— Яка ж це перевага, якщо вони не зможуть прийти нам на допомогу? — здивувався Ерагон, проте Арія нічого на це не відповіла.
Зрештою, юнак і сам відчував, що Оромисові з Глаедром краще буде залишатися в Елесмері, оскільки на те існувало кілька вагомих причин. А найвагомішою, певно, була та, що Оромис не міг накладати заклять, які потребували великої кількості енергії.
Відчувши холод, Вершник натягнув рукави на кулаки й обняв себе руками.
— А про що ти говорила з духами?
— Їм стало цікаво, чому ми користуємось магією, бо саме це привернуло їхню увагу. Я все їм пояснила, а також розповіла, що ти звільнив духів, які перебували в полоні у Смерка. Схоже, це неабияк їх потішило. — На якусь мить запанувала тиша. Потім ельфійка граційно підійшла до лілеї і знову не втрималась, щоб не провести кінчиками пальців по її стеблу. — Вона така чудова. Ніана! — мовила Арія.
За її наказом табір залило м'яке світло. Тоді Ерагон побачив, що листя й стебло лілії були з чистого золота, пелюстки — з якогось невідомого йому білого металу, а в самій серцевині виблискували рубіни й діаманти. Спантеличений Вершник провів пальцем по стеблу й, схилившись уперед, уважніше оглянув кожну деталь коштовної золотої квітки.
— Яка чудова копія! — видихнув він.
— І вона ще й досі жива.
— Та де там! — зосередившись, юнак спробував відчути слабке тепло й ледь помітний рух, притаманні кожній рослині. Йому ніяк не вірилося, що квітка залишилась живою. Але це справді було так. Ще раз торкнувшись пальцем пелюсток, Ерагон прошепотів: — Це не вкладається мені в голові, і я не можу збагнути, за допомогою яких саме заклять тобі вдалось так зробити. Адже за всіма правилами ця лілея має бути мертвою, натомість вона продовжує рости. Як же так? Гм… І де ти навчилась обертати рослини на живий метал? Хтозна, можливо, Сапфіра теж уміє так робити, та я дуже сумніваюсь, що вона мене цього навчить.
— А мене натомість хвилює інше питання, — замислено мовила Арія, — чи зможе ця квітка дати насіння й розмножуватись?
— Вона зможе розмножуватись?
— Я не дуже здивуюсь, якщо зможе. Адже навіть в Алагезії є безліч прикладів магії, що сама себе зберігає. Приміром, мандрівний кристал на острові Еоам або джерело мрій у печері Мані.
— Але якщо хтось знайде цю квітку, то відразу ж її викопає. А потім сюди налетить сила-силенна шукачів золота, тож навіть якщо вона почне розмножуватись, її тут-таки винищать.
— Думаю, винищити її буде не так уже й легко, але щоб дізнатися це, напевно, потрібен час.
Ерагон ледве стримав радісний сміх:
— Раніше я часто чув вираз — «позолотити лілію». Він означав, що люди хочуть прикрасити щось, а духи взяли й по-справжньому це зробили! Вони позолотили лілію! — юнак радісно зареготав, і його сміх полинув порожньою долиною.
— То он воно що, — мовила тремтливим голосом Арія. — Виходить, їхні наміри були шляхетними, й вони добре знають людські прислів'я!
— Не думаю… ха-ха-ха!
Ельфійка клацнула пальцями, й магічне світло згасло.
— Ми пробалакали майже всю ніч. Треба хоч трішки поспати, бо невдовзі почне розвиднюватись.
Продовжуючи хихотіти, Ерагон розпростерся на землі й миттю поринув у сон.
У РОЗБУРХАНІЙ ЮРБІ
Було пополудні, коли мандрівники нарешті побачили на обрії табір варденів. Вони спинилися на хребті низького пагорба й захоплено розглядали величезне місто із сірих наметів, що кишіло силою-силенною люду. На заході, оточена невеличким гаєм, лежала річка Джиєт, а за півмилі на схід виднівся ще один, менший, табір. Він нагадував невеличкий острів, що плавав поблизу берегів материнського континенту, — у ньому на чолі з Нар Гарцхвогом мешкали ургали. У радіусі кількох миль довкола табору снували невеличкі загони вершників. Кілька з них були патрульними, ще кілька — загонами посланців, а решта — вивідачами, які поверталися зі своїх завдань. Невдовзі два патрулі помітили Ерагона й Арію, засурмили в сигнальні сурми й галопом помчали в їхній бік. Вершник полегшено зітхнув і радісно посміхнувся.
— Ми зробили це! — вигукнув він. — Мертаг, Торнак, сотні солдатів і чарівників Галбаторікса, разаки — ніхто не зміг нас зловити. Ха! А чи не ловко ми поглузували з короля? Він, мабуть, сказиться від люті, дізнавшись про це!
— І стане вдвічі небезпечніший, — не зовсім весело похитала головою Арія.
— Я знаю, — вигукнув юнак, посміхнувшись іще ширше. — Можливо, він стане таким скаженим, що забуде заплатити своїм військам, тож вони знімуть його строї й приєднаються до варденів.
— Ти сьогодні якийсь божевільний…
— А чом би й ні? — спитав Ерагон.
Ставши навшпиньки, він відкрив кордони своєї свідомості й гукнув так голосно, як тільки міг: «Сапфіро!» Його думка, ніби стріла, швидко помчала вперед.
Вершникові не довелось довго чекати на відповідь.
«Ерагоне!»
Вони подумки обнялись, стискаючи одне одного в теплих обіймах любові й турботи. Потому Вершник і дракон обмінялись спогадами, що накопичилися в них за весь той час, доки вони були в розлуці. Дракон миттю позбавив Ерагона болю, який терзав його з часу останньої битви, — адже він узяв на себе стільки смертей, — і життя видалось юнакові просто чудовим.
«Я дуже сумував за тобою», — сказав він.
«І я за тобою, малий». — Потому вона послала йому образ солдатів, з якими він і Арія вступили в бій. — «Варто мені тебе залишити без нагляду, — з докором мовив дракон, — як ти щоразу вскакуєш у якусь халепу. Щоразу! Я така розлючена, що ладна задушити тебе власним хвостом! Варто мені відвернутися, як ти миттю встрягнеш у бійку й б'єшся не на життя, а на смерть».
«Будь справедливою, — заперечив Ерагон, — я встрявав у такі халепи навіть тоді, коли був із тобою. Виходить, що ми вдвох притягуємо до себе різні неприємності…»
«Ні, це ти їх притягуєш, — пирхнув дракон, — бо, коли я сама, у мене все гаразд. А щойно ми разом, на нас сипляться дуелі, засідки, безсмертні вороги, огидні разаки, магія. І всі нападають на нас так, ніби ми двійко зайців, що випадково провалились до гнізда голодних ласок».
«А як щодо того часу, який ти провела у Галбаторікса? Хочеш сказати, що це не халепа?» — поцікавився Ерагон.
«Тоді я ще навіть не вилупилась, — огризнувся дракон. — А це не береться до уваги. Різниця між мною й тобою полягає в тому, що ти вскакуєш в різні халепи, а я тебе з них витягую!»
«Нехай навіть так! — почав дратуватися Ерагон. — Але ж я ще тільки вчуся! Мине кілька років, і я в усьому стану таким самим вправним, як Бром! Ти ще скажи, що я нешляхетно вчинив зі Слоуном!»
«Гм… Про це ми ще поговоримо. Але якщо ти ще бодай раз утнеш подібну дурницю, я пришпилю тебе до землі й оближу з голови до п'ят».
Від її останніх слів Ерагон аж здригнувся, бо язик Сапфіри був помережаний гачкуватими шипами, що вмить здерли б із нього шкіру.
«Ну й добре, але ти маєш розуміти, що коли я стояв перед Слоуном, то й сам не знав, що вчиню за мить, — чи вб'ю його, чи відпущу. А крім того, якби я сказав тобі, що залишаюсь тільки через нього, ти б заходилася мене зупиняти…» Сказавши це, юнак почув, як його дракон роздратовано загарчав:
«Ти мав довіритись мені й зробити все правильно. Бо якщо в тебе є якісь таємниці, то які ж ми тоді в біса Вершник і дракон?»
«Хай буде по-твоєму, та мені здається, що твоє „зробити все правильно“ означало б тільки те, що ти забрала б мене з Хелгрінда примусом».
«Може, й ні», — сказала Сапфіра, набурмосившись.
Вершник натомість посміхнувся й заговорив дуже лагідно:
«У будь-якому разі ти маєш рацію. Мені треба було поділитися з тобою своїми планами, і я дуже шкодую, що не зробив цього. Від сьогодні я завжди радитимусь із тобою, перш ніж зробити якийсь важливий крок. Згода?»
«Гаразд, ти будеш радитися зі мною тоді, коли справа торкатиметься зброї, магії, короля або членів нашої родини», — мовила вона.
«Або квітів».
«Домовились. Але мені зовсім не обов'язково знати про те, що ти збираєшся з'їсти шматочок хліба із сиром посеред ночі».
«А якщо на мене чекатиме під наметом чоловік із довгим ножем?»
«Якщо ти не зможеш перемогти одного чоловіка з довгим ножем, то який ти тоді Вершник!»
«Виходить, мертвий».
«Ото ж бо й воно…»
«Але скільки б ти мені не казала, що я притягую до себе різні лиха, я цілком здатен упоратися з ними, на відміну від інших людей».
«Навіть найкращі воїни можуть зазнати поразки», — заперечив дракон.
«Ти маєш пам'ятати короля гномів Кага, якого вбив новенький мечоносець, коли той перечепився об каменюку. І головне твоє завдання — завжди бути напоготові! Не смію перечити — ти багато вмієш, але, попри всі твої знання й уміння, ти не зможеш вийти з будь-якої ситуації».
«Твоя правда. А зараз, будь ласка, давай облишимо всі ці балачки. За останні кілька днів я досхочу наслухався про долю, про місії, про справедливість та інші не зовсім веселі речі».
«Так-то воно так, але філософські розмови часом не тільки пригнічують і збивають з пантелику, а й можуть неабияк покращити настрій».
«Де ти? — роззирнувся навсібіч Вершник, шукаючи очима блакитнувату луску Сапфіри. — Я відчуваю, що ти десь зовсім поруч, але не бачу тебе».
«Прямісінько над тобою!»
Сапфіра радісно дзявкнула, ніби мале цуценя, й випірнула з-поміж хмар за кілька тисяч футів над головою Вершника, а потім притисла крила до тулуба й стала по спіралі спускатись униз. Опинившись зовсім близько від Ерагона, вона роззявила свою страшну пащеку й випустила стовп вогню, що на мить утворив вогненний ореол над головою Вершника. Юнак радісно зареготав і простягнув до дракона руки. Арія тим часом злякано припала до землі, а наполохані коні патрульних кинулися врозтіч, хоч воїни відчайдушно намагалися їх утримати.
— Я гадала, що ми ввійдемо до табору так, що нас ніхто не помітить, — ще й досі не оговтавшись, промимрила Арія, — але тепер розумію, що коли ти разом із драконом, то це майже неможливо.
«Я все чула», — захихотіла Сапфіра, а потім склала крила й урешті-решт таки приземлилась, гупнувши об землю всіма чотирма лапами. Її велетенські стегна й плечі здригнулись, ніби дракон увібрав у себе всю силу удару. Земля під Ерагоновими ногами задвигтіла, і він ледве втримав рівновагу. Склавши крила в себе на спині, Сапфіра повернула голову до Арії:
«Я вмію підкрадатися так, що мене ніхто не помітить! Але навіщо мені це зараз? Сьогодні я дракон, а не перепуджений голуб, який намагається уникнути очей сокола, що вилетів на полювання».
«А коли це ти не була драконом?» — спитав Ерагон, підбігши до неї. Легко, ніби пір'їнка, він перестрибнув з її лівої лапи на плече, а потім у западину на шиї, де зазвичай сидів під час польотів. Умостившись якнайзручніше, юнак обняв теплу Сапфірину шию й одразу ж відчув, як її м'язи напружуються з кожним новим подихом.
Вершник уже вкотре за останні кілька хвилин розплився в посмішці. «Ось де моє місце, — подумки мовив він, — тут, разом із тобою». Сапфіра й собі затремтіла від задоволення, замуркотівши якусь дивну чарівну мелодію, що її Вершник, на жаль, не міг пригадати.
— Мої вітання, Сапфіро, — мовила Арія й притисла руку до грудей, вітаючись по-ельфійськи.
Низько присівши й вигнувши довгу шию, Сапфіра торкнулась лоба Арії кінчиком своєї морди, майже так, як тоді, коли вона благословляла Елву у Фартхен Дурі. Потому дракон мовив: «Вітаю тебе, алфа-кону. Ласкаво просимо, і нехай у твоїх життєвих польотах тебе завжди супроводжує попутний вітер». Сапфіра говорила з Арією таким самим лагідним голосом, як і з Ерагоном, ніби вважала ельфійку частиною їхньої маленької родини.
Така поведінка неабияк здивувала Вершника. Він навіть почав був ревнувати, проте вже за мить опанував себе. Сапфіра тим часом продовжувала: «Я дуже вдячна тобі за те, що ти допомогла Ерагонові повернутися живим і здоровим. Я навіть не знаю, що б робила, якби він потрапив у полон».
— Твоя подяка є дуже великою честю для мене, — відповіла Арія й граційно вклонилась. — А якби Галбаторікс раптом захопив Ерагона, ти б урятувала його, а я б тобі допомогла навіть тоді, якби довелося вступити в бій у самому Урубейні.
«Я б залюбки тебе врятувала, мій любий Ерагоне, — мовила Сапфіра, крутнувши головою, щоб поглянути на свого Вершника, — проте я чомусь гадаю, що Імперія примусила б мене здатися. І я б неодмінно це зробила, аби тільки врятувати тебе, незважаючи на те, які б наслідки це мало для Алагезії. — Потому дракон струснув головою, пошкріб пазурами по землі й додав: — Та все це порожні балачки. Тепер ти тут, тож думати про ті небезпеки, на які ти наражався, означає — отруїти те щастя, яке ми зараз відчуваємо».
А вже наступної миті за тридцять ярдів від них зупинився патруль, що ніяк не наважувався підійти ближче, оскільки їхні коні й так були нажахані ледь не до смерті. Командир загону привітав прибульців і шанобливо поцікавився, чи можуть вони супроводжувати Ерагона, Арію та Сапфіру на прийом до Насуади. Потому один із вершників стрибнув на землю й люб'язно запропонував свого коня Арії, після чого всі вирушили на південний захід, туди, де виднілося ціле море наметів. Сапфіра крокувала зовсім поволі й тішилась із того, що може побути в компанії свого Вершника, адже щойно вони наблизяться до табору, як їх обступить гамірлива юрба, що не даватиме їм спокою аж до самої ночі.
Ерагон розпитався в Сапфіри, як поживають Роран та Катріна, а потім несподівано сказав:
«Від тебе чути запах іван-чаю. Ти, мабуть, чималенько його з'їла?»
«Авжеж! І ти помітив це тільки тому, що дуже давно не був поруч зі мною. Я пахну так, як і має пахнути дракон, і я була б вельми вдячна, якби ти більше ніколи не говорив, що в мене смердить із пащеки, якщо ти, звісно, не хочеш, аби я випадково впустила тебе вниз головою. А крім того, вам, людям, теж нічим хвалитися! Ви брудні істоти, від яких весь час тхне потом! Ось ви хто! А єдині створіння, що смердять так само, як і люди, це козли та ведмеді під час сплячки. Порівняно з вами запах дракона так само приємний, як аромат гірських квіточок».
«Не перебільшуй, — заперечив Вершник, — хоча… — завагався він, наморщивши носа, — після Агаеті Блодхрен я помітив, що люди й справді мають доволі сильний запах. Але ж ти не можеш порівнювати мене зі звичайними людьми, бо я тепер не зовсім людина».
«Може, воно й так, але покупатися тобі все одно не завадить!»
Коли загін перейшов долину, довкола нього почало збиратися море людей, утворивши хоч і геть необов'язковий, проте врочистий почет. Ерагон був трохи приголомшений — вир незахищених думок та емоцій, щасливі посмішки, коні, що ставали дибки, — усе це виводило його з рівноваги, до якої він так звик, мандруючи пустельними рівнинами Алагезії. Юнак спробував поринути в себе, і вже за мить галас юрби нагадував йому тихий плюскіт спокійних морських хвиль, що розбивалися об прибережне каміння. Проте яким би сильним не був його захист, він усе одно відчував наближення дванадцяти ельфів, що бігли вервечкою з іншого кінця табору, швидкі й худорляві, ніби жовтоокі гірські коти. Ерагон широко розправив плечі й поправив руками волосся, щоб мати пристойний вигляд, якщо це, ясна річ, було можливо після такої довгої й виснажливої подорожі. Потому він вибудував потужний бар'єр довкола своєї свідомості, аби ніхто, крім Сапфіри, не зміг почути його думок. Він чудово розумів, що ельфи приєдналися до варденів, щоб захищати його й Сапфіру, але, незважаючи на це, вони все ж таки залишалися слугами королеви Ісланзаді. З одного боку, юнак майже не сумнівався в тому, що вони не стануть підслуховувати його розмови з драконом, а з іншого — йому геть не хотілося, щоб королева ельфів знала про секрети варденів більше, ніж треба, або ж узагалі керувала ним. Якби в Ісланзаді була нагода, вона б залюбки посварила Вершника з Насуадою, і він це чудово розумів. Адже ельфи не так уже й довіряли людям, тож Ісланзаді напевно хотілося мати Ерагона й Сапфіру під своїм прямим командуванням. Та як би там не було, Вершника не дуже тішили такі перспективи — маючи справу з багатьма владиками, він найменше довіряв саме Ісланзаді, надто вже вона була пихата й непередбачувана.