— І син Морзана, — прошепотів юнак, — обидва сини Морзана.
— Часом мені кортить, аби ти ще й ще раз переповів мені історію мого порятунку, бо все це було таким неймовірним, що мені часом і досі здається, ніби це — всього лиш мої божевільні вигадки.
— Але навіщо тобі знову чути про всі ці страшні, сповнені болю пригоди, якщо ти на свободі? — знизав плечима Ерагон.
— Ото ж бо, — відповіла вона й витерла з очей манжетом лівого рукава кілька сльозинок. — Коли я отямилась у Фартхен Дурі, в мене було надто багато справ, аби копирсатися у своєму минулому. Проте невтішні події знову й знову лізуть мені в голову, і я згадую те, про що хотіла б забути назавжди. Часом мені здається, що я розучилась радіти життю. — Ельфійка стала на коліна й поклала руки на землю так, ніби була готова зірватись на ноги й бігти світ за очі. — Ельфи не схильні виявляти свою дружбу, а крім того, я звикла від народження бути одиначкою. Але якби ти знав мене до Джиліда, якби ти знав мене такою, якою я була раніше, то напевно б не думав, що я черства й холодна. Я вміла веселитися, співати й танцювати, незважаючи на те, що доля завжди мала для мене про запас якісь неприємні сюрпризи.
Ерагон поклав їй на плече праву руку.
— В історіях про героїв минулих часів, — сказав він, — ніколи не йдеться про ту ціну, яку слід заплатити, щоб перемогти всіх чудовиськ, які можуть оселитися в нашій душі. Продовжуй думати про сади Тіальдар Холу, і я певен, що все буде гаразд.
Арія не прибрала його руки, бо відчувала, що це був дружній жест. Юнакові страшенно хотілося її обняти, проте він ніколи б не зробив цього без її волі, оскільки цінував довіру ельфійки понад усе на світі, якщо не брати до уваги його дружби із Сапфірою. І він готовий був кинутись голіруч на цілий загон ворогів, аби тільки не дати ельфійці бодай на мить опинитись у небезпеці.
Урешті-решт, Арія легенько звільнилась від його руки. Ерагон розгублено роззирнувся навсібіч і, міркуючи, що б його таке зробити, аби хоч трохи розвеселити Арію, ледь чутно прошепотів собі під носа: «Ловісса». За допомогою магії юнак занурив пальці в землю й миттю знайшов те, що було йому потрібно: тонке-тонке кружальце, удвічі менше за ніготь на його мізинці.
Затамувавши подих, він поклав його на праву долоню, якраз посередині гедвей ігназія, так обережно, як тільки міг. Потім юнак кілька разів повторив закляття, якого колись навчив його Оромис, аби переконатися, чи нічого бува не наплутав, і дзвінко та мелодійно, неначе справжній ельф, почав наспівувати:
Ерагон знов і знов повторював ці чотири рядки, спрямовуючи їхню магічну енергію на коричневу пелюсточку, що була в нього на руці. Аж раптом пелюсточка затремтіла, а потім набрякла й випнулась, набуваючи круглої форми. З нижнього боку пелюсточки з'явилися два вусики, що почали розгортатися, лоскочучи Ерагонові зап'ястки, тимчасом як згори з'явилося стебло, котре вже невдовзі стало заввишки з цілий фут. За якусь мить кінчик стебла розділився на п'ять сегментів, що обернулися на довгі, воскового кольору пелюстки лілії. А сама квітка була блідо-блакитною й мала форму дзвіночка.
Коли квітка набула своїх звичайних розмірів, Ерагон припинив дію магії й став зачудовано розглядати свій витвір. Ельфійська раса вміла виспівувати квіти ще змалечку, проте сам Вершник робив це всього кілька разів за життя, тому не був певен, що все вийшло саме так, як належить. Магічне закляття було доволі потужним, адже юнак буквально за кілька хвилин створив лілію, яка б у природі мала рости принаймні рік. У голові йому неприємно загуло, проте він залишився дуже вдоволений і, посміхнувшись, подав квітку Арії:
— Це не біла троянда, однак… — Вершник ніяково знизав плечима.
