в червоних сорочках галасували найдужче — вони весь час реготали, кричали й гепали по столу своїми велетенськими кулаками, закутими в обладунки. А добряче хильнувши, починали мацати всіх поспіль жінок, які необачно пробували пройти повз них.
«Цікаво, вони поводяться так, оскільки знають, що ніхто не посміє їм суперечити? Їм що, аж так кортить повихвалятись власною силою? — міркував Ерагон. — Чи тому, що їх насильно приєднали до армії Галбаторікса, і вони тепер хочуть хоч якось прикрити свою ганьбу п'яним бешкетом?»
Менестрелі тим часом завели нову пісню: