— Моя пані, — шанобливо мовив до неї Ерагон, вклонившись.
— Ерагоне, — лише спромоглась відповісти вона.
Дівчина виглядала дуже стомленою, а від рум'янця на її щоках не залишилось і сліду. Здавалося, ніби вона довгий час страждала на якусь виснажливу хворобу. Поправляючи один зі своїх неслухняних локонів, Насуада звела догори руку, й Вершник побачив безліч бинтів, що прикривали її рани.
— Дякувати Гокукарі, ти в безпеці. Ми так хвилювалися за тебе.
— Мені дуже шкода, що я вас засмутив, але в мене були вагомі причини.
— Ти неодмінно маєш мені про них розповісти, щойно повернешся до табору.
— Як накажете, — відповів Ерагон. — А що це за страшні рани на ваших руках? На вас хтось напав? І чому чаклуни з Ду Врангр Гата вас не зцілили?
— Я наказала їм дати мені спокій. Але годі про це, я все тобі розповім, коли побачимось.
Почувши таку відповідь, юнак лише здивовано похитав головою й замовк.
— Моєму здивуванню немає меж. Я геть не сподівалася, що ти зможеш його знайти, — мовила Насуада до Арії.
— Мені посміхнулась фортуна.
— Може, воно й так, але я вірю, що твої розум і спритність були не менш важливими, ніж посмішка фортуни. Коли ви приєднаєтесь до нас?
— Гадаю, за два або три дні, якщо по дорозі нас не спіткають якісь прикрі пригоди.
— Гаразд, я чекатиму на вас. І відтепер хочу, аби ти зв'язувалась зі мною принаймні раз до полудня й раз до початку ночі. А якщо ви не вийдете на зв'язок, то я вважатиму, що вас захопили в полон, і пошлю за вами Сапфіру з підмогою.
— Але ж ми не завжди зможемо знайти тиху й безлюдну місцину, де можна було б скористатися магією.
— Доведеться пошукати, бо я маю знати, де ви і чи ви в безпеці.
Арія хвильку подумала.
— Якщо я зможу, то саме так і зроблю, але тільки тоді, коли це не буде загрожувати Ерагону, — відповіла вона.
— Домовились.
Скориставшись невеличкою паузою в розмові двох войовничих жінок, Ерагон зазирнув у дзеркало й схвильовано спитав у Насуади:
— Насуадо, а де Сапфіра? Я б хотів хоч трішки з нею поговорити… Адже ми не спілкувалися з того самого дня, як розлучились у Хелгрінді.
— Здається, півгодини тому вона полетіла, аби розвідати, що робиться на наших кордонах. Ти зможеш утримати це закляття, доки я подивлюсь, чи вона не повернулась.
— Спробую, — прошепотіла Арія.
Зробивши один-єдиний крок, Насуада зникла з поля їхнього зору. Якийсь час Ерагон роздивлявся нехитру обстановку її червоного намету — довгий стіл, стілець і ще кілька найнеобхідніших меблів. Потім юнак перевів погляд на потилицю Арії, яка сиділа перед ним навпочіпки. Її густе чорне волосся спадало на один бік і відкривало смугу гладесенької шкіри якраз над комірцем сукні. Це видовище змусило юнака застигнути майже на хвилину, після чого він знесилено похитнувсь і притулився спиною до обгорілого пенька.
За мить до них долинув хрускіт дерева, а потім на поверхні води зблиснула сяюча блакитна луска — то Сапфіра намагалась залізти до червоного намету Насуади. Спочатку Вершник побачив внутрішній бік стегна, потім шип на хвості, а далі мішкувату мембрану її складеного крила і якимось дивом кінчик зуба. Дракон хаотично звивався, намагаючись якомога зручніше влаштуватись перед дзеркалом, що його Насуада використовувала для таємних переговорів. Позаду неї лунали стривожені голоси, й Ерагон, усміхнувшись собі під носа, зрозумів, що його вірний дракон уже розтрощив добру половину меблів. Урешті-решт Сапфіра застигла перед дзеркалом, схилившись до нього так близько, що її велике сапфірове око зайняло ледь не всю калюжу й уважно зиркнуло на Ерагона.
Якусь мить вони дивились одне на одного мовчки, і Ерагон відчув дивний спокій і затишок, що покинув його відтоді, як він розлучився зі своїм драконом.
— Я дуже сумував за тобою, — прошепотів він.
Сапфіра кліпнула у відповідь оком.
— Насуадо, ви ще там?
Голос дівчини був геть приглушений і лунав праворуч від Сапфіри:
— Можна й так сказати.
— А ви б не могли переказати мені Сапфірині слова?
— З превеликою радістю, та наразі я застрягла між її крилом та однією із жердин намету, тож тобі доведеться трішки почекати, доки я виберусь.
— Будь ласка.
Насуади не було чути кілька секунд, а потім вона заговорила, так вправно наслідуючи інтонації Сапфіри, що юнак насилу стримав розчулену посмішку.
— У тебе все гаразд?
— Я здоровий, як бик. А ти?
— Якби я порівняла себе з коровою, це було б смішно й образливо. Тим не менше, я жива-здорова, якщо ти питаєш саме про це. Я рада, що Арія з тобою. Адже добре, коли в тебе за спиною є хтось розумний і поміркований, аби витягти тебе з будь-якої халепи.
— Авжеж… Коли ти в небезпеці, допомога завжди стане в пригоді. — Розмовляючи із Сапфірою, Ерагон розумів, що словами годі передати ті відчуття й емоції, що виникали в нього тоді, коли вони спілкувалися із Сапфірою за допомогою думок. А крім того, поряд із ними були Арія та Насуада, і юнакові було дуже незручно питатися, чи пробачила його Сапфіра за те, що він змусив її покинути його в Хелгрінді. Дракон, напевне, теж чудово все розумів, тож уникав цієї теми. Так вони й говорили про якісь дрібнички, доки не настав час прощатися. Тоді Ерагон торкнувся пальцями своїх вуст і нечутно мовив: «Мені шкода».
Сапфіра кліпнула у відповідь оком і довго не хотіла виходити з намету. А юнак тепер знав, що вона добре зрозуміла його послання й перестала на нього ображатись.
Потім Ерагон та Арія попрощалися з Насуадою, і магічне видіння в калюжі зникло. Ельфійка стала відчищати зі своєї сукні бруд, а Вершник нетерпляче тупцяв довкола неї, бо зараз йому як ніколи хотілося якнайшвидше опинитися поруч із Сапфірою й обійняти її міцну шию.
— То що, побігли? — спитав він у Арії, закидаючи на плече торбу зі своїми обладунками.
ДЕЛІКАТНА СПРАВА
Роран підняв із землі велику каменюку, і жили на його шиї напнулися так, ніби були з найміцнішої сталі. Наступної миті він поклав каменюку на своє стегно, а потім хвацьким рухом закинув її на випростаних руках у себе над головою. Юнак тримав цю неймовірно важку ношу майже хвилину й кинув її перед собою тільки тоді, коли в нього стали тремтіти плечі. Каменюка глухо гепнулась об землю, залишивши кількадюймову вибоїну.
Такими нехитрими вправами Роран займався не сам, навколо нього було ще близько двадцяти варденівських воїнів, які теж намагалися підняти такі самі каменюки. Роранові було дуже приємно, що робота в Хорстовій кузні й важка фермерська праця зробили його аж ніяк не слабшим за справжніх воїнів, які тренувалися щодня, відтоді як їм виповнилось дванадцять років.
Чоловік кілька разів глибоко вдихнув холодне повітря й торкнувся рукою правого плеча, аби ще раз переконатися в тому, що від жахливої рани, якої йому завдав своїм дзьобом один із разаків, не лишилося й сліду. Від думки про те, що він знову живий і здоровий, Роран посміхнувся, і йому чомусь здалося, що він зараз нагадує корову, яка ось-ось почне витанцьовувати джигу.
Раптом він почув позад себе пронизливий зойк, тут-таки озирнувся й побачив Альбрича й Бальдора, які билися з Лангом — укритим шрамами воїном, який навчав їх військової справи. Точніше кажучи, бій уже скінчився, оскільки Ланг легко відбився від їхніх нападів і пішов у наступ, хвацько вимахуючи дерев'яним мечем. Спочатку він роззброїв Бальдора, чимдуж ударивши його по ребрах, а потім щосили вдарив Альбрича по нозі, так що той аж скрутився на землі й завив від болю. Усе це тривало якихось кілька секунд. Роран щиро співчував хлопцям, бо щойно й сам закінчив тренувальний бій із Лангом і мав кілька нових синців на додачу до тих, які ще не встигли зійти після його останніх пригод у Хелгрінді.
Найчастіше юнак бився своїм молотом, але потім вирішив, що непогано було б навчитися вправлятися і з мечем. Адже він вимагав більшої спритності під час бою, та й захиститися молотом від воїна, який нападав із мечем, було не так уже й легко.