— Не варто було витрачати сили, — мовила ельфійка. — Але мені дуже приємно, що ти зробив це для мене. — Арія провела кінчиками пальців по зовнішньому боці квітки й піднесла її до носа, щоб насолодитись запахом. Невеличкі зморщечки на її обличчі миттю розгладились, і вона кілька хвилин вдихала неземний аромат лілії. Потому ельфійка вирила в землі невеличку ямку, ще раз провела пальцями по пелюстках і, не зводячи з квітки очей, сказала:
— Дякую. Обидві наші раси звикли дарувати квіти, проте ми, ельфи, більш помірковані, ніж люди. І це стосується всього хорошого на світі: життя, краси, народження, дружби — розумієш? Я кажу це для того, щоб ти знав, як багато це для мене важить. Ти, мабуть, не підозрював, але…
— Я знав…
Арія зиркнула на нього з дуже серйозним виразом, ніби намагалася збагнути, про що саме він зараз говорить.
— Вибач мені, схоже, я вдруге забуваю, якими глибокими є твої знання. Відтепер це не повториться.
Наостанок вона вимовила слова подяки прадавньою мовою. Ерагон і собі, не зволікаючи, перейшов на прадавню мову, щоб сказати їй, що він дуже радий і що йому дуже приємно, оскільки його скромний дарунок припав їй до душі. Невдовзі потому Ерагон увесь аж здригнувся, бо в нього голосно забурчало в животі, хоч вони з Арією й попоїли менше, ніж годину тому.
Помітивши це, Арія лагідно мовила:
— Ти витратив надто багато сил, тож якщо в тебе лишалась енергія в Арен, скористайся нею, аби хоч трішки підживитися.
Ерагон не відразу збагнув, що Арен — це назва Бромової каблучки, оскільки чув її тільки одного разу від Ісланзаді, того дня, коли прибув до Елесмери. «Тепер це моя каблучка, — сказав він сам собі. — І мені слід відучитися думати, ніби вона Бромова». Юнак зацікавлено глянув на великий сапфір, що сяяв на його пальці в золотій оправі.
— Аріє, але ж я не знаю, чи є в Арен енергія. Сам я ніколи нічого туди не вкладав, і жодного разу не перевіряв, чи робив це Бром.
По цих словах Вершник спробував проникнути до сапфіра й невдовзі відчув, що в ньому вирує ціле розбурхане море. Камінь увесь аж тремтів від надміру енергії, і якусь мить Ерагонові здавалося, що він може не витримати й розлетітися під її гігантським тиском на мільярди крихітних скалочок. Вершник узяв із Арена достатню кількість енергії, аби залікувати свої рани й утамувати голод, з подивом помітивши, що в сапфірі її майже не поменшало.
Урвавши зв'язок із каменем і відчуваючи в усьому тілі приємне пульсування сили, Вершник засміявся й розповів про свою несподівану знахідку Арії.
— Схоже, Бром відкладав кожну крихітку енергії, яку міг заощадити, перебуваючи в Карвахолі, усі ті довгі роки… Ти навіть не уявляєш, яка сила ховається в цій каблучці. За допомогою цієї енергії я міг би зруйнувати цілий замок одним-єдиним закляттям.
— Він знав, що це буде потрібно для того, щоб новий Вершник почувався в безпеці, коли вилупиться Сапфіра, — мовила на те Арія. — Я чула, що Бром дуже часто захищав себе Ареном, б'ючись зі своїми найзатятішими ворогами, тож тепер, знаючи, що каблучка перейшла до тебе, вони навряд чи наважаться стати тобі поперек дороги. Я б на твоєму місці берегла цю енергію для найважливішого в житті бою. Берегла б і весь час накопичувала.
«Ні, — подумав чомусь Ерагон, — цього ніколи не буде. — Він покрутив каблучку на пальці, поглядаючи, як та переливається у світлі вогнища. — Відтоді, як Мертаг поцупив Зарок, оця каблучка, сідло Сапфіри й Сніговій — єдине, що в мене залишилось від Брома. І хоч гноми й забрали Сніговія з Фартхен Дура, мені дуже рідко доводиться бувати разом із ним. Тож Арен — одна-єдина згадка про старенького… Мій єдиний спадок від нього. Як би мені хотілося, щоб він і досі був живий! Я ж не встиг поговорити з ним ані про Оромиса, ані про Мертага, ані про свого батька… Господи, я ж узагалі майже ні про що не встиг із ним поговорити… А що б він сказав про мої почуття до Арії? — посміхнувся сам до себе Ерагон. — Я майже впевнений, що він назвав би мене закоханим йолопом і весь час би сварив, що я витрачаю енергію на марну справу. І мав би рацію, хоча… що я можу вдіяти, адже це єдина жінка, поряд з якою мені хочеться бути».
У багатті тріснула волога гілочка, й у небеса здійнявся невеличкий сніп іскор. Ерагон поглядав на них напівзаплющеними очима й думав про те, що від сьогодні Арія стала трохи ближчою йому, коли розказала про свій біль. А потім неспокійні думки юнака заполонив образ Сапфіри, і він став розмірковувати про те, що непокоїло його ще з часу останньої битви на Палаючій рівнині.
— Слухай, Аріє, а чоловіки-дракони дорослішають швидше за жінок-драконів?
— Ні. А чому це тебе так хвилює?
— Через Торнака. Йому лише кілька місяців, а він уже завбільшки із Сапфіру, і це дуже мене непокоїть.
Зірвавши суху травинку, Арія стала малювати на землі вигадливі ельфійські руни — Лідуен Кваедхі.
— Швидше за все, Галбаторіксу вдалося прискорити його ріст, щоб Торнак міг бути гідним суперником Сапфіри.
— Але ж… це небезпечно, хіба не так? Оромис весь час повторював, що може дати мені знання й енергію, проте я володів би ними не так вправно, як тоді, коли б набув їх самотужки, природним шляхом, тяжко працюючи над собою. Адже ті зміни, що сталися з моїм тілом під час Агаеті Блодхрен, ще й досі мене дивують.
Арія кивнула, продовжуючи вимальовувати на землі магічні руни.
— Усе можна виправити за допомогою певних заклять, але це дуже довгий і дуже складний процес. Тож якщо ти хочеш стати справжнім майстром, то маєш звикнути до думки, що всього слід досягати самотужки. І те, що Галбаторікс зробив із Торнаком за допомогою магії, може зіграти з ним злий жарт, адже тепер він має тіло дорослого дракона, проте в душі все ще залишається дитиною.
— А ти часом не знаєш, — погладжуючи мозолі на кісточках кулака, спитав Вершник, — чому Мертаг такий сильний… значно сильніший за мене?
— Якби я це знала, то для мене б не було загадкою й те, як Галбаторікс став таким могутнім. Але мені це невідомо.
«А от Оромисові відомо, — подумав Ерагон. — Принаймні ельф натякав на це, проте в нього ще не було нагоди поділитися таємницею зі мною і Сапфірою. Щойно ми повернемося до Ду Вельденвардена, слід неодмінно поговорити про це зі старшим Вершником. Він обов'язково має все нам розповісти! Адже саме через те, що ми не знаємо його таємниці, Мертаг переміг нас, і ми могли легко стати в'язнями Галбаторікса». Ерагон хотів був розповісти про це Арії, та вчасно прикусив язика, розуміючи, що якби в тому була потреба, ельф і сам би давно вже все їй розповів.
Ельфійка тим часом закінчила писати, й Вершник, схилившись до землі, прочитав одне-єдине речення: «Пливучи океаном часу, самотній Бог мандрує від одного узбережжя до іншого під проводом небесних зірок».
— Що це означає?
— Якби ж то я знала, — відповіла Арія й витерла рядки одним помахом руки.
— А чому так сталося, — спитав Вершник, промовляючи слова дуже повільно, немовби намагаючись дати лад власним думкам, — що ніхто не називає драконів клятвопорушників на ймення? Ми кажемо «дракон Морзана» або «дракон Кіаланді», але ми ніколи не називаємо імен цих драконів. Адже вони були не менш поважними за своїх Вершників, а я, здається, жодного разу не бачив їхніх імен навіть у тих манускриптах, що їх давав мені Оромис… Хоч вони мусили там бути, і я більш ніж упевнений, що були, проте не залишили в моїй пам'яті жодних слідів.
Арія хотіла була щось відповісти, але Ерагон необачно її урвав, не давши вимовити жодного слова:
— Я вперше радий, що Сапфіри зараз немає поруч із нами. Мені дуже ніяково, що я не помічав цього раніше. Навіть ти, Аріє, і Оромис, і кожен ельф, із яким я мав справу, не називали їх на ймення, так, ніби вони якісь тупі тварини, що не заслуговують на таку високу честь. Невже ви робите це навмисно, через те, що вони ваші вороги?
— А хіба про це не йшлося в жодному з твоїх уроків? — щиро здивувалась Арія.
— Можливо, Глаедр щось таке й казав про це Сапфірі, — мовив він, — але я не певен, бо в той час був у полоні Танку Змії та Журавля, тож не дуже пам'ятаю, що саме робила Сапфіра. Мені взагалі дуже важко було почути те, про що Сапфіра говорила з Глаедром, адже під час їхнього навчання мене весь час відволікав Оромис, намагаючись розтовкмачити мені все нові й нові премудрості військової справи та магії. А крім того, збагнути Глаедра було не завжди легко, адже він говорив не словами, а спілкувався із Сапфірою за допомогою образів і відчуттів…
— То ти взагалі не пригадуєш нічого з того, про що він розповідав?
Ерагон якусь мить вагався:
— Пригадую тільки те, що йшлося про ім'я, яке насправді не є іменем, але не більше.
— Те, про що він говорив, — сказала Арія, — було Ду Намар Аурбода, Вигнанням Імен.
— Вигнанням Імен?
Торкнувшись травинкою землі, Арія знову почала щось малювати.
— Це була одна з найвизначніших подій, що сталися під час боротьби між Вершниками й клятвопорушниками. Коли дракони зрозуміли, що тринадцятеро з них стали зрадниками й допомагають Галбаторіксу винищувати їхню расу, їхній люті не було меж. Вони зібрали докупи всі свої сили й за допомогою таємної магії позбавили тринадцятьох зрадників імен.
Від цієї новини в Ерагона аж мороз по шкірі пішов.
— Не розумію, як це?
— Хіба я не казала, що магія була таємною? Ми знаємо тільки те, що після того, як закляття почало діяти, ніхто не може назвати тринадцятьох драконів-зрадників на ймення. Ті, хто пам'ятав їхні імена, миттю їх забули, а коли ми намагаємось прочитати ці імена в манускриптах, то геть нічого не розуміємо й найчастіше просто їх не помічаємо. Дракони пощадили тільки Ярнунвоска, першого дракона Галбаторікса, що загинув у битві з ургалами, та Шруйкана, оскільки Галбаторікс і Морзан змусили його служити за допомогою магії.
«Як же це жахливо, втратити власне ім'я, — подумав Ерагон і здригнувся. — Якщо я щось і збагнув у ході навчання, то це лиш те, що ніколи не слід ворогувати з драконами».
— А як же їхні справжні імена? — спитав він уголос. — Вони теж їх стерли?
Арія ствердно кивнула.
— Справжні імена, імена, які вони отримали під час народження, прізвиська, родинні імена, титули. Геть усе… Таким чином усі тринадцять зрадників стали звичайнісінькими тваринами. Більше того, вони не могли сказати: «Мені це подобається», «Мені це не подобається» або ж «У мене зелена луска», — бо сказати так означає назвати себе. Вони навіть не могли назвати себе драконами. Одним словом, закляття знищило все, що робило драконів мислячими істотами, і клятвопорушники нічого не могли з цим удіяти. Їм довелося змиритися з тим, що їхні дракони втратили душі. Не всі витримали таке важке випробування. Ти, певно, чув, що п'ятеро клятвопорушників збожеволіли. — Арія уважно перечитала намальовані руни, потім невдоволено похитала головою, стерла їх і стала малювати ще раз. — І саме через Вигнання Імен люди дуже часто вважають драконів звичайними тваринами, на яких можна перелетіти з одного місця на інше, але не більше.
— Гадаю, вони швидко змінили б свою думку, якби хоч трішки поспілкувались із Сапфірою, — набурмошено сказав Ерагон.
— Навряд чи… — люб'язно посміхнувшись, відповіла Арія й закінчила виводити останній рядок рун, який Вершник тут-таки зміг прочитати: «Ошуканцем є той, хто загадує загадки, той, хто береже рівновагу, той, хто має багато облич, той, хто знаходить життя у смерті та не боїться зла, той, хто проходить крізь двері».
— Чому ти написала саме ці слова?
— Бо довго думала про те, що дуже багато речей насправді є не такими, якими здаються, — сказала ельфійка, стираючи руни із землі й здіймаючи невеличку хмаринку куряви.
— Цікаво, а хтось намагався дізнатись справжнє ім'я Галбаторікса? — спитав Ерагон. — Здається, це єдиний спосіб якнайшвидше закінчити війну. Правду кажучи, я взагалі гадаю, що тільки так ми й зможемо його перемогти.
— Виходить, раніше ти був зі мною нечесним? — спитала Арія, і її очі насторожено зблиснули.
Ерагон знічено посміхнувся:
— Звісно, ні. Це тільки слова, образ.
— Якщо це справді так, то він не дуже вдалий, цей твій образ… — мовила вона.