Одразу ж після битви на Палаючій рівнині Насуада запропонувала всім карвахольцям приєднатися до варденів. І як не дивно, більшість із них радо це зробили. Ті ж люди, які не схотіли йти на війну, залишились у Сурді ще до того, як карвахольці дісталися до Палаючої рівнини.
Кожен фермер, який мав добре здоров'я, обрав собі нову зброю, позбавившись своїх саморобних списів і щитів. Потому вони стали багато тренуватися, аби ні в чому не поступатись справжнім воїнам Алагезії. Люди з Паланкарської долини швидко призвичаїлись до нового життя, адже вимахувати мечем було аж ніяк не важче, ніж рубати дерева чи обробляти цілі акри землі під пекельним літнім сонцем. Ті з них, хто володів якимось корисним ремеслом, продовжували займатися ним, слугуючи варденам, проте у вільний час усе одно намагались якомога краще опанувати зброю, бо кожен мав вийти на поле бою.
Повернувшись із Хелгрінда, Роран і собі з головою поринув у виснажливі й довгі тренування, оскільки поклявся допомогти варденам розбити ворога й скинути Галбаторікса, адже тільки так він міг захистити селян і Катріну. Двоюрідний брат Ерагона знав, що його сили мізерні, порівняно з усіма силами варденів, однак вірив у те, що зможе змінити світ на краще, а отже, його допомога неабияк знадобиться війську повстанців. Ясна річ, йому дуже хотілося залишитись живим і побачити перемогу на власні очі, тож він щодня ще завзятіше опановував нові прийоми зі зброєю, аби не поступатися в бою досвідченим воїнам.
Після тренування Роран попрямував до намету, в якому він мешкав разом із Бальдором. Невдовзі юнак вийшов на невеличку галявину, на якій лежала очищена від кори двадцятифутова колода, що вся аж блищала від щоденного доторку кількох тисяч людських рук. Зупинившись, Роран узяв колоду за один кінець, підняв, крекнув від напруги й перекинув її вперед. Потім він повторив те саме двічі й геть знесилений попрямував далі крізь лабіринт сірих наметів. По дорозі юнак зустрів Лоринга й Фіска, а також іще з півдюжини незнайомих йому воїнів.
— Привіт, Міцний Молоте! — радо загукали вони.
— Привіт! — відповів Роран, і йому стало трохи дивно, що його знають люди, яких він раніше ніколи не зустрічав. За мить юнак пірнув до намету, що тепер став йому за домівку. Там він відклав убік лук, сагайдак із стрілами й короткий меч, якими його озброїли вардени. Узявши бурдюк із водою, він знову вийшов під промені яскравого сонця й вилив воду собі на плечі та спину. Загалом водні процедури Роран робив не так часто, але сьогодні в нього був дуже важливий день. Тож він ретельно вимив руки й ноги, вичистив з-під нігтів бруд, а потім зачесав волосся й підстриг бороду.
Задоволений із власного вигляду, Роран вбрався у свіжу сорочку, засунув за пояс молот і хотів був уже йти, коли помітив, що з-за одного із сусідніх наметів за ним уважно спостерігає Бірджит. Жінка не зводила з нього пильного погляду й міцно стискала обома руками піхви кинджала.
Роран насторожено застиг, готовий будь-якої миті вихопити свій молот, якщо та спробує на нього напасти. Він знав, що Бірджит страшенно небезпечна у своєму відчаї й готова до смертельного бою, тож навіть не був упевнений, чи зможе її в разі чого здолати.
— Якось ти прохав мене про допомогу, — мовила Бірджит, — і я погодилась, бо хотіла знайти разаків і вбити їх за те, що вони з'їли мого чоловіка. Тож хіба я не виконала свою частину нашої угоди?
— Виконала.
— Тоді ти маєш пам'ятати, як я й казала, що, коли разаки будуть мертві, я отримаю від тебе відшкодування за те, що ти якоюсь мірою причетний до смерті Квимбі!
— Пам'ятаю.
Бірджит крутила кинджал із шаленою швидкістю, так, що на її руці випнулись жили. Кинджал тим часом вислизнув із піхов аж на цілий дюйм, яскраво зблиснувши сталлю, а потім знов повільно зайшов назад.
— Гаразд, — кивнула вона, — бо я б дуже не хотіла, аби ти забув про це. Я отримаю своє відшкодування, сине Герроу. Можеш у цьому не сумніватися. — І з цими словами вона швидким рухом сховала кинджал між складками своєї сукні й твердими кроками пішла собі геть.
Перевівши подих, Роран сів на найближчий стілець і потер рукою горлянку, свято переконаний у тому, що кілька секунд назад їй по-справжньому міг загрожувати кинджал цієї оскаженілої від горя жінки. Він добре знав про її наміри ще відтоді, як селяни покинули Карвахол, і чудово розумів, що колись йому все ж таки доведеться сплатити свій борг перед нею.
Над Рорановою головою став кружляти ворон, проте його настрій несподівано покращився.
«Людина, — думав він, — ніколи не знає того дня й тієї години, коли помре. Адже мене будь-якої миті можуть убити, і тут нічого не вдієш. Те, що має статися, — обов'язково станеться, тож годі гаяти дорогоцінний час на якісь безглузді думки. Адже біда завжди приходить до того, хто на неї чекає. А головна життєва хитрість полягає в тому, щоб знайти щастя в короткий проміжок між похмурими днями. Бірджит зробить те, що підкаже їй сумління, а я спробую з нею впоратись, якщо в тому буде потреба».
Потому Роран помітив біля своєї лівої ноги жовтий камінець. Він підняв його, кілька разів підкинув на долоні, а потім, зосередивши на ньому всі свої думки й увагу, мовив: «Стенр, рейза». Проте камінцеві було байдуже — він спокійно лежав собі поміж його великим та вказівним пальцями. Роран важко зітхнув і жбурнув його геть.
Підвівшись зі стільця, юнак бадьоро закрокував між рядами наметів у північний бік табору. По дорозі він весь час намагався розв'язати вузлик шнурочка, що стягував його комірець, проте в нього нічого не виходило. Біля Хорстового намету, який був щонайменше вдвічі більший за решту, Роран облишив марні спроби, постукав по дрючкові, яким було підперто вхідний полог, і дзвінко мовив:
— Усім привіт!
Тієї ж миті з намету вискочила Катріна. Її мідне волосся промайнуло в повітрі, й вона повисла у свого коханого на шиї. Роран радісно засміявся, обережно узяв її за талію й покрутив навколо себе, не помічаючи геть нічого, крім любого обличчя. Катріна тим часом кілька разів легенько припала до його вуст. Роран зазирав їй в очі, відчуваючи себе найщасливішим чоловіком на всій землі.
— Як від тебе гарно пахне, — прошепотіла Катріна.
— Як ти почуваєшся? — спитав Роран, погладжуючи її по волоссю. Перебуваючи в ув'язненні, дівчина страшенно зблідла й стала худесенькою. Юнак дивився на свою кохану й думав про те, що він залюбки б оживив разаків, аби примусити їх страждати так само, як страждала Катріна та її батько.
— Ти питаєш це в мене щодня, і я щодня тобі відповідаю — краще. Будь терплячим, коханий, і я обов'язково одужаю, просто для цього потрібен час… А найкращі ліки від моєї недуги — бути поруч із тобою, саме тут, на сонячній галявині. Від цього мені так хороше, що я навіть не можу пояснити тобі словами.
— Ну, я не зовсім про те питав…
Катріна зашарілася, відхилила назад голову, а на її вустах з'явилась грайлива посмішка.
— Ох ви ж і сміливець, мій пане, як я на вас подивлюсь. Я навіть не певна, чи варто залишатися з вами наодинці, аби ви часом не дозволили собі якихось штучок.
Її жартівлива відповідь одразу ж заспокоїла Рорана.
— Штучок, кажеш? Ну, якщо вже ти вважаєш мене аж таким негідником, то я маю виправдати твої слова й дозволити собі ці самі штучки. — І з цими словами Роран схопив свою кохану в обійми й цілував так довго, аж доки вона його не відштовхнула.
— Ох, — сказала дівчина, перевівши подих, — з тобою важко сперечатися, Роране Міцний Молоте.
— Та вже ж напевно, — мовив він, а потім кивнув на намет і спитав пошепки: — А Елейн знає?
— Знала б, якби не була вагітною. Подорож із Карвахола була для неї надто важкою, і я дуже боюсь, що вона може втратити свою дитину. Її весь час нудить, а крім того, в неї страшенно болить живіт… Гертруда доглядає за нею, але цього мало. В усякому разі, що швидше повернеться Ерагон, то буде краще, адже я геть не певна, що зможу довго тримати це в таємниці.
— Ти впораєшся, я певен, — сказав Роран і, випустивши кохану з обіймів та обсмикнувши сорочку, задоволено спитав: — Як я виглядаю?